Новий вклад у сучасне шевченкознавство

Сергій ГАЛЬЧЕНКО,
заступник директора Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України, лауреат Державної премії України в галузі освіти

Наскільки пам’ятаю, подібних шевченкознавчих проєктів, тим більше у виконанні одного автора, раніше не було. Йдеться про масштабний проєкт “Подробиці Шевченкового життя”, що здійснюється вже впродовж року, з січня 2019 р. у “Слові Просвіти” доктором історичних наук, лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка Володимиром Мельниченком. Разом із редколегією він мотивує проєкт усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.):
“Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити в усі її подробиці”.
Таким чином, учений вирішив “увійти” в деякі подробиці Шевченкового життя і зробив це вагомо й переконливо. Нагадаю, що раніше він уже здійснив у “Слові Просвіти” два проєкти — до 150річчя з дня народження Михайла Грушевського (2016 р.) і “Шевченковому Щоденнику — 160 років” (2017—2018 рр.). Але масштаб нового замислу і розмах його реалізації перевершують попередні проєкти. Впродовж минулого року опубліковано 26 великих статей, що самі по собі могли би вже скласти цікаву книжку. Проте, на думку автора, абрис майбутньої монографії лише вимальовується. Вияснилося, що Володимир Юхимович виявив особливий інтерес до побуту національного генія, зокрема надруковано докладні статті про кулінарні вподобання поета, його ставлення до вживання алкогольних напоїв і куріння.
Розкривши найжорсткіші факти Шевченкових випивок, автор привертає увагу до його щирих виправдовувань щодо цього перед М. С. Щепкіним: “Плюнь, мій голубе сизий, на цю паскудну брехню і знай, коли мене неволя і горе не побороло, то сам я не звалюся…” Тоді, в лютому 1858 р., Шевченко доклав до цих слів… щойно створений триптих “Доля”, “Муза” і “Слава”… “Геніальний і незаперечний доказ! — висновує Володимир Мельниченко. — В цій дивовижній подробиці міститься вся мораль нашої розповіді: після наклепників і партачів — колишніх і новітніх — залишаються доноси та плітки, а після генія — неперевершені художні твори”.
Дослідник переконливо показав, що куріння не займало важливого місця в побуті та житті Шевченка, люлька чи сигара не стимулювали його творчий процес, і поет, очевидно, не був тютюнозалежним.
Чимало подробиць Шевченкового життя автор показав через історії про Шевченків одяг, зокрема його взуття, найперше чоботи, головні убори — бриль, кашкет, картуз — і знамениту шапку, через захопливу розповідь про те, коли й чому з’являлася у Тараса Григоровича його борода чи про поетові сновидіння…
Важливу групу статей можна було б об’єднати темою “Постаті Шевченкового життя”. Насамперед хочу сказати про хвилюючу публікацію, в якій Володимир Юхимович, спираючись на Шевченкові записи в Щоденнику, розповів про дружбу Тараса Шевченка на засланні з солдатомземляком Андрієм Обеременком родом із села Ризине (тепер — Звенигородський район Черкаської області). Він не публікував її, поки ми не зустрілися торік у липні в селі з ризинчанами — місцевими інтелектуалами і знаменитостями, а затим, тепло розповівши й про них, завершив цю статтю так:
“Подумалося, що в цьому дивовижному селі має стояти небачений в Україні й усьому світі пам’ятник — Тарас Шевченко з Андрієм Обеременком. Адже саме його Тарас Григорович назвав своїм “благородним другом”, саме йому національний геній дякував за “світлі хвилини” в похмурому, каторжному засланні — ці поетові почуття заслуговують на увічнення в пам’ятнику!”
Сподіваюся, що прекрасну ідею про непафосний пам’ятник двом українцям буде реалізовано…
Важливо наголосити, що Володимир Мельниченко вперше сказав повну правду про маловідомі для широкого читацького загалу неприємні подробиці стосунків Шевченка з астраханським купцеммільйонером О. О. Сапожниковим, який двічі відверто зневажив українського поета, а той, у відповідь, достойно “стряхнув прах од ніг своїх” (“Слово Просвіти”, ч. 8, 21—27 лютого 2019 р.) Розсип цікавих подробиць відкривається у розповіді про сліпучий спалах Шевченкової дружби з відомим афроамериканським і англійським актором АйриФредеріком Олдріджем (“Слово Просвіти”, ч. 10, 7—13 березня 2019 р.).
У результаті ми відкриваємо для себе нового, незнаного Кобзаря, який ототожнюється з Україною не лише геніальним поетичним співом, загостреним почуттям соціальної та національної справедливості, відданістю творчості й свободі, а й ментальними людяністю, добротою, вірністю, відданістю, козацьким темпераментом, енергетикою почуттів, емоційністю дружби.
В окремій публікації історик і літературознавець розглянув деякі віртуальні перетинання, передусім маловідомі, Тараса Шевченка і Льва Толстого у житті та творчості. Скажімо, прекрасний знавець Шевченківської Москви розповів, як два генії в ніч з 22 на 23 березня 1858 р. водночас були на великодній службі в Кремлі, втім поряд не було третього, хто знав їх обох і міг познайомити… Читачі також дізналися, що Л. М. Толстой зупинявся у своєї племінниці, княгині Є. В. Оболенської в будинку на Арбаті, 9, де зараз міститься Культурний центр України в Москві. (“Слово Просвіти”, ч. 38, 19—25 вересня 2019 р.).
Виявив автор себе і як мистецтвознавець, скажімо, розповівши про те, як Тарас Шевченко своєрідно, посвоєму сприймав мистецтво видатного голландського живописця і графіка Рембрандта Гарменса ван Рейна, не копіюючи, не повторюючи, а поглиблюючи, розвиваючи, збагачуючи його манеру (“Слово Просвіти”, ч. 42, 17—23 жовтня 2019 р.). Цікаво, що Володимир Юхимович згадав, як півсотні років тому, ще аспірантом Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, він опублікував у газеті “Молода гвардія” статтю про Майстра, але тоді не мав змоги широко розкрити ставлення Шевченка до Рембрандта. Тож і вирішив заповнити цю прогалину в своїх публікаціях. Це характерно для вченого, який завжди наполегливо реалізує власні задуми.
Значний інтерес мають дві статті про книжку французького маркіза Астольфа де Кюстіна “Росія в 1839 році”, з якою, можливо, познайомив Шевченка в Москві О. М. Бодянський (“Слово Просвіти”, ч. 34, 22—28 серпня; ч. 36, 5—11 вересня 2019 р.). Вчений виводить давню міжнародну розмову про неї на принципово новий рівень, уперше розглянувши Шевченкові віртуальні перетинання з історіями і темами цього твору, наголосивши думки й поетичні рядки Тараса Григоровича, суголосні з висновками француза. Підтримую пропозицію Володимира Мельниченка про новий переклад українською мовою книжки А. де Кюстіна з сучасними науковими коментарями.
Започаткував автор і висвітлення свого бачення стосунків Тараса Григоровича з жінками, представивши статтю про його закоханість в Агату Ускову та збайдужіння до неї (“Слово Просвіти”, ч. 24, 13—19 червня 2019 р.). Раніше автор уже публікував цікаві статті про В. М. Рєпніну та К. Б. Піунову. Шевченкознавча ерудиція, неодноразово доведений об’єктивний, глибинний підхід до розкриття найтонших порухів поетової душі, сказати б, наукова галантність вченого дозволяють передбачити, що в цій темі дослідник відкриє ще багато нового й цікавого.
У проєкті Володимира Мельниченка чітко визначився напрям публікацій, присвячених світоглядним системним судженням Тараса Шевченка. Вже у другій статті “Тарас Шевченко: “Нащо здалися вам царі?” (“Слово Просвіти”, ч. 6, 7—13 лютого 2019 р.) автор розповідає, що поет носив у собі, говорячи словами І. Ф. Драча, “лютий гнів на всіх царів”. Цікаво, що духовним поштовхом до написання вченим цієї публікації й винесення її на початок проєкту став той день (13 грудня 2018 р.), коли Д. В. Павличко приніс у “Слово Просвіти” свій вірш “Геть від Москви!”, конгеніальний Шевченковим страстям, і прочитав йому з автографу. В устах українського патріарха визвольної поезії ці рядки запеклися історичною інвективою: “Геть від Москви! Там сплять царі криваві, / І сниться їм, що нас женуть вони в Сибір…”
Окрема публікація заторкує тему щастя в Шевченковому житті та сприйнятті. Вчений висновує: “Високе поетове уявлення про особисту, громадянську, національну волюсвободу насправді визначає сутність всієї творчості Шевченка. Тому його заповіт “Борітеся — поборете!” власне є запорукою і синонімом високого щастя не лише свідомих людей, а й цілої нації”.
Між іншим, цю статтю Володимир Мельниченко написав на прохання читача тижневика. Трапився ще й такий несподіваний виклик авторові. У жовтні 2019 р. в московському архіві було знайдено новий автограф М. В. Гоголя, і вчений підніс блискучий приклад авторського миттєвого реагування на появу невідомого раніше документа, опублікувавши того ж місяця статтю про нього (“Слово Просвіти”, ч. 43, 24—30 жовтня 2019 р.). Ішлося про запис М. В. Гоголя у церковній метричній книзі 31 січня 1850 р., коли письменник став хрещеним батьком сина О. С. Хомякова: “Верность записи свидетельствую восприемник новорожденного 8го класса Николай Васил. Гоголь”. У цьому контексті автор розповів про втрату духовності московським Арбатом після знесення його храмів більшовиками у 1930х рр. і життєдайну духовну появу на ньому через кілька десятиліть Культурного центру України в Москві; маловтішне подолання М. В. Гоголем нижчих чинів в імперському Табелі про ранги й блискуче зображення ним чиновників усіх рангів у своїх творах; дружбу Миколи Васильовича з лідером слов’янофілів О. С. Хомяковим і його занурення в Москві в рідну народну пісню, що стала оберегом української душі М. В. Гоголя в останні місяці й роки його життя… Ці точні й цікаві штрихи, зроблені, здавалося, мимохідь, створюють об’ємну картину Гоголевої живої присутності, наштовхують на роздуми про відстороненість письменника від скаженої російської скачки на трійці, не розбираючи дороги… Мене вразив несподіваний спогад автора про радянський фільм, у якому доморощений мислитель у виконанні М. О. Ульянова запримітив: “А в трійці хто? В трійці — Чичиков. Шулер…” Потрясаюче!
Можливо, хтось подумає, що я відволікаюся від основної теми, але це не так. Якраз особливо сильним у згаданій статті є сюжет про Т. Г. Шевченка, який ще у вересні 1857 р. записав у Щоденник “животрепетний вірш” О. С. Хомякова “Росія, яка кається”, а в березні 1858 р. у Москві познайомився з його автором. Як відомо, Т. Г. Шевченко залишив убивчу характеристику О. С. Хомякова у віршіпамфлеті “Умре муж велій в власяниці…” (1860). Віртуальні перетинання двох українських геніїв — Шевченка і Гоголя — вчений глибоко дослідив у фундаментальних авторських енциклопедіях “Шевченківська Москва” (2009) та “Гоголівська Москва” (2011), і це кращим чином дається взнаки в його подальших публікаціях. Недарма народний артист України, видатний заньківчанин Б. М. Козак звернув увагу на вдалу драматургію статті, в якій перетинаються долі видатних і відомих українських і російських діячів.
Важливий напрям проєкту відкрито на початку цього року публікацією статті “П’ять постатей, які не увійшли до “Шевченківської енциклопедії”, в ній автор пропонує нових енциклопедичних осіб — І. І. Ізлера, Катрмера де Кенсі, Ю. Ф. Корфа, Д. Є. Міна, І.К. Пеца. Звісно, Володимир Мельниченко продовжить цей ряд, і я повністю підтримую його переконання в тому, що “в “Шевченківській енциклопедії” чи додатку до неї необхідно представити кожну постать, хоча б один раз означену Шевченком у творах і Щоденнику та листуванні”. Власне саме такий підхід, як зазначає вчений, і характеризує видатну “Шевченківську енциклопедію” в 6 томах, видану у 2012—2015 рр.
Проєкт “Подробиці Шевченкового життя” у виконанні Володимира Мельниченка переконує в тому, що кожна зі статей є національним надбанням, дозволяючи всебічно пізнавати невичерпний і безкінечний феномен Кобзаря як живої субстанції українського народу. З енергійною допомогою автора сучасний портрет Шевченка доповнюється новими штрихами, збагачується яскравими кольорами й глибокими психологічними характеристиками.
За словами вченого, “це той Портрет, який не тиражується для вивішення на стінах, він обігріває прохололі людські душі”.
Необхідно також особливо відзначити, що зібрані дослідником подробиці поетового життя буде обов’язково використано у створенні новітньої біографії Тараса Шевченка, про яку вже настав час серйозно подумати. Володимир Мельниченко вважає, що вона має бути кількатомною й нарешті вповні викласти історію Шевченкового життя, “входити у всі її подробиці”. До речі, за його пропозицією у 2021 р. на базі Шевченківського національного заповідника будуть проведені Міжнародні Шевченківські читання “Про створення нової “Біографії” Тараса Шевченка: концептуальні підходи та загальнонаціональна значущість роботи”.
Окремо й особливо хочу наголосити характерну рису публікацій автора — він завжди відзначає здобутки й заслуги своїх попередників, насамперед видатних шевченкознавців Ю. Я. Барабаша, Л. Н. Большакова, І. М. Дзюбу, С. О. Єфремова, П. В. Жура, М. Г. Жулинського і багатьох відомих, талановитих дослідників, усього в проєкті вже названо понад п’ять десятків прізвищ, серед яких чимало співробітників Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України й Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського НАН України, молодих шевченкознавців та ін. Своїми публікаціями вчений демонструє тяглість історичного процесу шевченкознавчих досліджень і торує шлях до їхньої вивершеної фундаментальності.
Володимиру Мельниченку належить заслуга системного використання поетичних творів великих українців — І. Ф. Драча, Л. В. Костенко, П. М. Мовчана, Б. І. Олійника, Д. В. Павличка, В. А. Симоненка, В. С. Стуса — в емоційному, душевному зануренні в Шевченкову творчість і її філософському осмисленні. Скажімо, показавши, що у своєму “Заповіті” Тарас Шевченко заповідав нам порвати саме московські кайдани, про що впродовж десятиліть не говорилося, автор нагадав особливо сильні й переконливі рядки В. С. Стуса:
Боже, не літості — лютості,
Боже, не ласки, а мсти,
дай розірвати нам пута ці,
ретязі ці рознести.
Понад десять років Володимир Мельниченко залишається найвагомішою постаттю в українському шевченкознавстві, пов’язаному з дослідженням перебування Тараса Шевченка в Москві та його ставлення до Московщини. Писав я про це ще кілька років тому: “…Маємо на сьогодні рідкісну московську шевченкіану, найвагомішим внеском до якої є монументальні дослідження відомого історика, генерального директора Національного культурного центру України в Москві Володимира Мельниченка. Назвемо найголовніші з видань: “Тарас Шевченко і Михайло Грушевський на Старому Арбаті” (М., 2006. — 654 с.); “На славу нашої преславної України”. Тарас Шевченко і Осип Бодянський” (М., 2008. — 556 с.); “Тарас Шевченко: “Мій великий друг Щепкін” (М., 2009. — 478 с.); “Шевченківська Москва. Авторська енциклопедіяхроноскоп” (М., 2009. — 767 с.); “Тарас Шевченко в Москві” (К., 2009. — 738 с.)”.
Узагальнюючи дослідження Володимира Мельниченка, удостоєні 2009 р. Національної премії України імені Тараса Шевченка, голова Шевченківського комітету, академік М. Г. Жулинський писав:
“Володимир Мельниченко… творчо поєднав ґрунтовну науку з вільною, розкутою манерою викладу, яка органічно включає авторську емоцію, особистісну оцінку, невимушену інтонацію… Новий шевченківський лауреат допомагає завдяки своїм архівним пошукам та науковим вивіренням оцінити колосальні зусилля великих українців у московському просторі, спрямовані на гідне оприлюднення і авторитетне утвердження імені України”.
Після того Володимир Мельниченко видав ще кілька книг, зокрема монографії “Українська душа Москви: Михайло Максимович, Михайло Щепкін, Осип Бодянський, Микола Гоголь” (М., 2010. — 672 с.), “Гоголівська Москва. Авторська енциклопедіяхроноскоп” (М., 2011. — 832 с.) та “Москва Михайла Грушевського. Авторська енциклопедіяхроноскоп” (М., 2014. — 672 с.). Московську шевченкіану вчений завершив узагальнюючою працею “Москва у творчій долі Тараса Шевченка” (М., 2015. — 496 с.).
Небачене ніколи раніше видання більш як 20 українознавчих книжок одного автора в російській столиці українською мовою вже ввійшло в історію і робить честь професіоналізму, патріотизму й мужності відомого історика, який, очолюючи Культурний центр України в Москві, підтвердив Шевченкову максиму про те, що “в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”. Переконуємося, в чому саме полягає справжня, а не декларативна, словесна вірність Шевченкові й Україні…
Повернувшись 2015 р. у Київ, Володимир Мельниченко продовжує потужно працювати. Проривом у сучасному шевченкознавстві стала його нова монографія, методологічні засади й висновки якої відчуваються в авторському проєкті, про який ідеться. Згадую, як перед світанком української незалежності Я. І. Дзира, якого я знав особисто, пророче писав про те, що “справді понауковому історичні твори Шевченка можна прокоментувати, використавши історичну концепцію історії України і праці Михайла Грушевського”. Володимир Мельниченко зробив значно більше: він дослідив прочитання Шевченкових текстів самим М. С. Грушевським, який передав нам успадковану від Кобзаря системну інформацію про духовну консолідацію українського народу заради самостійного державного існування.
У результаті у 2019 р. вченому вручили Диплом лауреата Міжнародної літературномистецької премії імені Григорія Сковороди “за серію фундаментальних праць в галузі Шевченкознавства та Грушевськознавства”.
До речі, в НАПН України академік Володимир Мельниченко розробляє тему “Нове прочитання творчої спадщини Т. Г. Шевченка і М. С. Грушевського в контексті сучасної гуманітарної освіти”. Зокрема там відзначено, що вчений “розкрив виховний потенціал філософської педагогіки Шевченкового Щоденника”. Він нагороджений Дипломом як автор “Концепції нової наукової істориколітературної бази української ментальності”. За оцінками спеціалістів, Володимир Мельниченко “належить до тих небагатьох учених, які не лише внесли потужний шевченкознавчий і грушевськознавчий струмінь у філософію освіти, а й створюють справді нову, фундаментальну наукову базу для викладання гуманітарних дисциплін у всіх закладах освіти, формування у молоді патріотичної свідомості й гордості за вітчизняну історію та навіть нової генної матриці історичної пам’яті”.
У 2018 р. побачила світ біобібліографічна праця, в якій описано понад 40 книжок автора (загальним обсягом більш як 1 тис. друк. арк.) і 700 його статей та інтерв’ю. Ґрунтовну аналітичну передмову до неї я закінчив такими словами:
“Уже чверть століття біобібліографічні довідники й енциклопедичні видання не встигають за Володимиром Юхимовичем, бо, поки вони виходять у світ, він друкує кілька нових монографій. Не сумніваюся, що суттєво поповниться і ця вражаюча за змістом і обсягом бібліографія Володимира Мельниченка”.
Минуло менше двох років, але за цей час учений завершив роботу над фундаментальною монографією “Нове прочитання Щоденника Тараса Шевченка” (понад 50 друк. арк.) і видав у 2019 р. капітальну книжку “Мої духовні криниці. Статті та інтерв’ю ХХІ століття”. Кількість опублікованих за цей час унікальних статей перевершила цифру 50… Доречно буде повторити за академіком П. П. Толочком, який якось сказав про Володимира Мельниченка: “Він один є цілий науководослідний інститут”.
Так що масштабність і глибина проєкту “Подробиці Шевченкового життя”, який набирає силу, його притягальність і значущість, аргументовані й забезпечені талантом і неймовірними цілеспрямованістю та працездатністю Володимира Мельниченка.
Насамкінець я звернувся за оцінкою проєкту до національного класика, найславетнішого автора тижневика “Слово Просвіти”, великого українця Дмитра Павличка. Мудрий Дмитро Васильович одразу відізвався: “Дуже люблю читати статті Володимира Мельниченка. В них багато цікавих фактів, а з нових історичних подробиць постає значно багатший образ Тараса Шевченка”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment