Маю честь бути Українцем

Георгій ЛУК’ЯНЧУК

Я є ант, пелазг і етруск…
Я є скиф і шумер…
Я Українець — і мене не здолати…
Нескорений я. Тому і безсмертний!
Симпатикам і шанувальникам творчості Сергія Мартинюка — активного учасника двох Майданів, генерал-осавула Українського козацтва, котрий ніколи у своєму житті не грав у гідність, а жив з нею, випала гарна нагода познайомитися з новою книгою цього непересічного автора “Маю честь бути Українцем”, щойно виданою у Видавничому домі “АртЕк”.
Фонд Сергія Мартинюка “Лелеко” багато допоміг у свій час в оздоровленні майданівців і українських воїнів — бійців фронту. Також сприяв в організації числених виставок “Герої ЄвроМайдану” та “Герої російсько-української війни на Сході України” заслуженої художниці України Марини Соченко. Тепер допомагає видавати книжки друзям-письменникам. Наразі Сергій заснов­ник мистецького проєкту “Моя перша поетична збірка”, також засновник і видавець першого числа часопису “Балтське коло”, а нині працює над створенням однойменної літературно-мистецької премії. Митець свої видані книжки щедро роздаровує друзям та бібліотекам. Автор (офіцер із вищою військовою освітою) як член Національної спілки журналістів України та Національної спілки краєзнавців України добре знає й історію визвольних змагань українського народу протягом багатьох століть. Сама назва його книжки спонукає до рішучих дій і перемог. В автора оригінальна побудова твору і зміст. З епіграфа, пролога або постскриптуму дізнаєшся цікаві факти з давньої історії життєпису предків та зовсім свіжих подій сучасності. Такого роду книги формують у читача культ справжнього Українця. Адже саме культу справжнього Українця в сьогоденні якраз не вистачає Україні — українця сміливого і гонорового, достойного та мудрого, аристократичного й шляхетного. Це так важливо та вкрай актуально в умовах сучасного світу, що глобалізується, та новітньої “гібридної” війни з московитами.
В книзі, спираючись на історичні свідчення давнини, автор стверджує, що ми, українці, великий і неповторний народ. Давній народ, який був засновником світової цивілізації… Автор розпочинає давню історію нашу із розповіді про Кам’яну Могилу, що під Мелітополем, проходить по наших славних праукраїнських предках — трипільцях, далі не обходить увагою інших наших предків: сколотів, скіфів, сарматів.
“Всі ми чули про сім чудес світу, головне ж чудо світу — це його колиска — наша рідна Україна, й найдавніший на планеті доказ цього — Кам’яна Могила. Тут з’явилися на світ культурне зерно, колесо, плуг, ярмо, письмо… Цим треба пишатися!. Ми, українці, великий народ, який стояв біля джерел світової цивілізації”, — підкреслює в своїх філософсько-історичних екскурсах на сторінках книги її автор. Українці народжені перемагати, ствержує автор, бо це наші прадавні риси характеру: честь, мудрість, гідність, шляхетність, а сильний духом, свободолюбивий народ — завжди буде вільним! Ми, українці, як одна з найвойовничіших націй Європи, маємо в своєму літописі не одну величну перемогу — говорить автор книги, і наводить, зокрема, як приклад переможних битв битву під Оршею, що відбулась 8 вересня 1514 року військом під командуванням князя Костянтина Острозького, на той час Гетьмана Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського, нащадка Рюриковичів, некоронованого володаря Руси-України.
Автор нагадує читачам також про втрачені етнічні землі України-Русі, про що свідчать українські топоніми та гідроніми за нинішніми межами нашої держави, бо, окрім Московії, їх чимало і в інших сусідніх державах на наших прадавніх етнічних територіях. Берестя, Пінськ, Кам’янець, Дорогочин, Малорита, Косово, Рось — міста, Піна — річка в Білорусі на Берестейсько-Пінсько-Турівських землях, де й до сьогодні незайшле населення розмовляє майже поліським діалектом нашої мови. Доводить українське коріння міст, заснованих нашими давніми володарями на наших землях сьогочасного так званого Закерзоння: Перемишля, Ярослава, Санка, Холма, Рюшева, Грубишева, Кросна, словацьких: Пряшева, Дукли, Свидника, Лаборця. Важко приховати наше коріння назв річок: Сан, Лада, Удаль, Шкло, Вишня, Одра — Польща; Тутова, Ракова, Бистриця — Румунія; Тур, Красне — Румунія, Угорщина.
Чимало тексту в книзі присвячено автором історичному безпамятству, особливо про українсько-московські відносин протягом останніх століть. “Усі наші біди від того, що ми не знаємо або не хочемо знати правду: українсько-московська війна розпочалась вже фактично на другий день після підписання “Переяславської угоди” і триває й донині”.
“Якщо могутність народу вимірювалась пролитою кров’ю і слізьми — то український народ був би наймогутнішим.” — писав Іван Франко.
“Московська імперія завжди боялася національного прозріння українців. За часів московської окупації нас хотіли перетворити на “безрідних іванів”. Саме в часи страшної московсько-більшовицької диктатури мільйони українців записалися в московити, до своїх прізвищ додавали літеру “ов” і запровадили в свої сім’ї дитяче “тикання” до батьків, до діда й баби. Назавжди потрібно відпустити, забути і викинути геть із пам’яті колоніальне, московське минуле. Адже жоден народ у світі ніколи не визнав і не визнає свого ката за брата!
В часи московського іга у нас забрали все: вкрали історію, спаплюжили мову, перекроїли культуру, вбивали холодом і голодом, витягнули душу і поставили її на коліна перед “московським православієм”. Не змогли, не знищили тільки одного — наші нескорені гени вольнолюбивого народу. Отож шануймо своїх героїв — героїв національно-визвольної боротьби за українську незалежність в усі часи! Пам’ятаймо їх, щоб нашим дітям і онукам не довелось це проходити і гинути. Піднімаймо велич України, щоб учергове не посипати голову попелом і знову співати сумних пісень, чому у нас знову не вийшло з Незалежністю… Тож зараз головне — позбутися змосковщення в душах своїх. І головною проблемою є подолання комплексу народу-жертви, адже геноцид в Україні триває, і теж носить тепер “гібридну форму”… Він не вичерпався голодоморами, вій­нами, засланнями, буцегарнями. Тільки методи геноциду інші. Головна складова геноциду полягає в тому, щоб перемішати нас, українців, у загальнодержавному казані — створити так звану “політичну націю”, щоб були ми без роду і племені, тобто позбавити нас українського обличчя й гідності. Всім українцям варто згадати, що ми нащадки великих київських князів, українських гетьманів, згадати всі кращі національні традиції та звичаї, повернутися до своїх джерел!”
Автор підкреслює надзвичайну важливісь в цьому процесі двох Майданів, що відбувались на наших очах нещодавно: “Душу — 2004, тіло — 2013 ми положим”, — так жартували на другому Майдані. А ще надзвичайно важливим гаслом Другого Майдану було: “Україна не стане на коліна. Україна вільна країна”! Майдан, його “Небесна Сотня” стояли на смерть за гідність і волю всіх українців. Стояли на смерть, не маючи страху, бо за ними були правда, честь, гідність і воля народу. Стояли, щоб жити вільними серед вільних, гідними серед гідних, сильними серед сильних. Майдан — це величне повстання Гідності, повстання нескорених генів українського народу”. Про це йдеться в книзі в спогадах сотника 27-ої сотні Майдану Миколи Маркова: “Нотатки сотника: “Україна понад усе!”.
Сергій Мартинюк пише, звертаючись до читача: “Сьогодні моя Україна стоїть на зламі — між окупаційним їхнім минулим і своїм майбутнім. Історія дала нам чудову можливість самостійно організувати власне життя, звільнитися від зовнішніх і внутрішніх паразитів. Проте в парламент і уряд ми продовжуємо допускати відкритих і таємних ворогів української державності… видаючи це за “українську демократію”.
Автор закликає нас, українців, почати жити по-нашому, по-українському, і давно настав час вимести великим віником з країни всю нечисть й увесь зброд: московських попів із РПЦ і п’яту колону москалів-окупантів, та жити в нормальній демократичній, європейській країні! Загальнонаціональний Рух за утворення правдивого українства і справжньої української національної держави повинен бути просякнутим нетерпимістю до всіх, хто гальмує, вставляє палиці в колеса, стоїть упоперек дороги утвердження української мови, культури, духовності, українського національного відродження і піднесення України у світі як великої європейської держави!
Згадаймо Шевченкове:
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю Волю окропіте!
та Франкове:
Не пора, не пора, не пора
москалеві й ляхові служить…
Нам пора для України жить!
Українська нація дуже унікальна: навіть у довготривалі часи окупаційної бездержавності українці зберегли енергетичну систему національного менталітету, творену впродовж тисячоліть.
На думку автора книги, головним приорітетом для нинішньої української молоді має стати правило: “Ми повинні створити нову Націю із попелу старої — з розумом переможців! А пріоритетом для українства має стати започаткування нового мислення нової ж української еліти.
“Історія нічого не вчить ледачих, які її лише вивчають.
Улюбленими учнями історії є ті, хто її творить, і вони — стають героями історії!”
У Сергія Мартинюка є основна риса характеру, яка мені дуже імпонує. Він такий, як є, справжній, безпосередній, не прикидається і не змінюється під обставини. Він — людина, яка вміє тримати слово. Народжений перемагати і вимагає від нас, людей, мати розум Переможця.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment