Фо ю

Історія одного золотого ювілею

Наталка ТКАЧЕНКО

“Де Юрій?! Де Юрій?!” Як неприкаяна металася по квартирі… У вітальні забила артрозне коліно об рояль, але навіть не відчула болю, у чоловіковій спальні наткнулась на зелене керамічне кашпо з вазоном-пальмою, ледве не впала і не перевернула його. Наштовхнулася на червоний оксамитовий пуфик у передпокої, і, нарешті, побачила, що на вішалці немає зимової чорної чоловікової куртки, а на доріжці під вішалкою — зимових чоловікових черевик… Куди він пішов? Навіщо? Він впаде на вулиці, його ж зіб’ють з ніг, він же майже сліпий!! Вона ж всього на якісь пів години прилягла у своїй спальні… і заснула, не догледіла чоловіка!!
Кинулась до вітальні, намацала на столі мобілку, телефон відповів мертвим механічним голосом “поза зоною”… Серце бухало в грудях, як молот, то прийняла валідол під язик… Телефон уперто карбував “поза зоною”… Не знала, що робити, до кого звертатись? Поліція?! “Швидка допомога”?! А, може?.. Господи, тільки не це! Тільки не це!! Навіщо і як вона житиме сама-самісінька у цій велетенській, хоч кіньми заїжджай, трикімнатній “сталінці”!
Серед метушні і безуму ледве почула, як проскреготів у дверях ключ і в передпокої виник як марево в пустелі… рідний чоловік! Вимоклий, з куртки стікали на доріжку дощові патьоки, мокрісінькі черевики чавкали водою і лишали вологі сліди, шерстяна шапка і великі рогові окуляри з’їхали набік.
— Юрію! Нещастя моє! — сплеснула руками і заходилася розшнуровувати чоловікові черевики. — Де ти був?! Ти мене ледве не вбив!!
— А я хотів тобі зробити сюр­приз, — пролепетав чоловік, ніяково усміхаючись. — Ось! — звів з-за спини руку з невеликою круглою коробкою-картонкою і трьома вимоклими на березневій зливі хирлявими червоними гвоздиками. — Тортик і квіти! Сьогодні ж у нас — золоте весілля! Ти що, забула?
…Перетирала високі кришталеві фужери, чоловік краяв торт…
— А свіча? — раптом спохопився.
— Ароматична! Запалимо, при свічі затишніше… Яке свято без свічі?!
Зітхнула:
— А хіба у нас свято?! — раптом з тихим розпачем глянула на чоловіка.
— Свято — це коли збирається вся родина — діти, онуки… Свято — це коли вітають друзі… А де наші друзі? Повмирали… А де наша рідня? Нема дитини — нема родини, — по жіночій щоці поповзла зрадлива сльоза…
— Ангеліночко! Ну, що ти так?! — намагався потішити дружину і не міг.
— А що? Суща правда… Навіть нікого запросити в дім.
— Твоя правда… Уже п’ять років, як відійшли Завадські…
— Завадські! Завадські!! — проклекотіло плачем у грудях дружини. — Завадські відійшли, як люди. Приїхала Інночка з Відня з чоловіком і донечкою. Прилетів старшенький з Лондона Ігорьок з дружиною з сином і двома онученятами. Так що нічого нам з тобою святкувати, Юрцю, — піднесла білу хустинку до очей.
У повній тиші зненацька різко “засвистів” чайник з кухні і водночас задзвонив стаціонарний телефон.
Не змовляючись, пішли, хто куди: дружина по чайник, чоловік до телефона.
— Це вулиця Липецька, 18, квартира 77? Вас турбує “Нова пошта”. Вам надійшла посилка.
— Від кого? — розгубився.
— Ну, напевно, від сина. Ви ж — Булаєнко Юрій Едуардович, а відправник — Булаєнко Антон Юрійович!
— Від сина? Від сина? Від якого сина?! — отетеріло дивився на дружину, яка вже стояла у вітальні з чайником в руках.
Та — зблідла, знищена — хапала повітря, як потопельниця.
— Юрію! Я все чула! Не бери пакет! Не смій! Це чийсь злий жарт!
— Ну, то відчините двері чи як? — не вгавав у слухавці чоловічий голос. — Я ж стою з пакунком під самісінькими вашими дверима під’їзду.
— Я йду, — раптом твердо відрубав і пішов з квартири прямісінько в кімнатних капцях. За п’ять хвилин повернувся з картон­ним ящичком у руках.
Дивилася на ящичок підозріло, з зачаєним страхом, а далі не витримала, вибухла слізьми, припадаючи до чоловіка: — Не відкривай! Ради бога, не відкривай, Юрію!! Це може бути вибухівка!! Не забувай — у нас з тобою елітна квартира! А інструмент! А унікальна наша фонотека і бібліотека! Скільки було таких випадків — знищували одиноких стариків або відправляли до психушок, щоб заволодіти їхнім майном!
— Та помовч!!! — раптом скрикнув чоловік. — Дорога моя, а власне, для кого і для чого нам берегти наші коштовні життя?! Яке аж таке майно ми залишаємо і кому, чужим людям? Та вони ж на другий день після нашого похорону викинуть на помийницю і нашу фонотеку, і нашу бібліотеку!
Рвонув до себе, як чеку, скотч, яким було заклеєно фірмовий картонний ящичок “Нової пошти”. І вийняв обома руками святково-подарунковий пакет у великі маки з зеленим написом “For you…” Потім повільно витягнув менший біло-рожевий пакуночок “Dove”, дістав з нього флакончик, пластикову пляшечку і… коричневий патрончик.
— Що це?! — ошелешено дивилася на чоловіка.
Чоловік начепив окуляри і повільно прочитав, беручи до рук, то флакончик, то пластик, то патрончик: — Гель для душу “Магнолія”, шампунь “Піон”, помада “Персик”.
— Але для кого все це? — безпорадно переводила погляд то на чоловіка, то на “підозрілі речі”.
— Мила моя! Ти ж у нас у консерваторії вивчала англійську! “Фо ю” — “для тебе”, моя люба, для тебе!
Стояла, як прикипіла, і пальцем боячись зачепити “презенти”.
Чоловік тим часом так само, без поспіху, дістав з пакета чоловічі сірі вовняні шкарпетки і зелену байову сорочку.
— А це вже подбали про мене! — якийсь час ніяково тримав речі у руках — і раптом блаженна майже дитяча радість засвітилась у очах.
Усміхаючись, підійшов до великого дерев’яного трюмо і приміряв сорочку… — Господи! Якраз! Мій розмір! — тішився, як хлопчак.
А тоді й геть розвеселився, сів у крісло посеред вітальні і натягнув на ноги нові шкарпетки. Якусь мить звикав, “ворушив” пальцями ніг, а тоді аж зажмурив очі: “Господи! Яка райська теплінь! Яка благодать!”
Дружина і собі підступила до столу. Ледь-ледь тремтячою рукою торкнулася подарунків. Зрештою, взяла брунатний патрончик помади. Піднесла до очей — і раптом та ж, що і в чоловіка, майже неземна радість осяяла жіноче обличчя.
— Боже!! Яка коштовна, яка якісна помада! І мій улюблений — персиковий колір! — і собі підійшла до трюмо.
Відкоркувала патрончик і провела по синій ниточці уст пахучим, аж солодко-ванільним олівчиком.
— Господи! Як я давно не фарбувала губи! — дивилася на себе, й іскра молодого щастя раптом спалахнула в жіночих очах.
— Як я тобі, коханий? — повернула обличчя до чоловіка і спробувала грайливо усміхнутися тремтячими губами.
Глянув замиловано на дружину:
— Божественно! — аж сплеснув у долоні.
— Ой, а це ж — магнолія! — взяла ковпачок рожевого флакончика гелю, піднесла до обличчя. — О, Господи! Магнолія!!! Пригадуєш, у червні цвіла магнолія у Нікітському ботанічному саду, в Ялті?!
Заплющив очі:
— Пам’ятаю… Ти така юна, струнка в рожевій сукенці… Ми після концерту… І цвіла магнолія… І рожева пахуча хмара пливла на Ялту… Тисяча дев’ятсот сімдесятий рік…
— Це були наші перші спільні гастролі, — прихилила сиву голову на чоловікове плече… — Пам’ятаєш?
— Пам’ятаю… Пам’ятаю, як обняв тебе і прихилив до себе… Ти пахла, як магнолія… Ні, дужче. Ти і тепер мені пахнеш…
— Правда? — не повірила.
— Правда, — трепетно поцілував дружину в уста.
Поволі звільнилася з чоловікових обіймів і озвалася срібним молодим сміхом: — Ой, а кому ми зобов’язані цим святом? Хто нам його влаштував?!
— Побачимо, люба! — радісно узяв до рук червоний пакет і намацав на дні аркуш. — Аж ось і лист! Від нашого ангела-охоронця! Дай окуляри! — нетерпляче простягнув руку у бік дружини і почав читати, читати, читати…
“Добрий день, дорогі мої мамуся і татусь! Пише вам син Антон. Я писав до вас усі ці роки, як ви віддали мене назад до інтернату, але не відсилав листів. Бо боявся, що я вам не потрібний.
Я зараз живу у самій Вінниці. Працюю токарем п’ятого розряду. Заробляю добре. По двадцять чотири тисячі гривень на місяць. Маю кімнату в гуртожитку. У мене є дівчина Марійка. Вона працює перукарем-візажистом. З Марійкою я познайомився в інтернаті.
Матусю, це вона порадила, яку вам купити помаду, шампунь і гель для душу.
Татусю, а вовняні шкарпетки і теплу сорочку ми вибрали для вас з Марійкою разом на базарі. Ви вже старенькі, то одягайтеся тепло, щоб не застудилися.
Ми разом з Марійкою вітаємо вас із золотим весіллям! І ще пишемо вам, що, крім вас, у нас з Марійкою нікого немає. Цілуємо — ваші діти”.
Замовк. Дивилася на чоловіка — і світ розколювався.
“Фо ю…”, “Фо ю…” — зненацька ожили маки і заплакали червоними слізьми…
І тоді закам’янів час. І кров у жилах зупинилася. Вона побачила чоловіка і себе п’ятнадцять років тому. Тут же за цим столом.
— Ти був у школі у Антона? — насторожено подавала обід.
— Та був… — зітхнув.
— Ну, і що там?
— Та нічого доброго! — брязнув виделкою об тарілку. — Із сольфеджіо — двійка, із музлітератури — те саме… А зі спеціальності — і не питай! Абсолютне “зеро”!
— А Завадські Інночкою не натішаться! — забриніли сльози в голосі дружини. — Дванадцять років дівчинці, ровесниця Антона, а вже — призерка Міжнародного конкурсу юних піаністів!
— Порівняла! — з досадою зиркнув на жінку. — У Інночки — абсолютний музичний слух! Унікальна віртуозність! А тут — гени степового вола: цоб, цабе! А все — ти! “Який славний хлопчик! Ми з нього “виліпимо” майбутнього Ріхтера! “Виліпила”?!
— Цей хлопчик — помилка. Наша спільна помилка, — стисла тоненьку ниточку суворих уст. — А помилки треба виправляти. Завтра ж треба їхати до Вінниці. Ми повернемо його туди, звідки взяли.
…“Зрозумійте, ми з чоловіком — інтелігентна родина. Чоловік — знаний диригент! Я — піаністка.
Ми — корінні кияни. У нас в п’яти поколіннях — усі музиканти.
У нас — одна з найкращих у Києві приватна фонотека, бібліотека, яку збирали ще мої прадідусь із прабабусею. У нас унікальний інструмент — концертний рояль, сам “Станвейн”.
Ми нічого йому не жаліли. Ми його віддали в музичну школу Лисенка. Ми лише чекали на гідну віддачу!
Розумієте, у нього ж зовсім відсутній музичний слух! Та що слух! Немає елементарного почуття ритму!
А тут ще й інше! Я не хотіла казати, але Антон украв у моєї матері з гаманця сто гривень!
Така страшна крадіжка! Такі злочинні гени!
Ми вирішили розлучитися з цією дитиною! Ну навіщо страждати і йому, і нам?!”
…“Фо ю…”, “Фо ю…” пронизливо-червоні макові пелюстки падали і падали з неба і засипали стару жінку…
“Мамусю! Татусю! — кричали маки надсадним болем з далекої далини. — Я перевиховаюся! Я зароблю сам кур’єром на пошті сто гривень і віддам їх бабці Емілі! Я — не злодій! Просто мені дуже захотілося гамбургера з картоплею фрі поїсти у “Макдональдсі!”
Маки кров’яніли і спікали раною мозок: “Я змінюся! Я зіграю найскладнішу прелюдію Баха! Я все вивчу з музичної літератури і перездам! Тільки візьміть мене з собою назад додому! Не залишайте мене в цьому інтернаті!”
Сльози струмками текли по старечих щоках… “Уявляєш, я забула ім’я цього хлопчика!! Я викреслила його зі свого життя! Який сором, який біль! Як боляче, любий, як боляче!”
Обійняв тонкі плечі дружини: “А як боляче було цій дитині?”
“Як ми завинили перед ним! Господи, немає нам прощення!”
Приголубив жінку, пригорнув до себе: “Що зроблено, те зроблено. Але він таки написав нам. Отже, простив”.
— Ти думаєш? — засвітилися слабкою надією очі, омиті слізьми…
— Звичайно! Тільки ти ж знаєш, я не люблю задовгої мелодрами! Тут діяти треба! — заметушився по кімнаті.
Стала посеред вітальні: — А справді, чого я плачу? Це ж яка радість, яка радість! — сміялася і ридала, ридала і сміялась. — Юрію! Син знайшовся! Антончик!
— Так, а де коробка “Нової пошти”? — діловито перепитав у дружини.
— Тут має бути Антонів телефон! От він, от він… А це? Адреса! Його адреса! “Вінниця, вулиця Шкільна, 15, кімната 250”.
— Ангеліно! Я зараз “заб’ю” по “Ґуглу”, коли йде найближчий експрес з Києва на Вінницю! Ось він, ось! Викликай по телефону нічне таксі на залізничний вокзал! Ми маємо негайно їхати до наших дітей!
— Юрію, але ж у тебе мокрі черевики! — занепокоєно глипнула на чоловіка.
— Дурниці! У мене сухі нові вовняні шкарпетки!
Несподівано пролунав благовістом на всю квартиру дзвінок.
Обоє стареньких, не змовляючись, поспішили до дверей. Чоловік відчинив.
На порозі стояв невисокий юнак в чорній шкірянці з пляшкою “Шампанського” в руках і русява дівчина з оберемком червоних троянд.
— Антончик! Наш Антончик! Марійка! — обнімали, плачучи, молодят.
— Ну, як ви? Як ви добралися?
— Та ми таксі взяли з Вінниці! — заусміхалися юнак і дівчина. — Щоб вас побачити у ювілей!
— Розуміємо! Розуміємо! — щасливо товклися в передпокої.
— Дозвольте, Марійко! — галантно як господар дому знімав тремтячими руками з тоненьких дівочих пліч червоний пуховичок.
— Діти! Дорогі мої діти! — тулила залите слізьми старече обличчя то до сина, то до доньки.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment