Дерево міцне своїм корінням

Калина, яку посадив Сашко Капінос, Герой Небесної Сотні, під вікном рідної хати, тепер щодня проводжає червоними китицями його племінничок до школи. А коли вона ніжним цвітом буяла навесні — стрічала дорогих гостей — кобзаря Тараса Силенка та етнографа Едуарда Крутька. І хоч зустріч ця відбулася тепер, та корінням своїм сягає в глибину віків. Як же таке можливо? А про це й буде наша розповідь.

Залунало у школі: “Зацвіла в долині червона калина — Ніби засміялась дівчинадитина…”. Так почалося знайомство молодших школяриків із кобзарем Тарасом Силенком на Тернопільщині в селі Дунаїв у рідній школі Сашка Капіноса. Кобзар заспівав своїм щирим і щедрим серцем, і маленькі серденька поринули у величний світ української пісні. І вона навчала їх, як можна подружитися з джмеликом, із деревами й травами; допомагала думкою полинути на тисячу років назад. Кожна пісня кобзарева продовжувалася бесідою, аби дітки вчилися робити висновки з історій, виспіваних у піснях.
Ніби ще такі маленькі, а з цікавістю слухали історичні пісні. Це тому, що співана історія — то не сухі факти, а емоційна розповідь, яка породжувала в уяві дітей живі образи. Ось, наприклад, образи козаків, що на чайках ішли Дніпром до Чорного моря, а далі до турецьких фортець визволяти побратимів, як розповіла пісня “Наш отаман Гамалія”. Діти дивувались, розмовляючи, як це козаки без компасів і мобільних телефонів могли знайти правильний шлях, як це зорі й місяць можуть підказати, куди плисти, як такі дивовижні човни з пташиною назвою могли долати шлях навіть при сильному штормі.
А як вважаєте, коли раніше хлопчики ось такого віку, як наші слухачі, чули від кобзарів величні пісні про лицарівкозаків, чи мріяли вони потрапити на науку до таких козаків?.. Думаємо, що не один під час зустрічі з Тарасом Силенком хоч на мить та й уявив себе козачам, що вчиться вправно їздити верхи на своєму коні й вміло шаблею махати. З таких маленьких кроків народжується усвідомлення себе нащадком дідівпрадідів. Усвідомлення себе листочком на дереві нашого Українського Роду — того славного правічного дуба, який ріс і міцнів справами наших пращурів. А тепер живить силою і нас. Та лиш тоді живить, коли вміємо відчути себе його листочком, а не стеблиною перекотиполя безрідного й бездомного.
“Древо” — так наш гість Едуард Крутько назвав етнографічний музей на Полтавщині, який заснував у хаті своїх дідуся й бабусі. Назва ця не випадкова, адже хлопець відчуває міцний зв’язок та підтримку свого роду, величезну любов до українських традицій. Коли людина займається справою, що від серця лине, то її захват неодмінно передається іншим, от як нашим маленьким слухачам. Бо яке ж захоплення викликали в них розповіді етнографа! Він допоміг дітям зазирнути у сиву давнину до наших прапрапрабабусь і зрозуміти, чим вони жили, якими були їхній побут і свята. Це відбулося завдяки скарбам, які збирає Едуард, — давнім світлинам, на яких зафіксовані неповторні миті життя українців. Едуард допоміг дітям спробувати віднаходити себе у своїх прабабусях і прадідусях, усвідомити себе як вишукану і хоробру націю, незламну і водночас романтичну.
…У цей день бандура Сашка піднесено заспівала в руках побратима Тараса Силенка. І то було дуже символічно для нас усіх, адже вона тримає стрій, що його налаштував ще Сашко своїми руками більше п’яти років тому. Відтоді її не торкався ключик, аби переналаштувати.
Одна з пісень, що її співав кобзар під супровід Сашкової бандури, — на слова П. Куліша “До кобзи”.
І заспівав тоді кобзар… І забриніло променистою піснею Сашкове серце, торкаючись до своєї бандури Тарасовими долонями.
— Ці оплески Сашкові, бо він мріяв із цією бандурою співати саме вам, — мовив Тарас Силенко.
Піснею звучали розповіді Едуарда Крутька. Школярі, а ввечері й доросла громада впізнавали деякі обряди, бо схожі вони й на Тернопільщині, а декотрі — і зовсім неповторні. Багато обрядів та традицій, на жаль, втрачені, бо довго північні сусіди працювали над тим, аби відірвати нас від етнічних джерел і розірвати зв’язок між поколіннями. Якщо знищити пам’ять про родовід, нація стає масою, юрбою, якою легко керувати. Тож пам’ятаймо історію, бережімо Дерево Роду!
Такі слова у стінах Львівського лісотехнічного університету, де навчався Сашко, промовляв Ярослав Кріпиволя, його побратим, з яким у мандрівках останнім шматком хліба ділилися, небом одним вкривалися:
— Із Сашком ми познайомилися на Хортиці. Ходили разом шукати корені священного козацького дуба. Півторатисячолітнього. Такий він і є, Сашко. Той, що шукає корені роду. Зупинялися часто біля козацьких могил. Потім, пам’ятаю, запросив у сусіднє село, де разом з хлопцями ставив козацький хрест воїнам, які полягли за свободу краю. Із Сашком ми багато мандрували. Все разом. Він був неодружений. Перша наша спільна мандрівка була на Чернечу гору 22 травня, день перепоховання Тараса Шевченка. Тарас Шевченко помер 10 березня, у цей же день — 10 березня, ніби на зміну йому, народився Сашко. Але він їздив на могилу Кобзаря 22 травня. Символічно, в день повернення. Повернення до рідного, на рідну землю. Сашко теж сприймається мною як той, який жив і живе поверненням до рідного. Сашко дуже глибоко і тонко відчував, що ми, кожен з нас, є тими листочками Дерева Роду нашого. Десь там глибоко, у коренях цього Дерева, ми переплетені, ми рідні у пращурах наших. І впаде один листочок — він буде боротись за цей листочок, щоб ти, українець, який Роду нашого, не впав. Бо впадеш ти і впаду я. Втрачаючи листя, Дерево всихає. Дерево Роду нашого. Сашко любив рідне. Вмів любити мовчки, своєю працею. Йому більше подобалися січові кошові, ніж гетьмани наші. Йому більше подобалася доля Юрія Шухевича, ніж доля Степана Бандери. Він борець. Він той, хто вірить, що життя можна змінювати. Людина вершить свій шлях сама. І коли уявити, що людина живе не на території, а на тій карті, що ми робимо з цієї території, то в кожного своя карта. У когось вона дуже багата. І там є багато можливостей. І там є річка, але є і міст, яким можна перейти на другий берег. У когось того мосту нема, він сидить і каже: “Все, це неможливо, це мені не під силу. Хтось може вчитися у духовній, культурній столиці України, в місті Львові, але для мене це неможливо”. А Сашко, хлопець із села, який вчиться в школі і збирає суниці, їде до цієї столиці. Бо на його карті позначено, що “…так, я маю переправу через цю ріку. Я можу цього добитися”. І він вступає, закінчує з відзнакою. Львів сильно змінив Сашка, саме в частині патріотичній. І той вогник, який жеврів у ньому, яскраво спалахнув великим полум’ям. Коли Сашко поїхав до Вінниці, саме він, у якого на карті позначено, що можливо змінювати життя, організовує людей, перший рух молоді в пам’ять жертв Голодомору. У Вінниці. Величезному місті, яке спало. А Сашко будив. Він був кобзарем, правдивим кобзарем. Він, правда, не вмів ще грати на бандурі досконало. Але кобзар — це не тільки той, хто грає і співає. Кобзар передусім той, хто пробуджує людей, хто несе голос предків, голос волі до кожного, хто ще живий. Він будить того, хто тягне ярмо, але хоче прокинутись.
Цього вечора мама Сашкова, Олена Олексіївна, з трепетом у серці розповідала гостям про традиції, які ожили в їхній родині завдяки Сашкові. Ще коли дрібним хлопеням був, садив його на коліна сивочолий дід Тодос і затягував пісню, щось розказував малому. І в уяві хлопчика оживали з тих пісень і нездоланні гайдамаки, і сивочолий кобзар, і такий затишний та рідний вишневий садок. І з тих розповідей, можливо, й зароджувалася в малого Сашка любов до українських традицій.
Тарас Силенко поділився одним зі спогадів про Сашка з його односельцями:
— Колись був у нас в Києві фестиваль “Кобзарська Трійця”, і ми до ночі грали, танцювали. А багато кобзарів приїхало з інших областей, то вже кудись їхати добиратися, щоб переночувати, не було сенсу. І випала така нагода поспілкуватися, тим паче, що українська ніч тепла, лагідна, це було майже на схилах Дніпра… І я так зрадів цій нагоді, кажу, давайте собі задушевно тихенько поспіваємо, хто має бажання. Дехто з кобзарів мене підтримав, дехто ліг спати. З якою радістю Сашко зреагував, коли я це запропонував! Здавалося, що він вбирав у себе пісні всім тілом. І я співав, орієнтуючись на нього. Тоді хотілося співати саме тих пісень, які виконуєш надзвичайно рідко. І це для мене тепер є одним із найсентиментальніших спогадів про Сашка. Одна з пісень, яку тоді співав, — “Озовись, побратиме”. І зараз ця пісня звучатиме для Сашка.
— Ці пісні, які ви сьогодні почули та багато інших, співали наші предки. Як же зараз ми можемо пошанувати їх, як можемо доторкнутися до них? — звернувся кобзар до громади. — Не кожен має можливість потриматися за руків’я шаблі, за яку тримався прадід, а через пісню, голос — завжди. Так ми можемо з’єднуватися енергетично з предками.
— Я думаю, Сашко нас чує, — промовив кобзар у кінці вечора.
Ось така наша розповідь про життєдайну й променисту зустріч з людьми, які своїми справами живлять Дерево Українського Роду.
Тепер у музеї школи імені Олександра Капіноса є подарований рушник із рідної Полтавської землі Едуарда. Тим рушником він обрамлював портрет Сашка на незвичайному вечорі теплого спомину про наших предків “Ой зійдімося, роде” у рідній Козубівці минулої осені. Адже Едуард — переможець Відзнаки імені Олександра Капіноса у 2018 році. Цю відзнаку започаткувала Громадська Організація “Родина Героїв “Небесної Сотні”, Музей Революції Гідності, Музей Івана Гончара та мистецьке об’єднання “Глечик”, щоб підтримати активних людей із сіл і містечок, котрі, як і Сашко, мають у серці любов до рідного та запалюють вогники любові в серцях інших.
Едуард приємно дивує своєю діяльністю. Нині він студент Тернопільського медичного університету. А коли йому ледь виповнилося двадцять, заснував музей, у який тепер їдуть гості з усієї України і не тільки. Тепер Едуард побував у рідному селі Сашка. Надихав людей своєю великою справою досліджувати корені роду. Впевнені, що після цих зустрічей дехто теж зануриться у вивчення світу родинних світлин та історій.
— Мамо, нам у школі сказали намалювати кобзаря, то що, це треба просто книжку намалювати? — здивовано питала маленька Мар’янка перед приїздом гостей.
Тепер і Мар’янка, і всі школярі Дунаєва точно знають, що Кобзар — це не тільки книжка. Це той, хто несе голос правди, хто кличе людей повставати проти брехні й несправедливості.
— Я радий, що ці зустрічі сьогодні відбулися. Я з чистою душею перед Сашком, що зміг це зробити як кобзар для нього, для родини, для громади. Бо це той світ, яким він жив, і я хоч трохи зміг долучитися до продовження його справи, — сказав Тарас Силенко.
Вірю, що завдяки цій дивовижній зустрічі Дерево нашого Українського Роду зміцніло, адже вона надихнула й допомогла кожному присутньому відчути себе отим листочком, про які дбав Сашко. Його очі спалахували яскравими вогниками, коли він з гордістю розповідав про славні дні визвольних змагань українців, про те, що Україна має чим пишатися, а розповідями цими дарував натхнення й іншим до пізнання нашого минулого. І якби його бажання навчати історії в школі втілилось — Сашко був би прекрасним учителем. Він чітко знав, куди тримати життєвий курс — це розуміння давало саме знання того, як у минулому боролись за Волю України діди і прадіди. Сашкові вкрай важливим був досвід наших пращурів, бо черпав знання, ними здобуті, і брав приклад з тих, що увійшли в історію як вірні сини України.
— Для Сашка не існувало смерті, бо ототожнював себе не зі своєю особою, а з усім нашим родом, якому життям своїм виборював дорогу в майбутнє, — казав про Сашка його побратим Ярослав Кріпиволя.
У перші дні Революції Гідності Сашко написав у соціальній мережі:
— Думаю, що коли є хоч найменша можливість якимсь чином вплинути на майбутнє твоєї Нації та Країни, потрібно бути активним та впливати, поготів, коли життя дає шанс ще й творити та змінювати історію! Ще кілька днів тому я думав, що мою Націю важко сьогодні підняти на боротьбу за своє майбутнє… Та, дякувати Богу, я помилявся!
Я навчилася бачити Твою усмішку в калині, яку Ти посадив під вікном рідної хати, у безкрайому небі кольору Твоїх очей, коли їх торкалося сонце, у Твоєму джерелі, від якого Ти навчився працювати без упину. І намагаюся не забувати вміти радіти дощу, так, як радів йому Ти. І я знаю, що іскра Твого життя спалахує з новою силою в тих козаках, що стають до боротьби за волю України.
— Сьогодні українці рішуче стають плічопліч на боротьбу! І боротьба ця правдива, з вірою та впевненістю у святу перемогу!
Нарід, нинішня справа залежить лише од нас!
Піднімайся та борись сьогодні, здобувай та перемагай!
З нами Бог і з нами Україна!
Слава моїй Нації та слава Героям! (Сашко Капінос, грудень 2014 року)

Олена КОТЛЯР,
кохана Сашка КАПІНОСА

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment