Едуард ОВЧАРЕНКО
Репертуар Київської академічної майстерні театрального мистецтва “Сузір’я” нещодавно доповнився двома новими виставами. Катерина Степанкова на основній сцені поставила трагікомедію “Бельведер” за п’єсою Анатолія Дяченка, а молода режисерка Ірина Гочашвілі на мікросцені — трагіфарс “Крик під льодом” за мотивами п’єси Бертольда Брехта “Страх і відчай у третій імперії”. Обидві постановки змушують глядача замислитися над непростими процесами, які нині відбуваються в нашому суспільстві.
У виставі “Крик під льодом” на сцені шість родин, які шукають діалогу з владою. Але виявляється, що влада вже пробралася всередину цих сімей. Диктатура живе у серцях найближчих людей. Творці вистави намагаються знайти відповіді на запитання: ким стає людина, яка отримала владу чи ілюзію влади? Чи здатна вона тепер чути? Скільки ще спроможна існувати така сім’я?
— Я люблю інтелектуальний театр. Для мене важливо, щоб він ніс думку. Аби театр закликав глядачів не лише до співчуття. Хоча співчуття теж важливо, якщо ти на сто відсотків упевнений, що цьому персонажу треба співчувати, — розповідає Ірина Гочашвілі. — Мені хотілося, аби глядач, який дивитиметься виставу, критично оцінював персонажів.
Ми обрали такий матеріал, тому що в країні війна. А саме в цій п’єсі Бертольд Брехт акцентував увагу на тому, як руйнуються стосунки між людьми. Мені хотілося поговорити про те, як вони руйнуються між чоловіком і жінкою в умовах жорсткої диктатури влади, в умовах війни. І відповідальність тут лягає насамперед на жінку. Від неї залежить ситуація в родині. Композицію побудовано так, що від сцени до сцени стосунки в родині дедалі більше руйнуються з вини жінки.
Звернулася з ідеєю поставити цю виставу на мікросцені Київської академічної майстерні театрального мистецтва “Сузір’я” до художнього керівника театру, народного артиста України Олексія Кужельного. Вона його зацікавила, а антураж мікросцени ідеально підійшов для постановки.
Серед акторів — Юрій Потапенко, який багато років служить у Київському національному академічному Молодому театрі. Світлана Шалига працювала у Вінницькому академічному музично-драматичному театрі імені Миколи Садовського та Малому драматичному театрі. Людмила Кандраєва та Едуард Сологуб — у театрі “Браво” та антрепризах. Роман Листопад — актор Театру на Михайлівській. Також маємо два дебюти. Вікторія Таран закінчила акторський курс Національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, згодом навчалася на режисерському, а в театрі до цього не грала. Ксенія Роскошная — оперна співачка.
У виставі використано музику Моцарта, підібрали до неї слова Бертольда Брехта. Тут потрібна була “вічна” музика, яка
уособлювала б те, що порушені у виставі проблеми будуть актуальні в усі часи. Також використовуємо пластичні переходи на музику Свиридова.
Час у нашому трактуванні — це ляльковод, а всі персонажі — ляльки. Відповідне пластичне рішення, яким займався Юрій Потапенко, а балет створив Максим Булгаков. Задоволена їхньою роботою, сподіваюся, що ми ще попрацюємо разом.
Жанр вистави — трагіфарс. Декому може здатися, що комедія легковажна. Насправді в ній більше глибини і правди, ніж в інших жанрах. Через асоціативний ряд намагаємося критично поглянути на події вистави і зробити висновки.
Сценографія в нас теж одна з дійових осіб. Камінь — це зла доля. А стіна — неприступна влада, вона віддаляє, створює конфлікти, діє як агресор на стосунки між людьми. У кінці вистави є сцена, коли люди підходять до стіни, намагаються її розірвати і протягнути руку через стіну.
У виставі показані образи ляльок, що переходять зі сцени у сцену. Актори грають різних персонажів, тому в них є лише елементи костюмів, які натякають, що це штурмовик, робітник, єврейка та ін.
Прем’єра була 11 грудня. Відтоді відбулося 5 показів. Вистава змінюється, актори постійно привносять у неї щось своє. Якщо глядач виходить після показу і починає розмірковувати над порушеними тут питаннями, якщо його зачепило за живе, — це вдала вистава.
Кіно назавжди залишиться таким, яким його зняли. А вистава — це живий організм, який дихає, вчиться ходити. Мені цікаві режисерські ходи, що впливають на емоційний стан глядача, змушують його думати. А дійти до глядацьких сердець насправді дуже непросто.
Гірка і смішна, дотепна і філософська п’єса Анатолія Дяченка “Бельведер” спонукає до роздумів. Вона написана майже 30 років тому, але актуальна й сьогодні.
Невідомо, якими шляхами доля привела двох жінок на звалище. Одна з них облаштовує свій маленький світ і ховається в ньому за уявними стінами палацу з бельведером. Інша — нишпорить у смітті, збираючи все, що може знадобитися для життя. Але раптова поява незнайомця, який приходить і падає без тями, приводить до конфлікту між двома жінками. У спробах дійти до згоди розкриваються їхні долі й характери, біль та світогляди. Згодом з’ясовується, ким є цей незнайомець. Але чи він той, за кого себе видає? Можливо, це президент країни, а може, божевільний, який утік з психіатричної лікарні.
Актори Катерина Степанкова, Лариса Руснак і Ахтем Сеітаблаєв протягом двох годин тримають глядачів у напрузі, але вгадати, чим завершиться ця незвичайна історія, напевне, мало хто зможе до самого фіналу. Крім майже кримінального сюжету постановка змусить багато про що замислитися, зокрема про те, як далеко народні обранці від тих, хто за них проголосував, їм буває важко навіть зрозуміти ті проблеми, що турбують пересічних громадян.
Багатьом запам’ятається сценографічне рішення Ірини Горшкової. Тут машина, яка нікуди не їде, телефонний апарат, з якого не можна подзвонити, і телевізор, який не показує. Однак з розвитком подій ці декорації можуть і “ожити”.
Театр не дає конкретних відповідей на питання. Але він змушує людей самим шукати ці відповіді, а інколи спонукає щось змінювати у своєму житті.
