Дяк Олесь. Світ на узвишші: поезії. — Дрогобич: Коло, 2019. — 216 с.: іл.
Ігор ФАРИНА,
член НСПУ
1.Карпатольвівське
Хоч би яке формовираження сповідував поет, хоч би які погляди проповідував, але над ним завжди тяжіє географія. Себто відчувається вплив місцини, де народився чи живе. Так було в усі часи, і плин літ не може нічого вдіяти супроти цього. Тому й Олесь Дяк не хоче протиставляти себе цій невблаганності. Він просто закарбовує у слові те, що є. Констатація факту? Безумовно! Але все це (хочу того чи ні) потребує уточнення. Отже, народився 1959го на Прикарпатті. З 1976го мешкає у Львові (за винятком років служби у війську). Закінчив філфак Львівського університету. Член національних спілок України (письменників і журналістів). Видав 18 книжок віршів. Заслужений діяч мистецтв України. Лавреат премії імені Степана Бандери.
Якщо говорити, враховуючи все це, то маємо нагоду мовити про поетичну карпатольвівськість. Адже віршар живе нею: “виблискує мізуньки (ріка дитинства — І. Ф.) біла стрічка — немає більш ріднішої води” (тут і надалі дотримуватимуся авторського правопису — І. Ф.), “тріумф очей — гіркі як львівська кава”. Спогади дитинства. Любов у літах дорослості. Все переплелося. А може, так і має бути, менталітет. Щемне відчуття ріднизни: “дорозі зрадити не смію — тече в крові моїй спориш”.
- Тематичне
З процитованого видно коло зацікавлень версифікатора. Але ці висновки — контекстуальні. Тим часом маємо прямі свідчення громадянськості, філософічності, пейзажності та інтимності поетичної мініатюристики Олеся Дяка.
Спершу поведу мову про громадянське начало. Скажімо, у тексті “Доісторичне” поет углибає у минувшину: “трави у полі запах дивовижний — вдихаю половецький аромат”. Але проминуле і сучасне тісно переплітаються. “козацький чуб/ ось і козак — чи упізнає україну” (вірш “Хортиця”). Гостро реагує автор і на виклики наших днів: “на море грізне зиркаю зпід лоба — тітушки хвиль розгойдують човен”.
Не можна також оминути питання про філософічність лірики. Розмисли про щодення, богошукальницькі мотиви, непроста філософія творчості: “я був щасливий і нещасний — два кольори мого життя”, “минає день і ніч мине / а доля/ одна в житті — до господа іти”, “до сповіді поета/ грішний — писав не пережитий вірш”.
Тепер торкнемося питання про пейзажну поетичну мініатюру. Її слід поділити на дві частини. До першої віднесемо тексти, де діє сама природа: “так низьконизько ластівки літають — розколисали хвилі на воді”, “весняна повінь гупає у бубни — біжать струмків веселі хлопчаки”. Симпатичні замальовки, правда? Вчитуєшся у них і уява вимальовує бентежні картини. Водномить перед нами постає друга частина, в якій взаємодіють природа і людина. “іду з діброви дощиком умитий — погомонів із тіткою грози”, “спросоння вийшов на узлісся ґанок/ і перша думка — ось де рай земний”.
Такою ж двочастинністю характеризується й інтимна лірика. Першоплановим, звісно, є вияв ніжних почуттів до жінки: “тобі співаю пісню про кохання — немов щасливий бузьок на гнізді”, “світаю віршами до вас — рядочки слів один за одним”. Але любовна лірика Олеся Дяка отримує шарм за щирий показ любові до матері: “сивоволосий а дитя — до мами горнуся у віршах”, “коли ще мама в очка поцілує — лиш океан у відповідь шумить”. Хоча тут ще можемо балакати про перетини любовної лірики та громадянськості. - Поєднувальне
Переплетення у “світі на узвишші” маємо зримі й невидимі. Скажімо, читаємо мініатюру такого змісту: “схопив мене в обійми буйний вітер — танцюєм коломийку у степу”. Яскрава пейзажна замальовка? Погоджуся! Але водночас спостерігаємо і відсвіт громадянськості. Та підемо далі. Як на мене, то філософію і пейзаж поєднує цей текст: “снігом болю душу замітає — а від спеки годі й утекти”. Дехто, ймовірно, доплюсує сюди й інтимність. І, очевидно, матиме рацію. Близьким від істини він буде, коли вважатиме сув’язь пейзажу та інтиму — ознакою тексту: “морозу військо тупає ногами — твої вуста від льоду вберегти б”. Це так звана зрима поєднуваність. Зрештою, її сліди знаходжу і в інших поезіях. - Порівняльне
Для неординарного вираження замислів віршар вдається до використання різних літературних тропів. Та чи не найчастіше надибую порівняння. Але говорити про їхню однаковість не доводиться.
Виділяються, напевно, його взірці зі сполучниками на кшталт “як”, “мов”, “наче”, “ніби”, “немов”, “неначе”… “асфальту запах / трав зелений шепіт — а я живу як птах/ у вишині”, “пульсує в скронях спогадів струмочок — вистрибує із серця наче пструг”, “осінній дощ немов гуцул похмурий — з топірчиком плаями суне днесь”. (Відразу зауважу, що не добирав вдатностей для цитування, а навів рядки, які принагідно впали у вічі). - Ще раз про образне
Та не тільки порівняльність причаровує. Добрих слів заслуговують метафори й епітети. Адже ці взірці тропів свідчать про точність та свіжість віршомислення. Хіба не на це спрямовані метафоричні зблиски: “прошкує терен за тобою”, “гризе молитву чорний птах”, “заснула кров у ріках сонтрави”? Чи не “примагнітять” до книжки епітети на взір “прощання манускрипт”, “трави ночі”, “містика тепла”, “пам’яті струна”, “піску кінь”? - Барвисте
Ви, очевидно, помітили, що літературний критик уже цитував взірці кольорових екстраполяцій. Нічого дивного. Адже барви у слововиявах супроводжують усю книгу: “цвіркун співучий в душу заглядає — у світ зелений кличе назавжди”, “забрів у хащі лісу непролазні — там білі вежі снігу до колін”, “сніжинки до ліхтарика прилипли — немов забракло жовтого тепла”, “вуркоче птаха вічності молитву — до ока липне чорна далечінь”… А іноді автор поєднує кілька барв в одному лаконічному творі: “сорочку мама гладдю вишивала — в червоні маки білі рукави”. - Культурологічне
Ще однією ознакою часовиміру є культурологічність віршів. І зосібна, поетичної мініатюристики. Але є велика різниця між культурологічними акцентами у багатострофовиках і великих верлібрах та в лаконічних текстах. Якщо в перших ще якось можна пояснити експлуатацію чужої фрази чи прозору алюзію, то для других вона немислима. Цінується лише неповторність власного сприймання.
Олесь Дяк показав, що розуміє важливість цього питання. Звернемося хоча б до твору “Катерина Білокур”: “земля ж яка благословенно люба — на сяєві полотен білокур”. Лише кілька рядків має текст, але автор зумів ємко і точно передати суть. Як і у вірші “Вознесіння”, присвяченому пам’яті 22річного поетаоунівця, який підірвав себе гранатою, аби не потрапити у лабети енкаведистів: “поет затис в руці гранату і не зраділа вража кров”. - Словесне
А від згадок про фразеологізми та афоризми прокладемо стежечку до інших тем слововираження й почнемо, либонь, з неологізмів: їх у “світі на узвишші” надибаю не багато, але вони так органічно вписуються у контексти: “ніжнослов”, “тихоплине”, “недихання”. Зрештою, висновковуйте самі: “тобі на вушко ніжнослов шепочу — воркуємо в раю духмяних трав”, “на березі ріки сидить рибалка — вслухається як тихоплине час”, “недихання — мовчання тіла такт”.
P. S. А завершити ці розмисли прагну ще однією паралеллю. Нині ми нерідко говоримо про японські хоку і польські фрашки. Похвально! Але ж ми маємо і свої традиції. Досить, мабуть, згадати рубаї Петра Сороки, катрени Ольги Яворської, тривірші Василя Сагайдака, паліндроми Станіслава Бондаренка. Варто у цьому (далеко не повному) списку поетівлапідарників розглядати і прізвище Олеся Дяка. Своєю новою книжкою він зробив впевнені кроки до утвердження цієї традиції. Не сумніваюся, що триватиме дальший пошук небуденного стилю слововираження і передусім у поетичній мініатюрі. “на моріжку пасеться кінь крилатий — вуздечка сяє мов рядок з вірша”.
