Без дефіциту правди

Іван МАЛЮТА,
письменник, заслужений журналіст України, м. Київ
У поважному віці, шукаючи умиротворення, іноді ловиш себе на думці, що декому дещо винен. І це дещо — особливий, безготівковий борг. Борг пам’яті.
Чи всім віддячив бодай приємним спогадом, скажімо, за сприяння у важливій справі, слушну пораду-засторогу, рятівний вихід у скруті…
І час від часу серед таких доброзичливців зринає енергійна постать одеського поета Валентина Леонідовича Мороза (1938—2013).

Він з’являвся у моєму житті епізодично. То ж коли почув був про ув’язненого Валентина Морозаправозахисника, вельми здивувався. Та невже це він, радіожурналіст, розважливообачний поет? Але ж ні, то був не двійник, а львівський дисидент, автор гострих політичних памфлетів.
Уперше я побачив цього поета в редакції багатотиражки Одеського політехнічного інституту, в якому я студіював. На зібрання літстудійців його запросив Олекса Різників, працівник тієї ж газетки.
Валентин Леонідович сидів поруч. Прочитавши щось зі свого поетичного доробку, ще до закінчення обговорення віршів заспішив на радіо. Подавши мені руку, запитав, звідки я родом.
— З Вінниччини. Із села.
— Я здогадався, що ти — наш хлопець, коли почув твій вірш про українську пісню. Заходь при нагоді до мене, на обласне радіо.
Але така нагода трапилась аж влітку. Студзагін готував “десант” до Криму, на будівництво Північнокримського каналу (насправді облаштовували прилеглу автомагістраль). Повідомили, що до півострова доберемось на теплоході, що привнесло певну романтичність.
Я жив і навчався виключно за рахунок стипендії. А тому одразу зголосився до списку добровольців з політехніки.
— Перебуду канікули на будівництві каналу, — повідомив Валентину Морозу й наївно зізнався про справжню мету. — Може зароблю бодай на штани, якщо не на костюм.
— В такому разі описуй цікаві епізоди й надсилай сюди, на радіокомітет.
Я справді зготував кілька репортажів, що були передані по дротовій радіомережі. І яке ж було моє радісне подивування, коли В. Мороз запросив до бухгалтерії отримати гонорар.
— Може, вистачить ще й на сорочку і шкіряний ремінь до штанів.
— Я вже придбав у комісійному навіть піджак, — похвалився йому.
Наразі до кабінету зайшов стрункий симпатичний чоловік.
— Знайомся. Це поет Володимир Рутківський, мій колега.
— Студент? — здогадався той, приязно простягнувши руку. — Чи не ти надсилав нам репортажі з Криму?
Я згідно мугикнув.
— А як ви здогадалися?
— Рука з мозолями. Писав, що розвантажував пульмани. Наковтався цементної пилюги?
— Лише два дні. Засинав з хлопцями від утоми одразу. Не до танців було.
А під новий рік О. Різників запросив мене до ватаги колядників. Ходили за заздалегідь домовленими адресами. До українськомовних інтелігентів — викладачів, письменників та художників. Я носив наколядоване.
Чи не Олекса повів нас до В. Мороза, який мешкав у районі Старокінного ринку. Я зорієнтувався, що йдемо по вул. Севастопольській, на якій сусідила з поетом моя тітка Марія Шумейко, що дісталася до Одеси під час голодомору в 30х роках. Як гостинно приймала нас сім’я цього письменника, можна здогадатися по тому, наскільки важчою стала чимала торба з наколядованими кільцями начасниченої ковбаси та пиріжками.
Коли поверталися назад, до трамвайної лінії, я запропонував заколядувати під вікном моєї родички. Мешкала вона в квартирі старого одноповерхового будинку. Тітка Марія й сусіди настільки були зворушені, що прохали прийти ще й на Різдво Христове.
Після суду над трьома правозахисниками 1972 р. я вважав за доцільне виїхати з Одеси, в якій зазнав репресії за відмову “допомогти слідству”, як застерегли на останньому допиті в КДБ.
Востаннє я зустрівся з В. Морозом через багато років. Уже в Києві, на з’їзді письменників. Він стояв у кулуарах, опираючись на паличку, напевно, після важкої хвороби. Одначе упізнав мене, приязно усміхнувся й одразу скаламбурив.
— І тоді ти поїхав до Криму, щоби заробить на костюм. Як ото у Володимира Сосюри: “І тоді я пішов до Петлюри, бо у мене штанів не було”.
— Дякуючи гонорару на радіо, втішений був ще й шкіряним паском і тільняшкою з одеської барахолки
Пам’ятною зосталася зустріч з одним поетичним виданням В. Мороза.
Наприкінці літа 2019го я нарешті навідався до Одеси й зупинився в О. Різниківа. Чи не того ж дня привернула увагу тоненька збірочка на підвіконні. Прізвище автора — В. Мороз одразу спонукало погортати її.
Ми чистим мову від чужинців
І московітам твердо кажем: Е! —
Для слави світового українства
Фонема Е живе! живе! живе! —
вичитав з одного вірша.
— Які вдалі рядки про нашу мову! — пішов до приятеля, який щось вишукував в Інтернеті. Зазвичай для свого Кореневого словника. — В “Літературній Україні” я опублікував був статтю про те, що топоніми наших поселень, на відміну од російських, повинні мати закінчення Е: Глобине, Рівне, Коблеве…
— А не МукачевО, БереговО, як ото прагнуть деякі русини Закарпаття, — підтримав господар.
Дочитавши збірку, знову відволікаю приятеля од кореневих досліджень мови.
— Знайшов у Мороза вірш із присвятою літературознавцю Григорію Зленку, з яким я працював у видавництві “Маяк”.
З усіх народів, що жили на світі,
Лиш ми собі неслави зажили.
Про нас прийдешні будуть говорити:
“Це в них здихали з голоду орли”.
— Слушний докір суспільству, в якому бракує Прометеїв, здатних на самопожертву, — погодився Олекса й сумовито додав: — Це був справжній поетпатріот. Негаласливий, але відданий українській справі. Якому можна було вірити ще в ту лукаву епоху, з якої ми вийшли.
З поетичного доробку В. Мороза у мене збереглася його збірка “Дерево на обрії” (1969). І автор завше бачиться мені у приємних спогадах про молодість на небокраях одеських берегів.
“Життя коротке. Поспішайте творити добро”, — радив Олександр Довженко. Я лише додам, що треба дякувати й носіям добра. Хоча б у спогадах про них.
І виокремлювати на вдячність тих письменників, які творили без дефіциту правди.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment