Георгій ЧОРНИЙ,
м. Київ
Восени 1998 року у вагонах київського метро з’явився анонс: на перехресті вулиць Щусєва і Олени Теліги буде нова станція метро під назвою “Сирецька”. Знаючи з літопису, що місцевість, де буде збудовано цю станцію, раніше називалася не “Сирець”, а “Дорогожичі” (або “Дорогожич”), я звернувся листом до мера Києва Олександра Омельченка з проханням, щоб відповідна комісія змінила назву “Сирецька” на старшу за неї на 400 років дохристиянську назву “Дорогожичі”. Мотивував це тим, що ігноруючи набагато старшу, дохристиянську назву на користь недавньої, молодшої, ми, українці, свідомо чи несвідомо, погоджуємось зі старою імперською тезою про те, що історія українців не бере свій початок з дохристиянських часів.
Отже, питання найменування станції виходило за межі столичних інтересів, а надто чиїхось уподобань чи антипатій, воно повинно вирішуватися з позицій державних інтересів України. Через 2 місяці я отримав відмовний лист, в якому йшлося, що обидві назви є історичними, і комісія свого рішення міняти не буде.
Тоді я звернувся до знаних істориків Києва, щоб дізнатися їхню думку з цього питання. Вони сказали, що я маю рацію і порадили не здаватися: “Ваша ідея правильна, але для її реалізації потрібно поширювати її серед громадськості міста і знайти там підтримку”. Майже рік тривало це поширення: виступи перед колективами, статті у столичних газетах, звернення, переговори, листування та ін. Про це описано у моїй книжці “Нариси з історії конструкторського бюро”, яка є в бібліотеках Києва. Врешті-решт, в процесі консультацій і обговорень з багатьма людьми моя пропозиція дещо змінилася, уточнилася і стала колективною, її підтримали і надіслали відповідні клопотання до КМДА кілька організацій, серед яких Товариство української мови ім. Т. Шевченка Київського університету, Комісія з питань відтворення пам’яток історії та культури при президентові України, Комісія Київради з гуманітарних питань та ін.
Остаточно питання вирішувалось на сесії Київради відповідно до Закону про місцеве самоврядування. Згідно з Рішенням сесії від 01.07.1999 р. №343/444, новій станції метро присвоєно назву “Дорогожичі”. За це рішення проголосував 41 депутат, троє утримались і лише один був проти.
Отже, питання щодо назви станції метро вирішувалося колегіально, з широкою участю громадськості, з висвітленням його в засобах масової інформації, зокрема в газетах “Вечірній Київ”, “Хрещатик”, “Київ Шевченківський” та ін., у повній відповідності із Законом про місцеве самоврядування.
Головний результат Рішення Київради полягав у тому, що давнє дохристиянське слово наших предків, закарбоване у назву станції метро, стало на сторожі державних інтересів України, підтверджуючи тим самим, що ми, українці, не вчорашні на цій землі, що наша історія розпочалася не пізніше дохристиянських часів. Ця назва заперечує брехливу московську тезу про те, що українці, нібито, вилізли з тримісної колиски братніх народів лише у 14 столітті. Слово “Дорогожичі” за своєю значимістю стоїть в одному ряду з графіті Софійського собору, які написані українцями давньоукраїнською мовою. Воно свідчить про те, що Дорогожичі — така ж давня й дорога для киян назва, як Хрещатик, Печерськ, Видубичі, Оболонь, Золоті Ворота та інші, що звучать для киян як музика голосами наших предків. І в цю світлу музику не повинна вриватися темним дисонансом назва “Бабин Яр”. Ми повинні пам’ятати про цю велику трагедію людства і дбати, щоб вона не повторилася, але створювати образ Києва як осередок нещасть і трагедій, не варто. Це негативно вплинуло б на майбутні покоління українців — ми повинні думати й про них, піклуючись про їхній здоровий життєвий оптимізм. У нас багата й славна історія, багато історичних назв, якими ми пишаємося, якими варто називати станції метро і на тлі цих назв виховувати молодь.
Назва “Дорогожичі” або “Дорогожич” згадується в літописі 5 разів, перший раз — за 10 років до хрещення Русі. Походить вона від імені Дорогож, Дорогожко, яке подібне за структурою до імен відомих руських князів: Василько, Олелько, Федірко та ін. Наголос у ній, на думку філологів, потрібно ставити на складі го.
Варто нагадати, що саме це слово має доволі детективну історію. Після монгольської навали на Київ 1240 року воно зовсім зникло зі вжитку, кияни його начисто забули. Тільки тоді, коли знайшлися давні літописи, воно знову, через 700(!) років забуття, відродилося: у 1869 році одну з вулиць Києва назвали Великою Дорогожицькою. Але прийшли більшовики, і слово “Дорогожичі” знову зникло, бо Велику Дорогожицьку перейменували на вулицю Мельникова. Зрозуміло, що монголи й більшовики були-таки великою загрозою для існування назви “Дорогожичі”. Але сьогодні, в незалежній Україні, що може їй загрожувати? Сьогодні — більш нічого, крім великих грошей, здатних відсунути державні інтереси на задній план заради чиєїсь неправомірної вигоди. Господи, подай же мудрість і велику силу волі нашим чиновникам, щоб не піддатися спокусі, вистояти перед лицем цієї справді великої загрози, якщо така трапиться.
Пропозицію центру Голокосту про перейменування “Дорогожичів” можна порівняти хіба що з таким гіпотетичним прикладом. Припустимо, якась народна община, що утворилася в Парижі, запропонувала б перейменувати станцію паризького метро “Нотр-Дам де Лорет” на якусь іншу назву, пов’язану з трагічною подією під час фашистської окупації Парижа в роки Другої світової війни. Як би на це зреагували французи? М’яко кажучи, просто проігнорували б. А якщо й відреагували, то пояснили б тій общині, що значить для французів історична назва “Нотр-Дам де Лорет”, а не побігли б запопадливо організовувати електронне голосування, щоб дізнатися у населення, чи потрібно її зберігати й надалі.
До речі, електронне голосування не дає об’єктивно правильного результату, бо в масі голосів тонуть голоси фахівців, тобто тих, хто глибоко знає проблему, а таких завжди меншість. Це підтверджує один цікавий експеримент — гра в шахи читачів дуже масової газети “Комсомольская правда” з чемпіоном світу Анатолієм Карповим. Було умовлено — черговим ходом від численних читачів, які присилали свої варіанти ходів у відповідь на хід Карпова, вибирався той, який набирав більшість. Як і очікувалось, гра закінчилася повним розгромом читацької аудиторії. В нашому випадку назву “Дорогожичі” оцінили фахівці кількох спеціальних комісій, тому вона об’єктивно правильна, а піддавати її оцінюванню шляхом електронного голосування — то гра в рулетку, а точніше, — хитра затія від лукавого.
Отож перейменування “Дорогожичів” не можна допустити. Дорогожичі — це історична пам’ять українців. Один німецький філософ сказав: “Людина майбутнього — це той, у кого найдовша пам’ять”. Ми повинні берегти щонайдовшу пам’ять українців, і не урізати її ні під якими хитрими лукавими приводами. В українців має бути майбутнє! Наш народ толерантний до інших націй. Але й громади інших націй в Україні повинні поводитися коректно, особливо в тих чутливих питаннях, які стосуються історії українців. Не треба гратися з вогнем, посягаючи на їхні історичні цінності.
І наостанок. Пишучи цього листа, мені пригадалися десятки імен і прізвищ людей, з якими особисто довелося спілкуватися й обговорювати питання, пов’язані з назвою “Дорогожичі”, людей, які підтримали мене 21 рік тому. Це, академік НАН України Петро Тронько; історики Дмитро Малаков, Олесь Силин, Лідія Пономаренко, Людмила Проценко, Сергій Білокінь, Михайло Кальницький; філологи Костянтин Тищенко, Віталій Радчук, Ірина Желізняк, Дмитро Білоус, Володимир Куєвда; метробудівці Володимир Петренко, Володимир Макаренко, Анатолій Волинський, Олександр Кривошлик; оперні співаки Дмитро Гнатюк, Анатолій Мокренко; депутати районної ради; головні редактори київських газет; голови комісій Київради; журналісти та багато-багато інших, яких сьогодні уже важко й пригадати.
Я безмежно вдячний їм усім за розуміння і підтримку в цій зовсім не приватній справі. Багатьох із них уже немає в живих, і затія з перейменуванням — це жест зневаги до світлої пам’яті про них.
