Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
Михайло Слабошпицький завершує четвертий том мемуарної прози, котра побачить світ, як і всі попередні, у видавництві “Ярославів Вал”. Презентація її планується в травні.
Пропонуємо фрагмент з книжки.
Продовження. Поч. у ч. 11 за 2020 р.
Василь Земляк
Ситуація з дотягуванням критичного екзерсиса Василя Сидоровича в редакції повторилася вдруге, коли доктор юридичних наук Гліб Чангулі вщент розніс у газеті котрийсь (їх у нього була незліченна кількість!) детектив Ростислава Самбука. Виявляється, і те протизаконно вчинив слідчий із роману Самбука, і те, і те… Одне слово, культ абсолютного беззаконня, котре, так виходить, схвалює автор. Звичайно, Ростислав Самбук не був видатним письменником. Він стругав детективи, мабуть, просто сяктак белетризуючи міліцейські протоколи. Відомо ж бо, що детектив — це зовсім інша — максимально спрощена — стилістика й домежний літературний мінімалізм у побутописі. Там головне — дія, карколомні сюжетні повороти, вигадливе заплутування читача, щоб він якнайдовше не зрозумів, хто ж учинив злочин. Високочолі літературознавці, укладаючи літературні канони, ніколи не беруть до уваги детектив, часто відносячи його до легковажного, розвагового читва. Щоправда, деякі твори Сіменона (наприклад, “Тюрма”) дехто відносить до серйозної філософської прози. А що вже казати про пронизані містикою та абсурдом у дусі Беккета та Йонеску детективи Фрідріха Дюрренматта? Це ж таки проза “високої полиці”.
Звичайно, Самбук — зовсім не Сіменон, не Агата Крісті й не Дюрренматт. Але Земляк вирішив оборонити його від безапеляційного юриста, який вимагав, щоб роман був белетризованим підручником із юриспруденції. Тобто вдатися до корпоративної солідарності з колегою, пояснивши його право не писати за підказкою прокурора чи судді.
Ця стаття була таки вимучена. Окрім соковитих замальовок про те, як Агата Крісті гризе у ванній яблука і при цьому з логарифмічною точністю прораховує сюжетні повороти, нічого особливо цікавого там не було. Земляк не роздував, як цигани кобилу, значення Самбука в літературі. Він головно дорікав рецензентуюристу за його неприпустимо прокурорський тон у розмові про літературний твір і відстоював право письменника не блукати в рутинних юридичних моментах. Ми з Брюховецьким одностайно сказали, що назва “На захист беззахисного слідчого” на рівні літературних вправ десятикласника й категорично зажадали відкинути її. Василь Сидорович, скривившися, мовив, що і йому назва “не дуже”, але в нього немає в запасі іншої. Тому, якщо ми виродимо щось краще, він готовно виставляє “каву і до кави”. Мої амбіції торжествували: я запропонував “Алібі для слідчого” — й Земляк одразу ж схвалив: “Воно!” А далі все було за традиційним сценарієм: “Енеєві брати” (як нас називала в скаргах на адресу ЦК КПУ працівниця “ЛУ” Раїса Скалій) знову на кілька годин стали “дітьми підземелля”.
Розумію, що, оповідаючи такі негероїчні сторінки з біографії Земляка, перейняті запахом коньяку й кави, наражаюся на звинувачення тих, хто узурпував собі право бути верховними суддями життів тих людей, яким випало народитися і жити в “совку”. Нині не один юний максималіст резонерствує: вони замість боротися за свободу українського народу від імперського ярма Росії жирували в статусі радянських літературних вельмож, продаючи свій талант режиму. Може, воно трохи й так, але трохи й не так. Поруч із легіоном запопадливих лакеїв того режиму я знав немало благородних і відданих своєму покликанню людей, які свято вірили в комуністичну ідею, в ній (абстрагуючись од конкретики її втілення на планеті) є чимало привабливого; скажімо, передовсім заклик до соціальної справедливості); вони як могли опонували наступу зросійщення, боронили українську мову, відстоювали етичні табу. Їх не можна так огулом перекреслювати, як шлаковий людський матеріал. Реальне життя не вкладається тільки в чорнобілі кольори. Є ще цілий спектр усяких відтінків. І скажіть, куди подіти романтичних націоналкомуністів — їхні переконання були в багатьох письменників, що, як і свого часу Хвильовий та Шумський, намагалися поєднати ідеї комуни та України. Ось такий дуалізм переконань, що знову й знову оживав у нових поколіннях.
Не одному з суддівмаксималістів хотілося б, аби ті, про кого оповідаю, прожили своє життя зовсім поіншому, але вони його прожили саме так, як прожили. Не всім судилося стати безстрашними дисидентами і пройти страхітливі психіатрички, як, скажімо, Анатолій Лупиніс чи Василь Рубан, витримати випробування концтаборами, як Микола Руденко, Василь Стус чи Євген Сверстюк. Було маса людей, що виявляли м’який опір духовному поневоленню та винародовленню і зпоміж літераторів, про що не можна забувати, аналізуючи тогочасну нашу історію. Канібальські наскоки молодих екстремістів на кілька поколінь тих письменників, яких уже немає, брутальне скидання їхніх імен “із корабля сучасності”, — то вульгарне дежавю, котре ми в різних варіаціях уже “проходили”, демонструючи свій примітивізм або й ультрареволюційне дубоголовство.
Не один із нас не раз шкодував, що все на світі влаштовано не так, як нам хочеться, а тому доводиться рахуватися з тим, як воно є, та ще з тим, що ми не можемо одним махом усе те переінакшити.
Ця вимушена ретирада вкралася в мою мемуарну сильветку про Земляка тому, що, пишучи її, я наткнувся на ще один рецидив літературознавчого верхоглядства, притаманного деяким діаспорним авторам, які зі свого “прекрасного далека” вчать нас тому, як і на що ми повинні дивитися в нашій літературі. От, скажімо, “Лебедина зграя” Василя Земляка — це щось безнадійно постколоніальне, комічна котляревщина. Так безапеляційно стверджує Марко Павлишин, доктор філології з Австралії. Як на мене — це яскравий синдром того літературного снобізму, що його подеколи демонструють діаспорні літературознавці середньої генерації, які все силкуються достосувати популярні західні теорії до літературної практики в Україні, котру намагаються “підрівняти” під західні тренди. А все, що не вкладається в відведене для них прокрустове ложе, — замшілий анахронізм. Це справді несподівано й цікаво. Але є тут одне “але” — намагання надати своїм теоретичним діагнозам остаточної істини, котра не підлягає жодним оскарженням чи спростуванням.
Знівечена цензурою, домежно кастрована “Лебедина зграя” насторожила вірнопідданих чиновників од літератури (пам’ятаю розгромні статті в дусі Віктора Костюченка та звинувачення від Вадима Собка: “Це злобний куркульський роман!”) і зачарувала екзотичністю змальованих людей та місцин (Вавилон не месопотамський, а український — на берегах степової річки Чебрець). Неконвенціональність зображення світу сільських праведників і грішників, високі й дрібні їхні пристрасті, справді новий склад і лад прозового повістування провіщали нову творчу тенденцію нашої романістики. Заскочена зненацька критика не знала, як це назвати й охрестила новопостале літературне явище справді таки химерною дефініцією “химерна проза”, віднісши до неї — окрім дилогії Василя Земляка — “Зорі й оселедці” та “На ясні зорі” Віктора Міняйла, “Кам’яне Поле” Романа Федоріва, “Хроніка міста Ярополя” Юрія Щербака, “Левине серце” та “Вигнання з раю” Павла Загребельного, “Позичений чоловік”, “Парад планет” Євгена Гуцала, “Ирій” Володимира Дрозда. Усе це було активним запереченням перманентно культивованих напівглинобитного реалізму з пропагандивним наповненням та нафталінного ліроромантизму теж із пропагандивним наповненням.
Зрештою, не збиватимуся тут на літературознавчі розмірковування — це я намагався робити в своїй книжці про Василя Земляка, котру не міг не написати, пам’ятаючи свою обіцянку. Вона з’явилася аж 1994 року у видавництві “Дніпро”, котре “загнало” її в серію “Нарис життя і творчості”. Найбільше державне видавництво, котре вже агонізувало, не могло відмовитися від канонічної рубрикації всіх своїх книжок — це було для нього непорушним правилом. Те, що я написав, здається мені, не зовсім улягало в прокрустове ложе означеної серії, бо ж книжка та, на користь чи на шкоду їй — про це можна сперечатися — була написана в есеїстичному ключі з кількома літературознавчими відступами. Саме там, де мені хотілося пояснити художній феномен Вавілонади Василя Земляка та її вплив на українську прозу, оскільки вона стала своєрідним каталізатором для значно сміливіших творчих пошуків і заохочувала авторів — особливо молодших генерацій — до втечі від уже безнадійно “вироблених” літературних родовищ.
Мені значно цікавіше було писати про яскраву людську особистість Василя Сидоровича. Я знав чимало справді неординарних людей, що видавалися просто своєрідними витворами мистецтва. І він був зпоміж них усіх чи не найколоритніший. Земляк був творцем історій, у яких незрідка поєднувалися філософська притча, абсурд, нищівна сатира, сумна самоіронія.
Я любив, коли це в нього починалося.
Записував почуті сюжети в щоденнику.
Отже, сидимо в “Енеї”, куди він ходив, як ударник компраці на роботу.
Частує, звичайно ж, Василь Сидорович. Він завжди залишав за собою це право й м’яко відхиляв наміри охочих фінансово приєднатися до нього.
Розповідає, що був у партизанському загоні, який називався імені Івана Богуна. Після війни, коли партія вимагала від командирів писати звіти про діяльність загонів, і командири вихвалялися, як завдяки їхнім подвигам було здобуто перемогу над Рейхом, загін імені Богуна заднім числом переназвали іменем Олександра Суворова. Нічого, мовляв, носитися з якимись там націоналістичними козацькими вождями.
Я все розпитував Василя Сидоровича про конкретні бойові операції загону, яким він командував після загибелі командира, і Земляк або переводив розмову на іншу тему, або ж починав свою розповідь із часів Картагену й Ганнібала, які воювали з Римом, і його велемовне повістування, пересипане затяжними історичними екскурсами та сентенціями Наполеона, Бісмарка, Веллінгтона й Клаузевіца ніяк не могло доповзти до партизанських днів.
Тільки одного разу, коли в “Енеї” згасло світло, і ми вдвох сиділи за столом у темному кутку, а на шинквасі несміло тремтіло полум’я свічки, саме тоді до “Енею” зайшов із незмінною зіркою Героя Радянського Союзу на грудях Юрій Збанацький. Він терпляче чекав буфетницю Валерію, яка кудись відлучилася. Очевидно, Збанацький збирався підобідати. Він, звичайно, нас не бачив. Бо якби бачив, то не став би старанно натирати свою зірку. Однією рукою дістав із кишені носову хустину, а другою відстебнув зірку, похукав на неї й почав її ретельно терти. Очевидно, щоб вона яскравіше блищала.
Земляк із неприхованою іронією спостерігав за тим дійством. А коли Збанацький, не дочекавшись буфетниці, пішов, Василь Сидорович сказав: “Бачите, як любить свою цяцьку? Як дитина!”
А далі почав розповідати, що також міг би мати цілу колекцію таких регалій. Мовляв, була така історія. Сидить у лісі партизанський загін, котрим він командує. Чекає невідомо чого. Можливо, перемоги? Чи, можливо, звідкись добрих харчів, бо всі голодні, як вовки. Аж тут приходить посланець од Пилипа Шуляка, що був командиром з’єднання, до якого входив загін імені Богуна. Категоричний наказ Шуляка: взяти село чи то Михайлівку, чи Миколаївку — вже не пригадаю точну назву. “Але ж таке з наскоку не робиться, — повчально каже Земляк, — треба все належно спланувати й підготувати”.
Доки він планував та готував операцію, вдруге приходить Шуляків посланець і повторює наказ із погрозами та ультиматумами.
Але Земляк вирішив узяти несподіваним наскоком недалекий спиртзавод. Докладно розповів, як готувалася та операція, як з усіх боків було проведено атаку. Блискавично захопили партизани спиртзавод. Щоправда, жодного німця там не виявилося.
П’ютьгуляють партизани, святкують перемогу, аж тут ізнову від Шуляка наказ: узяти те село.
Зрозумів Земляк: не уникнути йому виконання наказу. Ретельно спланував захоплення села, але втрутилася радянська армія — раптовим проривом узяла село. Але й там не виявилося жодного німця. “Отак ми й воювали, але не однаково звітували”, — багатозначно мовив він. Уже згодом я прочитав монографію російського історика Олександра Гогуна “Сталінські командос” (вона є й в українському перекладі), де розвінчуються міфи про масовий і героїчний партизанський рух. Це не пропагандистська, не публіцистична книжка. Це, сказати б, гола емпірика. І там чимало йдеться і про страшне партизанське мародерство, від якого неймовірно страждало мирне населення, і про шкоду, котрої партизани завдавали мирному населенню — скажімо, вб’ють десь німця — й з’являється в селі каральний загін окупантів. У кращому разі розстрілюють кожного десятого з селян або ж спалюють усе село разом із людьми. От і міряйте ціну вбитого німця. Виводьте коефіцієнт корисної дії партизанів.
Зрештою, це вже інша тема, хто хоче прочитати докладне й статистично ґрунтовне її висвітлення, того відсилаю до згаданої монографії.
Я ж читаю в щоденнику законспектовані новели з голосу Василя Земляка. Виявляється, всі його “байки” записував і кінорежисер Микола Мащенко, який пробував свої сили і в літературі. Він видав їх цілу книжку.
Далі буде.
