Інтелекту достатньо. Проблеми з совістю, або Дефект головного дзеркала

Віталій АБЛІЦОВ

Вітчизняна й діаспорна еліти – рятівні кроки назустріч
“Чого не вистачає українській науці, щоб вийти на світовий рівень?
— Для розвитку науки важливі не лише фінанси… Проблема набагато глибше. Це і питання організації наукового процесу, і навіть менталітету… Для початку достатньо просто скопіювати європейський досвід… Я упевнений, що наука в Україні може стати частиною європейського науково-дослідницького простору…”
Це уривок з інтерв’ю з фізиком Л. Пономаренком (університет Ланкастера, Великобританія). Він досліджує графен — одне з відкриттів, що вважається найзначнішим зі світових наукових супердосягнень останніх десятиліть, бо замінить зокрема транзистори (автори — нобеліанти 2010 року А. Гейм (дідусь цього науковця — український німець, активіст Центральної Ради 1917—19 років харків’янин М. Баєр) та К. Новосьолов).
Подібних висновків-порад немало. Понад два десятиліття тому поетеса Ліна Костенко назвала одну з глобальних причин наших бід — дефект головного дзеркала (у кінці своєї лекції поетеса, згадавши казку Андерсена “Снігова королева” й дзеркало, що добро хутко перетворює на зло, повела мову про національну еліту, її відповідальність за долю Батьківщини. Принагідно доцільно нагадати, що за десять років до лекції Ліни Костенко за океаном у космос було запущено телескоп “Габбл”, який спочатку через різні непередбачені причини посилав на Землю нечіткі знімки вселенських просторів — як виявилось, причиною всього був саме дефект головного дзеркала “Габбла”. Кілька вимушених експедицій астронавтів врятували й виправили ситуацію).
Ліна Костенко стурбовано говорила про українські земні проблеми у Києві, а повернення до повноцінної роботи “Габбла” сталося у безкінечній глибині космічних просторів.
То чим зайняті наші лідери-провідники, котрі покликані їхніми долями ліквідувати дефекти українського головного дзеркала?
До речі, одним із провідних учасників проєкту “Габбл” є американський українець, астроном Олексій Філіппенко.
Україна має високий інтелектуальний потенціал, який, на жаль, маловідомий і провладній еліті, і широкій громадськості.
Не сумніваюся, що наступні абзаци викличуть у багатьох читачів іронічні, а то й скептичні посмішки (але вірю, що в їхніх опонентів буде не менше й радості за наш вражаючий розумовий і винахідницький потенціал).
Що є, то є: без участі наших інтелектуалів-ентузіастів мало що відбувається й ще відбудеться у світі. Для підтвердження цієї думки наведемо кілька прикладів — і не лише з видноколів, народжених ініціативою А. Нобеля (принагідно зауважимо, що нині 51 лауреат-нобеліант вказав у автобіографії, що він нащадок вихідців з України — іншими словами, “наш”. А це більше удвічі, ніж досягли разом поляки та росіяни).
Отже, продовжимо тему дослідження та освоєння Космосу.
Галичанин І. Богачевський (1928, Сокаль на Львівщині — 2010, Лос-Аламос, США) — автор формули “Bohachesky function”, що дозволяє конструкторам міжпланетних кораблів визначати енергетичні струмені в повітрі та космосі. Відкриття І. Богачевського уможливили реалізацію програми польоту на Місяць й повернення астронавтів на Землю.
Киянин Я. Яцків (народився на Івано-Франківщині, 1940) 2003 року став лауреатом премії Рене Декарта Європейського Союзу за участь в астрономічних дослідженнях, покликаних забезпечити високу точність роботи супутникових систем.
Б. Гнатюк (1915, Тернопільщина — 1998, США) 1993 року удостоєний престижної відзнаки Американського Інституту аеронавтики та астронавтики (АІАА) за активну участь у реалізації ракетних проєктів США, дослідженнях у рамках NASA (Національного космічного агентства США) для здійснення масштабних космічних проєктів, зокрема виробництва міжконтинентальних балістичних ракет “Трайдент” (“Тризубець”).
Закарпатець Н. Голоняк (народився 1928 року в США) створив перший у світі функціональний світловипромінюючий діод і напівпровідниковий лазер видимого спектра. Його винаходи дали змогу розробити червоні лазери, що використовують у CD- і DVD-програвачах. Нагороджений Національною медаллю науки США (1990).
Навіть поширений у нашому сучасному житті мобільний телефон створив виходець з України — сучасний американський військовий радіоінженер Мартін Купер (мати його народилася в Павлишеві на Кіровоградщині, а батько у Сквирі на Київщині).

Невідомий сучасній Одесі Я. Новиков — піонер УНР (Українського Нобелівського Руху)
Що вітчизняна еліта до 1991 року — проголошення Незалежності України — не мала можливості посісти належне їй чільне місце у міжнародному науково-освітньому рухові, те зрозуміло: імперія віками забирала все краще й розумне, що ми мали.
Нині ми вільні. РУХ об’єднав і згуртував усіх і, скориставшись розпадом СРСР, спробував покінчити з панування в Україні чужинців. Але за першими кроками належало реалізовувати наступні й перетворити нашу державу з потужним науково-технологічним потенціалом у передову європейську, чим зміцнювати позиції України на міжнародній арені.
Стосується це й Нобелівського руху, що зародився в Україні відразу після виникнення його в Європі та світі.
Зрозуміло, що нічого просто так не виникає. Завжди повинен з’явитися поштовх для доброго й корисного явища.
1849 року в Одесі народився Яків Новиков — майбутній відомий соціолог і економіст. Здобувши освіту у місцевому університеті й ставши професором у ньому, вчений упевнено утвердився в Європі як інтелектуал, до голосу якого прислухалися його сучасники. Невипадково ідеї Я. Новикова та його однодумців актуальні й сьогодні. 1975 року в США побачили світ збірник статей і книжки Я. Новикова (ініціював це лауреат Нобелівської премії миру 1933 року англійський публіцист Р. Енджелл — активний борець за мир та міжнародну безпеку).
На жаль, в Одесі життя і діяльність Я.  Новикова майже невідомі, навіть у місцевому університеті. І це тоді, коли він сприяв кандидуванню 7-х гідних претендентів і 6 із них стали нобеліантами. За попередніми даними — це найбільше досягнення численних номінаторів (тих, хто представляє нобелівським комітетам гідних для відзначення).
Принагідно додамо, що Одеса дала світові десятьох лауреатів Нобелівської премії. Це російськомовні поети А. Ахматова (народилася в Одесі), Б. Пастернак (батьки одесити), американці: прозаїк Сол Беллоу, біофізик Р. Ялоу, економіст Р. Фогель, біохімік І. Роуз, співак-поет Б. Ділан, фізик А. Ашкін, британський драматург Г. Пінтер, французький фізик С. Арош. Отже, Український Нобелівський Рух — нині явище, що заслуговує на активну суспільну увагу.
2001 року побачив світ енциклопедичний довідник “Лауреати Нобелівської премії. 1901—2001”. Сьогодні один з його авторів — відомий громадсько-політичний діяч, академік НАНУ С. Довгий ініціював перевидання доповненого тому (від 2001 до 2020). Незабаром в Інтернеті з’явиться “Вісник громадської організації “Ініціатива підтримки Нобелівського руху”, буде реалізовано інші проєкти.
УНР — всеукраїнська реальність. Його прихильники діють у багатьох містах України. З книжкових видань передусім назвемо: “Нобелівська інтелектуальна еліта й Україна” О. Левченка, серія “Нехай не гасне світ науки” В. Шендеровського, “Під знаком Нобеля” Л. Шкляра і А. Шпиталя та “Родина Нобелів” І. Чекмана. Українська нобелівська бібліотека постійно поповнюється завдяки науковцям М. Сулимі, Ю. Килимнику, М. Довбенку та іншим.

Все пізнається у порівнянні
Для глибшого розуміння вищесказаного наведемо приклади розвитку Нобелівського руху у Львові, де ситуація щодо його розвитку, як кажуть, не краща одеської. Закономірний наслідок — втрата значною частиною суспільства почуття моральної відповідальності, а ще важливості поваги до держави.
Саме це, на моє глибоке переконання, й призвело до зневіри у нашу здатність розвивати науку (тисячі наших співвітчизників, емігрувавши з України, досягли на чужині (як видно з наведених прикладів) вражаючих успіхів.
Та прикро, що про це мало знають не лише школярі та студенти (крім одиниць), а й вітчизняні науковці (знову ж таки, крім одиниць). А дехто взагалі відверто дивується, що на подібні теми є сенс вести мову.
У 2011—14 роках побачила світ двотомна енциклопедія “Львівський націо­нальний університет імені І. Франка” (1477 сторінок). Є у цьому фундаментальному чудово ілюстрованому виданні стаття про нашого видатного письменника, мислителя, громадсько-політичного діяча І. Франка (автори В. Корнійчук, Б. Тихолоз). Але рядок про те, що 1916 року І. Франко був номінований на Нобелівську премію, у статті відсутній.
І це у Львові, з яким пов’язано долі нобеліантів Е. Кендела (лауреат 2000 року, батько з львівського передмістя Олеськіва) та З.-Є. Стахіва (відзначений 2007 року, батьки галичани); номінованих на високу нагороду М. Бубера, О. Бальцера, Р. Вайгля, М. Гольдхабера; номінаторів Б. Каменського, А. Калину, Г. Рошковського, А. Бека, В. Шимоновича, Л. Попельського, Г. Кадія, Г. Гальбана, Я. Пруса, С. Бодзинського, А. де Марса та інших, котрі кандидували на престижну міжнародну відзнаку не лише галицьких, а й європейських та світових науковців.
Лише у статті про Р. Вайгля (автор С. Гнатуш) — видатного мікробіолога світового рівня, доцента Львівського університету, зазначено, що вченого було висунуто на здобуття Нобелівської премії. Додамо, що в енциклопедії є незначна інформація, з якої виокремимо статтю Я. Кравця “Нобелівські лауреати з літератури”, де зазначається, що у виші читають лекції на вказану тему та планують видання, присвячені їй.

“Маємо те, що маємо”.
Здавна й нині
Отже, хоч як сумно визнавати, українці й вихідці з України на чужині здатні вибороти престижні місця у шеренгах світової еліти, а вдома вони — аутсайдери.
Це що, інтриги давньогрецьких богинь Мойр, які тчуть нам нитку долі? Чи наші одвічні компромісність та байдужість?
Переживаємо ситуацію значно складнішу, якщо взагалі можна порівнювати суспільні трагедії: нинішню й минулих часів.
Але історія — це і безкомпромісні протистояння цивілізацій, і міждержавні конфлікти, але й закономірні зміни поколінь. Хоч як дивно, але ми ще досі вичерпно не відповіли на запитання “Чому ці процеси в Україні відбуваються в атмосфері обов’язкового непримиренного протистояння суспільних угруповань?”
На межі між тоталітарним комуністичним режимом і демократичною незалежністю України виникли шістдесятники — і в політиці, й у культурі (це в Москві вони були звичайною фрондою, а у нас більшість з них стали лідерами насамперед національно-політичних об’єднань, передусім РУХу).
Як сталося, що діти й внуки шістдесятників (як покоління) стали непримиренною опозицією до старших генерацій?
У кінці 90-х років минулого століття (як швидко біжить час!) виникли початкові спроби осмислити минуле й сучасне вітчизняних літератури та літературо­знавства. В Івано-Франківську видавали відносно цікавий часопис “Плерома” (з грецької мови — наповнення, повнота, безліч). Головним редактором часопису був В. Єшкілев, а редактором проєкту — Ю. Андрухович. Третє число “Плероми” було оголошене “малою енциклопедією”. Пізніше щось подібне спробували народити їхні тоді ще юні однодумці, але… нічого не вдалося: “Енциклопедія нашого українознавства”, як відомо, стала лише карикатурою на “Плерому”, а про “Ukraina irredenta”. 13+2” взагалі говорити нічого (от “запозичити” щось у класиків (тут — Ю. Бачинського та І. Франка) сьогодні майстрів безліч.
Вперта тенденція протистояння старшим поколінням триває. Один із сучасних авторів різноманітних текстів (мається на увазі С. Жадан) нахваляється знищити своїх попередників:
Я вигадаю нові літери та розділові знаки
І вб’ю всіх старих поетів,
які ще щось пишуть…
Цьому провінційному донбасо-харків’янину, крім усього, найприємніше завершувати свої видання міцним матюччям (наприклад, збірка “Балади про війну і відбудову”, “Кальварія”, 2001 та інші).
Якийсь оксюморон — примітивні тексти, скандальні назви “літугруповань”, а на високохудожню творчість — навіть натяку.
Природно, що все, про що йшлося вище, на жаль, повністю віддзеркалюється у нашому щоденному житті, приклади з якого, сподіваюсь, відкриють логічну закономірність чи навпаки алогічність нашого теперішнього буття.
Оскільки говоримо й про Нобелівську тему, то зауважимо, що дезінформація суспільства — це не якась там приключка. Такі ми!
Авторка відомого й популярного часопису “Кореспондент” О. Трибушна вважає, що А. Нобель не шведський, а швейцарський винахідник і благодійник і переконує у цьому читачів солідного журналу (видання від 8. 10 2010 року).
Творець книжки “Історія України: імена, події, факти (ХХ століття)” І. Довжук (Луганськ, 2002) твердить, що “в 1985 році В. Стус став лауреатом Нобелівської премії, яку так і не вручили йому” (стор. 167).
Зараз на вістрі уваги засобів масової інформації актуальна тема “Шевченківська премія”. Питання: як діють і вирішують набагато складніші проблеми нобелівські комітети? А просто: суворо дотримуються прийнятих за понад сторіччя правил, на які не впливає ні новий склад парламенту, ні нові президенти або прем’єр-міністри, ні інші причини.
У нас же все навпаки.
Згідно з існуючими правилами, Шевченківською премією нагороджуються літератори — автори творів, що написані за останні 5 років. Поезії І. Малковича — лауреата 2017 року, представлені на суд журі, датовані від 1984 до 2013 року. Отже, всі збірки, крім однієї, побачили світ у давно минулі часи. Ця делікатна ситуація викликала навкололітературну дискусію щодо правильності рішення Шевченківського комітету, який очолював тоді Ю. Щербак. Але поговорили й… забули.
Нещодавно у видавництві І. Малковича побачила світ книжка В. Голобородька “Яблуко добрих вістей”. В анотації читачам відкривається сенсаційна інформація про те, що 1983 року в Белграді було надруковано літературну антологію ХХ століття під промовистою назвою “Від бенгальця Рабіндраната Тагора до українця Василя Голобородька” (в Україні поширені й інші варіанти назви). Насправді антології під такою назвою ніколи ніхто не видавав, а сербські читачі 1983 року (тоді вони ще були югославами) одержали двотомник “Модерно светско песништво” — “Сучасна світова поезія”, куди пощасливилось потрапити й поезії В. Голобородька.
Розтиражована вифантазована інформація потрапляє до прихильників талановитого поета та дослідників його творчості і вже разом вони поширюють неправду далі.
Отже, перед нами переконливий приклад інформаційно-психологічного впливу на читачів, тобто суспільство.
Щодо того, що нині солідну установу — Шевченківський комітет очолив Ю. Макаров, то, по-перше: цей діяч уже входив до Шевченківського комітету як його член. А по-друге: він у свій час невдало претендував на престижну відзнаку. Як один із керівників національного телебачення і як журналіст він нічим досі не прославився. Оцінюючи свої враження від раптового злету в життєвій кар’єрі, Ю. Макаров не вишукує виразів: “я довго матюкався”, “дуля вам” тощо. А щодо літературних смаків, то новий провідник Шевченківського комітету віддає перевагу “улюбленим”, крім класика світової літератури, зокрема лауреата Нобелівської премії 1982 року колумбійця Г. Маркеса (?!).
Але ж Ю. Макаров як очільник Шевченківського комітету зобов’язаний мати відповідний освітньо-культурний рівень, талант і мудрість підтримувати тих, хто справді відповідає національним естетичним та художнім ідеалам.
Парадокс, але вітчизняний книгодрук і в таких “сприятливих” умовах розвивається. Це добре, от тільки книжки, що пропонуються й друкуються за межами України, не завжди досягають особливих успіхів. Той же С. Жадан відкрито підлаштовується під момент (демонструє свою здатність мімікрувати — краще сказати: пристосовуватися). Відомий роман “Ворошиловград” (о, там автор щиро продемонстрував своє володіння московським матом) він перейменував для іноземців на “Зародження джазу на Донбасі”. А на обкладинку виніс якусь “привабливу” околицю зі старим дерев’яним туалетом — будку, підперту з усіх боків.
На жаль, немало “виробників” книжкової продукції ходить у нас в “класиках”, хоча до цього статусу їм ще дуже далеко. Саме тому, що у словнику героїв їхніх “шедеврів” часто вживана солона матюкня (цікаво, що омбудсмен Т. Монахова великодушно дозволила письменникам “художньо” збагачувати нецензурщиною свою “творчість”, бо, виявляється, що вони художники (?!) і вони так бачать світ. То, може, й у навчальних закладах введемо уроки “міцних висловів” та брутальних лайок?
Що ж робити?
Насамперед пам’ятати, що преса, радіо й телебачення — це унікальний спосіб психологічного впливу на суспільство. І якщо він використовується не для інтелектуального розвитку й утвердження національно свідомого громадянства, то створює викривлену реальність.

І насамкінець про найнаболіліше — плагіат
Цей нахабний дикорос засмітив вже не одне з наших літературних полів. Найбільше сприяє його нестримному наступу ігнорування та незнання чинного законодавства, в конкретніше — авторського права.
Спритні нездари збирають найчастіше документальні видання, наприклад, біографістику, й наспіх роблять “свої” книжки, а потім пропонують їх невибагливим (чи байдужим до всього) видавцям, для яких головне — омріяний фінансовий прибуток.
Львівське “Видавництво Старого Лева” (головний редактор М. Савка, котра відома як нестримна саморекламниця своєї діяльності) “подарувало” читачам на перший погляд нібито цікаву книжку “НАШІ на карті світу” журналістки телеканалу “24” У. Скицької (власник телеканалу К. Кіт-Садова; попри звернення до т/к “24”, поширення й пропаганда присвоєної У. Скицькою інформації триває в передачах “Наші”, “Наші перші”. Залишається останній шанс — звернення до судових інстанцій).
Треба наголосити, що плагіатори, подібні У. Скицькій, добре розуміють, чим вони займаються, але нахабно продовжують своєю чорну справу. Названа вище плагіаторка лицемірно признається, що користувалася інтернетом та іншими джерелами. Але чому вона не вказала авторів, чию працю цинічно присвоїла?
Навіть назва поробки У. Скицької крадена — визначення “наші” давно вживають у публікаціях, присвячених нобеліантам — вихідцям з України — неукраїнцям за національністю.
Переглянув написане й запитав себе: до чого ж ми дожили?
От удостояться (а раптом?) Нобелівської нагороди С. Жадан чи І. Карпа та О. Забужко і дехто буде вимушений опустити очі й пожаліти себе, що не був здатним захопитися їхніми “високохудожніми шедеврами”, наприклад, “Горілкою для воротаря” чи “Піца “Гімалаї” І. Карпи або “Польовими дослідженнями з українського сексу” О. Забужко (до речі, коли не так давно О. Забужко все ж була відзначена Шевченківською премією, то іронічні журналісти не могли зрозуміти, в якій іпостасі вона відзначена — як публіцистка чи письменниця).
У європейську добу Відродження жив італійський художник Л. Б. Альберті (1404—1472). Він прагнув пояснити прекрасне через його антипод — потворне і був переконаний, що завданням мистецтва є не наслідування потворного, не виправлення його, а приховування.
Якщо ми прислухаємось до слів Л. Б. Альберті, то занадто багато нам доведеться приховати. А чи врятує це вітчизняну літературу?

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment