Тарас Шевченко: «Зайшов ненадовго до художника Микешина…»

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка.
Продовжуємо проєкт “Подробиці Шевченкового життя”, вмотивований глибоким усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Г. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.):
“Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”.
Пам’ятаючи про те, що в лютому виповнилося 185 років з дня народження Шевченкового знайомого, російського художника і скульптора М. Й. Микешина, автор розповідає про його глибоку повагу до українського Кобзаря й дійову посмертну пам’ять, втілену М. Й. Микешиним у власній творчості.

“Він дедалі більше зближувався зі мною”
Фраза, винесена в заголовок цієї статті, занотована в Шевченковому Щоденнику 12 травня 1858 р., а це значить, що поет зустрівся з М. Й. Микешиним невдовзі після повернення з заслання в Петербург:
“…Зайшов ненадовго до художника Микешина і потім до Глібовського1. Щасливі юнаки і поки щасливі художники!”
Микешин Михайло Йосипович (1835—1896) — російський художник, графік і скульптор. З 1869 р. — академік Академії мистецтв. У 1852—1858 рр. навчався в академії по класу батального живопису. Йому йшов двадцять четвертий рік, коли познайомився з Шевченком у родині Ф. П. Толстого, доволі докладно розповів про це у своїх спогадах, опублікованих уперше вже через 18 років у книзі “Т. Г. Шевченко. Кобзар з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина” (Прага, 1876).
М. Й. Микешин особливо наголошував, що світлий образ Шевченка, який щойно повернувся з заслання, з його самовідданою любов’ю до народу, до своєї батьківщини, образ поета, який свято зберіг ці високі почуття під постійним гнітом усіляких моральних принижень, не могли не викликати до себе гарячого співчуття людей. Цим і пояснював М. Й. Микешин великий вплив і щирий захват, які викликав Шевченко серед тодішньої молоді.
Художник зізнавався, що побачив у Шевченкові рідкісний і цілісний тип народного поета, “рівного якому ні до нього, ні після нього й до сьогодні я особисто не знав — не тільки в загальноросійській, а й узагалі в слов’янській расі народів!” Ще до того, як Тарас Григорович з’явився в Петербурзі після заслання, молодий учень Академії мистецтв знав уривки з його творів, що ходили в списках серед молоді.
“На початку нашого знайомства він тільки терпів мене; але згодом, помітивши, що моя прихильність до нього може бути йому корисною, він дедалі більше зближувався зі мною, забуваючи про свою постійну стриманість, недовірливість… Основну причину простоти й довірливості свого ставлення до мене він знаходив у моєму білоруському походженні, що ріднило мене з улюбленим і оспіваним ним героєм гайдамацького заколоту, страшним Гонтою. Тому він зробив мене мало не малоросом, і хоч у веселі хвилини називав “недоробленим” і “паничем”, але говорив це вже зовсім добродушно”.
Щодо “корисності” молодого прихильника, то вона полягала в його “надійному, сильному і відданому” супроводі Шевченка в його вечірніх візитах до друзів і знайомих, скажімо, в літературно-мистецький салон І. Л. Грінберг2 або до поета Я. П. Полонського. Справді, в спогадах Я. П. Полонського зустрічаємо фразу: “Разів зо два Шевченко був у мене на квартирі (в будинку Санкт-Петербурзького університету) і, як пам’ятаю, обидва рази заходив до мене з п. Микешиним…” Діловод канцелярії Академії мистецтв О. О. Благовєщенський, який користувався архівами академії, листуванням і свідченнями сучасників, іншими матеріалами, підтверджував, що “М. Й. Микешин звичайно супроводив його на вечори й назад”. Це важливо, бо сам Шевченко про це не згадував. Як зізнавався М. Й. Микешин, “правду кажучи, незавидна роль випала мені в стосунках з Тарасом Григоровичем, але в душі я пишаюся й тією дещицею приязні, яку він виявив до мене”.

“В музику він був закоханий,
особливо у спів”
Незважаючи на те, що М. Й. Микешин знав Шевченка відносно недовго, він залишив цікаві й інформативно насичені спогади, використані, скажімо, для відтворення останнього помешкання поета — тепер Меморіальна майстерня Т. Г. Шевченка (Петербург, Університетська набережна, 17).
Б. Г. Суханов-Подколзін, який хлопчиком брав у Шевченка уроки малювання і часто бував у його майстерні, не висловив зауважень щодо її опису М. Й. Микешиним, але рішуче заперечив проти того, що нібито в ній панували неохайність і бруд: “Кому доводилося коли-небудь бувати у студії художника, тим більше бідного, той не зміг не помітити властивого цим приміщенням специфічного безладдя, що виникає від самого роду занять. Саме таке безладдя панувало і в Шевченковій майстерні. Неохайності ж, бруду й погані у ній було стільки, скільки правди в описах добродіїв, що уподібнювали її шинку або й гірше”.
Важливі відомості містять спогади М. Й. Микешина про дружбу Шевченка з А. Олдріджем (докладно див. про це в “Слові Просвіти”, ч. 10, 7—13 березня 2019 р.). Тут лише нагадаю про те, як емоційно й чутливо відреагував М. Й. Микешин на бурхливе Шевченкове захоплення грою А. Олдріджа в ролі короля Ліра, буквально ввірвавшись за лаштунки до вбиральні артиста: “…Сльози градом котилися з його очей, здавленим голосом він шепотів уривчасті палкі слова обурення і захоплення…” Михайло Йосипович записав: “Зрозумівши, що я тут зайвий, я квапливо причинив двері і, ставши за темні лаштунки, сам добре виплакався…”
У спогадах є також невеликий, але місткий абзац, який використовувався в шевченкознавчих працях і навіть у “Шевченківській енциклопедії” стосовно кожного названого в ньому прізвища:
“В музику він був закоханий, особливо у спів. Захоплено слухав Ізабеллу Львівну Грінберг… Глибоко шанував Даргомижського; познайомився він з ним випадково у мене й потім часто зустрічався в родині Грінберг. Перед Глинкою схилявся”.
Отже, по чину. Шевченко кілька разів згадує в Щоденнику Грінберг Ізабеллу Львівну (1833—1877) — обдаровану петербурзьку співачку, ученицю М. І. Глинки. Наприклад, 18 квітня 1858 р. він називає її “талановито-голосистою співачкою”, а 9 травня занотував, що разом із С. С. Гулаком-Артемовським побував у її салоні: “Вона багато й прекрасно співала”. Шевченко намалював портрет співачки (не зберігся) і подарував їй автограф вірша “Утоптала стежечку через яр…” із дарчим написом “Изе Гринберг”.
Тепер про Даргомижського Олександра Сергійовича (1813—1869). Це — російський композитор, автор опер “Есмеральда” (1838—1841), “Русалка” (1843—1855) (написав за О. С. Пушкіним, події розгортаються на берегах Дніпра) та ін., оркестрових і фортепіанних п’єс, романсів, хорів. У “Шевченківській енциклопедії” (т. 2) відзначено, що композитор звертався до українських мелодій (симфонічна фантазія “Малоросійський козачок” (1864), роман “Душенько-дівице, бояри ідуть”).
Є твердження, що Шевченко познайомився з О. С. Даргомижським у І. Л. Грінберг, а М. Й. Микешин згадує, що це сталося саме у нього і, на мій погляд, так і було. Щодо композитора, то у Шевченковому запису від 18 квітня 1858 р. йдеться про те, що музичний вечір у салоні І. Л. Грінберг закінчився “смішним і нудотним нявканням Даргомижського”. Що й говорити, почути таке композитору було б неприємно. Втім, усе-таки це запис у Щоденнику. До того ж, і М. І. Глинка відзначав “пискливе сопрано” О. С. Даргомижського, який любив сам виконувати свої твори. Та й висловився Шевченко негативно лише щодо співу композитора, однак не творчості, яку він, як свідчив і М. Й. Микешин, “глибоко шанував”.
Точним є й свідчення скульптора про ставлення Шевченка до видатного російського композитора Михайла Івановича Глинки (1804—1857). Він бував в Україні, знав її культуру, вибирав талановитих юнаків для Придворної співацької капели в Петербурзі. Серед них був і С. С. Гулак-Артемовський. Шевченко і М. І. Глинка зустрічалися в Петербурзі в 1830—1840-х рр. у Н. В. Кукольника, М. А. Маркевича, В. О. Струговщикова. В повісті “Капитанша” М. І. Глинка названий “известным нашим композитором”. Прослухавши оперу М. І. Глинки “Життя за царя”, Шевченко записав у Щоденнику 17 квітня 1858 р.: “Геніальний твір! Безсмертний М. І. Глинка!”
Навіть коротке, показове співставлення фрагменту спогадів М. Й. Микешина з Шевченковими нотатками у Щоденнику, про які той, звісно, не знав, свідчить про правдивість і виваженість оцінок мемуариста і викликає довіру до нього.

“Шевченко був особливо тактовний
і стриманий у висловах”
М. Й. Микешин, який у 1859 р. виграв конкурс проєктів пам’ятника до тисячоліття Росії3, працював у своїй майстерні на ливарному дворі Академії мистецтв, а вечорами, по четвергах, у ній збиралися відомі письменники, історики, інші поважні люди, заклопотані створенням грандіозного пам’ятника. За словами скульптора, “точилися палкі суперечки про достоїнства й вади тієї чи іншої історичної особи, про підстави віднести кожну з них до тієї чи іншої категорії діячів, які викарбувані на барельєфному виступі навколо пам’ятника”. М. Й. Микешин розповідав, що тут бував і Тарас Григорович. Вже згаданий О. О. Благовєщенський писав, що “з художників Тарас Григорович найближче був до Микешина і часто засиджувався у нього в майстерні, де тоді створювався пам’ятник тисячоліття Росії”.
Як згадував М. Й. Микешин, Шевченко, траплялося, брав участь у дебатах, але при цьому він бував особливо тактовний і стриманий у висловах. Утім, помітно хвилювався, навіть не міг спокійно сидіти на місці, а нервово ходив туди й сюди, похмуро поглядаючи з-під густих брів своїми ясними очима. Треба віддати належне М. Й. Микешину, бо він психологічно точно передав емоційний стан Шевченка, який у такому широкому колі людей, в тому числі малознайомих, не міг дозволити собі виплеснути, що накипіло на душі від тих балачок, особливо про Петра І (саме його величезна скульптура заповнювала майстерню), та про Катерину ІІ, яка мала сидіти на троні, а біля її ніг, преклонивши коліно, стояти Г. О. Потьомкін…
Це той первий, що розпинав
Нашу Україну,
А вторая доканала
Вдову сиротину.
Кати! кати! людоїди!
А ще Богдан Хмельницький на тому барельєфі мав схилятися з вдячністю перед російським царем за поглинання України4.
Вкраїно!
Мій любий краю неповинний!
За що тебе Господь кара,
Карає тяжко? За Богдана,
Та за скаженого Петра,
Та за панів отих поганих
До краю нищить…
М. Й. Микешин розповідав:
“Так він заряджався цілий вечір, вичікуючи, поки розійдеться по домівках втомлена дебатами компанія. Отоді й починалися його протести — спочатку лаконічні, уривчасті й цинічні, а що далі, то палкіші, стрункіші й запальніші.
Величезна статуя Петра І, як мара, просто гнітила його, тому, впадаючи у пафос, він часто закінчував поетичною декламацією, зверненою до глиняної статуї імператора…”
Скульптор вважав, що йшлося нібито про Шевченкові “імпровізації”, втім, очевидно, вони були наскрізь насичені оцінками ненависного самодержця з творів “Сон” (1844), “Великий льох” (1845), “Іржавець” (1847), “Осія. Глава XIV” (1859).
Скажімо, в поемі “Сон”, як відомо, Шевченко вклав у вуста наказного гетьмана П. Л. Полуботка такі звинувачення на адресу Петра І, який “розпинав нашу Україну”:
О царю поганий,
Царю проклятий, лукавий,
Аспиде неситий!
Що ти зробив з козаками?
Болота засипав
Благородними костями;
Поставив столицю
На їх трупах катованих!
І ще у “Великому льоху” зустрічаємо зневажливо-іронічне — “Петруха”…
Як згадував М. Й. Микешин, разом із ним “майже таким самим повчазним свідком цим імпровізацій часто бував… талановитий письменник Помяловський5…”
Їм обом, як бачимо, Шевченко довіряв.
М. Й. Микешин бував очевидцем й інших побутових драматичних ситуацій у тодішньому Шевченковому житті, скажімо, розірвання ним стосунків із Л. І. Полусмак, останньою поетовою надією на подружнє майбутнє. Саме Михайло Йосипович врятував її портрет, виконаний Шевченком улітку 1860 р., який художник хотів знищити, “але я відібрав у нього цей портрет…” (нині зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка).
Нагадаю, що М. Й. Микешин створив у 1859 р. один із небагатьох прижиттєвих портретів Шевченка, намальований для видання “Кобзаря”. Він писав у спогадах, що подарував його А. Олдріджу. Відомий мистецтвознавець В. М. Яцюк, зазначаючи, що негритянський артист уже 11 січня 1859 р. залишив Петербург, очевидно, з подарованим портретом, висновував: “Звісно, що за десять днів теоретично можна і портрет зробити, і гравюру з нього, і оригінал повернути авторові”. Втім, В. М. Яцюк вважав, що М. Й. Микешин намалював портрет Шевченка не з натури, а за світлиною фотографа О. І. Шпаковського, тоді як Шевченко виконав офорт безпосередньо з деревориту Г. Гогенфельдена, в основу якого покладено портретний образ, створений М. Й. Микешиним6.

“Шевченка я ставив дуже високо
і любив його”
Після смерті поета М. Й. Микешин записав у своєму щоденнику: “…Помер Шевченко, якого я ставив дуже високо… та й особисто любив його”. Він малював поета у труні (малюнок зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка). Саме М. Й. Микешин запропонував увічнити українського Кобзаря серед інших видатних діячів культури в пам’ятнику “Тисячоліття Росії” (встановлений у Новгороді в 1862 р.). Не забудьмо, що він разом із Шевченком назвав і М. В. Гоголя. В результаті через силу, в останній момент, імператор Олександр ІІ залишив у списку М. В. Гоголя, але рішуче викреслив Шевченка. Втім, у Росії є версія, що, мовляв, Олександру ІІ, забракло часу читати великий лист М. Й. Микешина, і він пропустив усе, що стосувалося Шевченка. Одна із найбільших історичних нісенітниць! Якраз про Шевченка цар читав найуважніше, не пропускаючи ні слова, ні титла! Читав, наливаючись образою і люттю…
Мотивуючи свою пропозицію, М. Й. Микешин упевнено писав, що Шевченко зробив для Малоросії більше, ніж будь-хто з поетів. Дозволю собі не перекладати його текст, а процитувати в сприйнятті Олександра ІІ: “Мы должны удовлетворить национальной гордости народа и оградить себя от упреков потомства”. Мудрі слова! Тим болючіші для Олександра ІІ, якому М. Й. Микешин ще й необачно нагадав: “Сочувствие всех слоев общества, высказанное к праху этого поэта на пути его из Петербурга на берега Днепра, слишком ясно сказало, как ценит народ заслуги этого поэта”7. Дехто з дослідників навіть вважає, що саме ця фраза була головним “прорахунком” скульптора, бо викликала негативну, більше того, гнівну реакцію Олександра ІІ. Що й говорити, М. Й. Микешин болюче нагадав імператору про нерозривність Шевченка з його народом, а це було чи не найстрашнішим для того, хто ніс у собі невигубну родинну, романівську образу на кривдника його царюючих батюшки й матінки. Та найперше Олександр ІІ викреслив зі списку Поета, який уособлював не тільки уярмлений і непокірний український народ, але й усю визвольну боротьбу поневолених царизмом народів. Нагадаю, що саме за Олександра ІІ завершилося приєднання Кавказу до Російської імперії (1864). За два десятиліття до того Шевченко волав про тамтешні злодіяння царизму в поемі “Кавказ”:
…Лягло костьми
Людей муштрованих чимало.
А сльоз, а крові? Напоїть
Всіх імператорів би стало
З дітьми і внуками, втопить
В сльозах удов’їх. . А дівочих,
Пролитих тайно серед ночі!
А матерних гарячих сльоз!
А батькових старих, кровавих,
Не ріки — море розлилось,
Огненне море! Слава! Слава!
Хорам, і гончим, і псарям,
І нашим батюшкам-царям
Слава.
Виняткова драматичність колізії ще й у тому, що М. Й. Микешин узагалі не включив Миколу І до списку імен для пам’ятника! Він мотивував це тим, що “постать покійного государя наскільки близька до нашого часу, що… ще рано його зображати”. Нагадаю, що Микола І помер у 1855 р., а Шевченко — лише за кілька місяців до пропозиції М. Й. Микешина. Здавалося б, саме до нього найперше треба було застосувати довід скульптора про те, що за близькістю до часу живих “не можна до нього безсторонньо поставитися”. Та ні, для М. Й. Микешина великий український Кобзар уже був Генієм на усі часи!
Погодьтеся, що принципова позиція молодого скульптора гідна нашої пам’яті та поваги.
Створивши величний пам’ятник, російський скульптор М. Й. Микешин виліпив на ньому геніальних поетів і письменників О. С. Пушкіна, М. Ю. Лермонтова, М. В. Гоголя. Він знав ще у 1861-му, хто мав стояти поруч із ними — Т. Г. Шевченко. Російський цар Олександр ІІ, який не допустив вчасної реалізації історично-пророчого вибору художника, взяв на душу великий гріх перед своїм народом:
І праведно Господь великий…
…………………………..
Вомісто кроткого пророка…
Царя вам повелів надать!
“Хай буде вічно світла й славна пам’ять твоя, Тарасе Григоровичу…”
М. Й. Микешин підписав свої спогади 19 лютого 1876 р., тобто, в 41 рік. Він закінчив їх словами: “Хай буде вічно світла й славна пам’ять твоя, Тарасе Григоровичу, хай навчимося ми гідно поважати й шанувати подібних до тебе народолюбців…” Щирі слова, в яких не було фальшивого мемуарного пафосу. Михайло Йосипович прожив ще 20 років, і вони пронизані, говорячи його словами, “глибокою повагою до пам’яті улюбленого поета”. Скажімо, редагуючи у 1876—1878 рр. журнал “Пчела”, він опублікував ілюстрації до творів Шевченка та інші матеріали про нього. Задумуючи пам’ятник гетьману Б. Хмельницькому в Києві, М. Й. Микешин передбачив горельєф, на якому козаки слухали кобзаря… з обличчям Шевченка — і знову на рівні царя йому заборонили звернутися до зображення українського Кобзаря. У 1890-х рр. М. Й. Микешин разом з І. Ю. Рєпіним. Д. І. Менделєєвим, Д. І. Яворницьким та ін., був ініціатором заснування Товариства імені Т. Г. Шевченка для допомоги нужденним уродженцям Південної Росії, що вчаться у вищих навчальних закладах С.-Петербурга.
У 1863 р. художник виконав ілюстрації до поезії Шевченка “Тополя”, 1866 р. ілюстрував поему “Гайдамаки”. У 1884 р. М. Й. Микешин створив малюнки до Шевченкових творів “Катерина”, “Причинна”, “Іван Підкова”, “Чернець”, “Хустина”, а в 1895 р. — до історичної поеми “Гамалія” та ін.
Особливе значення мали ілюстрації художника для оформлення трьох випусків двомовного (з українськими і російськими текстами) “Кобзаря”, який побачив світ у Петербурзі 1896 р.8, коли художник уже відійшов в інший світ.
Про них ємко, лапідарно й тепло написала Н. Г. Наумова в статті про М. Й. Микешина в “Шевченківській енциклопедії” (т. 4):
“Кожен випуск мав однаковий фронтиспіс (туш, акварель, білило, 1893), на якому Микешин зобразив персонажів Шевченкових поезій у гротескній формі, з чіткою межею між реальним та ірреальним, яскраво вираженим ностальгійним настроєм. Така художня інтерпретація поезій властива всім ілюстраціям Микешина до “Кобзаря” (виконані переважно 1895)… Дотримуючись виробленого стилю, створив композиції, у яких знайшли втілення традиції української культури та народного мистецтва… Варіюючи тоном та кольором акварелі, Микешин вибудовував сцену, дотримуючись світлоповітряної перспективи, тушшю окреслював контур форм і деталей на першому і другому планах. Поєднання графіки і живопису притаманне роботам Шевченка, його манеру короткого штриха Микешин використав і у своїх рисунках”.
У першому випуску М. Й. Микешин створив 8 ілюстрацій і дві заставки до поезії “Думи мої, думи мої” та поеми “Катерина”, використав в оформленні Шевченків портрет Л. І. Полусмак. У другому випуску художник ілюстрував твори “Утоптала стежечку”, “Тарасова ніч”, “Перебендя”, “Пустка” (“Рано-вранці новобранці…”), “Причинна” — всього 10 рисунків і заставка, також включив графічні твори Шевченка “Хлопчик-натурник” і начерки до картини “Русалки”. Третій випуск містив поему “Наймичка”, до якої М. Й. Микешин створив 11 ілюстрацій, дві заставки та кінцівку9.
Загалом це була величезна, як для тих часів, і дуже важлива робота! Нагадаю, що в спогадах М. Й. Микешина є такий промовистий запис: “Багато ми з ним говорили про те, щоб разом видати що-небудь з його віршами й моїми малюнками, але ніяк не могли домовитися про сюжет: то йому, то мені чимось не подобалися сюжети”. Та Михайло Йосипович, як бачимо, все-таки реалізував їхній із Шевченком замисел і саме за це йому велика честь і хвала.
Що в цьому контексті необхідно нарешті виразисто відзначити? Серед авторів спогадів про Шевченка, які не були його близькими друзями й соратниками, М. Й. Микешин однозначно вирізняється не тільки вербальною високою шаною до Шевченка, але й дійовою, практичною, втіленою в його творчості. Вже минуло понад 120 років з часу смерті М. Й. Микешина, але називаючи його прізвище, ми неодмінно згадуємо не лише про те, що він є автором унікального пам’ятника Б. Хмельницькому в Києві, а й істинним Шевченколюбом, який залишив явні творчі докази цього нащадкам. Очевидно, Михайло Йосипович помилився, коли зафіксував у спогадах про свою вже згадану нібито “незавидну роль” у стосунках з Тарасом Григоровичем… Адже він, як ніхто з молодих приятелів поета, в останні роки його життя своєю ненав’язливою, приязною й надійною присутністю та допомогою скрасив будні й вечори вже хворого Тараса Григоровича, подарував йому щире й інтелектуально глибоке захоплення його поезією й особистістю справді народного Кобзаря.


1 Хлібовський Станіслав (1835—1884) — польський художник, який навчався в Академії мистецтв у 1853—1858 рр.
2 Як встановив П. В . Жур, вона мешкала в будинку Чичагової на вулиці Кірочній (нині — вулиця Салтикова-Щедріна, 30).
3 Авторами пам’ятника також був одноліток М. Й. Микешина скульптор І. М. Шредер і на рік молодший від них архітектор В. О. Гартман. Баталіст за професією М. Й. Микешин вчився скульптурній техніці у І. М. Шредера.
4 На пам’ятнику гетьман Б. Хмельницький знаходиться в третьому нижньому ярусі серед військових людей і героїв. Він стоїть за І. Сусаніним (той сидить), схиливши голову перед символами царської влади, навпроти князя Д. Пожарського і уклінного перед тими ж символами К. Мініна.
5 Помяловський Микола Герасимович (1835—1863) — російський письменник, у 1857 р. закінчив Петербурзьку духовну семінарію. З 1861 р. співпрацював із журналом “Современник”. Був на похороні Шевченка.
6 Докладно див. Яцюк В. Тарас Шевченко і світ фотографії. Альбом-монографія. — К.: Критика, 2019. — С. 29—33.
7 Ця фраза, як і весь лист М. Й. Микешина, свідчить, що він був знайомий із статтею “Значение Шевченка для Украины. Проводы тела его в Украину из Петербурга”, опублікованою в червневому номері часопису “Основа” 1861 р. Важливо пам’ятати, що серед порадників молодого скульптора був Шевченків друг, історик М. І. Костомаров.
8 Иллюстрированный “Кобзарь” Т. Г. Шевченко. Иллюстрировал М. И. Микешин. С малороссийским и русским текстом. Издание П. И. Бабкина, вып. І—ІІІ. СПб, 1896.
9 Молода дослідниця О. Пономаренко, яка написала цікаву статтю “Михайло Микешин як друг і шанувальник Тараса Шевченка та ілюстратор художніх видань”, привернула увагу до алегоричного малюнку, “на якому М. Микешин прощається з музою Т. Шевченка, а янгол уже торкає його за спину, вказуючи на пісочний годинник”. (“Народна творчість та етнологія”, 2018, № 4. — С. 83).

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment