Ще один Савло, який став Павлом Іван Коляска

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
Михайло Слабошпицький завершує четвертий том мемуарної прози “З присмеркового дзеркала”, котра побачить світ, як і всі попередні, у видавництві “Ярославів Вал”. Презентація її планується у травні — напередодні Книжкового Арсеналу.
Пропонуємо фрагмент з книжки.

Не обійтися тут без такої преамбули.
Я знову в благословенній і ситій Канаді.
Вчора прилетів туди із напівзруйнованої постколоніальної України.
З України, де раптом не стало нічого в крамницях, де, мовби на дні океану, тонуть у проваллях ночей села й містечка — відмикання електроенергії стало в нас нормою життя. Подеколи з аеродромів не здіймаються в небо літаки — немає пального. Нові дійові особи — безжальні рекетири, банальні стриженоголові бандюки в чорних шкірянках й мародери у високих владних кабінетах. Масові страйки шахтарів і їхні велелюдні походи на Київ, де тисячі їх денно і нощно вистукують касками під Кабміном, і весь урядовий квартал стрясає той гул, мовби він потрапив у зону шаленої турбулентності.
А тут — інший світ. Блаженний спокій. Подив од розмаїття всього в супермаркетах. Нехапливість людей і розмов. До цього після нашого нервозного, а незрідка й напівістеричного українського соціуму треба звикати й звикати. І в мене це забере чимало часу, хоч і кажуть, що до доброго людина звикає швидко.
Петро Яцик запросив мене для того, щоб я допоміг йому написати книжку про мистецтво й етику бізнесу та взагалі про його філософію життя. В процесі роботи над нею він несподівано розгубився: “Це ж виходить, що я буду вихвалятися собою! Ні, це не годиться!” І тоді ми вирішили: я сам буду автором книжки, в якій безпосередньо від себе оповідаю всі ті речі, котрі він вважає справді дуже важливими. Отак і з’явився “Українець, який відмовився бути бідним”, котрий, до слова, мав уже сім видань. Особа “портретованого” в ній талановитого бізнесмена, мецената і — не побоюся так його назвати — філософа не перестає цікавити читачів.
На календарі тоді значився червень 1993го.
Волога (вона здіймалася з озера Онтаріо) спека висіла над Міссіссаґою, де Яцик жив, і Торонто, куди ми щоденно їздили — там були офіси його фірм.
Яцик тоді познайомив мене з багатьма видатними людьми, що були його добрими приятелями (Омелян Пріцак, Ігор Шевченко, Ярослав Скрипник, Богдан Бігус, Юрій Ємець, Степан Петелицький, Олександр Скоцень, Василь Верига…). Пояснив: спілкується тільки з нерядовими індивідами, бо на пересіч у нього алергія. Пересіч для нього — марна трата часу й спримітивлення себе, бо пересіч, окрім банальностей та нарікань на всіх і все, нічого дати не може.
Ми говорили про українське Торонто, і Яцик запитав: “А ви чули про Івана Коляску?”
Звичайно ж, — не чув.
Яцик умів не тільки нищівно глузувати з тих, хто просто дратував його своєю надутістю, натхненним самохвальством чи баранячою тупістю. Вмів він і безоглядно захоплюватися та не шкодувати суперлативів на адресу того, кого вважав прикрасою роду людського.
“Коляска — це як цікава книга! — вигукнув він. — Ви неодмінно повинні про нього написати!”
Склалося так, що аж нині пишу.
Наткнувся на свої записи про нього в щоденнику — і мені з пам’яті засвітився цей образ.
…Ми сидимо втрьох у затінку біля басейну, що гіпнотизує неприродно голубою водою, на якій феєрично спалахують сонячні лелітки. Гаряче безгоміння ліниво пливе над усім довкружжям. Мовчить ліс, що зеленою стіною підступає до самого Яцикового дому, німотствує завмерла дорога, що тулиться до його двору, тихо без літаків у небі — і зморені спекотою птахи там не подають голосів та не кружляють.
Цей недбало одягнений худющий, мов чернець, що давно пішов в аскезу, чоловік в окулярах буквально фонтанує енергією. Він запально щось розповідає, розмахує руками, починає нестримно з Яциком сперечатися. Вони обидва розпалюються — і мені раптом здається, що зараз справа перейде до майже дуелі.
“Ну ти ж і прикрий чоловік!” — гарячим докором кидає Яцик.
“А ти ж, Петре, впертий! Упертий бойко!” — парирує Коляска.
“Люблю я тебе, Іване, але не можу довго витримувати!” — каже Яцик.
“І я тебе, Петре, люблю, але дратуєш ти мене своїм безмежним скепсисом! Ти завжди проти всього… Скажи ж нарешті: ти за що?!”
“Скажу, Іване, я проти романтичних дурощів, проти віри про грушки на вербі! Я всього побачив на віку, а тому маю всі підстави так критично дивитися на людей і мало кому вірити!”
“Мені ж ти чомусь повірив?” — допитується Коляска.
“Тобі повірив, бо ти не такий, як усі. Ти біла ворона! Ти святий чоловік, бо живеш не для того, щоб хліб їсти, гребти все до себе й інших дурити!..”
“Я не святий, сам це добре знаю. Я чоловік прозрілий… І мені хочеться, щоб інші прозріли…”
“То чому ти так галасуєш? І чому накидаєшся на мене, мовби я комуніст із Кремля?!”
“Бо інакше я не вмію говорити, Петре!”
“І я не вмію… — мовить розгублено і всміхається Яцик. — Які ж ми однакові! Отому нам і буває нестерпно один із одним”.
Випивають для примирення скоч і починають спокійніше обговорювати новини з України.
І тут знову спалахує дискусія. Коляска вважає, що все майбутнє України залежить од учорашніх політв’язнів, які вже показали свою відданість Україні. Яцик уперто стоїть на тому, що дисиденти своє вже зробили — вони революціонери, деструктори, які мають талант руйнувати радянську тюрму. Тепер справа за діловими людьми — управлінцями, менеджерами, бо треба підняти з руїн економіку, перебудувати на новий лад увесь господарський комплекс. Мовляв, гарячими патріотичними словами цього не зробиш…
І знову від напруги дискусії обидва гарячкують, звинувачують один одного в політичній сліпоті, в недалекоглядності.
Обурений непоступливістю Коляски, Яцик вигукує: “Не вчи мене любити українську мову — я її не менше за тебе люблю! Але я, як чоловік практичний, тобі скажу: наших людей спровокували на те, щоб вони з головою впірнули в боротьбу за мову та національну символіку — і вони всі сили витрачають на те. Але це хитрий тактичний хід, що відволікає в патріотів увагу від усього в Україні, де практичні антиукраїнці швидко захоплюють банки, підприємства і все, що належить народу, який завтра прийде до тями зовсім обікраденим. А я тобі скажу: чиї будуть банки й заводи, того й мова буде. На сторожі державної мови мають стояти великі фінанси й армія. А де ж оті фінанси в українців візьмуться?!” Сьогодні вони мітингують, а завтра спам’ятаються бідаками з бідаків! Я не хочу бути пророком! Хочу помилитися! Але вже бачу, що так буде! Вже є перші симптоми — вся господарка і всі банки вже видерто з українських рук!”
(Я тоді записав усю їхню розмову на диктофон із надією використати її в книжці).
Коляска стояв на тому, що головне — це освідомити народ, а вже потім він у своїй державі все зробить як належить. Яцик вигукував, що на той час Україна вже може стати чужою державою…
Я здивувався з того, що ввечері, після всіх взаємозвинувачень та інвектив вони тепло, поплескуючи один одного по плечах, розпрощалися.
“Ну Іван! — видихає Яцик. — Він і при сивому волоссі ще романтик! Дон Кіхот!” Потім, подумавши про щось своє, вже спокійніше мовить: “Добре, що є такі ідеалістичні революціонери. Якби їх не було, ми всі заснули б од нудьги й ситості. Справді будитель!”
Знову подивувався, що я навіть не чув про Коляску.
І ось із Яцикової розповіді розгортається переді мною ця цікава життєва історія.
Родом він із маленького промислового містечка в провінції Онтаріо. Його батьки, як і багато українців, приїхали до Канади з Буковини в пошуках кращої долі і лишилися тут. Коляска був старший за Яцика на 6 років. Народився 1915го. Його юнацькі роки припали на велику депресію в Північній Америці. Тоді вже пішов зі світу його вимучений шахтарством і скалічений у шахті батько. Родина Колясок була у великій нужді. Разом із ватагами голодних та напівобірваних юнаків хлопець мандрував по всій Канаді в пошуках заробітку, що його так важко було знайти, бо ж кругом безробіття. Цей гіркий досвід не минув безслідно. Іван захопився лівими ідеями рівності й справедливості. В нього виробився категорично радикальний світогляд. Молодий марксист цілком логічно опинився в комуністичній партії Канади. До речі, там було багато українців. Емігрували сюди з Галичини й Буковини переважно незаможні селяни. Тут вони опинялися на найнижчому щаблі соціальної ієрархії. Бачили таких багатіїв, яких їм навіть не могло уявитися: власників банків, заводів, усяких лихварів, чиї захмарні статки ще більше ростуть навіть без помітних зусиль тих людей, а ці, збідовані та домежно нужденні, корчують ліси, випалюють деревину й вивільняють місця для землеробства — каторжний труд. І коли ще та земля стане родючими нивами? Для того доведеться пролити ріки поту й на все життя натерти собі криваві мозолі.
Звичайно ж, за умов такого виживання в переселенців активізувалися ліві настрої. А ще вони з великою надією, а то й захопленням та надією спрямовували свої погляди на Радянський Союз, вірячи, що він — справді цитадель рівності, справедливості, братерства. Москва активно поширювала по всьому світу цей міф, уміло використовуючи лівих інтелектуалів у всіх країнах і тих, кого цинічний Ленін називав “корисними ідіотами”.
Українські переселенці згуртувалися в масову організацію, котра швидко розросталася. Вона назвалася ТОУК — Товариство об’єднаних українських канадців. Там незрідка бували емісари з Москви, котра не випускала ТОУК із поля зору й вела з ним постійну роботу. Об’єднання заснувало низку успішних бізнесових структур. Я застав їх і на початку дев’яностих років минулого століття.
Характерно, що чимало тоуківців мали неудаваний український сентимент, а хто навіть і справжній патріотизм. Не в одного любов до України химерно поєднувалася з мало не релігійного наповнення вірою в Москву. І в канадських комуністів з українців було щось глибоко співзвучне з нашими боротьбистами та укапістами. Націоналкомунізм.
За словами Яцика, Коляска справді був українським патріотом і в часи його перебування в компартії Канади. Та, очевидно, українець у ньому таки горував над комуністом. Це потвердив увесь розвиток подій, коли його від партії послали на підвищення партійної кваліфікації та поглиблення відповідних переконань на навчання у Вищу партійну школу ЦК КПУ в столиці Радянської України. Що комуніст Коляска сприйняв із великим піднесенням.
На той час Іван Васильович уже повчився в університетах Саскачевану й Манітоби, здобув звання магістра в Торонтському університеті. Встиг повчителювати. Йому вже виповнилося 45. Цілком зрілий, сформований чоловік. У такому віці рідко змінюють погляди і переконання. А з ним це сталося.
…Ось вона, Україна, пропливає внизу під крилами літака, що скоро приземлиться в аеропорту — й Коляска з душевним захватом опиниться в стольному Києві. Нарешті його мрія здійсниться.
Отже, він у столиці. На все вдивляється, до кожного слова прислухається і його дедалі більше занепокоює: чому ж не чути української мови? Не чути української мови в столиці України! Невже таке справді може бути? Це ж якась ненормальність! Не може ж бути такого, щоб мова повсюдно в Україні була, а в столиці її не було. Шок, образа, обурення, гнів — усе це переплелося в ньому, переходячи в знетямлення й тотальне розчарування в тому, в що він так послідовно й несхитно вірив.
Так почався антикомуніст Іван Коляска.
Навчаючись у ВПШ, він терпляче висиджує в бібліотеці. Але не гризе там томи Маркса чи Леніна, а скрупульозно вивчає всі статистичні звіти, довідники. Досліджує механізм зросійщення України. Який сукупний наклад періодики українською мовою і який російською? Скільки книжок українською і скільки російською? Скільки українських шкіл і скільки російських? Виявляється, в обласних містах (наприклад, Донецьк, Ворошиловград, Запоріжжя, Миколаїв, Дніпропетровськ) немає жодної української школи. А в Черкасах і Чернігові на все місто по одній українській.
Чимало паперів зі своїми виписками він надсилає в листах до приятеля в Канаді. Коляска не здогадується: в Україні його кореспонденцію перлюструють. Він уже зацікавив тих, хто на це уповноважений. За ним уже стежать. У радянській Україні за комуністом Коляскою стежать!
Він зустрічається з Борисом АнтоненкомДавидовичем, Аллою Горською, Іваном Дзюбою, зі Світличними, Тарасом Франком. Вони йому багато пояснюють. Іванові Васильовичу стає все зрозуміло. Виявляється, за казкою про СРСР ховається ось така реальність. Його раптово заарештовують та ув’язнюють. Майже місяць перебував він під арештом і його допитували, що і навіщо він робив в Україні. Він одверто пояснює: досліджував зловісний феномен русифікації. Їдучи сюди, уявлення не мав про поглинання України імперським центром. Такої відвертості слідчі від нього не сподівалися. Як правило, допитувані винахідливо виправдовуються, все затемнюють, а тут така атака канадського комуніста на самі основи соціалізму й партійної політики. Порятувало його тільки те, що він громадянин Канади і що на календарі не 1937 рік. Його вислали з СРСР.
Удома Коляска написав книжку про постійне зросійщення України. Там він виклав багатющий фактичний матеріал зі своїми невідпорними аргументами. Але потрібні кошти на її видання. Де їх бідному Колясці взяти? Компартія Канади тут йому не допоможе не тільки тому, що тема книжки її категорично не влаштовує. Його викинуто з партійних лав як небезпечного ренегата. Прокомуністичне керівництво ТОУКа також депортувало Коляску зі своїх рядів. Спробував поткнутися до бандерівців, але вони, навіть не поцікавившись, що йому треба, відмовилися від зустрічі з “совєтським агентом”. Добрих знайомців серед людей грошовитих колишній комуніст не мав. Відчув себе в безвиході. І тут хтось порадив йому: спробуй зацікавити Петра Яцика — він часто видає чималі суми на масштабні українські проєкти. Он скільки пожертвував на Енциклопедію українознавства за редакцією Володимира Кубійовича та на створення Українського дослідного інституту при Гарвардському університеті — Омелян Пріцак переконав недовірливого Яцика, що це неоціненно важлива справа: створити в авторитетному на весь світ навчальному закладі, де сконцентровано еліту американської русистики, потужні українські кафедри.
Потім Коляска розповів, як і вперше, й удруге прийшов до Яцика, що підозріло його зустрів. Яцик ще не знав, що Коляска — вже колишній комуніст. Коли Коляска розповів йому про всі колізії, котрі йому судилося перейти, Яцик зажадав у нього текст, щоб самому вивчити його. Вивчив. Сказав: “Я профінансую цю книжку”. Профінансував англомовний варіант. Почався голосний скандал. Чимало українців почали активно виходити з компартії Канади й з ТОУКа, в котрому побачили комуністичного поплентача. Це ж ТОУК слідом за компартією Канади голосно трубив: голод в Україні 1932—1933 років — злобна вигадка буржуазної пропаганди й українських націоналістів.
Коляска написав ще кілька книжок, у котрих розраховувався з марксизмомленінізмом та своїми кремлівськими захопленнями. Цей реквієм по червоному ідеалізму своєї юності також викликав широкий розголос поміж усього українства поза межами СРСР. Захиталися й підмурки ТОУКа, куди поряд із банальними кар’єристами в його керівних ланках, утримуваними за радянські кошти, входили тисячі й тисячі політично неграмотних або взагалі нейтральних людей. Але в багатьох із них був живий український нерв. І коли вони допевнилися з книжки Коляски, що страшний Голодомор в Україні — справді не вигадка бандерівців і що в радянській Україні планомірно знищується мова, вони збунтувалися проти тієї лінії, котру впродовж усього свого існування проводив ТОУК. І чи не всі українці покинули лави компартії Канади. “Цей навіжений Коляска творить історію, — захоплено сказав Яцик. — Його книжки як міни”. “А чому ж ви так гостро з ним сперечаєтеся?” — запитав я. “Бо ми геть однакові, — зі сміхом відповів він. — Обидва надто нарвані. А однаковим людям важко терпіти одне одного. Я Коляску люблю, але — дуже здалеку, бо зблизька в мене від нього швидко починає боліти голова…”
Коли ми вчергове зустрілися в Яцика з Коляскою, він розповів, що знову відлітає в Україну. Виявилося, він уже поселився там. А сюди прилітає тільки для того, щоб зібрати гроші на Республіканську партію. Іван Васильович став її меценатом. Тоді українці діаспори, охоплені ейфорією після проголошення нашої Незалежності, щедро жертвували кошти на всі проартикульовані потреби. Це були важливі — ніхто досі не виміряв і не злічив усе те! — інвестиції в Україну. Ми мали таку колосальну підтримку. І немає нам виправдання за все те, що в нас сталося. Можемо вигадувати сотні причин на своє виправдання (ми це вміємо). Але ми самі, власними руками, куємо одну за одною наші поразки. Бо ж це не тільки нерозумно, а й страшно, суїцидно — таке натхнення самопоїдання, що перманентно лютує в нас і є найактивнішою дійовою особою нашого громадськополітичного життя. Але полишаю цю тему для подальших безплідних дискусій одне з одним та для соціальних психологів чи й для психіатрів.
Отже, Іван Васильович мандрував Канадою і повсюдно виступав у народних домах та всяких українських установах. Розповідав про перспективи вже не радянської України і збирав чеки пожертв на Українську республіканську партію. Він самодин зумів організувати потік гуманітарної допомоги в Україну. Закуповував оргтехніку і для УРП, і для навчальних та медичних закладів. Яцик називав його працьовитою бджолою. Але тією бджолою, яка трудиться за цілий рій.
Тоді Іван Васильович захоплено розповідав: подав клопотання на громадянства України. І звідки було йому — та й нам із Яциком — знати, що громадянство, на котре він чекав роками, він так і не одержить! Шість років прочекав його; за Коляску клопоталася ціла “команда” з УРП на чолі з Левком Лук’яненком, але…
Виявляється, тодішні наші можновладці (як і нинішні) панічно боялися справді патріотичних українських людей, здатних на все задля України. Влада добре знає, хто для неї найнебезпечніший. І це симптоматично, бо засвідчує те, як вона саму себе оцінює та позиціонує. А ми ще маємо з того приводу якісь наївні ілюзії.
Іван Васильович тоді прохав у Яцика кошти на УРП. Почалася розмова спокійно. Обоє коментували новини з України. Дотепно (обоє це вміли) іронізували з хитромудрих викрутасів на владному Олімпі Леоніда Кравчука та з його бомбастики. Коляска наголосив: одразу видно, який серйозний компартійний вишкіл Леонід Макарович пройшов. У цьому він таки готовий вирости на державного діяча, але не виросте, бо нема в ньому справді лідерського характеру, нема яскравості харизми. Він приречений перехитрювати не тільки інших, а й самого себе.
Регістр розмови змінився, коли Коляска запитав: “Петре, скільки даси на Республіканську партію?” Яцик рішуче махнув рукою: “Ніскільки, Іване!”
І — почалося.
Коляска звинувачував Яцика в непатріотичності. Яцик звинувачував його, що він за своєю партією більше нічого не бачить в українській справі.
Це таки був зудар. Вибух. Землетрус. Стихія. Два скажених темпераменти в поєдинку без правил.
Іван Васильович нервово говорив: УРП завойовує маси. Вона прийде до влади. За нею — майбутнє України.
Яцик гарячкував: він не вірить політикам — усі вони однакові, він уже набачився претендентів на роль національних лідерів, які стоять до нього в черзі з простягнутою рукою. “Щось я не помітив серед них нового Вашингтона!” — кричав Яцик. — Ти, Іване, хоч і в окулярах, а сліпий! Ти бачиш те, що тобі хочеться бачити! Чуєш те, що тобі хочеться чути!”
Вони, розпалені до краю, вже навіть почали ображати один одного.
Коляска назвав Яцика “доробкевичем” і “грошоробом”, який за грошима забуває про душу.
Яцик підняв Коляску на глузи: “Ти був таким поважним чоловіком, а це записався в жебраки! Тебе скоро всі почнуть висміювати. Міри не знаєш!..”
Слухаючи ті філіппіки і вдивляючись у натхненні полемікою обличчя, я зрозумів: вони обидва не тільки хрестоматійні екстраверти, а й невиправні автократи. Абсолютно ідеальних за всім критеріями не буває і серед визначних людей.
Я кілька разів зустрічався з Коляскою в Україні. Він жив у Хотові під Києвом у Левка Лук’яненка. Був його радником в УРП. Івана Васильовича можна було побачити в будьякому куточку України. Він купив автомобіль і мандрував повсюдно з виступами. Я розповів про це Яцикові, і той задоволено розреготався: “Іван гастролює, як великий артист. У нього це добре виходить. Він уміє переконати людей, бо він щирий. Лукавство до нього не прилипає”. “А Вас же не завжди може переконати…”. “Він тоді переконав, коли приніс книжку, яка майже завалила комуністичні партії Канади й Америки — і цього досить. Я без вагань дав на неї гроші, хоча тоді в мене з цим було сутужно, бо я забагато повидавав на всякі українські студії. А далі ми з Іваном знову розійшлися своїми дорогами. Він працює з політиками, а я тримаюся від них якнайдалі — я фінансую тільки науку й освіту. Хай дає гроші на політиків той, хто вірує в них…”
23 роки немає вже Івана Коляски, якого поховали в тому ж Хотові. Дев’ятнадцятий рік минає від дня смерті Петра Яцика, що знайшов свій останній притулок на міському цвинтарі в Торонто. Нашому часові і нашим людям властиво швидко забувати навіть тих, хто сто разів заслуговує пам’яті й пошанівку. Про видатного мецената Яцика ми постійно нагадуємо Міжнародним конкурсом з української мови, котрий носить його ім’я. Про Коляску не чую в Україні ніде нічого. Безнадійно змаргіналізувалася і стала мало не підпільною Українська республіканська партія, котрій він присвятив останні роки свого життя і з якою пов’язував такі сподівання.
Ось тільки недавно прочитав у прекрасній книжці Василя Овсієнка “Світло людей” такі подробиці: Коляска приїхав в Україну саме в день путчу ГКЧП 19 серпня 1991 року. Символічний факт: приїхав нам на підмогу. Цікаво, що коли його видворяли з України, випустивши після тримання в тюрмі, й везли з конвойними в Бориспіль на літак, один із конвоїрів сказав при переїзді мосту над Славутичем: “Дивіться, дивіться, Іване Васильовичу, на Дніпро. Більше ви його не побачите!” Побачив. Шкода тільки, що вже близько виявився кінець його земної дороги.
Овсієнко згадує: тоді на кошти Івана Коляски для партії закупили 50 друкарських машинок, диктофони, перші комп’ютери. І на його ж кошти було придбано помешкання для самого Овсієнка, який, бувши тоді секретарем УРП, не мав де в Києві прихилитися.
У Канадському інституті українських студій (КІУС) при Альбертському університеті є Фундація імені Івана Коляски. Ще до проголошення незалежності в Україні, коли він жив у Сурреї (штат Британської Колумбії), то разом із родинами своїх приятелів Петром та Павлиною Кіндрачуків і з Василем та Юстиною Федейками пожертвували серйозну суму для заснування при КІУСі Фундації розвитку науки в Україні. Вони вже передчували: Україна йде до Незалежності. Іван Васильович кілька разів поповнював коштами цей фонд. Урешті сума капіталу в ньому сягнула розміру 375 тисяч доларів. У січні 1998 року на меморіальному вечорі пам’яті Івана Коляски Фундацію офіційно перейменували, додавши в її назву ім’я цього незвичайного світлого чоловіка. Стипендії імені Коляски групі істориків з України забезпечили змогу бути на студіях в Альбертському університеті.
2006 року, коли я востаннє був в Едмонтоні (тоді саме вийшов черговий том “Історії УкраїниРуси” М. Грушевського, що його перекладають англійською та випускають у світ на кошти Яцика), я знайомився з історією створення на меценатські кошти КІУСу, де є стільки так званих “залізних” фондів (тобто недоторканих; із них інститут може користуватися лише відсотками). Скажімо, Центр досліджень історії імені Петра Яцика — в ньому недоторканих 3 мільйони доларів. Вічний фонд Дарії і Михайла Ковальських, які внесли туди понад два з половиною мільйони. Вічний фонд імені родини Стасюків — понад півтора мільйона. Фонд імені Ераста Гуцуляка, а також сотні фондів зі скромнішими сумами пожертв. Усе це свідчить про те, що українці в еміграції значно щедріші на пожертви для національної справи, аніж тутешні. Вони конкретно сповідують те, до чого закликав великий наш меценат Євген Чикаленко, який пристрасно наголошував, щоб ми любили Україну не тільки до глибини своєї душі, а й до глибини своєї кишені.
Повчально, що поміж імен меценатів є й ім’я чоловіка, який ніколи не мав особливих статків. Живучи безнадійним аскетом, Іван Васильович складав цент до цента, щоб пожертвувати їх на патріотичну мету й переконував — та зумів переконати — це зробити багатьох.
Виявляється, людина великої мети і великої посвяти може так багато. Їй дано талант навертати й інших до благородної справи.
І ще ж нагадаю знову: він із себе — Савла — зробив Павла…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment