В одному з випусків газети “Слово “Просвіти”, а саме у ч. 7 за 13 — 19 лютого 2020 р., я зверталася з проханням про збір коштів на операцію для видатного вченого-україніста, який проживає в Росії, історика Анатолія Авраменка (стаття “Лінія фронту — Кубань”).
Нині настав день подяки всім, хто долучився до збору коштів: редакції газети “Слово “Просвіти”, а особливо пані Любові Голоті, науковцям Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського, Інституту історії України та Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, просвітянам, духовенству і парафіянам Свято-Покровської Подільської церкви м. Києва, зокрема, преосвященному єпископу ПЦУ Володимиру (Черпаку) і просто небайдужим людям, які долучились до цієї святої справи. Особлива подяка моєму співорганізатору, етнографу Галині Борисівні Бондаренко, стараннями якої зібрано половину необхідної суми, пані Марії Полубок, родина якої переказала незнайомій їм людині 5 тис грн., пані Ользі Олександрівні Вишневській, яка надіслала кошти в сумі 2300 грн., археологу Сергію Сегеді, пану Миколі Кучеренку, пані Наталії Іванівні Булаєвській, а також усім, хто перерахував гроші анонімно. Разом ми зібрали 31 тис. грн., необхідних для лікування. Гроші були надіслані 17 березня через “WESTERN UNION”, і того ж дня надійшов подячний лист від Анатолія Михайловича, адресований усім нам:
“Щойно одержав переказ, надсилаю копії квитанцій, що я підписав (якщо треба звітувати). Прошу повідомити всіх небайдужих людей, які мене рятують:
Дорогі друзі — знайомі і незнайомі! Ви дуже допомогли мені в тяжкий час і не можу знайти адекватних слів, щоб подякувати. Коли Україна тяжко живе, бореться з агресором, шукає кошти на допомогу пораненим і тяжко хворим в своїй державі, коли мільйони людей мають жебрацьку пенсію — ви знайшли можливість допомогти мені, і це вражає! Так склалася доля, що я мешкаю в Росії, але тут не можу сподіватися на допомогу від колишніх колег, бо абсолютна більшість підтримує “Кримнаш”, а я вважаю це агресією. Вони знають, що я український дослідник, який мешкає в Росії, а тому краще про мене не згадувати, бо можна загубити свою кар’єру.
Я обіцяю всім, хто мені допоміг, боротися за свій зір, знайти лікарів, які допоможуть це зробити (сподіваюсь на операцію), продовжувати дослідницьку роботу на користь української науки — скільки здоров’я вистачить. І вам усім, дорогі друзі, бажаю здоров’я і добра. Якщо ви є — Україна має чудове майбутнє, незважаючи на тимчасові проблеми. Пишаюсь тим, що я теж українець”.
Тож низько вклоняємося усім, хто допомагав. Здоров’я та добра вам усім! І знайте, що навіть кухлик води, піднесений подорожньому, не буде забутий у Господа, — за все ми одержимо винагороду у свій час. Правдиві також слова Спасителя: “Що вчинили ви ближньому своєму, те Мені ви вчинили”.
З щирою повагою,
Людмила Іваннікова.
