До 95-ліття заслуженої просвітянки, членкині ОУН, політв’язня Ганни Іваницької
Наталя ГУМНИЦЬКА,
член “Просвіти”, Львів
Боротьба за Українську державу триває безперервно впродовж багатьох століть. Це стосується переважно гуманітарної сфери. У цих змаганнях за національну незалежність і свободу загинули тисячі синів і дочок землі української, імена багатьох з яких досі залишаються невідомими. Дуже дивним є судження деяких політиків і просто громадян, що наша відроджена Українська Держава 1991 року постала без жертв. Це хибне твердження, спричинене незнанням історії України, а часто навмисним її перекручуванням противниками нашої незалежності.
Саме тому на порядку денному сьогоднішнього державотворення гостро стоїть проблема просвітництва нашого соціуму, особливо молоді, щодо героїчних сторінок нашої історії і тих, хто був їхніми творцями. На особистих прикладах пасіонарних учасників змагань за незалежну соборну Україну, за її повернення у лоно демократичних європейських країн має формуватися наша національна гідність, тожсамість, самоідентифікація, самодостатність, гордість за належність до великої культурної нації. Знання своєї об’єктивної історії, своїх героїв в усіх ділянках суспільного життя має стати дієвим щепленням проти ідеології “русского міра”, яка ось уже близько тридцяти років нашої незалежності процвітає, на жаль, в Україні.
До численної когорти скромних героїнь, які присвятили своє життя боротьбі за визволення України з полону тоталітарної радянської пропаганди, за право на рідній землі бути українцем з усіма фундаментальними національними атрибутами: мовою, історією, традиціями, релігією вповні належить Ганна Степанівна Іваницька, уродженка с. Дмитровичі на Львівщині. Народилася 31 березня 1925 року у багатодітній родині свідомих українців, господарів на своїй рідній землі, активістів Товариства “Просвіта”. Батько Степан Бардин був авторитетом для маленької допитливої Ганнусі. Вона захоплювалася його розповідями про роки борні у лавах Українських січових стрільців за волю України. А від матері Розалії, з дому Лещишин, перейняла глибоку любов до українського поетичного слова, української невмирущої пісні. Сакральною постаттю, оберегом українського слова в родині була постать Тараса Шевченка. Після тяжкої денної праці мати не раз просила Ганнусю: “Почитай мені, дитинко, Шевченка”. Не дивно, що твір десятикласниці Ганни про Шевченка вчителі зачитували учням як взірцевий. Хоч господарство потребувало багато праці, усі діти успішно навчалися, брали участь у просвітянських заходах. Показово, що батьки прийняли у свою багатодітну родину на виховання сироту Івася. Це був десь 1932—33 рр.
Навчання у початковій польській школі (1931—1935 рр.) гартувало дух українки. Ось фрагмент спогаду юної Ганни про цей період навчання: “У нас були вчителькипольки. На все життя я запам’ятала, як одна з них обізвала хлопця, який був неуважний: “Ty, kabanie ostatniego rzedu! Ty, ruska swinio, siedz cicho!” (“Ти, дика свиня з останнього ряду! Ти, руська свиня, сиди тихо!”). Нас називали русинами (rusinami), а не українцями”. Дмитровичі належали до патріотично налаштованих сіл, яких на Західній Україні було багато. За спогадами героїні нашої розповіді, щонеділі після літургії у грекокатолицькій церкві селяни збиралися в читальні “Просвіти”. Там під керівництвом учителів Дмитрасевичів і місцевого священника розмовляли про історію українського народу, безалкогольні “чайні вечори”, молодіжні фестини, репетиції хорових і драматичних гуртків, проводили урочистості на вшанування велетів українського слова Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка. Серед активних учасників “Просвіти” був син учителів Антона і Кароліни Дмитрасевичів Тадей, який повернувся з польського концтабору у Березі Картузькій. Ганна пережила багато драматичних і трагічних подій, які сформували її як переконаного дієвого патріота України, загартували її волю до перемоги на все життя. З приходом радянських “визволителів” у Галичину у вересні 1939 року відбулися брутальні акції з організації колгоспів, ліквідації міцних селянських господарств через конфіскацію усього надбаного тяжкою працею майна. Тих, хто чинив спротив, відправляли на Сибір. Така доля спіткала рідного брата батька Ганни Григорія з родиною. А у родині Ганни забрали її улюблених корівок Красульку і Шпульку. Та найтрагічнішим була втрата улюбленого батька, який не витримав гнаних більшовиками етапів на будівництво шанців у Мостиську і помер наприкінці літа 1941 року. Але дівчина не опустила руки, а пішла навчатися у Державний учительський семінар у Яворові. У 1941 р. вступила у патріотичну Виховну спільноту української молоді, а згодом, у 1942 р., стала членкинею, активною провідницею Юнацтва ОУН під псевдо “Мотря”. З приходом німців не стало легше. Свідома молодь швидко зрозуміла плани німецьких завойовників, після закінчення четвертого курсу семінару Ганна вирушила у підпілля. Члени Юнацького ОУНу проходили вишкіл тільки вночі. Вони засвоїли Декалог українського націоналіста, історію України, умови конспірації і багато інших засад підпільної боротьби. У цей час Ганна знайомиться зі студентом Львівського вишу, членом ОУН Василем Будзином, який став її першим і єдиним коханням на все життя, яке, за словами Ганни, допомогло їй вистояти у нелегкій борні з жорстоким ворогом. Згодом Ганна пішла працювати у Допомоговий комітет у Судовій Вишні: займалася дошкільними організаціями, виконувала завдання зв’язкової проводу ОУН, ризикуючи під бомбами своїм життям. З поверненням у 1944 році радянської влади Провід ОУН, щоб уберегти Ганну від підозр радянських спецслужб, відправляє її вчителювати у початкову школу віддаленого села Сусолів. У 1945 році дізналася про арешт коханого Василька, якого втратила назавжди, а разом і мрію про щасливу родину. У вересні того ж року стала студенткою фізикоматематичного факультету Львівського педагогічного інституту, а 5 жовтня потрапила у застінки КДБ, у тюрму міста Рудки. Підставою до арешту була записка, яку Ганна передала повстанцям, коли вони проходили селом Суслів. Вочевидь, повстанців заарештували, і записка потрапила до рук радянських спецслужб. Ганна Іваницька згадує про страшні тортури, яких зазнала під час тривалих допитів слідчого. У відповідь на таку вимогу слідчого: “Ти, сука, будешь говорить то, что нам надо!”, Ганна зі зневагою гордо відповіла: “Більше ти не почуєш від мене ні слова!” Її мужнє мовчання тривало впродовж десяти років у психіатричній лікарні спочатку Львова, а потім міста Казані. Незважаючи на електрошоки зі втратою свідомості, скіпідарні уколи, сонну терапію, її крицеву стійкість так і не вдалося зламати ворогові. Почала зрідка розмовляти лише після смерті тирана Сталіна. На прохання Ганни мама надіслала їй “Кобзар”. Вона читала поезії своїм однодумцям у психлікарні, серед яких було багато художників, лікарів, вчених, професорів. У березні 1954 року Ганна повертається у Львів, до оселі брата, оскільки їхнє родинне “гніздо” у Дмитровичах знищено дощенту радянською владою. Доля сестер п. Ганни була трагічною. Сестру Антосю разом із маленькими донечками і батьками її чоловіка упівця вивезли у Сибір, а Марію і Стефанію заарештували. Згодом були звільнені підпільниками, але загинули, ймовірно, під час більшовицьких рейдів у криївці села Королин на Львівщині. Антосі вдалося втекти із заслання. Вона жила під чужими прізвищами, а дітей виховували родичі. Батьки чоловіка так і померли у сибірській неволі. Маму Ганни прихистили чужі люди у Львові. Ганні КДБ відмовило поновити документи про закінчення Вчительського семінару. Їй довелося повернутися у десятий клас вечірньої школи. Щоб продовжити навчання, вона у 1955 році виходить заміж за Івана Іваницького і міняє своє дівоче прізвище Бардин. Згадуючи навчання у Львівській політехніці, пані Ганна наголошує: “Тривалий час я відчувала, що в мені живе немов дві особи”. Хоча вона була старостою групи, проте була дуже обережною в усіх сферах життя, щоб не привертати до себе уваги. Давалися взнаки десятиліття тюремного ув’язнення. Лише вдома могла дозволити собі заспівати “Ой у лузі червона калина” і прочитати патріотичну літературу. Показовим є епізод зі студентських років навчання, який врізався у пам’ять героїні нашої розповіді. Коли професор із загальної електротехніки поскаржився на труднощі читати лекції російською мовою, то староста групи Ганна сказала, що вона добре знає російську і перекладе тим, хто не розуміє української. Проте з гурту студентів різко вирвалося: “Ти фашистка”. Це викликало глибокий протест у душі Ганни, але задля подальшого навчання вона приборкала свій бунт. Змушена була жити певною мірою подвійним життям: бути лояльною до реальних обставин, а наодинці і серед особливо довірених друзів і далі працювати для звільнення України від ідеологічних радянських пут.
Після завершення навчання Ганна працювала на Львівському заводі “Кінескоп”. Пройшла шлях від лаборанта до начальниці хімікотехнологічного сектору. Щотижневу обов’язкову політінформацію для працівників сектору у делікатний спосіб використовувала для просвітницької діяльності. Вона розповідала про світочів української культури Маркіяна Шашкевича, Лесю Українку, Івана Франка, Тараса Шевченка — не лише поета, а й художника. А у роки т. зв. “перестройки” організовувала цікаві Шевченківські вечори. За дослідження та бездоганну творчу працю була нагороджена відзнакою “Винахідник СРСР”. В останні роки існування Радянського Союзу активно включилася у громадське життя Львова. Як член ініціативної групи зі створення Товариства рідної мови імені Тараса Шевченка організовувала первинні осередки Товариства у навчальних закладах Львова. У 1988 році на першому вічі з нагоди створення Товариства рідної мови імені Тараса Шевченка на захист української мови на мітингу виступила Ганна Іваницька. На той час це був ще великий ризик. Комуністична радянська влада на цей патріотичний вчинок пані Ганни відреагувала миттєво, звільнивши її з роботи попри усі творчі досягнення та заслуги. Але вона й тут виявила незламність, волю для утвердження української України. Тепер з усією енергією безоглядно занурилася у громадську роботу. Багато сил віддала для відновлення діяльності Товариства “Просвіта”: системні виступи перед молоддю, на вічах, вечорах, семінарах, публікації у пресі, виступи на радіо й телебаченні. Ганні Іваницькій належить ідея увіковічнення пам’яті повстанців з Яворівщини: видати книжкуфотоальбом “Яворівський фотоархів УПА” і створити тематичну виставку світлин “Ми полягли, не ставши на коліна”. Для цього вона створила Благодійний фонд “Просвіта і Чин”, на зібрані кошти якого у 2005 році книжкафотоальбом “Яворівський фотоархів” побачила світ у видавництві “Сполом”. Видання містить фотоархів УПА, віднайдений у 1999 році, розповідає про командирів та стрільців Української Повстанської Армії, які боролися, гинули за незалежність і державність України у 1945—1951 рр. на території Гуцульщини. За активної участі п. Ганни відбулася низка презентацій цієї історичної пам’ятки у супроводі прецизійної інформативної виставки світлин “Ми полягли, не ставши на коліна”.
Завершити цю коротку розповідь про Ганну Іваницьку доречно її словами: “Усе своє життя я гостро реагую на суспільнополітичні проблеми. Я впевнена, що єдина національна ідея і збереження держави мають бути покликом у душі кожної людини, що вважає себе українцем. Той не знає ціни держави, хто не втратив її. Я її втратила, і в Казані дуже тужила за Батьківщиною”. Вона досі залишається вільною і відданою борчинею за Українську Україну, яка не скорилася, не стала на коліна перед страшним і жорстоким окупантом.
