Тріумфальна весна 1918го

До 102-ї річниці визволення Полтавщини від російськобільшовицьких загарбників
Сергій ГОРОБЕЦЬ,
Сергій БУТКО,

співробітники Північно-Східного міжрегіонального відділу УІНП
У грудні 1917 року Рада комісарів більшовицької Росії передала Українській Центральній Раді (УЦР) вимоги допомагати більшовикам. УЦР за підписом Симона Петлюри відхилила Ультиматум ЛєнінаТроцького. 22 грудня російські загони захопили Харків, де для маскування агресії створили маріонеткову квазідержаву, провівши так званий “Всеукраїнський з’їзд рад”. На ньому Україну проголосили радянською республікою і федеративною частиною радянської Росії. У січні 1918 року червоногвардійці оголосили війну Українській Народній Республіці (УНР) і загарбали значну частину її території. Уряд УНР звернувся до міжнародної спільноти по військову допомогу. 9 лютого УНР визнали держави Четверного союзу, а у березні війська УНР та Німеччини увійшли у Київ. Навесні 1918 року Українське військо спільно з союзниками визволило територію центральної, східної, південної України і Крим. Визволення Полтавщини — одна із найяскравіших сторінок Української революції 191721 рр. Нагадаємо, в рамках чинного Указу п’ятого президента України та Закону “Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України в ХХ ст.” сторіччя подій Української революції відзначається на державному рівні.
Лубенська операція
Коли українська армія 1 березня 1918го увійшла в Київ, командира Окремого Запорізького загону Костянтина Прісовського призначили військовим комендантом Київщини, а на його місце 3 березня прийшов полковник Олександр Натієв. Загін активно поповнювався добровольцями, а також старшинами й козаками, що переховувалися в Києві під час російськобільшовицької окупації. Вже 12 березня 1918го Запорізький загін переформовано в Окрему Запорізьку дивізію: 4 піших полки, два полки легкої артилерії, полк важкої артилерії, інженерний, а також два панцирних і авіаційний дивізіони.
Проте командування залишило січових стрільців у Києві для охорони УЦР та перейменувало в 1й полк січових стрільців. Решта військ 14 березня виступили в Полтавському напрямку, де вже розпочали просування вперед німецькі частини.
Тим часом радянська Росія 3 березня також підписала мирний договір із країнами Четверного союзу — один із найганебніших у своїй історії, втративши колосальні території.
Уряд Леніна також зобов’язувався укласти мир із УНР. Зрозуміло, це аж ніяк не надихало більшовицьких вождів, які прагнули зображувати події в Україні як громадянську війну. Верховним головнокомандувачем радянських військ в Україні призначили “українізованого” АнтоноваОвсієнка. “Рішуче і беззастережне перелицювання наших частин, що перебувають в Україні, на український лад — таке тепер завдання, — вимагав В. Ленін. — Треба заборонити Антонову називати себе АнтоновимОвсієнком, — він має називатися просто Овсієнко…”
Отже, тактика гібридної війни продовжувалася. Усі червоні загони звели в п’ять армій, при цьому мобілізація повсюдно зривалася. В тилах розчароване і пограбоване селянство раз по раз піднімало повстання.
Запорізька дивізія (близько 8 тисяч багнетів) прибула на фронт під Яготин на Київщині, де з’єдналася з німецькими частинами. Перший бій минувся для українців без втрат, хоча довелося витримати шалений кулеметний вогонь ворожого бронепотягу. Німці почали обхід правим флангом, тож ворог відступив на Полтавщину — до залізничної станції Гребінка. Не зупиняючись німецькі загони і Гордієнківський кінний полк продовжують наступ. Очевидець так описав диспозицію: рівне переоране поле похило спускається у бік Гребінки, далі місток через річку, за ним на горбі містечко і коло нього висока водонапірна башта Гребінки. Між мостом та баштою курсує більшовицький бронепотяг, щільним вогнем не даючи просуватися вперед. Під вечір союзники переходять греблю через річку, вогнем артилерії і фланговим маневром тиснуть на ворога. Між тим повністю темніє і через неможливість належно орієнтуватися операція припиняється до ранку. А на світанку виявляється, що червоні відступили на Лубни.
Автор численних спогадів і праць з військової історії, педагог, письменник, військовий міністр і генералхорунжий Армії УНР Всеволод Петрів згадував: “Відразу кидається у вічі величезна ріжниця відношень мешканців Гребінки від того, що ми бачили в Києві. Там більшість населення ворожа, в ліпшому — нейтральна; тутки всі свої, навіть робітництво, яке так похмуро мовчало тоді в Києві, тут балакає, ділиться вражіннями, розпитує, помагає. Щоправда, кріпко чешуть потилицю та кажуть, що погано, що ми з німцями, що напевно з того буде шкода усьому працюючому народові, але це те, що чули ми від усіх лівих елементів і в Центральній Раді, і в українських верствах населення, це незгода своїх, а не ворожість чужих”.
Німці, які до цього діяли “першим номером”, припинили наступ до прибуття підкріплень і важкої артилерії: більшовики укріпили оборону на залізниці, та й чехословаки являли собою організоване й дисципліноване військо.
Натомість українське командування вирішило перейти в наступ, визволити Лубни й Ромодан та просуватися на Полтаву. Спершу запорожцям довелося витримати дводенний бій із більшовиками, які намагалася повернути Гребінку. А потім, завдяки глибокому обхідному маневру справа гордієнківців Всеволода Петріва (за день пройшли 60 кілометрів), українці 17 березня зайняли Лубни. Це стало повною несподіванкою для ворога, який не встиг підірвати залізничну станцію і міст через Сулу. Відступаючи, більшовики спробували підпалити дерев’яний міст, однак за допомогою роздобутої у залізничників помпи, відер та землі, попри обстріл ворожого бронепотягу, одна із сотень полку Петріва змогла загасити пожежу ще на початку.
Червоні відступили на Ромодан, за 40 кілометрів від Лубен.
Як згадував сотник армії УНР, автор низки книгспогадів про перші визвольні змагання Борис Монкевич: “Усе населення міста з радістю вітало українське військо, а до рядів його вступило багато нових жовнірів. Записувалися переважно студенти, вчителі, гімназисти і семінаристи…”.
Справді, не в силах зупинити наступ союзників, “червоні”, відступаючи, грабували все, що тільки могли вивезти. “Негайна евакуація хліба й металів на схід”, — вимагав Ленін, звично маскуючи відвертий і безсоромний грабунок чужої території фейковим терміном “евакуація”. За приблизними підрахунками, в січніквітні 1918го радянські окупанти вивезли на схід 17,3 млн пудів хліба й 5 млн. пудів іншого продовольства.
З 2014го, захопивши частину української території, російський агресор так само грабував і грабує український народ. Нічого не змінилося!

Від Хорола до Решетилівки
Українське військо нестримно просувалося вперед. Як згадував Борис Монкевич: “Після захоплення запорожцями Лубен послано німецькому командуванню в Гребінку телеграму з пропозицією просунутися на лінію Лубен. Але німці цій телеграмі не повірили і були певні, що її прислали більшовики, щоб їх спровокувати і знищити запорожців. Довелося посилати спеціяльний поїзд, і тоді Німці прислали батальйон піхоти і два броневики, а решта залишилась у Гребінці”.
Яке ж було здивування німців, коли вони дізналися, що запорожці залишили зручні позиції і почали наступ на Ромодан. Союзники вважали таке рішення божевільним. Справа в тому, що Лубни займали високий правий берег Сули, з якого чудово проглядалася місцевість протилежного берегу, з поступовим підйомом у бік Ромодана. “В ясні соняшні дні видко ст. Ромодан — 40 кільометрів, село Покровську Богачку — 25 кільометрів”, — свідчив Всеволод Петрів. Ромодан розташовувся на панівних висотах, підійти до нього непомітно було неможливо, тож ворог між спостерігати за діями українських частин немов на долоні.
Однак і радянські війська, відійшовши від Лубен, не полишали надій відбити це місто. Призупинення німецького наступу червоні командири сприйняли як слабкість і почали контрвипади. Ворожі бронепотяги відкрили вогонь, але кінні сотні запорожців та артилерія змусили окупантів відійти на кілька кілометрів, а згодом повернутися в Ромодан.
Наступного дня українські загони обережно просувалися вперед, аж в ніч на 20 березня зіткнулися з потужними ворожими селами в низці хуторів. Як з’ясувалося, червоні підтягнули резерви і вранці перейшли в справжній контрнаступ. Запеклий бій тривав цілий день. Головні сили більшовиків просувалися в центрі вздовж залізниці. 6 ворожих бронепотягів, наблизившись, відкрили шалений вогонь. Запорожці несли важкі втрати, але змогли уникнути катастрофи, підірвавши залізничну колію. Це дозволило припинити наступ бронепротягів і втримати позиції, хоча ворог успішно просунувся правим і лівим флангами.
Вдосвіта баталії поновилися з новою силою. Більшовики натискали, просувалися вперед. З останніх сил, вводячи в бій рештки резервів, українські частини змогли вистояти, а вже надвечір, після підходу німецьких підкріплень ситуація перемінилась. Запрацювала артилерія, союзні війська пішли в наступ.
На світанку Гордієнківський полк перейшов у наступ правим флангом, по шляху на Хорол. У Покровській Багачці захоплено касу 2го Донецького пролетарського загону. Для козаків “сума така, що забезпечувала існування полку на 3 місяці”. Третя сотня гордієнківців атакує Хорол. Три порожніх більшовицьких ешелони, що чекали на “своїх”, спішно тікають на Ромодан та Великий Поділ. А козаки, аби посіяти в противника паніку, висилають “алярмуючі телеграми про великі українські сили “всім, всім, всім”.
Водночас 2й Запорізький полк Петра Болбочана раптово ударив по центру — деморалізований ворог майже без спротиву залишив 4 бронепотяги, гармати, ешелони з чехами та пораненими. Більшовики панічно відступили до Ромодана, водночас готуючись до евакуації у напрямку на Полтаву.
З Хорола доходять відомості, що “московська чека” влаштувала в місті терор: розшукують свідомих українців, жорстоко катують і знищують. Раптовим наскоком третя сотня гордієнкіців знищує чекістів і опановує містом.
Аби не дати ворогу отямитися, наступ продовжувався. Вдень 22 березня українські війська збили залогу червоних і увійшли в Ромодан. Більшовики не чинили особливого опору, оскільки з падінням Хоролу ворогу загрожувало оточення.
Борис Монкевич згадував, що “до рук українського війська потрапила військова здобич: рухомі шпиталі, велика кількість поїздів, ріжне військове майно. Серед військової здобичі були й балони із задушливими газами”.
Щоправда, відступаючи, червоні підірвали залізничний міст через річку Хорол і пошкодили залізничний шлях. Це надовго затримало пересування ешелонів та бронепотягів, тож наступ продовжували насамперед кіннота і броньовики. Основні сили запорожців збили більшовиків з позицій за річкою Хорол, атакували Миргород — і після невеликого бою зайняли місто.
Тим часом стало відомо, що головний рубіж оборони більшовики готують в районі залізничної станції Абазівка, неподалік Полтави, де зосереджують свої сили. Тож Гордієнківський кінний полк Всеволода Петріва виступив із Хорола вздовж залізниці в напрямку Решетилівки. Необхідно було поспішати, адже в будьякому разі українські частини мали увійти в Полтаву перед німцями.
Як згадував командир: “Дивна річ, звичайно військові частини, посуваючись з боєм вперед, все зменшують свій чисельний стан, обношуються, винищуються, затрачують карність. З гордієнківцями було навпаки: малою купкою обірваних і вичерпаних людей почали ми свій контрнаступ на Київ, а тепер з Хоролу виступає в похід, поблискуючи новенькою зброєю, красуючись на гарних конях, в нових чудових шапках, вже цілком показна частина в силі чотириста люда з гарматами, скорострілами, возами, засобами зв’язку, за якою тарахкотять моторами два легкі і три вантажні авта…”
За день козаки здолали 60кілометровий рейд до Решетилівки, від якої було рукою подати до Абазівки.
У цей же час російський більшовицький агресор через свою маріонетку, ЦВК Рад України, оголосив військовий стан на Харківщині, Полтавщині й Чернігівщині, який для них завершився суцільним провалом. Колабораціоніст Володимир АнтоновОвсієнко, верховний головнокомандувач радянських військ в Україні, згадує: “Оголошена в Полтавській губернії мобілізація не дала позитивних результатів. Мобілізаційний “штаб” виявився, звичайно, не в змозі замінити відсутність налагодженого місцевого військового апарату, виявився неспроможним і до організації сільських партизанських загонів”. Іншими словами, народ не бажав підтримати російського окупанта.
Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment