Сповідь люблячого сина

Над дивокнижкою Олега Коломійця-Князенка “Народження України»

Іван ШПИТАЛЬ

У 2018 році він поклав на Український Літературний Стіл, застелений Великодньою скатертю, свою дивокнижку, перейняту передчуттям великої таїни. Ця таїна — народження Матері. Народження України. Ще не розгортаючи новинку, я вже здогадувався, якою вона буде. Олег — поет і публіцист, просвітянин, натура прегарна й пресвітла, чуйна й чутлива: до Краси, до Звуку, до Кольору. Він бездоганний філолог, невситимий історик, шляхетний перед кожною подією, перед кожним історичним фактом.
Він народився на Переяславщині, скупаний в Альті (Ільтиця, Льто), а вдруге — у Трубайлі, а втретє — у Дніпрі. Це три його Йордані. Його фізичні й духовні чистилища. Як малий Тарас шукав було стовпів, що підпирають небо, так Олег з малих літ почав шукати на рідній Переяславщині сліди Сковороди та Шевченка. Наче їх ні дощі не могли розмити, ні сніговії розвіяти. Шукав, бо яка ж Україна без Мудрості, без вогнедишного Слова Правди?!
Отож Олег КоломієцьКнязенко — звичайний собі подорожній, у торбині якого неодмінний скарб: Біблія та “Кобзар”, та скромненька книжечка нащадка діда Тараса й прадіда Сковороди — Василя Симоненка. І більш нічого. Та хіба цього мало?
То що ж таке Україна — тема, якої так стало тримається Олег Радіонович? На його філософію, Україна — це Сила Спасенна. Сила Рятівна. Для кожного, хто на ній живе, хто її поважає. У товщу землі ця Сила найглибше запала на теренах Переяславщини. Відколи? З яких часів? Отож! Бо мало хто й знає, відколи наша Матуся зветься Україною. Нині так активно заохочується національне безпам’ятство! Життєспроможність народу визначається міцністю та тривалістю його історичної пам’яті. З причин безпам’ятства народ зникає в сипучих пісках історії. Сама природа людини зобов’язує її берегти свою ідентичність. Олег КоломієцьКнязенко не допускає нашого національного притуплення. Він будитель національної свідомості українців. І це його покликання.
У книжці три основоположні розділи, три часові періоди життєпису нашої Батьківщини. Вони сформульовані так:

  1. “Славенпреславен Переяславів посад…” Переяславський цикл дружинницької героїчної обрядової пісні та її вплив на творчість поетів нової доби на Переяславщині.
  2. “Із цієї святої землі починалась моя Україна…”
  3. “В тебе і очі, і брови твої, як у моєї Вкраїни”. Образ України в мистецькій творчості юних переяславців.
    Видання приурочене до 1111ї річниці першої документальної згадки назви Переяслав (907 р.) та 830ліття першої писемної згадки етноніма Україна (1187 р.). Дати, як бачимо, поважні. І треба просто умудритися, щоб їх не помітити. У Переяславі помітили. І мало хто поза Переяславом, хоч би і в Києві…
    Так ось. 907й рік в історії нашої Вітчизни зафіксовано як рік підписання міждержавної економічновійськової угоди між Візантійською імперією та Київською державою. Перемігши у січі візантійські війська, легендарний київський князь Олег прибив свого щита на воротах Константинополя, який ще наші предки називали Цареградом.
    В угоді поряд зі столицею Києвом було названо міста Чернігів та Переяслав. Ця дата спростовує ту версію виникнення міста, яка йшла за легендою, буцімто Переяслав було названо на честь лицаря Кожум’якиУсмошвеця, який у поєдинку з печеніжином переміг і тим самим “переяв славу” в нього. За цією літописною легендою, князь Володимир Великий звелів збудувати тут нові укріплення. Але ж він звелів зміцнити місто, яке вже було назване у вищезгаданій угоді, майже 80 літ після того, як князь Олег “прибив щита”. Володимир же просто наказав ширш розбудувати та укріпити Переяслав. Так стверджував відомий український історик Василь Ляскоронський у своїй праці “Історія Переяславської землі з найдавніших часів й до половини ХІІІ ст.”, 1897 р.
    Переяславцям дуже дорогий оцей ладпорядок, послідовність розташування найбільших києворуських міст: КиївЧернігівПереяслав. Це як історична закономірність, як норма, за якою вбачається велич Переяслава така ж сама, як і за Києвом та Черніговом… Справді, Переяслав — це містотвердиня, яке у складі триєдиної Києворуської держави дивувало світ не тільки своїми ратними справами, а й економічними та культурними надбаннями.
    Значення Переяславської землі визначалося не тільки територіальним безмежжям, а й духовними злетами, що доповнювали надбання Києва та Чернігова. Окиньмо зором Переяславське князівство тих часів. У 1054 р. Переяславська земля з усіма володіннями на півночі й південному сході, що тяжіли до неї, була передана у держання Всеволоду Ярославичу, тобто одержала статус князівства. За заповітом батька Ярослава Мудрого Всеволод успадкував величезні земельні території: в “Руській землі” — Переяславську область, за її межами — Верхнє Поволжя, Ростовську та Білоозерську землі, а також Курське Посеймя. Після виділення в 1054 р. Смоленського князівства воно відразу ж, як і РостовоСуздальське, увійшло до складу Переяславської єпархії на правах намісництва Переяславської кафедри.
    За часів князювання в Переяславі Володимира Мономаха (двічі: 1073—1076, 1094—1113) і Новгородська волость входила до Переяславського князівства. На запрошення новгородців там князював син Володимира Мономаха Мстислав. “И седе в Новегороде 20 лет Мстислав”. Новгородська земля давала Переяславу величезну данину в розмірі 300 золотих гривень, що в перерахунку на срібло становило 3000 срібних гривень.
    Саме Переяславська земля як ранньодержавне об’єднання в Середньому Подніпров’ї упродовж цілих 200 років, немовби богатирська застава, стояла на шляху вторгнення кочівників з Дикого Поля у південноруські землі, забезпечуючи політичну стабільність та прогрес економічному й культурному життю не тільки всієї Руси, а й цілій Східній Європі (за М. Корінним).
    Отож і перша згадка найменування нашої БатьківщиниРуси — Україна в Іпатіївському літописі під 1187 роком пов’язана з подіями, що відбувалися на землях Переяславського князівства. Того року помер Переяславський князь Володимир Глібович, сильний воєначальник і будівничий. “І плакали по нім всі переяславці, за ним же вся Україна тяжко тужила” (“постона”). З належним пошануванням писав про нього автор “Слова о полку Ігоревім”:
    У Римах крик під шаблями
    половецькими,
    А Володимир у ранах —
    горе й туга Глібовому сину.
    Народження України, зазначає О. КоломієцьКнязенко, не було подібним до ідилійних легендових картин, таких як “Народження богині Венери з морської піни” Сандро Ботічеллі чи “Викрадення Європи” Ежена Делакруа, або картина італійського живописця Джованні Баттіста Тьєполо, який алегорично зобразив Європу серед морських хвиль верхи на бикові… Ні, — Україна поставала поступово й мала навіть не одне ім’я. Найбільш відоме в дохристиянські часи та за княжої доби таки “Русь” та ще “Київська держава”.
    Я сказав: Олег — бездоганний філолог і невситимий історик. І те, і те справедливе. Як тонко він уловлює зміну значення слова від перенесення наголосу з одного складу на інший. Справді, як звучало місто: Переяслав чи Переяслав? Спочатку наголос стояв на останньому складі (в чоловічому імені, а в жіночому — на передостанньому), як і в інших іменах цього ряду. Але пізніше ім’я дещо трансформувалося й стало звучати Переяслав, тобто наголос перенісся на один склад ближче до середини слова. Чому? Важко сказати. Можливо, й завдяки легенді “перея славу”? І вже далі в народній мові слово звучало саме так. Таким воно звучало і в творах Тараса Шевченка, і в інших письменників, і в піснях… Хоча траплялися й винятки. Наприклад, в одній із історичних пісень — вже в пізнішій, козацькій, про перемогу Тараса Трясила 1630 року звучало так:
    Утікав пан Конецьпольський зпід Переяслава, та й загубив, тікаючи, гетьманську булаву. Їхав козак, бачить, — лежить булава в бур’яні. Оце ж тобі й Переяслав, ясний мосціпане!..
    Щодо історичних студій Олега КоломійцяКнязенка, то й тут він прагне зазирнути у найглибші історичні щілинки, куди тільки спроможне запасти людське знання. Дошукуючись коренів праукраїнського етносу, пробиваючись до витоків, до історичних глибин, у яких залягає етнонім Україна, автор цієї дивокнижки співставляє наукові висновки десятків найавторитетніших дослідників минувшини. І в такий спосіб дає читачеві привід брати участь у пошуку зерна найраціональнішого. Дослідник щільно обкладає себе енциклопедичними знаннями, намагаючись не потонути в них, звернути увагу читача на найголовніше.
    Кожен розділ книжки немовби заклечаний нев’янучим клечанням: стародавніх пісень, творами сучасних поетів та живописом найталановитіших юних переяславців. У дитячих творах мистецька краса органічно поєднується з високим і чистим світом дитячого мислення, благородних поривань. Яка вона прекрасна, наша Україна, в безмежній дитячій щирості та відданості! Як гарно стає на душі від усвідомлення того, що Світ Краси — невичерпний. І він не десь там, а в нас самих, у нашому Отчому Краї.
Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment