Кришталево чиста душа українства…

Богдан ЧЕПУРКО,
член НСПУ
Заривинці, як і мої Осівці чи татові Білявинці на Тернопільщині, лежать вздовж Стрипи. Ще малого тато брав мене із собою — може, боявся втратити, бо старший син Андрій помер до трьох років. Звісно, батько мав знайомих чи й друзів і в селі Олі Яворської — там я бував ще п’ятилітнім, а в 1966—67 роках працював завідувачем клубу в Зеленій і не раз манджав до Переволоки, в якій викладав німецьку мову Володимир Затуливітер із Сумщини. Тепер я з Олею — члени Національної спілки письменників України й належимо до Львівської організації. Дивовижне всетаки людське життя, неповторно дивні долі в кожного!

Оля Яворська — насамперед оповідачка з чутливою душею поета: здається, вона зберегла в собі якусь первозданну ніжність і чистоту. Так чи ні — її проза несилувано правдива й поетична. Слово в слово нанизує вона людські історії на вервичку доль, й ті бринять крізь вітровії живою музикою жертвоприношень на струнах любові. Я виділив би дві складові її поетики: живомовна відкритість душі й моральний максимум світоглядних обріїв. Хоч би про що писала у своїй прозі, поезії чи щоденниках Оля Яворська — всюди світиться кришталево чиста душа українства: етичне в естетичному. Ще раз переконуєшся: якщо твердо усталився моральний стрижень — любов і праця розвинуть дар від Господа до найвищих регістрів вимовності.
Радію, що в нашій літературі є такі сильні й душевні жіночі постаті, як Світлана Антонишин, Люба Проць, Ольга Яворська, і ще, і ще, бо в них моя Україна й моє оправдання, що я недаремно прийшов у цей світ, де є такі прекрасні посестри й вірні побратими, і це додає мені стимулів та мотивацій для творчості.
До свого ювілею Ольга Яворська підійшла з новою книжкою, якій дала назву “Сльозаживиця”. Це збірка поезій, яка побачила світ у видавництві “Український пріоритет”. Я, звісно ж, тішуся, що моя літературна посестра невтомно працює з українським словом й українською душею, видрукувала більше двох десятків різного роду і виду фоліантів.
Нова книжка поезій складається з шести розділів вишуканої лірики, насамперед пейзажної й медитативно філософської з характерними умовносимволічними узагальненнями, що перемежовуються з неприхованою конкретикою фактів. Бездомні вірші з шухляди, недоспівані пісні, білі янголи безіменних жертв, зримі рани свіжих могил, заручники смерті, невольники часу, раби нездійснених бажань — усе це з авторських ілюзій, зі скорбонки зболеної душі.
Книжка О. Яворської про себе, але й із чутливими присвятами Стусові, Симоненкові, Лесі Українці, Епіку, Тютюнникові, Миколайчукові, Шевченкові, Гнатюкові, Львову, Заривинцям, Лаврову (населений пункт), Карпатам — загалом Україні й українцям. Поетеса правдиво безжальна в своїх діагнозах.
Душі нам понівечено,
Чорнобилем кров отруєно.
Дива якогось чекаємо,
Віримо в праведний час.
Самі себе мріями збуримо,
Хоча нас давно одурено.
Янголи наші журяться,
Дивлячись сумно на нас.
Ольга Яворська щемно показує приневолене прощання з рідним селом: “Плачем зайшлись дрібонькі діти, припала мати до землі”, “І батько, впавши на коліна, цілує зчовганий поріг”, “Тремтячи мати набирає у жменю рідної землі”. Лютий вітер зі сходу, страхолюдні ночі, колимські рудні — все дотикально пекуче й болить щирій душі й “серцю нагадає, який непевний і жорстокий світ.”
Інфляція, бізнес, політика.
Втома до болю в очах.
І враз — під ногами квіточка,
І раптом — у небі птах.
Тиша — зеленою піснею
Тішить прозорі дні,
Всесвіт — очима істини
Світиться ніжно мені.
І от, що важливо, Олиному віршуванню віриш, й разом із нею чуєш “терпке повітря, грушами налите, спасівокяблунь погляди сумні” — “це ще не сум, це тільки відблиск суму!”
Я тішуся цим днем, бо він мене не зрадив,
Повів у дивний світ, де вічна таїна,
На флейті сумно грав, у глиб лісів провадив,
З ожини наточив черленого вина.
Як болісно ця строфа нагадала мені неповторну Мирославу Кулик! Пейзажі Яворської перегукуються з краєвидами наших внутрішніх переживань. “Зелений килим, птаство легкокриле, повітря, як вино, посріблене і п’яне”.
Відімліла осінь. Благодаттю
Промінь сонця блиснув в небесах,
Побіліли у черешень плаття,
Спозаранку вибілився шлях.
Заполоччю день гаптує обрій,
Білих хмар химери в вишині.
Білий вітер біле диво творить —
Розвіває спомини сумні.
Пейзажні елегії Яворської виказують діткливоніжну душу з її сумовитим строєм і настроєм.
Бездонне небо над чолом села
Очима зір всміхнулося до мене.
Якась висока сила незбагненна
Мене до ночі тихо повела.
Отут важливо сприймати вибірково чи й фрагментарно окремо взяті символічні деталі, й від буквалізму таки відмовитись — все ж умовно й психологічно мотивовано: окремо небо, окремо чоло, окремо очі зір, а об’єднує все якась висока сила незбагненна, яка мене до ночі повела. Тут панує глибинна релігійність — аж до містичних позаобріїв надсвідомого. Поетичні етюди поетки дивовижно живоносні — направду, як сльозаживиця, здатна зберігати в долонях льоди смутку й самотності.
Вітер люто за вікнами дме,
Грюка в двері, у темряву кличе,
Вчора він приголубив мене,
А сьогодні шмагнув по обличчю.
“Сьогодні у мене свято, печаль відступила за тишу, сонячний світлий зайчик у серці тріпоче знов, торкаюся думами вітру, листа у безмежність пишу. Вірую в райдугу дружби і проминальність обмов. Грудень засіяв снігом святе безгоміння саду, сірі дощі, нарешті, втекли до мінорних лір. З тобою, подруго Зимо, за стіл новорічний сяду, вип’ємо келих любові — за Україну і мир”.
Цікаві також строфічні катрени Яворської — вони виразно афористичні.
О, скільки серцю наболітись треба,
Щоб пролетіти птахом угорі!
Контакт із природою вельми плідний для наших поетів.
Спасибі вам, Карпатські сині гори,
За світ пісень, за трепетну красу,
За сиву мудрість, що з віків говорить,
За жмуток віршів, що в душі несу.
“Старезний ліс” — “немов Господній храм”. І ось так “під музику вітру” мандрує Оля зі своєю жіночою долею поетичними небосхилами. “Мені в житті пощастило відчути тепло метафор, торкнутися серцем неба і вирватись з кола смерті, біля вогню зігрітись, що з глини випалює фарфор, почути слова високі, яких із душі не стерти. Пройтися по тому полю, де час одкровення сіє, де сонце ховає усміх в пелюстці найменшої квітки, зустрітися з вітром надії, який безперервно віє і цвіт непорочний лілеї приносить у сни нізвідки”. У вірші, присвяченім геніальній народній мисткині, Оля натхненно признається:
Настурція, магнолія, блавати
Рятують душу від німих тортур,
Бо в тому сяйві Українамати
З очима Катерини Білокур.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment