Історія повторюється: то трагедія, то фарс

Віталій АБЛІЦОВ
Тривалий час не вірилося, що N — геніальний фахівець у царині технологій супутникових комунікацій, був українсько-канадсько-американського походження.
І лише після відходу N в інший світ я більше дізнався про його біографію.
Світ від того складного часу різко змінився.
Американський студент українського походження Стів Возняк одним із перших у світі сконструював персональний комп’ютер.
Інший американець Любомир Романків винайшов магнітні головки для зберігання цифрової інформації в електроніці.
Михайло Яримович став одним із провідних американських керівників програми польоту на Місяць “Аполло”.
Галичанин Павло Винник очолив збройні сили Канади.
Понад 50 Нобелівських лауреатів у своїх офіційних біографіях інформують, що вони нащадки вихідців з України.
Досить?
Згоден.
Але не зовсім такий вигляд має вищесказане з наших вітчизняних видноколів.
“Українські нобеліанти? Та ви що? Які ж вони наші?”
Такі ми: у світі — видатні і знамениті, а вдома нездари-нездари (не всі, але чимало).

“(Не)відомі українці, які змінили історію” — оригінальне дослідження чи ілюзія бажаної реальності?
Автору не так давно довелося побувати на цікавій офіційній події.
Присутні святкували вихід книжки з вищеназваним заголовком М. Сухомозcького і його дружини Н. Аврамчук. Очевидно, не одного здивувало дивне пророцтво автора (процитуємо його фінальне передбачення з парламентського “Голосу України” “… маємо такі тривожні еміграційні тенденції, що може, доведеться вже за кілька років лаятися (навіщо ж так різко про вихідців з України та їхніх нащадків”. — В. А. ) з європейцями за те, кому належить те чи інше ім’я”.
Забігаючи наперед, заспокою М. Сухомозського — не турбуйтесь, все буде добре: діаспорні активісти спокійно відвідують вітчизну своїх предків, бо переконалися: батьківщина їхніх дідів-прадідів є і буде завжди.
Тож повернемося до книжки “(Не)відомі українці, які змінили світ”.
Автору видання, очевидно, треба поспівчувати — він тривалий час жив у СРСР (Середній Азії) і тому недостатньо інформований про тридцятилітнє життя незалежної України (не знаю біографій декого з молодих, котрі брали слово для виступів, але промови частини з них були далекими від досконалості).
Якби це було не так, то вони б знали, що відкрите інтелектуальне спілкування українців і вихідців з України на всіх материках розпочалося ще у 80-ті роки минулого століття. Щоправда, були випадки, коли періодика й книжки потрапляли в СРСР у інвалідних протезах (радянська держбезпека не спала).
Але вже тоді з’явилися перші журнальні й книжкові видання, присвячені життєписам та суспільному буттю представників діаспори, відбувалися міжнародні зустрічі.
Проголошення Незалежності України 1991 року різко змінило ситуацію. Саме діячі діаспори відкрили нам світ зарубіжних українців обох Америк, Європи, Австралії, Азії й Африки.
Ще 1954 року у канадському Торонто побачила світ “Книга діячів української культури, учасників Першої зустрічі українських митців Америки й Канади з громадянством 3—5 липня”. Наступного року В. Верстман видав у Детройті (США) том “Українці в Америці”.
Подібної інформації було і є безліч.
Якщо зробимо хоча б короткий огляд досягнень вихідців з України та їхніх нащадків, то це буде солідна різномовна бібліотека, значна частина книжок якої вже давно потрапила до України й використовується насамперед науковцями і творчою інтелігенцією.
І “там” всюди є “наші”: в урядах і парламентах, у збройних силах (маємо на увазі генерали та адмірали), і серед астронавтів, і в культурі та науці, спорті…
Словом, всюди!
То який смисл зарубіжним європейцям (М. Сухомозський чомусь саме їх виділяє з потенціальних авторів тривожних тенденцій) “лаятися” (так у М. Сухомозського) з однодумцями з України?
Навпаки, вони хочуть одного — тісної співпраці.
Ми повинні об’єднуватися навколо давно назрілої мети світової спільноти українців незалежно від країни чи материка проживання.
Треба рішуче зупинити руйнівні процеси, коли політичні партії (вмираючі й вкотре відроджені), олігархічні союзи ведуть до розбрату й економічного, й інтелектуального.
Книжка-довідник чи енциклопедичне видання, псевдооригінальне художнє оформлення, хаотичний (а то й відверто дивний) підбір героїв для подібного видання…
Хоч в одному автори “(Не)відомих українців…”, здається, зійшлися — вони відверто обіцяють, що не закликають “до біографічних революцій”, а лише прагнуть історичної справедливості (що вони під цим розуміють, дізнатися складно, адже розгорніть російські енциклопедії і всюди зустрінете винахідників, науковців і т. ін. — з українським корінням). І не допоможуть Москві ніякі фокуси: ще якихось кілька десятків років від Дону до Чукотки жило 20 мільйонів вихідців з України, а сьогодні вже нібито лише 2 (?!).
А якщо переглянути енциклопедичну зарубіжну літературу, то там відверто вказують: американський (чи канадський, аргентинський, німецький) науковець українського походження.
Наприклад, народжений в українській Перемишлянщині (тепер Польща), пізніше громадянин США, фізик, лауреат Нобелівської премії 1944 року І. Рабі зовсім не страждав, що і євреї, й американці, й поляки, й українці вважають його своїм генієм.
Подібних прикладів безліч.
“Ніколи у житті я не зустрічав такої яскравої зелені, як у місті свого дитинства — Чернівцях”, — писав, живучи за океаном, Ервін Чаргафф (1905—2002) — видатний американський біохімік, лауреат численних престижних наукових відзнак, котрий підготував 4 лауреатів Нобелівської нагороди.
Немає сенсу різко критикувати ні авторів, ні самого їхнього видання — кожний бачить світ по-своєму, а тим більше відображає його. Але й зовсім промовчати про дивну книжкову новинку теж якось незручно.
Отже!
Видавці обрали своєрідний спосіб верстки — хаотичний (сказати б, махновський, але, здається, степовий лжегерой був далеким від видавничих справ).
До книжки увійшли тексти про військових, науковців, митців, письменників. Більшість відомих, а то й видатних людей. Відкриття їх читачам сумбурне: тут і портретний живопис (авторка, мабуть, з юного покоління), і чудові за якістю фотознімки, і шрифтове різноманіття…
Але де уявна музика, яку хотілося б почути, гортаючи видання? Де гармонія всього, що повинно було б об’єднати чи то книжку, чи альманах, альбом…
Конкретніше.
На 135 сторінці поданий суперякісний фотопортрет лженауковця Трохима Лисенка — одіозного сталінолюба, на совісті якого не лише десятки талановитих вчених, а в значній мірі доля вітчизняної генетики.
Яка роль цієї ілюстрації? Нагадати про невігласа? Не хочеться ж думати, що недоук симпатичний комусь.
І подібних “принципів модерної верстки” у виданні вистачає.
Перша третина “оригінальної” книжки завершується главою про народженого у Львові нібито успішного розвідника — поляка за національністю, а за натурою авантюриста Єжи Сосновського (виходить, це львівський Казанова).
У цій главі чого тільки немає. А от віра читача у зміст відсутня. Бо в одному розділі йдеться про одне, а в іншому — протилежне. То стверджується, що адмірал В. Канаріс очолив нацистський Абвер (розвідку) саме завдяки амурним історіям поляка, то пізніше йдуть варіанти його (львів’янина) загибелі.
І взагалі: який смисл друкувати подібні “історії”? До України Є. Сосновський має стосунок тільки тим, що народився в тоді польському Львові.
Є дані про те, що у Галичині мешкали родичі К. Маркса, то що — й про батьків марксизму-ленінізму друкуватимемо томи?
Чи література вже повністю втратила свою благородну виховну роль?
Взагалі у виданні Н. Аврамчук та М. Сухомозського занадто багато приблизності, якихось абсолютно не вмотивованих припущень тощо. Навіть у розповідях про добре відомих особистостей.
Приклад?
Нарис, присвячений медіамагнату, народженому в закарпатському Солотвині, Р. Максвеллу. Чого тут тільки немає! Навіть використано “циркулюючі чутки”.

То як оцінювати якість запропонованих у книжці текстів?
Це нариси у рамках жанру детективу чи наспіх запропоновані напіванекдоти та життєві байки?
Якщо продовжити набір помилок, то настав час говорити й про зовсім серйозне.
111 сторінка присвячена видатному фізику Володимиру Векслеру. Якщо хтось береться писати про речі, про які має приблизне уявлення, то те й одержуємо.
Щоб читач зрозумів, про що йдеться, радимо відкрити англомовні сторінки Нобелівської фундації й прочитати абзаци, що стосуються В. Векслера. А йдеться там ось про що: науковець був двічі номінований (іншими словами — кандидований) на престижну відзнаку з фізики. Обидва рази невдало.
Що ж стверджують Н. Аврамчук й М. Сухомозський? Виявляється, вченого номінували 5 разів. Через абзац цифра подвоюється. І пояснення теж цікаві: мовляв, в СРСР панували тотальні заборони через секретність “Атомного проєкту”. Що було, те було. Але навіщо поширювати байки? Тим більше про померлого 1966 року фізика (нагадаємо, що рішення Нобелівських комітетів тримають в таємниці 50 років).

Сумний чи обнадійливий підсумок
За яким принципом автори ділять “відомих” і “(Не)відомих” українців, здогадатися непросто. Як і не зрозуміло, чому до видання увійшли ті чи ті “герої”.
Що зробиш: живемо у часі, де панує не логіка й гармонія, а хаос.
Пропоную вагомий аргумент щодо подібного висновку.
На початку наших нотаток йшлося про дивний список запрошених учасників описаної події.
Здавалось би, організатори повинні були запросити на цікаву подію відповідних учасників (тим більше, що вхід до зали був під суворим контролем відповідальних служб). Тому багатьох здивувало, що серед присутніх були два “одіозні аси” столичних ЗМІ: Д. Дроздовський (редактор колись популярного журналу “Всесвіт” та “не менш знаменитий україно-російсько-американський” автор С. Куліда з газети “Літературна Україна” (може, комусь невідомо, але обидва прославилися безцеремонним запозиченням десятків-сотень наукових та газетних публікацій літератури, журналів та газетної періодики — перший для майбутньої дисертації, а другий для наповнення сторінок одного з колись кращих столичних періодичних видань).
Цікаво-дивно-обурливо…


Ясно, що, можливо, знайдуться читачі, які зіронізують “розповідав-розповідав, а хто той загадковий N — не відкрив”.
Це правда.
І саме тому, що в сучасній Україні повністю ігнорується авторське право.
Дайте, будь-ласка, відповідь на питання “Чому автори “(Не)відомі українці, які змінили світ”, не завершили своє видання списком книжок та їхніх авторів, що використані під час підготовки їхнього видання? Адже те, що вони “відкрили” світові, занадто багатьом давно відоме.

P. S. А хто ж такий той знаменитий N? Якщо поталанить, обов’язково розповім. І не лише про нього.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment