Ще раз про Шевченківський комітет і навколо нього, або Про різницю між Парижем і Пациковим

Сьогодні Шевченківський комітет намагається цинічно знеславити “Національну премію України імені Т. Г. Шевченка”. Член цього комітету Тамара Гундорова волає: “Хтось думає, що коли назвати свої твори “Ще не вмерла Україна”, а тим більше “Україна перед Богом і світом”, то це саме те, що достойне національної Шевченківської премії” (Гундорова Т. Шевченківська премія 2020. — Facebook. — 20 січня 2020). Але ж не за назви творів присуджують Шевченківську премію. Велика правда Тамари Іванівни, що “патріотична графоманія” — це ще страшніше, ніж просто графоманія”. Також страшніше страшного її українофобські бачення самої премії. Премія, — як вона висловилась, — дещо перебільшена й ідеалізована. Теза Гундорової, що українським письменникам “треба починати з того, щоб змінити наше уявлення про самого Шевченка” — рівновалентна царській — “запрєтіть пісать і рісовать”.
Нинішній Шевченківський комітет, як його тепер називають Шевком (за аналогією партком, місцевком) не успадкував Шевченка як приватну власність. Тож щонайменше аморально поводитись так, як він поводиться. Із сорока представлених видань за номінацією “Література і публіцистика” новоявлена Шевченківська богиня права і законного порядку Феміда у двох турах таємного голосування відібрала твори для третього туру в номінації “Література” тільки один (Гримич М. Роман “Клавка”). “Публіцистика і журналістика” — три (Мягка (Кононенко Є.) Книжка “Слово свого роду”; Овсієнко В. “Світло людей” та Подобна Є. “Дівчата зрізають коси”).
Шевком цинічно знехтував обговоренням у пресі (як завжди було!) художньої літератури, представленої на присудження Шевченківської премії. На своїх двох засіданнях комітет забалотував книжки, достойні такого обговорення, де масовий читач брав би у цьому участь, а головне — мали б можливість висловитись професійні літературознавці.
Важко при здоровому глузді збагнути, чому Шевком відкинув, тобто не допустив до такого обговорення виразно самобутню, з абсолютно неповторним авторським “я” поезію Світлани Короненко (книжка “Містерії”), за яку вона одержала високі оцінки від найавторитетніших знавців і творців художнього слова: І. Драча, Д. Павличка, Ю. Щербака, В. Базилевського, В. Гужви, В. Герасим’юка, І. Римарука, М. Рябчука, І. Малковича і багатьох інших. Власне, на цій підставі її поезію було запроновано на конкурс.
А чим “не така” творчість 94-літнього Миколи Петренка, автора понад ста книжок, які у нашій літературі — величава сторінка? Все його творче життя минало під недремним оком ка-ге-бе, то можна і зараз зневажити, поставивши на рівні з тими, які тільки-но щось вплодять, то кудкудакають про з’яву свого “фоліанта” і впоминаються не менше, як Шевченківської премії.
Борис Гуменюк, представлений високохудожніми книжками “100 новел про вій­ну” та “Вірші з війни”, зняв свою кандидатуру. Чому? Вважає неможливим подальше перебування у списках. Пояснення зайві.
Достойною розгляду щодо присудження премії претендувала та була заявлена творчість поетеси з Івано-Франківська Неоніли Стефурак, але й вона вчинила подібно Гуменюкові. “З ситуацією, що склалася в новому Комітеті з Національної премії України імені Тараса Шевченка” свою кандидатуру зі списків претендентів та присудження премії 2020 р. відкликала.
Словом, одні не схотіли нагород від цього Шевкому — і категорично від них відмовились. Інші виявились не такими, які б Шевком влаштовували, тому він оголосив додатковий набір абітурієнтів на лауреатів Національної премії України імені Т. Г. Шевченка. І зголосились двоє. Це — Кіяновська М. Книжка поезій “Бабин Яр. Голосами” і Прохасько Т. Збірка есеїв “Так, але…”. Таким чином номінацію “Література” доповнили дві особи. Проти Мар’яни Кіяновської, як і Тараса Прохаська, боронь Боже, не виступаю. Гнітить та ображає додаткова кооптація списків. Чогось подібного ніколи не траплялось. До того ж літературознавиця Тамара Іванівна Гундорова вважає, що за патріотичні назви творів на зразок “Ще не вмерла Україна” присуджувати премію Ангел Часу не дозволяє, бо це занадто провінційно. Співчуваю Мар’яні Кіяновській, адже її книжка поезій “Бабин Яр. Голосами”, повторюю, після додаткового введення у списки конкурсантів на найвищу Національну премію України ім. Т. Г. Шевченка має патріотично-пафосну назву. Очевидно, М. Кіяновська від Гундорової одержить голос “проти”
Б’є у дзвони лауреат Шевченківської премії професор Михайло Наєнко. Він дивується, що “у складі Шевкому немає жодного літератора з творчим іменем. Виняток становить хіба що “літературознавиця” (за їхньою термінологією) Тамара Гундорова, але вона буде без роботи з тієї причини, що літературознавство, як і мистецтво­знавство, з преміальних номінацій знято… Отже, Шевченко залишився без -знавства. Інші члени нового Шевкому — це літератори-початківці…” (Наєнко Михайло. Шевком без концепції, або Рябкові — кістку”. / “Слово Просвіти”. — №5 (1057). — 30 січня—5 лютого 2020 р.) та їм подібні…
Отож сучасна влада, яка формувала склад Шевкому, і самі члени і членкині уже новоявленого Комітету не тільки не допетрали, що треба реставрувати номінацію “Літературознавство” і “Мистецтво­знавство”, а й цинічно зігнорували могутню спадщину відомого літературознавця Володимира Панченка. Невже він винен, що при житті його наукову творчість належно не поцінували? Помер передчасно, а посмертно не можна! Якраз це той випадок, коли виняток із “неправильного правила” руйнує це “неправильне правило!” Хто з обранців Шевкому, як не пані Гундорова, мали б знати справжню ціну Панченковим творам? Його “Кільця на древі”, “Повість про Миколу Зерова”, “Літературний ландшафт України ХХ століття” увійдуть у золотий фонд українського літературознавства.
Якщо можна робити всілякі маніпуляції з призначенням голови Шевкому, з орієнтацією “нової влади” на “молодих”, на “нові обличчя”, з доокоптуванням конкурсантів тощо, то чому б не зважити на ситуацію з В. Панченком. Виняток присудження йому посмертно Шевченківської нагороди скрасив би Комітет. Всюдисуща і надактивна членкиня-членкорка Т. Гундорова могла цьому посприяти. Але… не схотіла… В. Панченко, мабуть, не з її кола.
Не збагну, чому Т. Гундорова така непривітна до премії з іменем Шевченка. Невже тому, що її не має? Іронічно роздумувати про премію — її насолода. “Колись Шевельов, — згадує вона, — писав про різницю між Парижем і Пациковим”. І для неї цього вистачає, щоб робити незаперечні висновки “про нашу глибоку провінційність, дилетантизм, загравання з народністю” тощо. Не сумніваюсь, що Т. Гундорова була безліч разів у Парижі й розкошувала у ньому як не провінціалка, але хотів би почути від неї щось про Пациків. Де він розташований на мапі України. Юрій Шевельов, перебуваючи у Львові, пізнавав Галичину з усіх її сторін. Про Пациків, що на Івано-Франківщині, він чув усілякі приповідки та гумористичні сюжети. Наприклад, що в Пацикові вміють “козу підкувати”. Подібні контрасти між Пациковим і Парижем у текстах Шевельова були дотепні й промовисті.
Юрій Шевельов, звісно, енциклопедична постать, який, як ніхто інший, бичував офіційну радянську догматику, та й Гундорова його повторює, наче по-своєму висловлюючись: “Шевченківську премію нищить не те, що вона “совкова”, “офіційна”, “дискредитована” й “непрестижна”, а вбивають її основні наші вороги — пасеїзм, провінційність і псевдопатріотизм”.
Якщо так, то чому її щедрий грантодавець з Америки Джордж Грабович у 2016 р. захотів такої провінційної нагороди? Як заперечення цим хотінням у “Літературній Україні” тоді була з’явилась відозва “Грабовичу — зась Шевченківську премію”, яку підписали:
Валерій ШЕВЧУК, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка; Віталій ДОНЧИК, академік НАНУ, лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка (я не зміг бути на засіданні Вченої ради Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, на якому було ухвалено дивнувате, як на мій погляд (працюю в Інституті понад 50 років, знаю його в різні часи), рішення про висунення Г. Грабовича на Шевченківську премію. Але кількаразово полемізував з професором, тож добре розумію і підтримую сказане в цьому листі); Ігор КАЛИНЕЦЬ, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка; Юрій МУШКЕТИК, лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка; Роман ГОРАК, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка; Любомир МЕДВІДЬ, академік НАМУ, народний художник України, професор, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка; Василь ОТКОВИЧ, заслужений діяч мистецтв України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка; Василь ЗАХАРЧЕНКО, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка; Олександр ПОНОМАРІВ, доктор філологічних наук, професор, академік АНАШУ; Тарас САЛИГА, доктор філологічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України; Степан ДАВИМУКА, доктор економічних наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту регіональних досліджень НАНУ, заслужений економіст України; Василь ЯРЕМЕНКО, доктор філологічних наук, професор, член НСПУ; Ярослав ГАРАСИМ, доктор філологічних наук, професор, проректор Львівського національного університету імені Івана Франка; Віктор МОЙСІЄНКО, доктор філологічних наук, професор, завіду­вач кафедри української мови Житомирського державного університету імені Івана Франка; Петро ІВАНИШИН, доктор філологічних наук, професор, секретар Науково-ідеологічного центру імені Дмитра Донцова; Ярослав ГОШОВСЬКИЙ, доктор психологічних наук, професор, завідувач кафедри педагогічної та вікової психології Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки.
Що ж, різниця між Пациковим і Парижем, безумовно, велика. Як і велика різниця між нинішнім Шевкомом і вчорашнім комітетом. У контекст цієї розмови проситься вірш Наталки Білоцерківець “Ми помрем не в Парижі” з епіграфом із Сесара Вальєхо: “Я помру в Парижі в четвер увечері”, який закінчується: “Ми поетів зневаживши зроду / зроду / нам вони не дозволять померти в Парижі”. “Париж, — цитую Миколу Рябчука, — протистоїть, звичайно ж, не Києву, Москві чи Бердичеву (а також не Пацикову, додає Ю. Шевельов), а провінції, вбогості і нудоті духовного, культурного, емоційного життя, — і розташовуватись ця “провінція” може де завгодно, хоч би й у самому Парижі”. І навіть у нинішньому Шевкомі.

Тарас САЛИГА

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment