Над дивокнижкою Олега Коломійця-Князенка “Народження України»
Іван ШПИТАЛЬ
У 2018 році він поклав на Український Літературний Стіл, застелений Великодньою скатертю, свою дивокнижку, перейняту передчуттям великої таїни. Ця таїна — народження Матері. Народження України. Ще не розгортаючи новинку, я вже здогадувався, якою вона буде. Олег — поет і публіцист, просвітянин, натура прегарна й пресвітла, чуйна й чутлива: до Краси, до Звуку, до Кольору. Він бездоганний філолог, невситимий історик, шляхетний перед кожною подією, перед кожним історичним фактом.
Він народився на Переяславщині, скупаний в Альті (Ільтиця, Льто), а вдруге — у Трубайлі, а втретє — у Дніпрі. Це три його Йордані. Його фізичні й духовні чистилища. Як малий Тарас шукав було стовпів, що підпирають небо, так Олег з малих літ почав шукати на рідній Переяславщині сліди Сковороди та Шевченка. Наче їх ні дощі не могли розмити, ні сніговії розвіяти. Шукав, бо яка ж Україна без Мудрості, без вогнедишного Слова Правди?!
Отож Олег КоломієцьКнязенко — звичайний собі подорожній, у торбині якого неодмінний скарб: Біблія та “Кобзар”, та скромненька книжечка нащадка діда Тараса й прадіда Сковороди — Василя Симоненка. І більш нічого. Та хіба цього мало?
То що ж таке Україна — тема, якої так стало тримається Олег Радіонович? На його філософію, Україна — це Сила Спасенна. Сила Рятівна. Для кожного, хто на ній живе, хто її поважає. У товщу землі ця Сила найглибше запала на теренах Переяславщини. Відколи? З яких часів? Отож! Бо мало хто й знає, відколи наша Матуся зветься Україною. Нині так активно заохочується національне безпам’ятство! Життєспроможність народу визначається міцністю та тривалістю його історичної пам’яті. З причин безпам’ятства народ зникає в сипучих пісках історії. Сама природа людини зобов’язує її берегти свою ідентичність. Олег КоломієцьКнязенко не допускає нашого національного притуплення. Він будитель національної свідомості українців. І це його покликання.
У книжці три основоположні розділи, три часові періоди життєпису нашої Батьківщини. Вони сформульовані так:
- “Славенпреславен Переяславів посад…” Переяславський цикл дружинницької героїчної обрядової пісні та її вплив на творчість поетів нової доби на Переяславщині.
- “Із цієї святої землі починалась моя Україна…”
- “В тебе і очі, і брови твої, як у моєї Вкраїни”. Образ України в мистецькій творчості юних переяславців.
Видання приурочене до 1111ї річниці першої документальної згадки назви Переяслав (907 р.) та 830ліття першої писемної згадки етноніма Україна (1187 р.). Дати, як бачимо, поважні. І треба просто умудритися, щоб їх не помітити. У Переяславі помітили. І мало хто поза Переяславом, хоч би і в Києві…
Так ось. 907й рік в історії нашої Вітчизни зафіксовано як рік підписання міждержавної економічновійськової угоди між Візантійською імперією та Київською державою. Перемігши у січі візантійські війська, легендарний київський князь Олег прибив свого щита на воротах Константинополя, який ще наші предки називали Цареградом.
В угоді поряд зі столицею Києвом було названо міста Чернігів та Переяслав. Ця дата спростовує ту версію виникнення міста, яка йшла за легендою, буцімто Переяслав було названо на честь лицаря Кожум’якиУсмошвеця, який у поєдинку з печеніжином переміг і тим самим “переяв славу” в нього. За цією літописною легендою, князь Володимир Великий звелів збудувати тут нові укріплення. Але ж він звелів зміцнити місто, яке вже було назване у вищезгаданій угоді, майже 80 літ після того, як князь Олег “прибив щита”. Володимир же просто наказав ширш розбудувати та укріпити Переяслав. Так стверджував відомий український історик Василь Ляскоронський у своїй праці “Історія Переяславської землі з найдавніших часів й до половини ХІІІ ст.”, 1897 р.
Переяславцям дуже дорогий оцей ладпорядок, послідовність розташування найбільших києворуських міст: КиївЧернігівПереяслав. Це як історична закономірність, як норма, за якою вбачається велич Переяслава така ж сама, як і за Києвом та Черніговом… Справді, Переяслав — це містотвердиня, яке у складі триєдиної Києворуської держави дивувало світ не тільки своїми ратними справами, а й економічними та культурними надбаннями.
Значення Переяславської землі визначалося не тільки територіальним безмежжям, а й духовними злетами, що доповнювали надбання Києва та Чернігова. Окиньмо зором Переяславське князівство тих часів. У 1054 р. Переяславська земля з усіма володіннями на півночі й південному сході, що тяжіли до неї, була передана у держання Всеволоду Ярославичу, тобто одержала статус князівства. За заповітом батька Ярослава Мудрого Всеволод успадкував величезні земельні території: в “Руській землі” — Переяславську область, за її межами — Верхнє Поволжя, Ростовську та Білоозерську землі, а також Курське Посеймя. Після виділення в 1054 р. Смоленського князівства воно відразу ж, як і РостовоСуздальське, увійшло до складу Переяславської єпархії на правах намісництва Переяславської кафедри.
За часів князювання в Переяславі Володимира Мономаха (двічі: 1073—1076, 1094—1113) і Новгородська волость входила до Переяславського князівства. На запрошення новгородців там князював син Володимира Мономаха Мстислав. “И седе в Новегороде 20 лет Мстислав”. Новгородська земля давала Переяславу величезну данину в розмірі 300 золотих гривень, що в перерахунку на срібло становило 3000 срібних гривень.
Саме Переяславська земля як ранньодержавне об’єднання в Середньому Подніпров’ї упродовж цілих 200 років, немовби богатирська застава, стояла на шляху вторгнення кочівників з Дикого Поля у південноруські землі, забезпечуючи політичну стабільність та прогрес економічному й культурному життю не тільки всієї Руси, а й цілій Східній Європі (за М. Корінним).
Отож і перша згадка найменування нашої БатьківщиниРуси — Україна в Іпатіївському літописі під 1187 роком пов’язана з подіями, що відбувалися на землях Переяславського князівства. Того року помер Переяславський князь Володимир Глібович, сильний воєначальник і будівничий. “І плакали по нім всі переяславці, за ним же вся Україна тяжко тужила” (“постона”). З належним пошануванням писав про нього автор “Слова о полку Ігоревім”:
У Римах крик під шаблями
половецькими,
А Володимир у ранах —
горе й туга Глібовому сину.
Народження України, зазначає О. КоломієцьКнязенко, не було подібним до ідилійних легендових картин, таких як “Народження богині Венери з морської піни” Сандро Ботічеллі чи “Викрадення Європи” Ежена Делакруа, або картина італійського живописця Джованні Баттіста Тьєполо, який алегорично зобразив Європу серед морських хвиль верхи на бикові… Ні, — Україна поставала поступово й мала навіть не одне ім’я. Найбільш відоме в дохристиянські часи та за княжої доби таки “Русь” та ще “Київська держава”.
Я сказав: Олег — бездоганний філолог і невситимий історик. І те, і те справедливе. Як тонко він уловлює зміну значення слова від перенесення наголосу з одного складу на інший. Справді, як звучало місто: Переяслав чи Переяслав? Спочатку наголос стояв на останньому складі (в чоловічому імені, а в жіночому — на передостанньому), як і в інших іменах цього ряду. Але пізніше ім’я дещо трансформувалося й стало звучати Переяслав, тобто наголос перенісся на один склад ближче до середини слова. Чому? Важко сказати. Можливо, й завдяки легенді “перея славу”? І вже далі в народній мові слово звучало саме так. Таким воно звучало і в творах Тараса Шевченка, і в інших письменників, і в піснях… Хоча траплялися й винятки. Наприклад, в одній із історичних пісень — вже в пізнішій, козацькій, про перемогу Тараса Трясила 1630 року звучало так:
Утікав пан Конецьпольський зпід Переяслава, та й загубив, тікаючи, гетьманську булаву. Їхав козак, бачить, — лежить булава в бур’яні. Оце ж тобі й Переяслав, ясний мосціпане!..
Щодо історичних студій Олега КоломійцяКнязенка, то й тут він прагне зазирнути у найглибші історичні щілинки, куди тільки спроможне запасти людське знання. Дошукуючись коренів праукраїнського етносу, пробиваючись до витоків, до історичних глибин, у яких залягає етнонім Україна, автор цієї дивокнижки співставляє наукові висновки десятків найавторитетніших дослідників минувшини. І в такий спосіб дає читачеві привід брати участь у пошуку зерна найраціональнішого. Дослідник щільно обкладає себе енциклопедичними знаннями, намагаючись не потонути в них, звернути увагу читача на найголовніше.
Кожен розділ книжки немовби заклечаний нев’янучим клечанням: стародавніх пісень, творами сучасних поетів та живописом найталановитіших юних переяславців. У дитячих творах мистецька краса органічно поєднується з високим і чистим світом дитячого мислення, благородних поривань. Яка вона прекрасна, наша Україна, в безмежній дитячій щирості та відданості! Як гарно стає на душі від усвідомлення того, що Світ Краси — невичерпний. І він не десь там, а в нас самих, у нашому Отчому Краї.
