Виглядала мати сина

Світлій пам’яті Миколи Оцуна присвячую

Михайло СОПІВНИК
У селі Літки Броварського району на Київщині 31 січня 1918 року відбувся запеклий бій чоти козаків армії Української Народної Республіки з більшовицькими забродамиокупантами, які посунули багатотисячною ордою на Київ. У цьому нерівному бою загинув увесь козацький загін, який селяни Літок похоронили на околиці села і зберегли пам’ять про їхній подвиг до наших днів.

Утридцятьперше 29 січня цього року відбулася урочиста хода, пам’ятна молитва та мітинг на вшанування героїчного подвигу героїв Крут на Аскольдовій могилі у Києві, зініційовані ще за совітів 1969 року товариством “Просвіта”.
Цього року, як ніколи раніше, погода не сприяла велелюддю. Ішов мокрий сніг, з Дніпра віяло холодом, та урочистий захід демократичних сил Києва, до якого долучилися ліцеїсти Військового ліцею ім. І. Богуна, українське козацтво, школярі та військовий духовий оркестр, відбувся з патріотичним піднесенням.
Коли я споглядав це дійство, мене пронизували сумні думки і розлогі роздуми, що ось саме так (знаючи з різнодруків і спогадів учасників бою під Крутами), в такий же похмурий день (була відлига) майже 600 юнаків було на оборонному рубежі під Крутами: 4 сотні юнаківкурсантів Першої Української Юнацької імені Богдана Хмельницького школи на чолі з сотником Оверкієм Гончаренком, сотня студентського Січового Куреня зі старшиною Омельченком — студентом Українського Народного Університету в Києві та чота козаків. Вони лежали на мокрій промерзлій землі в окопах, виритих напередодні, і задублими пальцями перезаряджали гвинтівки. Бій тривав увесь день, і оборонцям удалось стримати більшовицьких зайд, відкинути їхні багаторазові атаки, навіть у рукопашному бою погнати їх назад. Це більше, ніж подвиг.
У цьому болю полягло близько половини особового складу. Уже сутеніло, і сотник О. Гончаренко, щоб урятувати живих, наказав залишити поле бою і відходити до потяга, що стояв на безпечній відстані від станції Крути.
Відхід потяга затримувався через відсутність чоти студентської сотні. Ця група з 32 січовиків уже в повній темряві, не бачачи потяга, що відійшов на безпечну відстань за 2 км від станції Крути, пішла на станційні вогні, не знаючи, що станцію уже зайняли більшовики. Їх захопили розлютовані головорізи жандарма М. Муравйова в полон. Лише четвірці дивом удалось врятуватись, а двадцять вісім січовиків прийняли мученицьку смерть. З них знущались, цілу ніч катували, кололи багнетами, а вранці всіх розстріляли. Місцеві селяни розповіли, що хлопці перед розстрілом співали “Ще не вмерла Україна”, і показали місце їхнього захоронення. А в березні 1918го, коли більшовиків прогнали, тіла цих героївмучеників перевезли до Києва і перепоховали на Аскольдовій могилі.
Згадав, що така гірка доля спіткала і чоту з 24 козаків, які відступали на Київ після бою під Крутами. Це був загін, який відступав зпід Конотопа і приєднався до оборонців Крут. Він був розташований в оборонній лінії крайнім за студентською сотнею. Більшовики уже перетнули залізницю, і козаки пішли пішки через село Семиполки лісом і дійшли до села Літки, де й заночували, розійшовшись по хатах по троєчетверо. 31 січня 1918 року вранці більшовицька зграя зненацька напала на село з лісу.
Цього дня лютував сильний мороз, а в Літках кипів запеклий бій, у якому зійшлися нерівні сили: чота козаків армії УНР і більше двох сотень більшовицьких ординців, катюг і грабіжників українських селян.
Ось як описує цей бій Володимир Чепур — журналіст, мешканець села Літки.
“Воякипетлюрівці чинили впертий опір, але сили були нерівні. Довелося відступити. На полі бою залишився 21 загиблий український козак. Місцевий дідусь запряг свої воли, на санях об’їхав усе село і позбирав убитих. Село горіло і люди не йшли на похорони, — оберігали свої оселі. Дідусь доставив загиблих вояків до Дарниці (це околиця с. Літки), де їх і поховали. Так виникла козацька могила в Літках.
Місцева влада все робила, щоб вибити з пам’яті односельців спогади про бій за Літки, про загиблих козаків. Але це їй не вдалося.
Минуло понад 10 років. І раптом, під час дикої колективізації, у ніч на Великдень, на козацькій могилі з’явився дерев’яний хрест. Невідомий сміливець ножем на хресті вирізав напис: “Здесь поховані українські козаки УНР, позвірячому замучені більшовиками”.
Село ніби ожило, а влада наказала знищити хрест негайно. Та через тиждень хрест знову з’явився. І тоді розлючена влада наказала знищити і хрест, і могилу”.
А ось як розповів очевидець тих далеких подій політичний в’язень, український патріот, мешканець села Літки Степан Пучок у своїй книжці “Заграва над Літками”.
“Перед боєм в селі по хатах стояли петлюрівські вояки. В нашій хаті на постої перебувало четверо хлопців. Це були хоробрі молоді патріоти. Вони брали участь у бою. А коли бій затих, і мати дізналася, що дідусьсусід волами звозить на околицю загиблих вояків, вона сказала: “Синку, біжи мерщій на Дарницю і подивися, чи немає серед загиблих наших хлопців”.
Десятирічний школяр Степанко, незважаючи на мороз, щодуху помчав на околицю до могили. Прибіг одним з перших і став очевидцем дикої сцени…
Більшовики захопили у полон трьох козаків. Пов’язали їм руки і вивели на дорогу. Знайшлися вершники, які на скаку своїми шаблюками порубали козацькі голови. Дику розправу над полоненими бачив і Степан Обеременко. Це потім і надало йому моральне право написати на хресті слова: “позвірячому замучені більшовиками”.
І раптом розпалась могутня імперія зла.
Літківські патріоти вирішили негайно відродити козацьку могилу. За цю справу взялися мешканці села Василь та Лідія Шусті, Віктор Музиченко, Микола Власенко, Олександр Омельчук, Микола Садовий… Їм на допомогу вийшла майже вся околиця. Ентузіасти за козацьким звичаєм насипали Курган і встановили металевий хрест, який перев’язали вишитим українським рушником.
26 травня 1996 року теплого погожого дня літківці вперше віддали данину пам’яті та шану героям.
Друге відновлення могили героямкозакам відбулося 15 січня 2001 року. Була підсипана могилакурган, на якій установлено вже гранітний козацький хрест.
Наближалась дата 90річчя героїчного бою української молоді під Крутами. Сільська рада села Літки на чолі з головою Лідією Пінчук узялася за добру справу відновлення козацької могили, гідної героїчному чину вояківкозаків, які віддали своє життя за незалежну Соборну Україну в січні 1918 року у бою з більшовицькими окупантами в селі Літки.
Силами місцевих умільцівмайстрів було пересипано і збільшено сам Курган, упорядковано місцевість навколо могили. На вершині кургану встановлено козацький хрест.
Для підготовки і гідного вшанування 90річчя героїчного бою у Літках — других Крутах, як його називають у народі, був створений організаційний комітет, головою якого обрали Генерального бунчужного Міжнародної асоціації “Козацтво” відомого в Києві просвітянина і громадського діяча Миколу Петровича Оцуна. Туди увійшли представники обласної держадміністрації, броварської райдержадміністрації, а також громадських організацій м. Києва. Щоб справа рухалась швидше, М. Оцун вийшов через голову ОДА п. Ульянченко на дружину президента України Віктора Ющенка пані Катерину. Адже її мати була уродженкою села Літки.
Вшанування перенесли з 31 січня на 2 лютого, вихідний день, щоб долучити більше людей.
2 лютого 2008 р. до ошатного, величавого Курганумогили козаків на околиці села Літки зібралися сотні людей. Серед них Олесь Шевченко, Євген Лупаков, Іван Заєць.
Вранці ще до заходу до Курганмогили з квітами прийшов президент України Віктор Ющенко, який летів на гвинтокрилі у Крути і приземлився в Літках, щоб віддати шану полеглим козакам.
Урочистий мітингреквієм був відкритий виконанням гімну України всіма учасниками заходу в супроводі військового духового оркестру. На чати біля Курганамогили стали військовики української армії та молоді козаки МА “Козацтво”.
З часу цього заходу в селі Літки уже минуло 12 років, мені подумалось, чи варто це оприлюднювати зараз. Але зринули в пам’яті ті зусилля і воля для проведення цього заходу нашого просвітянина Миколи Оцуна, якого, на жаль, уже немає серед нас. Відійшов п. Микола 19 грудня 2019 року у вічність і стоїть, мабуть, зараз в одному строю з оборонцями козакамикрутянами, які прийняли його з пошаною і вдячністю за відновлення пам’яті про них.
Думалось мені на Аскольдовій могилі, що завдяки Миколі та його сусідамлітківцям тут вічно стоятиме ця козацька Курганмогила і недалеко могила Миколи, якого прийняла рідна земля у с. Соболівці, що по сусідству з Літками. Проводжали ми Миколу з козацькими почестями, покривши його тіло козацькою китайкою. Дякував у думках Миколі, що долучив тоді мене до цього заходу, що додало мені чимало інформації про події тих уже столітньої давності часів.
Та й що ми знали, уже сьогоднішні сивочолі діди, про ту героїчну боротьбу українців у часи становлення Української Народної республіки? Вперше про Крути я почув від своєї мами Марії, активної просвітянки, ще малим, з пісні, яку вона співала “Виглядала мати сина ізпід Крут”.
Запитав у мами, що таке Крути і де вони.
— Це далеко, сину, на Великій Україні, аж за Києвом.
— А що сталося там, що загинули сини?
— Була війна з москалями і хлопці пішли на ту війну, щоб захистити Україну.
Вдруге у мою свідомість увійшли Крути, коли я їхав потягом МоскваЧернівці додому на канікули і побачив через вікно вагона станційний напис “Крути”. Так ось де ці Крути, про які розказувала мама мені ще в дитинстві.
Утретє, коли долучився до просвітянської ініціативи урочистої щорічної ходи на Аскольдову могилу в Києві для вшанування Героїв Крут. Весь час, коли стояв у пошанівному мовчанні біля Хреста (спочатку дерев’яного, потім величавогранітного) встановленого на умовній могилі Січовиківкрутян, бо могилу більшовицька влада знесла, мені згадувався мотив тої пісні, що співала мати. З плином часу слова пісні забулися, запам’ятав тільки приспів: Ой війна, війна / З москалями війна / Не жди, мати, сина / Бо його нема. І рядок, з якого починалася пісня… “Виглядала мати сина ізпід Крут”. Стоячи на чатах до 100річчя подвигу Героїв Крут на Аскольдовій могилі, у пам’яті зринули слова пісні, що співала мати Марія.
Виглядала мати
Сина ізпід Крут,
Та він забарився
Й вістки не подав,
За Вкраїнську землю,
Волю України
В бою з москалями
Голову поклав.

Виглядала мати
Сина ізпід Крут
Виглядала сина,
А літа спливли,
Мати Україна
Синів народила.
Козацького гарту
Виросли сини.

Ой війна, війна
Знов з москалями війна
Із степів донецьких
Мати сина вигляда.
І знову війна за Донбас, і з тим же “братнім” сусідом, що і сто років тому, і знову гинуть наші хлопціоборонці України, яка і повстала 1918 року завдяки жертовності юних захисників, що зупинили наступ на Київ червоної орди всього на три дні. Але ці доленосні дні дали можливість українському уряду укласти мирний договір у Бересті й визнати Україну самостійною Державою.
Ось головне і велике значення цього подвигу юнаків, які віддали своє життя за Державу Україну.
Не даремно гинуть сьогодні на полях Донбасу кращі сини України. Їхній подвиг буде увінчано славою українського народу. Україна вистоїть у цій боротьбі з нашим споконвічним ворогом Московією, бо має мужніх захисників козацького роду і коли українці усвідомлять, що до керування державою треба обирати щирих патріотів, мужівдержавників, котрі за будьяких обставин будуть готові до чину: “Україна понад усе!”