Зворушливі миттєвості Шевченкового Щоденника

5 історичних мініатюр

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України
імені Тараса Шевченка
Проєкт “Подробиці Шевченкового життя” здійснюється з усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.):
“Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”.
Автор проєкту вкотре привертає увагу до маловідомих, хвилюючих, іноді драматично зворушливих сюжетів Щоденника Тараса Григоровича. Шевченкознавець показує, що цей, говорячи словами самого поета, “серцем продиктований” історичний документ, є безпрецедентним вмістилищем Шевченкових одкровень і душевних порухів.

“Я знайшов квартиру Тетяни Петрівни Костомарової…”
Повертаючись із заслання дорогою з Астрахані в Нижній Новгород на пароплаві “Князь Пожарський”, Шевченко випадково дізнався від пасажирки, жительки Саратова Т. П. Соколовської, “що М. І. Костомаров виїхав за кордон1. А мати його живе в Саратові. Я просив у неї адресу Костомарової і…” На цьому запис 30 серпня 1857 р. уривається, речення залишилося незакінченим. Очевидно, тількино пароплав кинув якір у Саратові, Тарас Григорович одразу поспішив до матері М. І. Костомарова.
Саме так! І цей дивовижно зворушливий вчинок гідний нашої уваги й пам’яті. Наступного дня, 31 серпня, Шевченко занотував у Щоденнику:
“Ледве пароплав встиг зупинитися біля Саратовської набережної, як я вже був у місті, і за вказівками люб’язної тте Соколовської я, як по писаному, без допомоги дорого[го] візника знайшов квартиру Тетяни Петрівни Костомарової. Добра старенька, вона впізнала мене по голосу, але, поглянувши на мене, засумнівалася в своєму здогаді…”
Звісно, це було свідченням того, що Шевченко змінився, постарів. Але й часу вже чимало минуло від їхньої попередньої зустрічі — понад десять років. Між іншим, коли влітку 1858 р. М. І. Костомаров зустрівся з Шевченком, той не впізнав його: “Я знайшов його в Академії мистецтв, де йому дали майстерню. Тарас Григорович не пізнав мене і, оглядаючи мене з голови до ніг, знизував плечима і рішуче сказав, що не може здогадатись і назвати на ім’я того, кого перед собою бачить. Коли ж я назвав своє прізвище, він кинувся мені на шию і довго плакав”2.
Та повернемося до Шевченкового Щоденника: “Переконавшись же, що це справді я, а не хто інший, вона привітала, як рідного сина, радісним поцілунком і щирими сльозами”.
Костомарова Тетяна Петрівна (1798—1875), мати М. І. Костомарова. Вперше поет бачив її в 1846 р., а потім — у квітні 1847 р., наступного після арешту дня, коли його вже везли з Києва до Петербурга. На першій поштовій станції в Броварах Шевченко випадково зустрівся не тільки з Тетяною Петрівною, а й з А. Л. Крагельською — нареченою М. І. Костомарова та її матір’ю, які також їхали до столиці. Аліна Леонтіївна згадувала:
“…Тарас підійшов до нашого екіпажа і з сльозою, що блиснула в його сірих очах, підупалим голосом промовив: “Оце ж бідна Миколина мати, а це, мабуть, його молоденька дружинонька. Ой, лихо, лихо тяжке, горенько матерям і дівчині”.
Вимовивши ці скорбні слова, Тарас Григорович перецілувався з нами… Устиг тільки сказати нам, що особисто за себе він не журиться, тому що він одинокий, “бурлака”, а “Миколи мені жаль, бо в його є мати й дружинонька, і він ні в чому не винен, хіба в тому, що зо мною побратався. Прости ж мене, матінко, і не кляни!” Він знову перецілувався з нами, сів з жандармами у візок…”3.
Душу запалює й серце розриває ця драматичнозворушлива картина…
Дев’ятнадцятого травня 1847 р., перебуваючи у казематі ІІІ відділу власної його імператорської величності канцелярії, Шевченко побачив крізь ґрати у дворі матір М. І. Костомарова, яка прийшла до керуючого ІІІ відділом Л. В. Дубельта довідатися про долю сина. Це підштовхнуло його до написання пронизливого вірша “Н. Костомарову” (“Веселе сонечко ховалось…”), в якому болісно й самозречено прозвучала тема Шевченкового одиноцтва у біді.
І я згадав своє село.
Кого я там, коли покинув?
І батько й мати в домовині…
І жалем серце запеклось,
Що нікому мене згадати!
Дивлюсь — твоя, мій брате, мати
Чорніше чорної землі,
Іде, з хреста неначе знята…
Молюся! Господи, молюсь!
Хвалить тебе не перестану!
Що я ні з ким не поділю
Мою тюрму, мої кайдани!
Як відомо, М. І. Костомарова поїхала за сином у Саратов, куди його було заслано. Вже в жовтні 1857 р. у листі до М. М. Лазаревського Шевченко не забув повідомити: “В Саратові бачився я з старою Костомарихою, вона ждала його (сина. — В. М.) из заграницы к 15 сентября”.
Під час зустрічі з Т. П. Костомаровою Шевченко на окремому аркуші записав процитований вірш (з деякими відмінностями від “Малої книжки”) і подарував його Тетяні Петрівні. У цьому автографі назва — “Николаю Ивановичу Костомарову”, дата — “1847 мая 19”, що вказує на день побачення Т. П. Костомарової з М. І. Костомаровим, ув’язненим у казематі ІІІ відділу, і підпис “Т. Шевченко”. Згодом у листі до М. І. Семевського, редактора — видавця журналу “Русская старина” — М. І. Костомаров писав про це: “Після повернення на батьківщину я довідався, що Шевченко, звільнений з Петровського укріплення на березі Каспійського моря, де перебував на військовій службі, плив на пароплаві по Волзі, зупинявся в Саратові, заїздив до моєї матері, яка жила тоді в цьому місті, і пробув у неї кілька годин. Тут він передав їй присвячений мені вірш, написаний ним під час перебування під слідством, з того приводу, що він несподівано побачив з вікна кімнати, в якій сидів арештованим, мою матір, що проходила мимо”.
У Щоденнику Тарас Григорович записав:
“І, Боже мій, чого ми з нею не згадали, про що ми з нею не переговорили”. Мати М. І. Костомарова показувала йому листи свого сина зза кордону і пелюстки фіалок, прислані ним в одному з листів із Стокгольма від 30 травня. “Це число нагадало нам фатальне 30 травня 1847 року, і ми, як діти, заридали”. Того дня було оголошено вирок арештованим учасникам КирилоМефодіївського братства, а Шевченка передано з ІІІ відділу до військового міністерства для зарахування рядовим в Окремий Оренбурзький корпус.
Тарас Григорович прийшов до Т. П. Костомарової в полудень, а розійшлися вони… “О першій годині ночі я розстався з найщасливішою і найблагороднішою матір’ю найпрекраснішого сина”.
Тут найдоречніше навести слова І. М. Дзюби, що стосуються Шевченкової зустрічі з Т. П. Костомаровою: “Читаючи цей запис, думаєш, наскільки Шевченко жив почуттям дружби, як любив своїх друзів, як радів за них і як міг бути щасливий їхнім щастям… Це та висока міра душевної причетності до людей, яка виявилася і в щемливому ліризмі його поезії, в його “вболіванні” за своїх героїв та постійному чуттєвому “контакті” з ними”4.

“…Я набрав маленький букет…”
У поезіях Шевченка лексеми квітка, квіти й похідні від них зустрічаються понад 40 разів, але в переважній більшості метафорично — стосовно дітей і жінок, а ще поетових дум…
Скажімо: “Думи мої, думи мої, / Квіти мої, діти!” Або “Мої любі дівчаточка, / Рожевії квіти”.
У “Розритій могилі” (1843) поет говорив від імені України:
“Малих діток доглядала,
Звичаю навчала.
Виростали мої квіти,
Мої добрі діти…”
Втім, у Шевченковому Щоденнику є малопомічений запис, зроблений 12 вересня 1857 р. у пристані Спаський затон:
“Місцевість прекрасна, оточена молодими дубовими рощами, і, незважаючи на холодну погоду, в рощах збереглася свіжа зелень і деякі квіти, з яких я набрав маленький букет і… підніс його наймилішій баронесі Медем, одній з пасажирок “Князя Пожарського” і дружині одного з капітанів Меркурієвської компанії5. Мила, приваблива жінка”.
Який пристрасний порух Шевченкового серця! Колишній засланець, поет і художник уже півтора місяця почувався вільним, і це був красивий вчинок галантного чоловіка…
У цьому контексті згадалося мені, як у 1843 р. молодий і завзятий Шевченко сам випрошував квітку у жінки, котра йому сподобалася, про що розповів у своїх спогадах О. С. АфанасьєвЧужбинський:
“Давно, ще в перші часи нашого знайомства, він довго сидів біля неї на балу і все просив у неї на пам’ять хоч одну голубу квітку, якими була оздоблена сукня. Молода жінка жартувала і жартома відмовляла. Тарас Григорович одначе приловчився і відірвав квітку. Так це й закінчилось. Років через два я випадково побачив у нього цю реліквію. Тарас Григорович зніяковів трохи.
— Славна молодичка, — сказав він мені, — і така приємна, що, здається ж, і забудеш, а побачиш, то знов так тебе й тягне…”6.
Йшлося про Г. І. Закревську (1822—1857), якій Шевченко через п’ять років, у 1848му, на засланні присвятив вірш “Г.З.” (“Немає гірше, як в неволі”):
Немає гірше, як в неволі
Про волю згадувать. А я
Про тебе, воленько моя,
Оце нагадую. Ніколи
Ти не здавалася мені
Такою гарномолодою
[І] прехорошою такою,
Так, як тепер на чужині,
Та ще й в неволі.
Чи згадав тоді Шевченко про квітку, яку зірвав із сукні цієї жінки? Втім, аби ми не забули її, справді гарномолоду й прехорошу, митець залишив нам дивовижний портрет Г. І. Закревської, виконаний у грудні 1843 р. у селі Березовій Рудці.
Тож і хочеться запитати, що взагалі може нині значити та давно зів’яла квітка, котру Тарас Григорович зберігав кілька років, у порівнянні з уже цитованим, нев’янучим, одним із найкращих ліричних віршів Шевченка та безсмертним портретом Г. І. Закревської? На мій погляд, дуже багато! Бо це такий самий радіснопронизливий епізод його життя, як і збирання маленького букета квітів для малознайомої, але милої, привабливої жінки…
Ганна Іванівна померла молодою — у 1857му. То був останній рік Шевченкового заслання та його нових надій і сподівань на подальше життя в своїй хатині, з садочком над Дніпром, з коханою і люблячою жінкою…
Бо ж і в останньому своєму вірші “Чи не покинуть нам, небого…” (14—15 лютого 1861 р.) поет залишив нам ось ці рядки:
В гаю — предвічному гаю,
Поставлю хаточку, садочок
Кругом хатини насажу,
Прилинеш ти у холодочок,
Тебе, мов кралю, посажу.
Того скорботного для України року вже без Тараса Григоровича
Встала й весна, чорну землю
Сонну розбудила
Уквітчала її рястом,
Барвінком укрила…

“Я купив їм солодких пиріжків…”
Тридцятого вересня 1857 р., перебуваючи у Нижньому Новгороді, Шевченко зробив такий запис у Щоденнику:
“Погода прекрасна. Я вийшов на бульвар. Між іншою публікою зустрів на бульварі дітей — три дівчинки та хлопчик. Прегарненькі і жваві діти… Взагалі здалися мені вони схожими на трупу маляткомедіантів. Я дійшов з ними до кондитерської, купив їм солодких пиріжків на полтину й познайомився. Звати їх: Катя (найжвавіша), Надя і Дуня, а хлопчика Санею… Прощаючись, вони просили мене до себе в гості…”
Несподівано виразний, невимушений і зворушливий штрих від самого Шевченка до численних спогадів про те, як він любив дітей. О. С. АфанасьєвЧужбинський згадував, що в Україні велику втіху мав Шевченко від селянських дітей, які цілими днями перебували на вулицях. Тарас Григорович не раз приєднувався до їхнього гурту і, підбадьоривши полохливе товариство, розповідав їм казки, співав дитячих пісень, яких знав безліч, серйозно робив пискавки і невдовзі завойовував прихильність усіх дітлахів. У М. К. Чалого є подібний сюжет про те, як у серпні 1859 р. на київській околиці Пріорці, де знімав квартиру, Шевченко влаштував свято для дітей: “Їх набігло з півсотні. Тарас Григорович тим часом пішов на базар і накупив стільки ласощів, що насилу доніс до квартири. Подвір’я притрусили свіжонакошеною травою, діти качалися і перекидались, сповнюючи околиці дзвінкими веселими голосами. Та на цьому ще не закінчилось: після обіду перекупка привезла повний віз яблук, груш, пряників, бубликів і т. ін., і т. ін. Це друге частування було влаштовано вже за містом, на вигоні недалеко від Пріорки, куди хазяйка, побоюючись за цілість свого садка, випровадила галасливу ватагу разом із своїм квартирантом. А Тарас Григорович був сам не свій: бігав, метушився, реготався, пустував”.
У спогадах О. С. АфанасьєваЧужбинського є цікава розповідь про те, як у 1846 р. у Києві біля Золотих воріт, руїни яких Шевченко малював, він відгукнувся на плач дівчинки, котру залишила без догляду няня: “Підходжу до Золотих воріт і що ж бачу? Тарас Григорович розстелив свою квітчасту хустку, на неї посадив трирічну дівчинку і з клаптиків паперу майструє їй якусь іграшку”7.
Переконливі й хвилюючі мемуарні свідчення, що проймають душу! Втім, для мене найзворушливішим є лапідарний Шевченків запис у Щоденнику на засланні 11 липня 1857 р. про те, що він натрапив на мокру стежку з відбитками мініатюрних дитячих ніжок: “Я любувався і стежив за цим крихітним дитячим слідом, поки він не зник у степовому полину разом зі стежиною”.
До Шевченка повною мірою можна застосувати його слова, сказані про доброго приятеля по засланню А. Обеременка: “Він палко любить маленьких дітей, а це вірний знак серця лагідного, незлобивого”. Сам Тарас Григорович говорив: “Кого люблять діти, той, значить, ще не зовсім поганий чоловік”.

“…Представлявся шефові жандармів кн. Долгорукову…”
Так зафіксував 15 квітня 1858 р. Шевченко свій візит до шефа жандармів і головного начальника ІІІ відділу імператорської канцелярії, здійснений за наполяганням графині А. І. Толстої, яку Тарас Григорович називав своєю “святою заступницею”. Цього разу, завдяки їй, недавній засланець “вислухав належне випадку, але ввічливе наставляння, і тим скінчилася аудієнція”.
Долгоруков Василь Андрійович (1804—1868) — князь, генералад’ютант. У 1853—1856 рр. — військовий міністр. Безпосередній організатор суворого поліційного нагляду за поетом після його повернення в Петербург. В. А. Долгоруков розглядав Шевченків лист від 27 жовтня 1858 р. із проханням зняти заборону з його творів, що вийшли у світ до заслання, і дати дозвіл на їхнє нове видання. Після розгляду й оцінки віршів міністром народної освіти Є. П. Ковалевським дав згоду на друк творів поета з попереднім їх цензуруванням. Улітку 1859 р. після довгих зволікань дозволив Шевченкові поїздку в Україну, наказавши встановити за ним ретельний нагляд.
З В. А. Долгоруковим пов’язана драматична історія, в яку поет потрапив восени 1858 р. Ідеться про те, що П. О. Куліш без дозволу Шевченка замислив досить ризикований публікаторський план — видання за кордоном його творів, серед яких були знакові поезії, а саме: “Кавказ”, “Холодний яр”, “Як умру, то поховайте…”, “Розрита могила”, “Думка — за думою дума роєм вилітає”, “І мертвим, і живим…”.
Відомий шевченкознавець В. С. Бородін писав щодо цього: “Поет добре розумів, що публікація його політичних творів за кордоном могла надовго поховати будьяку надію на нове видання його творів у Росії, про котре він тоді клопотався… Не чекаючи цілком можливих репресій, Шевченко 18 жовтня 1858 р. сам з’явився до начальника ІІІ відділу В. Долгорукова…” Той занотував:
“Шевченко живет в Академии художеств на квартире у графа Толстого. Он приходил сказать мне, что Головин (І. Г. Головін — російський письменник, публіцист, емігрант із Росії. — В. М.) намеревается напечатать за границей его сочинения, и уверяет, что он рукописей никаких ему не передавал.
Сочинения же его были, как он говорит, напечатаны до 1847 года и затем запрещены.
Представить мне справку как об этом обстоятельстве, так и о самой сущности его сочинений”8.
На документі є напис: “Доложено его высочеству. 19 октября”. Тобто, вже наступного дня!
Не кажу, що Шевченко категорично не хотів друкуватися за кордоном. Але ж якою ціною?! Тим більше, що найперше поет прагнув опублікувати свої твори в Росії. Колись І. І. Огієнко написав, що в лейпцизькому збірнику “революційні вірші Шевченка заховано поміж вірші Пушкіна — Пушкін не мав слави революціонера, а Шевченко відкрито її мав, тому його вірші заховано в спокійні вірші Пушкіна”. Легко сказати — “заховано”! Ніби це голку в стогові сіна… Нагадаю, що публікації Шевченкових поезій, початої з “Кавказу”, передувала така примітка: “Следующие стихотворения были нам присланы на малороссийском языке с примечанием, что стихи Шевченки — выражение всеобщих, накипевших слез: не он плачет о Украйне — она сама плачет его голосом”.
Красиво сказано! І головне — правдиво…
Що ж насправді було важливішим — видати в Лейпцигу Шевченкові поезії з прямою загрозою його безпеці та можливості вільно жити й публікуватися в Росії, чи поберегти Кобзаря? Принаймні М. О. Максимович уже в грудні 1858 р. співчував Шевченкові: “Чув я, що якийсь паливода навіжений там за гряницею тобі підпакостив…”
Утім, історія не має умовного способу. Врештірешт нині дякуємо П. О. Кулішеві за вихід у світ у Лейпцигу книжки “Новые стихотворения Пушкина и Шевченки” у 1859 р. Тільки немає чим переконувати довірливих людей у тому, що П. О. Куліш при цьому нібито “турбувався” про безпеку Шевченка. З таким успіхом можна було б стверджувати, що це була пряма “підстава” поета, але, слава Богу, цього ніхто не робить. Тож і безпідставних тверджень іншого — кулішефільського ґатунку — не варто повторювати впродовж століть.
Нагадаю, що писав свого часу вже згаданий І. І. Огієнко: “Коли саме вийшов у світ лейпцизький збірник 1859 року? Беручи до уваги, що в середині 1859 року за Т. Шевченком значно побільшили поліційний нагляд, а 15 липня його вже й арештували в Україні, можна припускати, що лейпцизьке видання революційних віршів вийшло перед цим часом — десь у середині 1859 року”9.
Між іншим, про ті Шевченкові поезії, які П. О. Куліш опублікував із ризиком для себе й поета 1859 р. у Лейпцигу, через три десятиліття він писав: “Из Шевченка мог бы выйти поэт, равный Пушкину и Мицкевичу, вместо певца козатчины, восторгавшегося черкесскими разбоями и бросившего грязью в незыблемые устои русской самобытности”.
Оце так П. О. Куліш!

“Семен познайомив мене
з вельми пристойним юнаком,
з В. П. Енгельгардтом”
Цей запис Шевченко зробив у Щоденнику 14 квітня 1858 р. Семеном він називав свого друга, співака, композитора і драматурга С. С. ГулакаАртемовського.
Енгельгардт Василь Павлович (1828—1915) — син колишнього Шевченкового поміщика П. В. Енгельгардта, російський астроном, членкореспондент петербурзької Академії наук (1890). Знавець і любитель музики, друг О. С. Даргомижського, В. В. Стасова та інших відомих діячів мистецтва. Дослідники відзначають значну роль В. П. Енгельгардта у пропаганді творів і збиранні творчої спадщини М. І. Глинки. Можливо, Шевченко знав його з 1829 р., ще немовлям, коли приїхав до Вільни.
У контексті поетового запису необхідно зазначити, що в спогадах А. О. Козачковського є фраза, здається, ніким і ніколи не потрактована: “Описана ним самим (Шевченком. — В. М.) у Щоденнику несподівана зустріч його в Москві з синами колишнього його володаря, є найпереконливішим спростуванням несправедливого докору Шевченкові в озлобленості…” Нічого подібного в поетовому Щоденнику стосовно Москви немає. Таким чином, у наступному виданні “Спогадів про Тараса Шевченка” необхідно принаймні зробити коментар до цитованої фрази А. О. Козачковського про те, що насправді зустріч із сином (а не з синами) П. В. Енгельгардта відбулася не в Москві, а в Петербурзі.
Автор статті про В. П. Енгельгардта в “Шевченківській енциклопедії” (т. 2) Г. Д. Зленко вважає, що ретельне вивчення життя поміщика не дає підстав для однозначної його характеристики лише як брутального пана. Скажімо, В. П. Енгельгардт, як уже відзначено, цікавився музикою, у маєтку на Смоленщині тримав оркестр із кріпаків, а в Петербурзі — крамницю музичних інструментів. Не чужим був і до портретного живопису, мав знайомих серед художників. До речі, на замовлення В. П. Енгельгардта Шевченко виконав у 1833 р. його портрет аквареллю (зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка).
У зв’язку з цією несподіваною зустріччю Шевченко записав того дня — 14 квітня 1858 р.:
“Багато й багато чого поворухнулося в душі моїй при зустрічі з сином мого колишнього поміщика. Забуття минулому. Мир і любов теперішньому”.
Особливо хвилююче висловлено цю тему ще на початку 1857 р. у листі до А. І. Толстої, від 9 січня 1857 р., де сказано, що випробування “научило меня как любить врагов и ненавидящих нас”. Подібний запис є і 27 червня у Щоденнику: “Я в глибині душі прощаю моїх гонителів…” С. О. Єфремов писав, що “нотка ця дуже пасує до однієї з основних рис Шевченкового світогляду…”. Насправді не лише Щоденник, а й поезії, написані Шевченком наприкінці життя, свідчать, що він не став усепрощенцем: “Чи буде суд! Чи буде кара! / Царям, царятам на землі?”
І всетаки, всетаки… У записі після зустрічі з В. П. Енгельгардтом бринить пронизливе прагнення віруючої людини до християнського прощення своїм кріпосникам. Не випадково Тарас Григорович заходив до В. П. Енгельгардта, як про це занотовано в Щоденнику 6 і 16 травня. Але Шевченко не забув минуле! Досить прочитати кінцівку “Письма Т. Гр. Шевченка к редактору “Народного чтения” (1860):
“Краткая история моей жизни, набросанная мною в этом нестройном рассказе в угождение вам, сказать правду, обошлась мне дороже, чем я думал. Сколько лет потерянных! сколько цветов увядших! И что же я купил у судьбы своими усилиями — не погибнуть? Едва ли не одно страшное уразумение своего прошедшего. Оно ужасно…”
Що стосується миру й любові теперішньому, то Шевченко про це лише мріяв, адже його теперішнє було гірким уже тому, що, як писав він у щойно згаданому листі, “…мои родные братья и сестра… до сих пор — крепостные. Да, милостивый государь, они крепостные до сих пор!” Шевченко взагалі не міг миритися з кріпосницькою дійсністю Росії.
О. Я. Кониський писав, що поетів знайомий Ф. І. Черненко зайшов до Шевченка 19 лютого 1861 р., тобто за тиждень до його смерті, а той замість привітання схвильовано запитав його:
“Що?.. є? Є воля? є маніфест?” — і, глянувши в вічі Черненкові, зрозумів відповідь… Глибоко зітхнувши, мовив: — “Так нема?.. Нема?.. Коли ж воно буде?!” Пустивши міцну недруковану фразу, Тарас закрив лице руками і, впавши в ліжко, заплакав”.
У цьому контексті вважаю конче необхідним нагадати читачеві слова нашого великого сучасника І. М. Дзюби:
“І Шевченків образ сьогодні людьми соціально замороженими нерідко коригується з позиції замовчування його соціальних емоцій та орієнтацій. Але нікуди нам не дітися від того факту, що кріпаччина, панщина — одна з головних тем Шевченкової поезії. Бо закріпачення, як і пов’язане з ним національне поневолення, було найбільшим лихом його народу. І про це доводиться — гіркий парадокс! — нагадувати не лише малоосвіченій публіці, а й деяким снобам, що конче хочуть бути небачене оригінальними й довільними в інтерпретації Шевченка”.
Отже, нагадую, що історична та моральна правота Шевченкової непримиренності й категоричності в його суді над кріпосництвом і кріпосниками не старіє з часом, як і поетова правда й воля, що пронизують його творчість.


1 Костомаров Микола Іванович (1817—1885) — один із засновників КирилоМефодіївського братства, автор його програмного документа “Закону Божого” (“Книги буття українського народу”). Шевченко познайомився з ним навесні 1846 р. у Києві. М. І. Костомарова було заарештовано 31 березня 1847 р. Після річного ув’язнення його заслали під нагляд поліції до Саратова. Звільнившись зпід нагляду (1856), наступного року виїхав за кордон (Швеція, Німеччина, Швейцарія, Франція, Італія, Австрія).
2 Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 146.
3 Там само. — С. 174.
4 Дзюба І. Тарас Шевченко // Історія української літератури. — К.: Наукова думка, 2014, Т. 4. — С. 525.
5 Е. Б. Медем (роки життя невідомі) була дружиною титулярного радника М. де Медема, засідателя земського суду м. Балахни Нижньоновгородської губернії, одного з акціонерів та агентів пароплавної компанії “Меркурій”, якій належав “Князь Пожарський”. Пасажирка пароплава. Брала діяльну участь в аматорських театральних виставках, що мали успіх у нижньоновгородців.
6 Спогади про Тараса Шевченка. — С. 103.
7 Там само. С. 102—103, 302—303.
8 Тарас Шевченко. Документи та матеріали до біографії. 1814—1861, К., 1982. — С. 299.
9 Огієнко І. (митрополит Іларіон). Тарас Шевченко. — К.: Наша культура і наука, 2001. — С. 113—114.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment