«Гамлет» від Тараса Мазура

Василь НЕВОЛОВ,
письменник, театрознавець

У Вінницькому академічному музично-драматичному театрі імені Миколи Садовського мені вдалось познайомитись з шекспірівським “Гамлетом”, побаченим очима його постановника Тараса Мазура. І ось мої свіжі враження.
У цій виставі вінничан ми маємо змогу спостерігати значною мірою не звичний нам традиційний психологічний театр, в якому ще з часів славних Федора Верещагіна і Віталія Селезньова є Театр імені М. Садовського, а театр дещо відчужений, який ніби всотує в себе та розчиняє і брехтівську традицію, і східну театральну культуру, яку, до того ж, режисер ще й “приправляє” курбасівським “перетворенням”. І робить він це свідомо, звісно, — бо постановник впродовж всього часу сценічної дії доволі вправно і винахідливо прагне підштовхнути нашого інертного сьогоднішнього глядача не до переживань шекспірівських пристрастей, віддалених від нас, сущих, на чотири з гаком століття, і не до співчуття, а до роздумів.
А розмірковувати на цій виставі ой як непросто, більше того — складно, бо вона вся винахідливо “заребусована” постановником знаками, символами, кодами і алюзіями, то ж під час вистави — вже точно не до цього, адже шквал його знахідок нас часом аж “осліплює”, але й після — теж. Бо не “відпускає” вона тебе… Тримає і бентежить…
Вистава хоча й насичена символами, проте вони не примушують нас розгадувати режисерські “мазурівські” ребуси. Навпаки, ти розчиняєшся в образному мисленні автора вистави і ловиш себе на думці: чому ж ти сам не “зчитав” усі ці очевидні речі раніше? На виставі вінничан поступово ніби прозріваєш разом з режисером, який веде до ясності й одкровення відкриття, легким режисерським рухом знімаючи всі нашарування, штампи й очікування. У пана Тараса дуже гарний слух, “чуйка”, як інколи говорять, влучне око, а в його арсеналі ще й лексика сучасної театральної мови.
Цьому спонукою є два чинники, як мінімум.
Перший — насиченість ідейної, художньої тканини вистави, її полістилістика. В ній, придивившись, можна виокремити і вплив традицій експресіонізму, сюрреалізму і навіть абсурду… Маємо тут і відгомін клоунади, середньовічного “танцю смерті”… До того ж все це Т. Мазур і не приховує. Постановник нам подає ніби вирвані з контексту історії, фрагменти різних художніх систем та культурних традицій і, в такий спосіб, по ходу вистави ніби змінює нашу глядацьку “оптику” і “препарує” знаменитий класичний текст, аби докопатись до суті, до якої так наполегливо і самовіддано, з ризиком і на грані “фолу” протоптує він свою театральну стежку — і в кулішівському “Народному Малахії”, і в рибчинській “Білій вороні” і ось тепер — у вершинній з п’єс світового репертуару — шекспірівському “Гамлеті”, неймовірному згусткові “шифрів і кодів”, до розгадування яких вже долучались чи не всі режисерські світила всіх часів і народів! Зміст прийому Тараса Мазура зрозумілий: підкреслити універсальний позачасових та позапросторових бар’єрів характер проблем, порушених великим драматургом.
Другий чинник, що свідомо “ускладнює” сприйняття вистави — її образно-стильова “мова”. Постановник ніби прагне завдяки цьому вирвати глядача з його звичної “зони комфорту”, з автоматизму сприйняття життя і усвідомлення себе в ньому, прагне змусити глядача по-іншому поглянути на світ, побачити в ньому те, що до цього часу не вдавалось йому побачити, що було приховане пеленою звичних міфів і ілюзій. І тому найвиразнішою, домінантною у виставі Т. Мазура стає тема безумства оточуючої нас дійсності, картина сучасного світу: як народжується абсолютне зло, наскільки йому комфортні умови ми створюємо, як його в собі (людстві) плекаємо і як з ним гинемо, аби знов запустити цей процес по колу. І нічого в цьому світі не змінюється століттями. Лише зло стає дедалі більш абсолютним, всепоглинаючим і всепожираючим аж до небуття.
Власне, цей нав’язливий образ тотальної отрути і є головним сенсом вистави: ми живемо в токсичні часи, гібридні, не можемо жити без отрути в певних дозах, отруюємося щомиті, мутуючи в щось страшне і незвідане. Людство нині подібне до теплиці, в якій під виглядом райського саду з дивними плодами ставлять експерименти над душами і серцями, граючи дозами інсектицидів, запускаючи по колу цикли. А там вже хто сильніший — йде природний відбір.
Шекспір писав свого “Гамлета” понад чотири століття тому. А це ж не просто чотириста двадцять років — це вже зовсім інша епоха, інший соціум. Ми живемо нині в час, коли розвал, знищення — не лише душевне відчуття стану світу, а й фізична розруха, якою наповнюється світ, що й демонструє ця вистава, це реальний біль і кров. І Т. Мазур, як громадянин, як митець, це гостро відчуває, йому це болить і він, як відома героїня Лесі Українки Касандра, звертається цією виставою до нас сущих з пристрасним застереженням.
У виставі є і своєрідна “увертюра” — її пластична інтродукція, де вже присутні всі “лейтмотиви” майбутньої “гамлетіани” та є “закодована” проєкція на її трагічний фінал.
Парадоксальним чином, а можливо, й закономірно, якщо йти від задуму постановника, яким “прочитав” його я, це несе в собі заголовний герой вистави. Тарасу Мазуру прийшла, на мою думку, світла ідея запропонувати роль Гамлета-героя Богдану Костюку, ніби й не “класичному” герою і актору далеко не “гамлетівської” традиційної фактури, але, безумовно, обдарованому, психологічно гнучкому, внутрішньо темпераментному і захопленому задумом постановника. Вони вдвох і вибудовують свою “параболу” власного прочитання класичного образу. Напевне, Богдан Костюк міг би зіграти і раціональніше, відстороненіше й жорсткіше, але вони з режисером вирішили інакше. Їхній Гамлет ближчий до того, який нам сьогодні дуже потрібний. Людині, крім усвідомлення, необхідні підтримка, душевне тепло… і вийшов у них Гамлет бунтівний. Середовище, виразна, прекрасно вирішена сценографія втіленого світового хаосу і світу тотальної маніпуляції, який створила і сформувала постановочна група і група чудових чутливих до режисерської волі та концентруючої думки акторів — “сьогоднішнього” Клавдія — Григорія Сиротюка, несподіваного Полонія — Анатолія Вольського, незвичної Гертруди — Надії Кривцун.
Ось так вінницька вистава, поставлена за п’єсою, написаною 420 років тому, точнісінько потрапляє у світовий театральний тренд, у якому нині архетипові сюжети про обов’язок і долю, кров і смерть, владу і розпусту, жертву і ката, дух і чесноти переосмислюються з позицій новітнього високотехнологічного часу гібридної вій­ни людства проти себе.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment