«Повість про три дороги»

Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ

Це назва нової книжки Миколи Горбаля. Коли б у нас була відповідальна історична політика, як це є, скажімо, у сусідній, Польщі, то це легендарне ім’я часто згадувалося б у ЗМІ і не вимагало б представлення. Пан Микола та його побратими, колишні дисиденти, щонайменше раз на квартал виступали б з лекціями в школах чи в університетах про феномен українського дисидентства, про рушійну силу, яка в умовах жорстокої російської окупації, що маскувалося під облудним терміном “радянська влада”, давала людям віру у самостійність української держави.
Але ми, на жаль, поки не живемо у державі, світлий образ якої вивів Микола Горбаль у його попередній книзі — “Повернення”. Поки що ми живемо у ментально совдепівській державі, в якій “порядок денний” формує путінськокремлівська пропаганда та її малоросійські підспівувачі з їхньою “какаяразницкою” “ідеологією”. Тому такі постаті як Микола Горбаль вимагають хоча б коротенького нагадування. Отже, Микола Горбаль — український дисидент, учасник руху шістдесятників, багаторічний політв’язень комуністичного режиму, згодом політикдержавник, громадський діяч, а на додаток ще й письменник.
Він пройшов справжнє пекло совєтських тюрем і концтаборів. І не зламався там, на відміну від морально слабких осіб, яких система зламала вже в таборах або лише натяком, що така дорога може стелитися. Він їх не осуджує, а каже, що це важка ноша, з якою людині мимоволі доведеться жити до кінця днів. Однак, як колишній політв’язень, дуже дивується іншим. Дві особи, які мали вплив на страждання і концтабірні поневіряння Миколи Горбаля, вже у час незалежності України, змогли стати лауреатами Національної премії України імені Тараса Шевченка. Одна з них, як свідчать нині оприлюднені документи, писала доноси прямо в таборі, що Горбаль не став на шлях покаяння і виправлення, а друга давала “експертизи”, що творчість Горбаля є “антирадянською” та “націоналістичною” і вимагала суворого покарання. Більш детально на цій недузі нинішнього українського суспільства, яке поки глибоко деморалізоване російським інформаційним впливом, зупинюся трошки пізніше.
В останній із виданих М. Горбалем книг — “Повість про три дороги” показано, що автор цієї книжки, яка по суті є продовженням його “Повернення”, за обріями бачить світлу дорогу українського майбуття. Елементи містики у повісті тільки підсилюють авторське трактування присутності у грішному світі не тільки демонів великодержавності, а й Бога. Кожне сказане автором у книжці слово базується на його вірі в Божу опіку над багатостраждальною Україною. Остання із виданих Миколою Горбалем книжок (192 сторінки) буде корисною тим, хто нарікає, що через ненаситність “шлунків” (цей зневажливий термін часто використовується після безвідповідальних виборів 2019 року), через їхню політичну та національну недалекоглядність, через намагання усе зводити до матеріальної складової буття, усі наші національні здобутки останніх 30 років (відлік слід вести від 16 липня 1990 р., від дня ухвалення декларації про державний суверенітет України) нині руйнуються.
Я особисто повністю солідаризуються з думкою Миколи Горбаля, що морально хворе суспільство (за кілька століть російського поневолення ін’єкція москвитинської аморальності активно вводилася в українські душі) без Божої допомоги не здатне збудувати морально здорову, соціально справедливу, багату державу. Це особливо гостро показано у третій книзі Миколи Горбаля “Презентація життя”, що вийшла накладом автора в 2006 році. Хоч цю книгу (400 с.) називають модерною мемуаристикою, насправді це гармонійне поєднання цікавої мемуаристики (особливо розповіді про родину Світличних), дуже гострої публіцистики і постановки нині дуже актуального питання про межу між можливим компромісом і зрадоюкапітуляцією. Мене особливо шокував епізод, де показано як якийсь юнак намагався “вчити” невідомого йому багатолітнього політв’язня, як правильно поукраїнськи треба вітатися…
Нині у творчому доробку Миколи Горбаля 5 книг. Першою була збірка поезій та пісень, написаних впродовж 1970–1980х рр. в ув’язненні — “Деталі піщаного годинника”. Вийшла вона з передмовою Надії Світличної в 1983 році у ньюйоркському відділі видавництва “Сучасність”. У книзі Миколи Горбаля “Повість про три дороги” чомусь зазначено вихід 1984 роком. А перед тим, в 1981 році, також в НьюЙорку, вийшла збірка тюремних віршів, адресованих синові Андрієві “Коломийка для Андрійка”. Вона викликала великий резонанс в українському середовищі у вільному світі.
Читач в Україні мав змогу ознайомитися з Горбалевим “піщаним годинником” через чверть століття від виходу першого, закордонного видання. У 2008 році, в Києві, з передмовою Євгена Сверстюка у видавництві “Факт” вийшло друге, доповнене видання збірки “Деталі піщаного годинника”.
З “Деталями піщаного годинника” людинипіщинки у натовпі, яка попри все має свою місію у земному житті, пов’язана друга книга Миколи Горбаля — “Один із шістдесяти”. Це унікальне поєднання спогадів та щоденникових записів. Зокрема — цікава хроніка подій 2000 року, до яких я, тоді активний журналіст, також трошки причетний. Микола Горбаль був дуже вразливим до глибокої аморальності, яка у часи президенства Леоніда Кучми запанувала в українському політичному житті.
Цікаві історичні екскурси Миколи Горбаля. Особливо до рідної Лемківщини. У книзі “Один із шістдесяти” майстерно показано підступну і злочину і суть “русского міра” кінця XIX ст. — початку і середини XX століття. Йдеться про страшну російську брехню стосовно російського походження лемків, маніпулювання поняттями “русин”, “русскій” і штучності, політичності походження українського етносу. У першій книзі вражаюче показано як одна із жертв російської пропаганди, вже немолода лемкиня, по суті відвертається від свого сина, за те, що, той, вихований “Просвітою”, заперечує її “концепцію” про релігійну й етнічну єдність мешканців Лемківщини й віддалених від них більше як на 1000 кілометрів народів Московщини.
Головними пропагандистом цієї “концепції” у кінці XIX ст. й до середини була XX була православна церква. І не у православ’ї тут суть проблеми, бо й католицизм, і православ’я — одна християнська віра. А маленькі догматичні відмінності, навіть не помітні рядовому віруючому. Суть проблеми — у російській специфіці виховання духовних кадрів. Їх готували (і донині готують!) не як високоморальних християнських філософів, які мають допомагати людині йти до вічності, творячи на своєму шляху добро, а як пропагандистів російської імперії.
Відповідь на це питання, вдаючись до містики, шукає Микола Горбаль у всіх прозових книгах. Автор найновішої із них не приховує, що написані ним книжки були б іншими, коли б на своєму тюремному шляху не зустрів він глибоко віруючої людини, містика, багатолітнього політв’язня Семена Скалича. Він присутній у всіх прозових книгах Миколи Горбаля. Хоч у “Презентації життя” це ім’я прямо не згадується, проте, за словами автора, багато із тюремних розмов з містиком він “вклав” в уста одному з персонажів його трьох книг — отцеві Валерію Лукашевичу, який активно присутній у цій книжці. У особі отця Валерія показаний один з символів духовної нескореності України. Це син грекокатолицького священика з Тернопілля — отця Андрія, якого репресіями після 1946 року змусили перейти в московське православ’я. Йому ставилося питання просто: або Сибір, або московське православ’я! Син, прагнучи стати також душпастирем, за порадою батька їде вчитися до ленінградської духовної семінарії. За словами літературного отця Андрія, лише там у 1950х роках в СРСР у духовних семінаріях ще збереглися якась ерудиція і духовність. Проте вони були більмом в оці російському шовіністичному і глибоко матеріалізованому церковному керівництву. Якщо читати усі три книги Миколи Горбаля, у яких показно образ отця Валерія Лукашевича, побачимо велику драму освіченої людини, свідомого українця, яка в час цинічної бездуховності і заробітчанства “святих отців” вважає своїм покликанням духовне служіння своєму народові. Автор у всіх книгах — “Презентація життя” (2006), “Повернення” (2015) та “Повість про три дороги” (2020) послідовно доводить, що ніхто не може стати елітою нації без глибокої загальної та національної ерудиції, без високого рівня духовності.
І хоч роман Миколи Горбаля “Повернення” закінчується світлим моментом встановлення дипломатичних відносин між Україною і новими державами, які утворилися на руїнах того, що поки що звуть Російською Федерацією, проте у новій книжці письменник знов повертається до свого минулого.
Описана у першій частині повісті “Дорогою у минуле”, була це “особлива” подорож у минуле, насичена вражаючими свідченнями страшного часу. Його супутницею була дика ментальність, у якій “право сили” панувало над силою права. Тому Миколу Горбаля напередодні очікуваного його звільнення з Новоданилівських каменоломів (Миколаївська область), де він карався за участь в УГГ, “ощасливили” повідомленням про нову кримінальну справу за “очорнення радянської дійсності”. Одним з проявів дикості було знущання над дружною Миколи. З цензурованих листів каґебісти знали, що дружина приїде зустрічати Миколу в Новоданилівку, проте не попередили, аби вона не їхала, бо його не відпустять. Це цинізм вищої міри.
Горбалева повість про дорогу в минуле починається не від першого дня першого ув’язнення, а від останнього дня другого ув’язнення. Як один з активних учасників УГГ карався він у каменоломнях гранітного кар’єру “за намір до зґвалтування”. Хоч тюремні наглядачі “вірили” написаному у вироку (або вдавали, що вірять), то в’язні не вірили!
Коли за день до звільнення з табірного гучномовця прозвучало “Асуждений васьмово атряда Нікалай Ґорбаль с вещямі на етап!”, патріоткаторжанин зрозумів, що йому “шитимуть” нову справу. Він вже знав, що членів Української Гельсінської групи — Василя Овсієнка, Юрія Литвина, Ольгу Гейко, — котрі також за сфабрикованими справами каралися у кримінальних таборах, не випустили з цього ув’язнення, а відкрили нові кримінальні справи й повторно судили.
Миколу воронком привезли в тюрму Миколаєва. А там, коли годинник почав відлік перших хвилин волі, вночі до Миколиної камери, що знаходилася в корпусі смертників, зайшла “пристаркувата сіра особистість”, яка назвала себе прокурором Миколаївської області: “Я (ім’я рек) прішол поставить вас в ізвєстность: ви арєстовани!” І показав санкцію на арешт. “Ви подозреваетесь в содєянії прєступлєній по статте 187 прим. Уголовного кодекса УССР”.
Ця стаття передбачала покарання за “наклеп на радянську дійсність” і вважалася не політичною, а кримінальною…
Дізнавшись про свою “нову перспективу” Микола Горбаль згодом написав про цю мить: “Сів на нари. Усе зрозуміло — судитимуть знову. Ще невідомо за що, але для тоталітарного режиму “бил би чєловєк…”. Їм треба члена УГГ не випустити з ув’язнення”… Однак поки дійшло до суду, були цинічні спроби фізично, а відтак морально зламати дисидента. Повсякому його намагалися схилити, аби повторив “подвиг” Олеся Бердника, аби написав “покаянну заяву”, аби засудив членівзасновників Української Гельсінської Групи (це правозахисна організація, що виникла після наради в 1975 р. лідерів Європейських країн, США і Канади в столиці Фінляндії Гельсінкі й ставила метою сприяти владі у виконанню рішень цієї наради).
Ломка Миколи Горбаля почалося з того, що у миколаївській тюрмі його поклали на вошивий матрац. Кожної ночі з сусідніх камер лунали дикі крики засуджених до страти. Кожної ночі за вікном дико вила собака, не даючи людині заснути. А наступного дня, спокушаючи Миколу фільмом, як вільно у Києві над Дніпром гуляє Олесь Бердник, демонструючи йому побільшену до плакату Бердникову “покаянну заяву”, кагебіст допитував, невільника, чи той вже подумав, чи вже визначився? Підсовуючи до підписання аркуш паперу, кагебіст продовжував спокушати: “І уже завтра будєтє на свободє”…Микола не піддався спокусі. Чи важким було приймати таке рішення, можна дізнатися з книжки “Повість про три дороги”. Тим паче, що не було ніяких гарантій, що у випадку Миколи Горбаля кагебісти, виманивши підпис зради, дадуть обіцяну волю. Вони мали на нього велику їдь за статтю “Життя в кримінальному таборі”, яка була опублікована в Парижі у газеті “Українське слово”.
Микола Горбаль восени 1984 року, стоячи перед реальною небезпекою третього ув’язнення, нічого кагебістам не підписав — це був не лише його моральний вибір. Це було його призначення. Я на цьому призначенні трошки пізніше детальніше зупинюся.

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment