Георгій ЛУК’ЯНЧУК
Фото автора
81 рік тому, у березні 1939-го, українці на Закарпатті стали першим у міжвоєнній Європі народом, що не змирився з анексією, а зі зброєю в руках став на захист своєї свободи від агресії загарбників.
11 жовтня 1938 року Підкарпатська Русь/Карпатська Україна отримала самоуправний статус у складі ЧехоСловацької республіки. За короткий період часу регіон із периферії національного руху перетворився на справжній “український П’ємонт”, з яким українці всього світу пов’язували надії на відродження своєї незалежної соборної держави. Поява Карпатської України актуалізувала українське питання і на міжнародній арені. Вона стала предметом роздумів і обговорень міністрів, дипломатів та світової громадськості. Тільки протягом останніх чотирьох місяців 1938 року британська преса опублікувала близько тисячі статей і повідомлень про події і всередині, і навколо Карпатської України. У той час на Заході обговорювали можливі плани походу Гітлера на Схід з використанням саме українського питання. У середовищі дипломатів та ЗМІ склалося хибне враження, що Третій Рейх підтримує Карпатську Україну з метою забезпечення її незалежності й створення на її базі “Великої України”, що мала включати українські терени у складі Чехословаччини, Польщі, Румунії та СРСР. Галас, знятий з цього приводу західноєвропейською пресою, насторожив Угорщину й Польщу, а також викликав саркастичну реакцію Й. Сталіна на XVIII з’їзді ВКП(б), що засвідчило побоювання СРСР щодо реального існування Карпатської України як держави.
Про те, яку роль відіграло українське питання у міжнародній політиці у період чехословацької державної кризи, і що насправді думав про Карпатську Україну Гітлер та чому нею був стривожений Сталін і які цілі при цьому переслідував Захід, дізналися слухачі, яким пощастило побувати на лекції кандидата історичних наук, старшого наукового співробітника меморіального музею “Територія Терору” (м. Львів) Олександра Пагірі. Надзвичайно цікава лекція історикадослідника відбулася 13 березня в Інформаційновиставковому центрі Музею Майдану. Організаторами лекції, що відбувалася напередодні 81ї річниці проголошення президентом Августином Волошиним Карпатської України, виступили Український інститут національної пам’яті та Інформаційновиставковий центр Музею Майдану. “Найменша держава з найбільшими претензіями в Європі”, як називали її тогочасні політики, дипломати та журналісти, — Карпатська Україна 1938—1939 років, була доленосною подією в житті всього українського народу. Невеликому Закарпатському краю судилось відіграти в той час вагому роль в українському державотворенні, яке почало потроху зникати з європейської історії після поразки УНР. Навіть короткотривале існування цієї держави стало символом столітніх національних прагнень всього українського народу до своєї незалежності.
Створення Карпатської України в 1938—1939 рр. збіглося з гострою політичною кризою в Центральній Європі напередодні Другої світової війни. Закономірно, що суспільнополітичні процеси, які відбувалися в Європі загалом та в довоєнній Чехословаччині зокрема, складовою частиною якої з 1919 року було і українське Закарпаття, наклали свій відбиток на події у краї. Його доля розглядалася на Мюнхенській нараді чотирьох держав Європи, що визначила долю Чехословаччини. 5 жовтня 1938 р. подав у відставку президент ЧехоСловацької Республіки Е. Бенеш. Цим скористалися окрім словаків і українські автономісти, проголосивши 11 жовтня автономію Підкарпатської Русі. Тоді ж було створено перший український уряд Карпатської України на чолі з А. Бродієм. Однак новопосталий уряд через свою проугорську політику викликав незадоволення представників українського напряму. 26 жовтня 1938 р. А. Бродія було усунуто з посади голови уряду і новим прем’єрміністром Карпатської України обрано Августина Волошина. За короткий час існування уряд Волошина намагався вирішити важливі соціальноекономічні і культурні питання. Почалося й формування збройних сил Карпатської України — “Карпатська Січ”. Тим часом проблема Закарпаття набула розголосу далеко за межами своєї території. Уряд Карпатської України діставав всебічну підтримку з боку населення Західної України, окупованою на той час Польщею, української діаспори європейських країн, США та Канади, що вбачали в автономній державі зародок майбутньої Соборної України. Активізація політичного життя в Закарпатті викликала занепокоєння в сусідніх державах, особливо в Угорщині. Угорський уряд не відмовлявся від своїх територіальних претензій, апелюючи до рішення Віденського арбітражу від 2 листопада 1938 р. про передачу південної частини Закарпаття з містами Ужгород, Мукачево, Берегово, Чоп до своєї країни. Занепокоєна була і Польща, переживаючи за долю західноукраїнських земель… На шмат території зазіхала й Румунія. У таких складних зовнішньополітичних умовах відбулась ця важлива подія в історії Закарпатського краю — проголошення незалежності Карпатської України на засіданні Сойму 15 березня 1939 р. З трибуни Сойму звучали піднесені слова: “Наша Земля стає вільною, незалежною та проголошує перед цілим світом, що вона була, є й хоче бути УКРАЇНСЬКА. І коли б навіть нашій молодій Державі не суджено було довго жити, то наш Край залишиться вже назавжди УКРАЇНСЬКИЙ, бо нема такої сили, яка могла б знищити душу, сильну волю нашого українського народу!” Першим президентом незалежної Карпатської України став Августин Волошин, прем’єрміністром — Юліан Ревай. Сойм визнав державною мовою українську, затвердив державний гімн “Ще не вмерла Україна” та тризуб св. Володимира Великого у сполученні з гербом Закарпаття, державний прапор із синього та жовтого кольорів. Того ж дня Угорщина вступила на територію щойно проголошеної незалежної держави. Сили були нерівні, невелика кількість січовиків і загонів самооборони не могли протистояти регулярним угорським військам. Найбільш кровопролитні зіткнення відбулися на Хустському відтинку фронту, кульмінацією став бій на Красному полі 16 березня 1939 р. Тут карпатські січовики разом з українцями чехословацької армії та молоддю зі Севлюської учительської семінарії організували оборону проти регулярної угорської армії, озброєної танками, літаками, артилерією та важкою зброєю. Їм вдалося вдень затримати агресора, проте вже ввечері столиця Карпатської України впала. Загалом під час окупації території Закарпаття угорськими військами збройні сили Карпатської України провели близько 22 великих і малих боїв. Утрати січовиків у них становили до 1,5 тис. осіб убитими, пораненими та полоненими. Втрати противника склали від 100 до 200 убитими та до 500 пораненими. Після поразки Карпатської України ще 4,5 тис. патріотів стали жертвами угорського фашистського терору. Закарпаття знову стало розмінною монетою у планах великих держав, а ідеали Карпатської України було свідомо розтоптано і спаплюжено. Карпатська Україна як держава хоча й проіснувала недовго, проте заявила всьому світові про волелюбність українського народу, залишила вагомий слід в українській історії. Підтвердила, що Закарпаття є українською землею, а українці цього краю — невід’ємною частиною великої української нації. Сьогодні незалежна Україна гідно вшановує провідниківдержавників Карпатської України: в Ужгороді встановлено пам’ятник президентові Августину Волошину і пам’ятний знак на Красному Полі, де відбулась битва січовиків з угорськими окупантами, іменами діячів Карпатської України названо вулиці, площі, школи й інститути. До дня народження Августина Волошина — грекокатолицького священника і президента Карпатської України та напередодні 81ї річниці проголошення Карпатської України зусиллями громади Закарпаття в столиці України, на Аскольдовій могилі, постав пам’ятник Великому українському державному діячеві.
