До 125-річчя від дня народження Максима Рильского (19 березня 2020 р.)
Дмитро СТЕПОВИК,
доктор філософії, доктор мистецтвознавства, доктор богословських наук, професор, академік Національної академії наук Вищої освіти України, провідний н. с. ІМФЕ НАН України
Уперше я почув прізвище “Рильський”, коли був школяриком початкових класів у рідному селі Слободище, що в Бердичівському районі на Житомирщині. І почув його не від учительки у школі, а у своїй хаті — від батьків і сусідів. Бо поезію Рильського вивчали у старших класах, а не в початкових, де опановували Буквар, Читанку, арифметику, географію, малювання і співи.
Я з сестричкою Настунею роблю за столом уроки. Рипнули двері, до нас завітала сусідка Зося Гуртківська — й одразу до матері: “Маріє, ходять чутки, що в Андрушівку приїхав з Києва Максим Рильський. Як депутат Верховної Ради Совіцького Союзу буде приймати своїх виборців, вислуховувати їхні скарги, а в Москві розкаже про наші біди, може, самому Сталіну. Треба негайно їхати та все розказати тому Рильському, щоб допоміг приборкати наших злодіїв, які трудодні нам записують, а на них ніц не дають, ані зернини: готують другий тридцять третій рік!”
Мама: “Куди їхать? Чим їхать? Як наймемо воза, перестрінуть за селом, повернуть назад, а то й покалічать або повбивають. Треба іти пішки, і то тихенько. Збирай молодиць, пишім заяву, що твориться в нашому колгоспі “Червона нива” — і до Рильського на прийом!” Нам, дітям — Петру, Олі, Настуні й мені, — мама наказує ні пари з уст поза хатою, що в похід до депутата Верховної Ради Максима Рильського йде гурт сільських бабів і молодиць зі скаргами на беззаконня, що їх творять колгосп і сільрада під покровом бердичівського районного начальства. Мужиків вирішено не брати. Та й де їх узяти, коли більшість загинула на війні, а лишилися тільки старі діди й підлітки, яких в цю делегацію до Рильського включати не годиться.
Ці походеньки селян “до Рильського” коли він приїздив на Житомирщину до своїх виборців (і не тільки в Житомир, а й у містечка й села Південної Житомирщини — Попільню, Ружин, Чуднів, Червоне, Андрушівку, Бердичів, Вчорайше, Троянів, — не оминаючи, звичайно, і свого рідного села Романівки) мали позитивні наслідки: Рильський як депутат, письменник з добрим люблячим серцем не залишав поза увагою жодної скарги, жодного плачу гноблених владою селян; і як розповідали ті жінки, що поверталися після зустрічі з ним, — сам Максим Тадейович не раз пускав сльозу, співчуваючи горю деяких своїх виборців. Була ще одна причина, чому ходаками “до Рильського” були переважно жінки, і то не тільки з нашого села Слободище, а й із сусідніх — Швайківки, Райків, Скраглівки, Гришківців, П’ятки й інших. Ще з козацьких часів в українських селах Великої Волині, до якої інтегральною частиною входила й нинішня Житомирщина, мешкало по декілька польських родин. Вони з тяглістю часу українізувалися, забували польську мову, але чіпко трималися своєї “польщизни” у питаннях віри; на католицькі свята долали десятки кілометрів, щоб помолитисятаки в костелі, а не у православній церкві. Вони зберігали польські прізвища, давали їх своїм дітям, якщо у змішаній українськопольській родині батько був польського походження. У моєму класі початкової школи з близько 40 учнів десяток мали прізвища із закінченнями на “ський” і “цький” — Бернацький, Гуртківський, Врублевський, Громницький, Мочульський, Білінський, Рапацький тощо. Я сидів за одною партою з Франеком Білінським, ми дружили. Франек гарно співав, а я декламував вірші; і ми разом їздили на так звані “олімпіади” (огляди художньої самодіяльності) в Бердичів і Житомир — і отримували призи переможців.
Дивно і приємно було те, що наше село хоч і “козацьке”, але поляків шанували. Розрослося село з порівняно невеликої Слободи у велике селище Слободище на 700 садиб, коли після розгрому Катериною Другою Запорізької Січі 1775 року маса наших краян повернулися на Житомирщину, збільшивши число мешканців у декілька разів. Здавалося б: ці козаки, пам’ятаючи про те, що робили поляки українцям до і після Хмельниччини, мали б відповідно ставитися і тепер до наших слободищанполяків. Але нічого ворожого й підозрілого не було і близько! Якщо десь там, в інших селах, стосунки були майже за приказкою: “Лях, що з’їв жабу в коноплях”, — то в нашому Слободищі подібних образ не було; і в типово українському козацькому селі польська національна меншина користувалася рівними правами з українцями; і якщо ми разом зазнавали гноблення і репресій, то лише від влади комунобільшовиків та енкаведистівкаґебістів. Як повідомляє одне авторитетне джерело (“Девятисотлетие православия на Волыни: 992—1892 годы. Часть вторая: Статистические сведения о приходах Волынской епархии”. — Житомир, 1892, с. 34), у Слободищі була православна церква Святої Трійці, “збудована 1718 року на кошти прихожан, дерев’яна, з такою ж дзвіницею, з 816 прихожанамичоловіками і 825 прихожанкамижінками”. Це станом на 1892 рік — тільки тих, що ходили до церкви, була 1641 душа, тобто дорослих людей. Але це число треба помножити мінімум на 5, бо в кожній родині було по п’ятеро й більше дітей. Отже, усіх слободищан було на цей час понад 8 тисяч душ.
Усе сказане має той стосунок до Максима Рильського, що ініціаторамиходаками до поетадепутата за допомогою часто в нашому селі та в інших селах Житомирщини були якраз представники польських або змішаних українськопольських родин. Вони якось дізнавалися, коли Максим Тадейович приїздив у той чи той район Житомирщини для зустрічі з виборцями. Це бувало тоді, коли він мав їхати у Москву на чергову сесію Верховної Ради СРСР. Або коли наближалися нові вибори; а депутатом Рильський був аж 5 разів: з другої до шостої каденції, тобто всі повоєнні роки! Попри велику обтяженість іншою роботою (директор Інституту мистецтвознавства, фольклору й етнографії АН УРСР; голова правління Спілки письменників України; академік АН УРСР і академік АН СРСР), Рильський дуже пильно, не шкодуючи сил, ставився до своїх депутатських обов’язків як довголітній член всесоюзного парламенту. Його любили житомирці, тому обирали знову й знову — аж 5 разів. Пам’ятаю зі свого дитинства: навіть старі й часто неписьменні люди нашого села, які у своєму житті не прочитали жодного вірша Рильського, з якоюсь побожністю вимовляли його прізвище, що тому допоміг, того визволив від скрути, іншому посприяв дістати ліки від тяжкої хвороби. Польські родини села навіть називали його апостолом або “свєнти Максім”, часто вважаючи його за поляка по батькові Тадеєві, але й шанували його матір українку Меланку Федорівну Чуприну. Тож і ходаками “до Рильського” по поміч і пораду були і українці, і поляки.
Таким був Рильський мого дитинства — хіба одне лише прізвище якогось легендарного дядечка, який допомагає нашим скривдженим селянам, варто тільки до нього піти та розказати про наші біди. І лиш у старших класах школи та в університеті я осягнув Рильського як першокласного поета, мудрого філософа в поезії, промовах, наукових працях. Ще у школі я полюбив його вірші зі збірки “Слово про рідну матір”, написаних у роки війни. Вірші ці входили у програму історії української літератури, а учителька Лідія Харченко казала нам, учням, що під образом своєї матері Рильський розумів усю Україну, яка тяжко страждала від війни. А вже ставши студентом факультету журналістики Київського державного університету імени Тараса Шевченка, ми “проходили”, як тоді казали, повоєнну творчість Рильського, глибше занурюючись в образний лад і красу мови його збірок “Троянди й виноград” та “Голосіївська осінь”.
Студентство любило тоді (та й тепер любить) жарти, анекдоти, часом гіркі й солоні, якими сипали ми по наших гуртожитках, а то й у коридорах університету на перервах між лекціями. У нас завжди гостро стояло мовне питання; тож студенти гуманітарних факультетів радо приєднувалися до невеликого, але бойового гурту захисників української мови. Хоч розповідати анекдоти про таких тодішніх трубадурів “двох рідних мов”, як ректор нашого університету Іван Швець, академіки Білодід, Калюжний та інші, могло закінчитися “махен драпес” із університету, але язикатих студентів і це не зупиняло. І тут нам допомагав талант Максима Рильського як анекдотомана. Був він, як знаємо, не тільки академіком Академії наук УРСР, а й членом президії цієї академії, коли нею керували Олександр Богомолець і Олександр Палладін.
І ось студенти якось дізналися не так про анекдот, як про реальний факт, що згодом став анекдотичним, і в якому були задіяні ректор КДУ Іван Трохимович Швець і Максим Тадейович Рильський — обидва академіки і члени президії АН УРСР. На одному із засідань президії Рильський дорікнув ректору Швецю, що за його ректорства з аудиторій університету посилено вимітається українська мова. При цьому Рильський підкреслено вимовив прізвище ректора “Швець”, хоч знав, що Іван Трохимович усім казав, що за паспортом він “Швец” без м’якого знаку, і просив так скрізь вимовляти й писати його прізвище. Тож і тепер, відповідаючи на критичне зауваження Рильського щодо мови в університеті, товариш ректор нагадав колезіакадеміку, що він ніякий не Швець, а Щвец! Тут Рильський не залишився в боргу і вдався до одного правила з ділянки мовознавства: “В українській мові, — сказав Рильський,— усі слова із закінченням на “ц” вимовляються м’яко, тому й пишуться з м’яким знаком. Але, як скрізь в науці, з правила є винятки. Тому є два винятки, коли буква “ц” в кінці слова без м’якого знака: це “поц” і “швец”!
Ця правдива історія викликала сміх у залі президії АН УРСР і швидко вийшла назовні, ставши анекдотом; але й уроком для всіх малоросів і хахлів, які переінакшують свої українські прізвища на московський лад. Подібне з Рильським сталося на такому ж засіданні президії АН УРСР, але вже з колегою Калюжним. Цей далекий від мовознавства учений постійно підкреслював, що жодної суттєвої різниці між українською і російською мовами нема, тому видання Академії наук треба друкувати поросійськи, бо це “общепонятно”, а значить, буде більше читачів. “Як нема різниці між українською й російською мовами? — з іронією зауважує Рильський. — Ось ваше прізвище, колего, мовою Пушкіна буде як? — Кал’южний. А в перекладі українською мовою — “г…о південне”. Після цього Калюжний уже не встрявав у жодні філологічні дискусії.
Звичайно, Рильський як письменник і активний громадський діяч був під підозрою у тодішньої влади. Його рятувало академічне звання, керівництво упродовж двадцяти років (1944—1964) Інститутом мистецтвознавства, фольклористики та етнології АН УРСР. Спецоргани не забували, що ще 1931 року він був заарештований і пів року сидів за ґратами “за націоналізм”. Тому й керований ним академічний інститут був під пильним стеженням партії і КДБ; до речі, як і після Рильського також. Як інтерпретатору українських народних дум у контексті національного епосу Рильському часом опонував в Інституті Олексій Дай. Коли після того чи того виступу на вченій раді Інституту Дей підносив руку, щоб заперечити якійсь тезі доповіді Рильського, Максим Тадейович вдавався до притаманної йому іронії (з елементами сарказму), надаючи слово своєму опонентові з такими словами: “Ось і у Дея є ідея”. Інститут, керований Рильським, досліджував глибини народної душі українців, тому через окремих людей тут провокували й нагнітали конфлікти, особливо коли мова йшла про національну самоідентичність українців та її відображення в народній творчості (фольклорі), побутовій культурі, звичаях, обрядах (етнографії). Рильський це бачив, та не завжди міг цьому зарадити. І тут знову на виручку приходила його іронія, уміння домагатися дотепної гри слів. Тоді був пік світових досягнень Інституту електозварювання імени Євгена Патона. Слухаючи на засіданнях президії АН УРСР постійні розмови про унікальність в Україні і світі “киевского института сварки”, Рильський з гіркою усмішкою прокоментував: “Та не такий він уже унікальний” бо є це один у Києві інститут сварки, — це мій!”
Після закінчення навчання на факультеті журналістики Київського університету я сім років (1960—1967) працював журналістом у редакції республіканської молодіжної газети “Молодь України”, тираж якої тоді доходив ледь не до мільйона примірників. Очолюючи один з відділів у редакції, я за дорученням тодішніх редакторів газети Івана Семенця, потім Олега Ситника, а частіше — з власної ініціативи, — брав інтерв’ю у відомих персон у ділянках літератури, мистецтва, науки: поета Павла Тичини, прозаїка Петра Панча, мистця Василя Касіяна, народних артистів Наталії Ужвій, Володимира Добровольського та інших. Найчастіше звертався до Павла Тичини, який був безвідмовним, коли треба було для газети написати привітання з якимось святом, а то й дати “ювілейного вірша”. Бував у нього на бесідах чи то в його київському помешканні при вулиці Терещенківській (тоді — Репіна), чи на дачі в Кончі Заспі (яку він ділив навпіл із Сидором Ковпаком). Найбільш пам’ятною лишилася зустріч з Тичиною в Кончі Заспі 9 липня 1966 року (Дмитро Степовик. Зустрічі з Павлом Тичиною. До 100річчя з дня народження. Журнал “Сучасність”, Мюнхен, 1991, число 2, сторінки 18—28).
Не забувши, яким магічним у моєму селі було прізвище Рильського, коли був школяриком, я, тепер уже дорослий чоловік, журналіст, мав намір зустрітися з Максимом Тадейовичем, розказати йому про той магізм його персони серед селюків, а потім про щось розпитати його для газети — на його вибір. На жаль, усі спроби “вийти на Рильського” були для мене невдалі. Нічого не вийшло й через Спілку письменників, через Академію наук, а у його приватний дім у Голосієві не пускала охорона, навіть коли показував редакційне посвідчення, хто я є і чому добиваюсь до Рильського. Усі ці спроби були з моєї власної ініціативи. Аж ось влітку 1963 року в Україні стали готуватися до дещо сумної ювілейної дати: 50річчя з дня смерті (1 серпня 1913 року в грузинському Сурамі) Лесі Українки. Має бути 1 серпня 1963 року урочистий вечір пам’яті поетки в театрі, що носить її ім’я, — театрі імени Лесі Українки; а головну доповідь робитиме Максим Рильський. Редактор дає мені доручення: здибатися з Рильським, розпитати про основні тези його промови і написати про це для “Молоді України”.
Я розказую редакторові, як тяжко дістатися до Рильського мені, журналістові. А він підказує найпростіше рішення: “Підстережи його в тому інституті, яким він керує, на вулиці Кірова, 4 (тепер — вулиця Михайла Грушевського). Він там буває якщо не щодня, то 2—3 рази на тиждень”. Так і зробив. Але… Коли я представився, він поспішав на вчену раду, сказав зачекати. Чекаю пару годин. Виходить. А при дверях — уже його водій, кличе в авто, бо кудись треба негайно їхати. На ходу Максим Тадейович каже мені: “Приходьте 1 серпня в театр Лесі Українки. Після урочистої частини — я весь у вашому розпорядженні, ще й вип’ємо по чарці. Бо “Молодь України” я читаю і люблю”. Сказав і пішов з водієм в авто, та ще в супроводі докторів, кандидатів наук, молодших та старших наукових співробітників, які щось йому по дорозі розказували, мабуть, дуже наукове, а він, здається, ніц не сприймав, бо дуже поспішав. Окрилений обіцянкою, я став чекати 1 серпня; добув запрошення в театр, дістав місце в партері “для преси”, щоб не проґавити, коли Рильський закінчить свій виступ і, може, не чекаючи концертної частини, знову кудись чкурнути, не виключено, що й на чарку, про що він, ніби жартома, сказав мені, коли мали коротеньку розмову в ІМФЕ.
Доповідь його про Лесю Українку була цікава і мудра. Він наголосив на двох найважливіших моментах її вдачі й долі: доброї, лагідної жіночності як людини, і незламної вольової особи як патріотки і майстрині слова. Наскрізною тезою його доповіді про Лесю Українку була оцінка поетки Іваном Франком у його знаменитих, майже афористичних словах, що, мовляв, з часу Шевченкового “Поховайте та вставайте” українська література не чула такого сильного поетичного слова, як із уст цієї слабосилої хворої дівчини. Рильський доповнив думку Франка окремими цитатами з творчости Лесі Українки і дав їм свої коментарі. Наприкінці доповіді прочитав свій щойно написаний сонет пам’яті Лесі Українки. Перед концертом я разом з іншими журналістами пішов за куліси, щоб не проґавити Рильського, бо він, виглядало, не мав наміру залишатися на концерті. Максим Тадейович був налаштований окремо поговорити зі мною, як ми домовилися, коли я бачився з ним в Інституті мистецтвознавства, фольклору й етнографії. Нашій розмові трохи заважали колеги з редакцій газет, що чекали моменту їхньої черги розпитувати Рильського. Рильський говорив, що Леся Українка була і є його навчателькою (саме таке слово вжив) щодо багатства форм строфіки в поезії, яку він застосовував не тільки у своїх віршах, а й у перекладах лібрето західних композиторів для Київського оперного театру, бо тоді опери Верді, Россіні, Бізе, Пуччіні, Вагнера, Монюшка співали українською мовою; а перекладати треба було так, щоб кількість голосних звуків у слові була в українських перекладах така ж, як в італійських, німецьких, польських словах. І у цьому, каже Рильський, прикладом для нього була Лариса Косач — Леся Українка.
Ми б ще й далі розмовляли за кулісами, але в залі театру знявся якийсь галас, перебиваючи хід концерту. Молоді протестантишістдесятники з гальорки вигукували вимогу, щоб дали слово для виступу дисидентці Тетяні Цимбал. У залі лунало: “Цимбал! Цимбал! Цимбал”; люди повертали обличчя до гальорки, звідки доносилися ці вигуки, заглушаючи звучания хору, що виконував твір композитора Аркадія Філіпенка. Тетяні Цимбал виступити так і не дали; але я був щасливий, що після стількох спроб мені вдалося детально поговорити з Рильським; признатися, що я його земляк із Житомирщини, що в селах області його й досі шанують і люблять, а також вивідати у знаного поета і громадського діяча те, що мене найбільше цікавило. З іншими журналістами, враховуючи інцидент в театрі щодо Цимбал, Рильський уже розмовляти не зміг і поїхав додому.
Хоч Рильському було тоді лише 68 років, але виглядав він не так старшим, як стомленим. Я знав його біографію; знав, як багато він пережив від влади у різні періоди життя. Я вже в ті роки подумував поступати в аспірантуру ІМФЕ, але розмовляти про це з Рильським не наважувався. Востаннє я зустрівся з Максимом Тадейовичем взимку 1964го. Опускаюся сходами з четвертого поверху академічного будинку (я був у ІМФЕ довідатися про вступні іспити з образотворчого мистецтва в аспірантуру), аж ось у вестибюль заходить з вулиці Рильський — у довгому кожусі, теплій шапці, в рукавицях. Прямує до ліфта; я з ним вітаюся. Упізнав мене навіть без моєї згадки про нашу недавню зустріч і розмову в театрі імені Лесі Українки. “За яким добром приходив у мій інститут?” — запитує. Відказую, що хочу попрощатися з журналістикою та ставати на стежку науки. “То дуже добре, — каже Рильський. — На фольклор, етнографію?” “Ні, — кажу, — на мистецтвознавство, на образотворче мистецтво”. “І це гарна, просто чудова професія. З Богом тобі, юначе!” І це були останні слова, які я почув від Рильського. Свого роду благословення від апостола української літератури. Того ж таки 1964 року, гарячого 24 липня, на свято рівноапостольної київської княгині Ольги Максим Рильський на 70му році відійшов своєю душею у вічність.
Невдовзі ім’ям Рильського було названо Інститут мистецтвознавства, фольклору й етнографії, директором якого він був з 1944 року і до смерті, рівно 20 років. Лише через три роки, восени 1967 року, я поступив у стаціонарну аспірантуру з образотворчого мистецтва ІМФЕ АН УРСР. Три роки підготовки під керівництвом Юрія Турченка і Василя Касіяна, захист 1970 року кандидатської дисертації, у наступні роки й десятиліття — трьох докторських дисертацій (в Україні й Німеччині); написав і видав понад 50 книжок… Дуже непрості, але переконаний — найщасливіші роки мого наукового життя проминули в ІМФЕ. Їх уже чимало: 53! Тож дедалі частіше спадають на думку останні благословляючі слова Максима Рильського: “З Богом тобі, юначе!”
