Російська провокація чи європейська змова?

Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ

Головна подія минулого тижня не лише для України — 56та Мюнхенська конференція з безпеки, яка відбувалася у столиці Баварії 14—16 лютого 2020 р. Її обширна тема була визначена коротким англійським словом “Westlessness” (беззахідництво), правду кажучи, дуже важко його однозначно перекласти.
У закордонних анонсах цієї конференції йшлося, що головною темою дискусій у Мюнхені буде питання спроможності Заходу (у розумінні союзу країн ліберальної демократії в Європі та Північній Америці), який знесилюють часто провоковані ззовні внутрішні конфлікти, протистояти наступові Китаю та Росії. Ці дві країни нині активно проштовхують питання зміни міжнародної системи безпеки, побудованої США та його союзниками після Другої світової війни. Коли у нас кожний свідомий українець розуміє, що Росія — це ворог, то на Заході того розуміння немає. Не тільки на рівні обивателя, а й часто у найвищому ешелоні політиків. Вони без докорів совісті з приводу вбитих російськими окупантами майже 10 тисяч українців та сотень тисяч сирійців за активної російської підтримки гадають: чи путінську агресивну Росію слід вважати ворогом демократії, чи економічним партнером та розвивати з нею нормальні економічні відносини? Чи при такому цинічному мисленні орієнтована на споживацтво цивілізація Заходу, в якій високій духовності відводиться третьорядна роль, може захиститися від гібридних воєн Росії?
Чи усе це — лише криза, чи деморалізація, а відтак згасання цивілізації Заходу? Відповіді на це питання так і не дала 56та Мюнхенська конференція з безпеки. Її незмінний від 12 років голова, німецький правник і дипломат Вольфганг Ішингер (на російських сайтах його називають другом Путіна) сказав, що дебати про оптимізм і стабільність для Європи — це питання наступних конференцій. У нинішній взяли участь близько 600 поважних гостей, зокрема майже 40 голів держав і урядів, понад 100 міністрів закордонних справ і оборони. Однак це поважне зібрання по суті нічого поважного не врадило. Особливо у питанні окупації Росією України.
Ішингер сказав, що нині у світі настав параліч міжнародної спільноти, яка не здатна реагувати на конфлікти. Навіть такі страшні, як війна в Сирії. Хоч і російська війна проти України також страшна (зрештою, не буває не страшних воєн!), проте воєнні втрати сирійців шокують. За 9 років війни чисельність 21мільйонного населення країни скоротилося більш як на 3,5 мільйона осіб. Це вбиті й біженці. У цю статистику не входять поранені та отруєні російською газовою зброєю. Як політичний оглядач, повністю погоджуюся з різким висловом голови Мюнхенської конференції: у таких питаннях, як гасіння тліючих воєнних конфліктів, міжнародні установи безпорадні. І це аж ніяк не зумовлене егоїзмом найбільших світових гравців США, Китаю та Росії. Президент Німеччини ФранкВальтер Штайнмаєр сказав на Мюнхенській конференції з безпеки, що ці країни проводять егоїстичну зовнішню політику, яка ставить під сумнів глобальний порядок, розроблений в останні десятиліття.
Тут незрозуміла позиція керівників лідерів багатьох країн світу, котрі ганебно плазують перед Росією. Сумніваюся, що це зумовлене лише страхом перед путінською ядерною кнопкою. Таку зброю має зокрема й Пакистан. Ця країна, в 21 раз менша за територією від путінської Росії і в 1,4 раза більша від неї за чисельністю населення (6 держава світу за кількістю населення), значно більше від Росії претендує на роль однієї з провідних держав світу. Тим паче, що з кожним роком відбується різка зміна демографічного складу населення РФ у бік приросту мусульманського та китайського населення. І попри приріст населення у тих етнічних спільнотах загалом у РФ бачимо зменшення чисельності населення і водночас все глибше ураження загалу російського суспільства путінським варіантом нацизму.
Нині головне завдання не лише для Європи — забезпечення максимально м’якого неминучого розпаду путінського рейху. І це аж ніяк не фантастика недругів Росії, як то кричать путінські пропагандисти, а неминуча реальність, про яку кажуть тверезо мислячі росіяни. Вже не вперше різкий критик путінського режиму, а в минулому політик, путінський пропагандист, проповідник ідеї, що лише Путін здатний врятувати РФ від розпаду Олександр Невзоров каже, що Росія перейшла пункт неповернення на шляху до розпаду. За його словами, у Росії є дедалі більше людей, котрі вже не хочуть жертвувати майбутнім задля міфу про щасливе минуле. І коли США бачать незворотність тих процесів, то президент Німеччини говорить про егоїзм США, про відхід від міжнародної співпраці задля мирного світу.
І хоч на таких конференціях не ухвалюють рішень, їхні організатори вважають, що можливість зустрічей на них конфліктуючих сторін уже сама по собі є цінністю. Зокрема говорили про надії на зустріч міністра закордонних справ РФ Сергія Лаврова та президента України Володимира Зеленського. Вони поряд з державним секретарем США Майком Помпео, Генеральним секретарем НАТО Єнсом Столтенбергом, президентом Франції Еммануелем Макроном, главою дипломатії Китаю Ван Йі організаторами конференції були віднесені до найважливіших її гостей. Звідкіля в організаторів заходу виникла ідея зустрічі Лаврова та Зеленського, не маю поняття. Віднесення російською пропагандою “великої надії” (в 2018—19 рр.) Росії — Зеленського до розряду “непрогнозованих націоналістів” не давала ніяких підстав на їхню зустріч. Тим паче, що 13 лютого відбулася телефонна розмова Путіна з Зеленським.
Сумніваюся, що у ній йшлося лише про черговий обмін полоненими й ув’язненими. Не тільки в мене виникає питання: чому після двох неочікуваних Росією кроків Володимира Зеленського Путін продовжує з ним розмовляти? Зеленський нещодавно у Польщі заявив про відмінне від путінського трактування історії Другої світової війни та сказав, що можлива агресія Росії проти України закінчиться розпадом Росії. Одіозний Жириновський після цього вже став “заводити” двигуни у танках, аби “давити” Львів. Путін (або його “консультанти”) розуміє, що йому значно дешевше буде заводити не танки, а емоції Зеленського. Наче дитина, Зеленський тішиться, що Папа Римський Франциск назвав його президентом миру. Щоб домогтися миру на російських умовах, Путін готовий хоч би й тричі на день називати Зеленського чи то президентом миру, чи подібними епітетами. Він розуміє, що значна частина українців не прийме миру за путінським сценарієм. А це вимріяна нагода, аби з мінімальними зусиллями підкорити Україну та почати будувати новий СРСР.
Путінська державна пропаганда вже обробила в Європі ґрунт для такого розвитку подій. Одна з жертв такої обробки президент Франції Еммануель Макрон, виступаючи на мюнхенській конференції, закликав європейських політиків до нового діалогу з Росією. За його словами, “відсутність діалогу не є рішенням, як це видно з наростаючих конфліктів”. За логікою президента Франції, європейські санкції проти Росії нічого не дають, а лише шкодять обом сторонам. Однак він зазначив, що не виступає за скасування санкцій чи пом’якшення європейської позиції щодо Москви.
П’ятий президент України Петро Порошенко, як лідер “Європейської солідарності” брав участь у Мюнхенській конференції, мав до 30 двосторонніх зустрічей. Розмову з Макроном назвав “короткою, проте дуже змістовною”.
Там він говорив не лише про потребу діалогу з Росією, на що різко відреагували і польські ЗМІ, і міністр закордонних справ Польщі. Макрон назвав РФ агресивною державою. І за його словами, вона найближчим часом такою залишатиметься… “Але якщо ви подивитеся на географію, то побачите, що ми змушені щось робити разом… Ми повинні дати росіянам стратегічний шанс, стратегічну перспективу”.
Я був упевнений: Росія від тих слів “закипить”, тим паче, що у виступі не було й натяку на якесь пом’якшення санкцій. Президент Франції закликав посилити оборонні можливості Європи, також у ядерному вимірі. Проте Росія в особі Лаврова дуже дякувала Макрону за виступ. У ньому виразного було сказано, що Китай та США (а не Росія!) є головною загрозою для суверенітету ЄС. Це для Росії знак, що їй вдалося розбити європейську єдність у питанні загрози з боку Росії. Втома від війни в Україні таких політиків, як Макрон, дозволяє Росії мати розв’язані руки у плані змушення України “до миру” на путінських умовах, що є одним з етапів реалізації путінської ідеї фікс про реставрацію путінського рейху (імперії). Не випадково в лексиконі російських політиків появився термін “історична Росія”!
Що таке “історична Росія” добре пам’ятають балтійські народи та поляки. Їхні експерти заявляють, що “концепція розслаблення у відносинах з Москвою може бути небезпечною для Польщі”. Не без російської пропаганди у багатьох європейських головах закоренилася думка, що економічне та мілітарне зростання Китаю є для Європи більш небезпечним, ніж путінський нацизм. І у тій ситуації слід іти на максимальне потурання Росії, зняття з неї санкцій, мовляв, Європа не здатна протистояти двом потугам. Треба вибирати менше зло.
Усе це — наслідок примітивного мислення (нині дедалі частіше у Європі до влади приходять примітивні вискочки на кшталт наших “слуг”), помноженого на російську дезінформацію. Згадуючи історію, як примітивні брити підкорили і фактично знищили багатших і культурніших кельтів, як примітивні мешканці країни Моксель уярмили багатших і культурніших русичів, я з острахом дивлюся на майбутнє європейської цивілізації. Нинішня польська політична еліта значно глибше від європейців розуміє цю проблему.
Глава польської дипломатії Яцек Чапутович, коментуючи французькі пропозиції на предмет “нової європейської політики” щодо Росії, сказав: наразі немає умов для початку нового діалогу з Москвою, поки Росія не дотримуватиметься міжнародного права. Польський міністр старався переконати своїх італійського та французького колег, що такі країни, як Франція, дивляться на Москву з іншого погляду, бо поки не відчувають загроз з боку Росії, що є важливою причиною того, що немає спільної європейської стратегії щодо Росії. Міністр Чапутович сумнівається, що можна буде її опрацювати. Тим паче, що Росії потрібні різні балачки про різні програми, а не програми! Глава польської дипломатії намагався зустрітися з Лавровим. “Deutsche Welle” на приватному рівні з’ясувала, що російська сторона не бажала ніякої зустрічі з поляками. Чому — окрема тема розмови.
На цей момент звертаю увагу, бо, може, він отверезить тих (і високого, і не дуже високого рівня) діячів, котрі думають, що з Путіним можна “домовитися” про мир. Раз я вже торкнувся справ польських, то не можу залишити поза увагою того, що там стартувала президентська виборча кампанія. Щодня з усіх теле та радіоновин звучать слова патріотизм, національна самоповага. Називають вражаючі цифри державних капіталовкладень у сферу патріотичного виховання, в історичне кіно, у патріотичні організації. І саме ставка держави на патріотизм, а не на щось подібне до ганебної української “какаяразніци”, стала головним чинником польського економічного успіху. Припускаю, що коли б не дурнувате, навіяне в 1994 року колишньому президентумалоросу Кучмі різної масті табачниками “політічєскоє рєшєніє с рассієй”, то нині ситуація у нас була б значно кращою.
Виходячи з міркувань національної безпеки, міністр закордонних справ Польщі Яцек Чапутович значно аргументованіше від президента України доводив на Мюнхенській конференції ревізіоністськодестабілізаційну суть дій Росії на окупованих нею територіях. Від того, що дипломати, керівники інших країн, як бачимо з їхніх слів, більше зацікавлені у виведенні на “чисту воду” нечистої Росії, стає соромно і страшно. І це одна з українських особливостей 56ї Мюнхенської конференції.
Перша — вже згаданий дебют В. Зеленського на цьому форумі. Він у звичному для нього стилі старався грати роль поважного політика, читаючи тексти з листочків. Проте йому це не вдалося, попри намагання бути оригінальним і протиставити себе — молодого правдолюба “майстрам туманних дипломатичних формулювань чи протокольних заяв без конкретики”. Він називає себе “людиною, яка говорить те, про що кажуть люди на вулицях (…) в усіх куточках нашої планети”.
Звичайно, мені важко судити, що кажуть в усіх куточках нашої планети, проте точно знаю, що кажуть люди в українських крамницях, дивлячись на ціни. Воно не піддається цитуванню, бо за значно коректніші висловлюванняпобажання нині відкрито кримінальну справу проти двох відомих жінокзахисниць України.
У своєму не дуже ефектному як на актора читанні у Мюнхені Зеленський намагався не дратувати російського лідера. Ця думка є провідною у більшості коментарів з приводу виступу. Часто у коментарях його називають планом капітуляції. Не було там ніякої стратегії захисту України, чого очікувала і політична еліта світу, і національно відповідальна частина українського суспільства. Однак усі побачили черговий сеанс нарцисизму у виконанні Володимира Зеленського. Народний депутат від “Європейської солідарності” Олексій Гончаренко звернув увагу, що під час цього виступучитання люди йшли з зали. І це не була велика конференцзала Мюнхенської конференції, а маленька, в якій ще українські лідери не виступали.
Зеленський намагався не дратувати Путіна не лише у промові, а й у відповідях. Навпаки — старався підсобити кремлівському диктаторові. Закидав ідеюбацилу, що стара українська влада не все робила для звільнення окупованих територій. Він не втратив нагоди, аби протиставити себе старій “корумпованій” владі.
Можливо, що такі “вкидання” справляють враження на базарних баб та глядачів “95 кварталу”. Однак більшість учасників Мюнхенської конференції — не та аудиторія, що ловитися на примітивний популізм. Зустрічі, які мав у Мюнхені п’ятий президент України Петро Порошенко, показують, що багато європейських політиків, дипломатів розуміють складність моменту, у якому нині перебуває Україна. Через зруйнованого російськими інформаційнопропагандистськими атаками синдрому державної відповідальності українців нині Україна має легітимно обраного президента, який зі своєю “какаяразніца” не є і не може бути лідером нації. І має лідера нації з відносно невисоким рівнем суспільної підтримки. Це драма і нації, і держави. Це друга з українських особливостей Мюнхенської конференції з безпеки.
Третя українська особливість — це поява на офіційному сайті конференції т. зв. плану “Дванадцять кроків до посилення безпеки в Україні та євроатлантичному регіоні”, який уже встигли назвати планом “12 кроків назустріч Росії” та “12 кроків у напрямі до капітуляції”. Хоч кожний із пунктів ганебний, проте шокує 12й. “Запустити новий національний діалог про ідентичність”. Автори планують залучити до нього Польщу, Угорщину і Росію, щоб вони вирішили, яка версія історії, мови та ідентичності підходить Україні. І хоч МЗС України засудило його появу, і навіть за його наполяганням вдалося на два дні зняти з сайта, проте всіх дивує факт, що не було осуду документа з боку президента України. За словами одного з відписантів того плану дипломата Василя Філіпчука цей документ почали розробляти відразу після обрання В. Зеленського президентом України. Він пробує переконувати українців, що це добрий для них план.
У цьому плані, виявляється, закладено ще одне глумління над Україною. На Заході “План 12 кроків” — це поширений метод лікування залежних від наркотиків і алкоголю осіб. Отже, не знають меж москвитські циніки. І немає краплі гордості в їхніх українських “слуг народу”!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment