Олександр ТКАЧУК
Сірим осіннім вечором 19 жовтня 1987 року після завершення нудних лекцій про керівну роль партії в історичному процесі, що тоді, як правило, начитувалися на гуманітарних факультетах, я вийшов із червоного корпусу університету і сів у тролейбус №8 та рушив до гуртожитку. Щоб не гаяти у дорозі час, розгорнув куплену напередодні популярну газету “Вечірній Київ”. В очі одразу впала назва однієї статті: “Театр тіней, або Хто стоїть за лаштунками так званого “Українського культурологічного клубу” (УКК). Сама назва була незвичною для тодішньої радянської публіцистики — в ній інтригувало усе: і “театр тіней”, і “український культурологічний клуб”, і “невидимий хтось”, що причаївся за театральними лаштунками.
Я із захопленням поринув у читання тексту: “Панове! — Чоловік середнього віку, повійськовому підтягнутий і суворий, з акуратно підстриженими вусами, який взяв слово, витримав паузу, обвів яструбиним поглядом присутніх і, перекриваючи звертанням гомін явного несхвалення, що прокотився великим залом, немов не помічаючи цього гомону, продовжив, голосно карбуючи кожну фразу: — Я пропоную вашій увазі текст звернення до керівництва міськвиконкому…” “Чергове засідання групи, що іменує себе “Український культурологічний клуб” (УКК), — із неприхованим роздратуванням констатував кагебешний дописувач, — було саме в розпалі…”
Сьогоднішній обтяженій надмірною інформацією і політичною вседозволеністю людині важко навіть уявити, що означало в час комуністичного тоталітаризму, в час цілковитої заборони усього живого українського публічно промовити: “панове”. Тоді це було як удар меча, що навпіл розсік історичний час: на вчора — де залишалася епоха радянської деспотії, різноманітні зачерствілі “товариші та товаришки”, і на завтра, де відкривалось щось абсолютно нове, незвідане і повнокровне.
До цього моменту слово “панове” в масовій свідомості асоціювалося лише з ненаситними поміщиками, які нещадно експлуатували своїх кріпаків, або карикатурними образами з журналу “Перець” — про закордонних “петлюрівців”, “бандерівців” та інших заокеанських панівнаціоналістів, що плетуть підлі підступи проти “найсправедливішого в світі” радянського суспільства.
І раптом воно, розриваючи тишу, знову зазвучало у повний голос. “А я, — ділився далі враженнями автор статті, — все ніяк не міг звільнитись від відчуття нереальності того, що відбувається”. “Адже це він, Олесь Шевченко, …непомітно диригував присутніми у залі однодумцями, які по черзі виходили до мікрофона і мало не криком видихали в мікрофон свою майже патологічну ненависть до всього радянського”.
Так, цим неординарним чоловіком, що увігнав кагебешного дописувавча в повний ступор, був Олесь Шевченко — донедавна в’язень комуністичних концтаборів, а нині член правління Українського культурологічного клубу — першого легального антикомуністичного об’єднання в Україні періоду “перебудови”.
Радянська влада відчула в цій маніфестації загрозу самим основам соціалістичного ладу. І вирішила максимально протидіяти. Цитована стаття й була одним із інструментів, яким вони намагалася спонукати радянських людей до праведного гніву. Але не так сталося, як комуністам гадалося. Понад мільйон примірників газети, а таким був тоді наклад “Вечірнього Києва”, вкинуті фактично в кожну другу київську поштову скриньку, спровокували зовсім іншу реакцію — повідомивши усім, що українці повернулись в Україну.
Сьогодні можна упевнено стверджувати, що з цієї події починається новітня публічна історія українського відродження.
Науковці, досліджуючи минуле, завжди намагаються за візуальними феноменами розгледіти закономірності їхнього розвитку.
В описувану нами епоху — від першого публічного виступу УКК до проголошення незалежності, Олесь Шевченко — один із найактивніших політичних діячів Києва. Його політичне значення добре описує питоме українське слово: провідник. Без подібних людей неможливі були б зміни в суспільстві, що пережило Голодомор і 70 років тотального терору, вони допомагали людям робити перші самостійні кроки, ставати самим собою.
У серпні 1987 року Олесь Шевченко стає одним із засновників Українського культурологічного клубу. Одночасно разом із В’ячеславом Чорноволом відроджує і видає легендарний “Український вісник” (1988 р.), бере активну участь у відновленні діяльності Української Гельсінської групи.
У цей історичний період, щоб рухатися вперед, дезорієнтованому, денаціоналізованому українському суспільству важливо було показати альтернативну радянській владі “картину світу”. І УКК провів за два роки свого існування сотні просвітницьких заходів. Для прикладу назву кілька з них: 22 січня 1988 року в місті Бучі, на квартирі місцевої вчительки Надії Левченко під крики і гупання мєнтовських чобіт у двері відбувається відзначення річниці проголошення IV Універсалу УНР; 22 квітня 1988 року, в день народження В. Лєніна, на противагу так званому комуністичному суботнику УКК організовує впорядкування могили на Байковому цвинтарі чільному діячу УНР і видатному українському історику Михайлу Грушевському; влітку 1988 року паралельно офіційному відзначенню 1000ліття Хрещення УкраїниРуси УКК провів своє відзначення біля пам’ятника князю Володимиру тощо.
Важливим моментом зміни політичного клімату в Києві стало рішення УКК про перенесення акценту діяльності з кімнатних зборів на вуличні демонстрації. Першою спробою стало дозволене місцевою владою пікетування Київського вищого воєнноморського політичного училища з вимогою захистити історичну пам’ятку — КиєвоМогилянську академію від руйнування, виселити з неї військових. У заході взяло участь кілька сотень людей. Але справжньою загальнонаціональною політичною подією стала несанкціонована “Чорнобильська демонстрація” 26 квітня 1988 року на Жовтневій площі (нині Майдан Незалежності). Влада розцінила її як спробу українських екстремістів політизувати екологічні проблеми. Мітинг було жорстоко розігнано, а більшість учасників арештовано і доставлено в різні райвідділи міліції Києва.
Кажуть, що коли Господь хоче когось покарати посправжньому, то він відбирає в нього розум. Так і тут, влада вирішила, що потрібно продовжувати контрпропагандистську атаку на екстремістів і — розтрубила про це в своїй пресі. Уся Україна взнала, що в Києві відбувся перший антикомуністичний мітинг.
17 липня 1988 року члени УКК провели збори на шкільному стадіоні в мікрорайоні Русанівка. В’ячеслав Чорновіл познайомив присутніх з Декларацією принципів Української Гельсінської спілки, розповів про необхідність перейти до нової форми боротьби з радянською владою. А таку можна провадити лише створивши загальноукраїнську політичну організацію. Після цього УКК майже повним складом вступив до Київської філії УГС. Головою Київської організації ми обрали свого беззаперечного лідера Олеся Шевченка.
Важливим моментом боротьби і за владу, і за свідомість киян стали вибори 1990 року до Верховної Ради УРСР. Українська Гельсінська спілка висунула Олеся Шевченка своїм кандидатом в одному з найскладніших округів Києва — “Московському” (сьогодні це Голосіївський рн ). На території цього округу розташовувалися гуртожитки Київського університету ім. Тараса Шевченка. Комуністична влада вирішила скористатися цим і здобути тут символічну перемогу над “екстремістами з УГС”. КПУ висуває своїм кандидатом у депутати Верховної Ради УРСР члена ЦК КПУ, ректора університету Віктора Скопенка. Їм здалося, що студенти і викладачі у більшості своїй із професійної солідарності або зі страху бути покараними проголосують за свого ректора. Водночас, щоб ослабити шанси кандидата від УГС, розколоти його потенційний електорат, кагебісти висувають у цьому виборчому окрузі підставну “общєдємократічєскую” кандидатку Панову. Про серйозні наміри влади говорило вже те, що для її підтримки вони навіть привезли із Москви відомих і популярних тоді слідчих Генпрокуратури СССР Тельмана Гдляна і Ніколая Іванова. Володимиру Яворівському, як місцевому кадру, доручають організовувати їхні зустрічі з виборцями. Що він і робив із притаманним йому натхненням. Працювали проти українського кандидата системно і з азартом. Здавалося, що такі зусилля дадуть свої плоди і кандидат від УГС зазнає нищівної поразки. Та правильно організована Олесем Шевченком кампанія і достатньо високий освітній рівень виборців зіграли з комуністами злий жарт. Кияни проголосували у своїй більшості за Олеся Шевченка.
Олесь Шевченко у цей період — уже сформований, загартований український боєць, провідник. Людина, що пройшла школу підпільної діяльності у 70—80х роках. Зокрема як неоголошений член Української Гельсінської групи, коли за дорученням Оксани Яківни Мешко виконував важливу зв’язкову роль із московськими правозахисниками і за кордоном. Також він займався виготовленням і поширенням українського самвидаву. І так аж до свого арешту 1980 року і засудження на 5 років позбавлення волі в таборах суворого режиму та 3 роки заслання (за ч. І ст. 62 КК УРСР “антирадянська агітація та пропаганда”).
Саме в ув’язненні він пройшов свої основні “тюремні університети”. Неймовірно жорстокі і загартовуючі волю. Наведу показовий приклад, коли кагебісти спробували його “зламати”. А одним із випробуваних методів “ламання”, коли адресат не піддавався, ставали погрози його родині. І не завжди в’язні витримували такий тиск.
Так вирішили вчинити з Олесем Шевченком. Ось як він це описує в листі до батьків: “Ви самі були свідками драматичних подій зими 82—83го років. Тоді мене — після 65 діб безперервного утримування в холодному карцері з годуванням юшечкою через день і наступного утримання в ПКТ, де нас було четверо у тісній “двоповерховій” камері, і працювали у три зміни, щоб ніхто не міг виспатись, тоді мене — напівскелета, на якого без болю в очах не могли дивитися зеки, тоді мене — котрий не спромігся пройти два метри, щоб узяти миску з бурдою, просунуту мені крізь амбразуру й упав, тоді мене привезли в Київ на Володимирську і сказали, що моя дружина в лікарні і вже звідти не вийде, і що я повинен подумати про дітей, бо старі уже немічні і їх самих треба доглядати, що означало, що дітей можуть забрати в дитбудинок, і привели до мене вас — двох старих з тремтячими руками і двох малих заплаканих, і сказали: “Ось який ваш батько! Він відштовхує вас, він не любить вас, він і зараз не хоче писати до Президії Верховної Ради прохання про помилування! І тоді я сказав вам: “Вам потрібен мертвий син чи живий? Так ось такий я живий”. І тоді я сказав дітям: “Вам потрібен батько — чи ганчірка, об яку витирають ноги?”
Коли старша донька відповіла, що їм потрібен батько, Олесь Шевченко сказав своїм мучителям: оце і є моя вам відповідь.
Цей лист, до речі, експонується у фотодокументальній виставці “Більшого щастя немає”, що з 22 лютого до 15 березня 2020 р. розгорнута у Музеї шістдесятництва (Київ, вул. Олеся Гончара, 33).
Олесь Шевченко належить до тієї когорти українських героїв, які цілковито присвятили своє життя Україні. І не зрадили своїй посвяті ані на йоту. Одні з них, як, наприклад, Роман Шухевич, загинули, а їхні родини були жорстоко репресовані. І таких не сотні, і не тисячі, а сотні тисяч, лежать в рідній землі і на чужині. Нерідко усіма забуті. Нашому герою Господь відпустив іншу долю, і він зміг дожити до проголошення Незалежності і не втрачає своєї громадянської активності донині. Ось як Олесь Шевченко сам описує тодішній свій стан: “А тепер (настав. — Ред.) такий момент життя, який можна назвати радістю, вище якої в житті людини (нічого. — Ред.) не може бути. Це було 24 серпня 1991 року. Свій стан я не можу передати словами — то був ненормальний стан. Це було таке піднесення, така ейфорія, що такий стан не повторюється ніколи в житті людини. Слава Богу, що я від того піднесення, від тієї ейфорії не загинув, — тому що можна було і загинути. Це було якесь таке сп’яніння… Все життя мріяти… Не мені — нації мріяти! І ось нація дочекалася свободи. Це був день найвищої радості, день найвищої життєвої насолоди”. (З інтерв’ю, записаного Василем Овсієнком 21 жовтня 1998 р.).
Сьогодні Олесю Шевченку виповнюється 80 років. Вітаймо його з цим славним ювілеєм, бажаймо фізичного і духовного здоров’я, а родині усіх можливих благ. Сподіваємося, що він зуміє, попри заклопотаність (він і сьогодні перебуває у вирі громадського життя — виконує обов’язки голови Ветеранського об’єднання УГС і Київського товариства політичних в’язнів і репресованих), написати спогади про своє життя. Талант журналістаоповідача і нетривіальні події, що йому довелося пережити, можуть перетворити появу такої книжки в загальнонаціональну культурну подію.
Нашому побратиму і провіднику пану Олесю: многая літа, літа, многая літа!
