Назар ДАНЧИШИН: «Найважливішою ознакою національної гідности є рідна мова»

Нещодавно у Львівській політехніці відбувся вагомий захід — “Українська в мережі: дискусія”. Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою (МІОК) запросив охочих поговорити про українську в інтернеті. Йшлося про те, наскільки потужно й впевнено почувається на сучасних мережевих платформах українська мова.
На це та багато інших запитань відповідали відомі українськомовні блогери й дослідники блогосфери. Серед них — Святослав Літинський, доктор філософії, громадський діяч, співавтор Закону про мову; Назар Савко, співак, музикант, композитор, фіналіст телеконкурсу “Голос країни”, співавтор популярного дитячого каналу “З любов’ю до дітей”; Юлія Сливка, письменниця, призерка “Книжкового форуму — 2019”, одна з найвідоміших українськомовних блогерок в Інстаграмі; Тарас Береза, автор оригінальних неакадемічних словників української мови; Наталія Павлишин, керівниця Центру комунікацій Львівської політехніки, Олександр Николяк, начальник управління молодіжної політики департаменту гуманітарної політики міста Львова, науковці МІОКу.
Модерував захід автор ідеї його проведення Назар Данчишин, інтерв’ю з яким і пропонуємо вашій увазі.

Назар Данчишин — 27-річний поет, науковий співробітник Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою (МІОК), викладач української мови як іноземної у Національному університеті “Львівська політехніка”, рок-музикант (соло-гітарист андеґраундного гурту “Poltva sharks”). 2018 року вийшла дебютна збірка поезій Назара “Постання в повстанні”, за яку він здобув премію “Молода надія” Всеукраїнського конкурсу патріотичної поезії імені Катерини Мандрик-Куйбіди (2019). Переможець Всеукраїнського поетичного конкурсу “Гайвороння” (2018), лавреат літературного конкурсу видавництва “Смолоскип” (2018). Автор доступного в інтернеті відеопроєкту “Мистецькі прогулянки з МІОКом”, у якому він бере інтерв’ю у відомих українських діячів культури як журналіст. Народився, живе та працює у Львові.

“Не спати, не стаґнувати, а впевнено будувати свою країну…”
— Що можете сказати про вживання української мови, зокрема в інтернеті?
— Розподіл 1000 найпопулярніших сайтів серед користувачів інтернету в Україні за мовою та доменними зонами, згідно з даними 2018 року, був таким: 9,4% — українськомовні, 63,1% — російськомовні, 27,5% — двомовні. Такі цифри подає ресурс inau.org.ua. Не дуже втішні показники й щодо музичних уподобань українських користувачів — за даними 2019 року найпопулярнішою піснею в українському сегменті Ютубу була російськомовна “Алкоголічка” коміка Пірожкова, а серед десяти найпопулярніших — лише одна українською мовою.
Утім, згідно з дослідженням Центру “Соціальний моніторинг” Українського інституту соціальних досліджень імені Олександра Яременка, винятково українською мовою вдома спілкуються 37% українців, переважно українською — 11 %, однаково часто спілкуються обома мовами — 23%, переважно російською — 14,5%, а тільки російською — 13,5 %. Тобто згрубша маємо 48% українськомовних, 28% російськомовних і 23% — двомовних.
— Що конкретно робить ваша установа для просування українського культурного продукту в мережі й не тільки?
— Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою вже багато років працює над популяризацією української культури в інтернеті — ми неодноразово проводили акції за участю українців із цілого світу, зокрема коли українські діти з усіх куточків планети читали на камеру поезію Тараса Шевченка (проєкт “Українські дітки читають “Кобзар”), Івана Франка (конкурс “Лис Микита з цілого світу” за участю співачки Джамали). Наступного року буде 150ліття від уродин Лесі Українки, і ми готуємо масштабну спільнодію, до якої долучаться й сучасні знаменитості.
Звісно, коли говоримо про українську культуру і передусім художню літературу, адже саме вона найповніше розкриває сутність мови, — не можна, ба навіть неприпустимо, обмежуватися лише класиками ХІХ — першої половини ХХ століть. Отож ми започаткували й успішно реалізовуємо проєкт відеоінтерв’ю із сучасними діячами української культури: “Мистецькі прогулянки з МІОКом”. Зокрема, на сторінці МІОКу у “Фейсбуці” та на нашому каналі в “Ютубі” є мої розмови з Ігорем Калинцем (моїм поетичним Учителем), Оксаною Забужко, Тарасом Компаніченком, Галиною Крук, Наталією Половинкою, Марком Робертом Стехом та багатьма іншими. Однак, ці інтерв’ю не лише блоґ у мережі, а й матеріал для навчального посібника з української мови як іноземної, який наша інституція незабаром презентує — конкретно до цих відео розробляю вправи на авдіювання.
А від 25 до 28 червня цьогоріч ми проведемо бієнале “Українська мова у світі: відступ чи поступ?” — масштабний захід, на який запрошено потужних інтелектуалів не лише з галузі мовознавства.
— “Українська мова — це мова успішних проєктів” (Андрій Яців). Хто цього найбільше вчить: батьки, школа, ВНЗ, громадські організації?
— Усе в комплексі. Утім, перші уроки життя особа, звісно, отримує в родині.
На закладеному в сім’ї фундаменті школа може лише допомагати будувати індивідуальність учня. В університет, по ідеї, має вже вступати сформована, хоч і не вповні зріла особистість.
Сьогодні ж, якщо подивитися на те, кого суспільство обирає у владу, які сторінки в інтернеті найчастіше відвідує, які телепередачі і телесеріали дивиться, яку музику слухає, можемо констатувати, що суспільство — безпардонно інфантильне, злочинно наївне. Маса, не вміючи бачити головного, тоне в хаосі другоряддя…
— Як Ви вважаєте, чи довго йшов до нас наш мовний закон: 1991го — незалежність, і аж 2019го — набув чинності?
— Закон про мову 1989 року, ухвалений ще за “совка”, був чи не максимально проукраїнським за умов, у яких його писали, і діяв в Україні аж до 2012 року, поки режим донецького криміналітету протягнув у Верховній Раді сумнозвісний ківаловоколєсніченківський закон.
Чим довше барилися з ухваленням адекватного мовного законодавства, яке б утверджувало українськість, тим ближче були до втрати суверенітету (а ця втрата таки сталася 2014 року, з початком військової агресії московитів).
Навіть у проукраїнському середовищі є і прихильники, і противники нового закону про мову, ухваленого 25 квітня 2019 року. Однак той парламент, який маємо зараз, на моє переконання, може запропонувати тільки щось гірше. Тому мусимо захищати цей закон від ймовірних посягань агентури з депутатськими значками.
— Чи належно захищають державну мову у школах, вишах, на підприємствах, у владних інституціях, інтернеті?
— Найпоказовіший приклад — вбивство українськомовного громадянина, волонтера Артема Мірошниченка в Бахмуті наприкінці 2019 року на підконтрольній Україні території Донеччини. Вбивство за його українськомовність. І вбивці — неповнолітні. Це, поза сумнівами, показник і того, як працювала школа — навіть у закладах з українською мовою навчання, у Києві, Харкові, Одесі, вчителі всі ці роки дозволяли собі на перервах спілкуватися мовою, насильно насадженою нам із Москви. Це — результат “какаяразніци”, пропагованої, до речі, досі з уст президента. А відповіддю на те, чи належно українську мову здатна захистити держава сьогодні, стане результат судового процесу над убивцямиукраїнофобами.

“Ми — автохтонна нація на своїй землі…”
— Чи можемо говорити про популяризацію української пісні останнім часом?
— Українськомовної популярної музики завдяки квотам останніми роками значно побільшало на радіохвилях. Але те, що чую часом із колонок школярів у спальних районах Львова, змушує хапатися за голову. Низькопробна російська музика “учіт жизні”, ліпить з українськомовних дітей те, що потрібно ворогові. Наразі ж і діди, і батьки, і діти — носії “стокгольмського синдрому”, себто досі заручники, та ще й з позитивним ставленням до ворога.
— Взагалі в містах України ми дочекаємось колись звучання української мови, яка б усетаки переважала вживання російської?
— Треба розуміти, що після Другої світової і Львів був тотально росіянізований. Приїхавши сюди в 1950ті, поет Андрій Малишко був шокований і обурений змосковщеним Львовом. У 1962му в “оспалий”, за словами Івана Драча, Львів, щоб його будити, приїхали перші київські шістдесятники (Микола Вінграновський, Іван Дзюба і Іван Драч). Це дало для української культури свої плоди — про вирішальне значення зустрічі цих митців зі студентською молоддю в Університеті Франка згадував Ігор Калинець, який згодом став політв’язнем за свою поезію. Але у 1980ті Львів, усупереч політиці окупантів таки зукраїнізувався, а все завдяки приїзду нових “робочих рук” з українськомовних приміських околиць та області. Мовний ландшафт міста змінився, зрештою, й чимало нащадків прийшлих російськомовних “освободітєлєй” з часом асимілювалися. Тож ніщо нав’язане не вічне.
— У Кропивницькому впродовж чотирьох днів тривала студентська конференція. Олександр Николяк, начальник управління молодіжної політики департаменту гуманітарної політики міста Львова, у своєму виступі під час дискусії сказав, що там лише семеро людей, і ті з Львівської політехніки, спілкувалися українською. Тож куди йдемо?
— Але він також сказав, що через тверду поставу львівських українськомовних студентів, які не переходили в Україні на іноземну мову, решта учасників спілкувалися з ними лише державною. Те саме можу сказати й зі свого досвіду. У торішній подорожі в Норвегію в туристичній групі української молоді було 45 осіб і українською спілкувалися з них десь половина. Зпоміж тих, хто принципово спілкувався з “одногрупниками” в подорожі українською, був і я. Власне, люди переходили на українську у спілкуванні зі мною — без агресії, а просто завдяки сильному позиціонуванню себе як українця я спонукав говорити зі мною мовою нашої країни.
Зрештою, під час дискусії “Українська в мережі” Святослав Літинський зауважив, що достатньо лише 3,5% активних, пасіонарних людей для того, аби відбувалися позитивні зміни. Це працює.
— Що знаєте про групу “Чиста мова”, про яку згадував автор оригінальних словників української мови Тарас Береза?
— Це спільнота у “Фейсбуці”, яка пропагує творення чи вживання слів питомо українських замість кальок з російської, англійської тощо. Серед пропозицій є повернення слів, насильно витертих зі словників у совєцькі часи, а є й вдалі новотвори. Схожу роль виконує сайт “Словотвір”, де не лише фахові мовознавці, а й аматори можуть долучитися до створення нових слів на позначення нового явища. Серед найвдаліших прикладів таких новотворів я б виокремив “застосунок”, “спільнодію”, “спільнокошт”…
— Чи знає українське суспільство про те, що українська мова п’ятнадцята у Вікіпедії, 2730та у світі, 8ма — у Європі, у п’ятірці мов за фразеологічним багатством?
— Важко сказати, чи такими речима цікавиться більшість суспільства. Достатньо, зновтаки, аби пасіонарії цим горіли і запалювали інших. Саме так було на Майдані в Києві наприкінці 2013го — на початку 2014го. Коли почалася війна саме пасіонарії втримали нашу державність усупереч ножам у спину від “західних партнерів” і постмайданної влади. Українську мову утверджуємо за тим самим принципом — активна меншість завжди сильніша від пасивної збайдужілої маси.
— “Нам треба об’єднуватися в мові”, — чи пам’ятає про це професура, виховуючи студентів на сході та півдні України?
— Маємо чимало добрих науковцівосвітян — у Запоріжжі Олега Богуславського, який заснував в інтернеті портал “Діаспоріана”, де розміщено сотні рідкісних видань української політичної еміграції ХХ століття; у Харкові працював інтелектуал Леонід Ушкалов, царство йому небесне, один із найпотужніших дослідників української літератури, працює поет і літературознавець Ростислав Мельників. Треба їхню діяльність щодо поширення української ідеї підтримувати.
Нація має розуміти, що мова — не одяг, який можна скинути, а те, що йде з людського єства.
Втім, саме мова — цемент, без якого не обійтися у творенні однієї спільноти. Хто закине про Бельгію чи Швейцарію, які мають кілька державних мов, продемонструє невігластво, адже, поперше, ці держави поділені на етнічні частини, і в Бельгії, наприклад, франкофони і фламандці вельми недоброзичливі одне до одного і “зі своїм уставом до чужого монастиря не попруться”, а у Швейцарії, наприклад, люди з італійського кантону обурюватимуться, якщо до них прийде влада з німецького кантону. А тепер погляньте на Білорусь, де з приходом диктатора Лукашенка стався реванш “совка” і російська набула статусу державної, по суті, замістивши білоруську, себто давши змогу прийшлим мову аборигенів не вчити і продовжувати їх асимілювати. Сьогодні за звернення в каварні Мінська білоруською одного активіста судять, бо він не захотів переходити на російську і вимагав обслуговування іншою державною мовою.
Ми — автохтонна нація на своїй землі, після тривалих окупацій ми відновлюємо свою державу, а це не буде легко.
Головне — не підлаштовуймося під віяння і так звані “тренди” ні в інтернеті, ні в реальному світі; створюймо свій порядок денний — він обов’язково буде українським. Є різниця, якою мовою. Є різниця, у якій країні.

Богдан ЗАЛІЗНЯК,
керівник пресцентру наукової журналістики ЗНЦ НАН і МОН України

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment