Микола ГРИНЬ,
член НСЖУ, лауреат мистецько-літературної премії імені Пантелеймона Куліша
“Нариси історії Ніжина козацької доби”. Відповідальний редактор та упорядник Олександр Морозов. Збірник публікацій та документів. Ніжин 2019. 336 с.
Так відверто більше трьохсот років тому хорватський учений-енциклопедист та публіцист Юрій Крижанич висловився на адресу Московської держави. Оцінка залишається злободенною й донині.
Цю фразу безпосереднього очевидця тогочасних драматичних подій в Україні, який п’ять місяців жив у Ніжині, я не випадково використав у ролі заголовка своїх нотаток про книжку, яка побачила світ наприкінці минулого року. Думка авторитетного вченого з Балкан яскраво характеризує тогочасну політику царської Росії не тільки стосовно нашої Хмельниччини-Гетьманщини, а й багатьох інших сусідніх та більш віддалених від неї держав. А ще вона дозволяє краще зрозуміти складність суспільних процесів, що відбувалися за часів буремної доби української історії.
Звісно, не один Юрій Крижанич так різко оцінював тогочасну політику Московії. Гетьман Демко Ігнатович теж мріяв зробити так, аби “в Україні і нога московська не стояла”. Саме про це, за власними принизливими самооцінками, доповідав “убогий хробак”, “не людина” та “недостойний богомолець”, гетьманський радник протопоп Симеон Адамович в білокам’яну. А до цих слів додавав: гетьман — “великий ворог, а не друг пресвітлій царській милості”. Згубність політики Москви щодо ліквідації української державності розуміли й інші представники козацької старшини, зокрема й ніжинський полковник Григорій Гуляницький та Василь Золотаренко, які доклали зусиль до розірвання Переяславського договору 1659 року і присягнули на вірність польському королю, аби держава йшла європейським шляхом розвитку. Саме такий спершу обрав і Богдан Хмельницький. Доречна відповідь гетьмана московським послам, що він ніколи не відстане від шведського короля. “Бо у нас союз і приязнь і згода давня. І шведи — люде правдиві, — на що слово дали — додержують”.
Могутнім набатом звучать у книжці слова представника тогочасної білоруської шляхти Костянтина Поклонського до полковника Івана Золотаренка не зраджувати своєї вітчизни службою московському царю. Цей же шляхтич заявляв про свою готовність скласти присягу не московським боярам, а українському гетьману Богдану Хмельницькому. Бо від тих бояр лише золоті слова звучали. Насправді ж “железные вольности на ногах надавали…” Можна й далі цитувати слова авторів актуальних і таких корисних у наш час досліджень з цієї книжки вітчизняної історії. Історії, яку ще донедавна ховали від народу за пудовими замками. Спершу цербери російської, а затим і радянської імперій. Врешті, крига стала скресати. З наших вуст зазвучали лозунги про те, що народ, який забуває власну історію, приречений повторити і пережити її знову. Правильні слова. Прикро лише, що за цими гучними гаслами мало хто робить реальні кроки для того, аби знати і пам’ятати нашу історію і, головне, уникнути прикрих помилок і не повторити нової руїни.
Тож приємною несподіванкою для багатьох шанувальників історії рідного краю став вихід щедро ілюстрованої книжки “Нариси історії Ніжина козацької доби”. Тисячолітнє місто ніколи не було обділене увагою істориків, краєзнавців, дослідників старовини і сучасності. Присвячували вони свої роботи різним періодам життя і поступу славного давнього, але вічно юного Ніжина. Була в полі зору і нелегка доля краю в періоди Хмельниччини-Гетьманщини та Руїни. Але все це було розкидане в різних малотиражних наукових збірниках, журналах, альманахах. Що вже говорити про системне залучення цих досліджень в освітній чи науковий процес, коли не кожному охочому чи й науковцю було під силу ознайомитися і використовувати ці матеріали, аби мати більш-менш цілісну панораму історії потужного військового формування у складі Війська Запорозького та водночас стратегічно важливої найбільшої територіально-адміністративної одиниці української козацької держави, яким був Ніжинський козацький полк у ХVII—ХVIII століттях. Адже цей полк за весь період свого існування відігравав одну з ключових ролей в історії Лівобережжя, бо став провідним центром українського державотворення, столичним полком, у межах якого розташовувалися дві гетьманські столиці — Батурин та Глухів, справжнім дипломатичним осередком держави.
З нагоди 370-річчя від часу утворення цього козацького полку в місті відбулося немало яскравих і важливих подій. Належним чином вшанували тут місця козацької слави. Організували історичні реконструкції , які перенесли ніжинців у буремні роки запеклої боротьби та звитяги. Віхи історії ніжинського козацтва стали темою дискусій міжнародної науково-практичної конференції. Врешті, у середовищі нинішніх літописців знайшовся й ініціатор, історик і краєзнавець Олександр Морозов — директор бібліотеки та Музею рідкісної книги Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя та музейної кімнати відомого мореплавця, океанографа Юрія Лисянського, протоієрей Православної Церкви України. Саме він звалив на свої плечі важку ношу відповідального редактора та упорядника та ще й коректора досить корисної і давно бажаної книжки.
Видання дозволяє усвідомити важливість та унікальність саме цього періоду вітчизняної історії як героїчного періоду становлення та розвитку української державності, під час якого відбувалися хай і суперечливі, та все ж необхідні процеси національно-релігійної самоідентифікації, формування державних інституцій, народження та зростання національної еліти нової доби. Адже уявити українську історію без козацтва просто неможливо! Саме козацький період є ключовим до розуміння нашої рідної історії. Тоді на пік розвитку України вийшли такі державотворчі моменти, як повстання під проводом Богдана Хмельницького, боротьба за здобуття Гетьманщиною незалежності, трагічний період Руїни, винятково важлива доба правління Івана Мазепи, гайдамацький рух, зокрема Коліївщина, втрата суверенітету й автономії гетьманської України наприкінці ХVIII століття. А відлуння тих подій ми можемо чітко простежити і в ХІХ та ХХ століттях. Та навіть у другому десятилітті нинішнього століття мудрі думки Юрія Крижанича про агресивність нашого північного сусіда не втрачають актуальності. Бо, як і в часи Івана Мазепи, російський чобіт, за словами відомого історика-документаліста Юрія Мицика, став чавити українську державність з небувалою досі силою.
Поруч з Олександром Морозовим авторами публікацій виступають професор місцевого університету, доктор історичних наук Євген Луняк, завідувач відділу місцевого краєзнавчого музею, магістр історії Роман Желєзко, кандидат історичних наук, доцент університету, голова Ніжинського товариства “Просвіта” Ольга Ростовська, кандидати історичних наук, доценти Олександр Желіба та Максим Потапенко, а ще новачки-початківці на ниві дослідництва краю магістр історії переможець Всеукраїнського конкурсу студентських робіт Михайло Ломоносов та вчителька історії і правознавства міської школи №12 Людмила Лесик.
За словами Ольги Ростовської та Романа Желєзка, висловленими ними в дослідженні про гетьмана Івана Мазепу та Ніжинський козацький полк, науковий інтерес до історії козацько-гетьманської доби, висвітлення діяльності політичних діячів із збереження української державності в контексті європейських зовнішньополітичних відносин ХVII—ХVIII століть визначають актуальність такого дослідження.
Феномен цієї книжки, яка справді стане корисною історикам, краєзнавцям, культурологам, студентам, учителям, учням і всьому читацькому загалу, полягає в тому, що вона повністю присвячена важливій темі — українському козацтву, яке займає гідне місце в історії державотворення України, яке пережило злети і падіння, було геть знищене, а його колиска — Запорозька Січ сплюндрована “Єкатєріной второй” та її посіпаками. Трохи раніше вона ж скасувала і полково-сотенний адміністративний устрій Лівобережної України. Щоб витравити з душі українців козацьку вольницю, спершу імперська, а згодом і компартійна совіцька машина зробили все можливе, аби цю героїчну сторінку історії майже геть викреслити з літопису нашого життя. Досить нагадати, як в усі часи нещадно рецензували навіть твори Тараса Шевченка, присвячені козацькій добі в історії України. Скажу й про знущання над класиком української поезії Максимом Рильським. Кровожерливі енкаведисти “з м’ясом” видерли йому вуса на верхній губі лише за те, що в хрестоматійному вірші “Моя Батьківщина” був рядок про “козацькі високі могили”. Саме за ті могили на теренах України величного поета ледь самого не спровадили у безіменну розстрільну яму.
Акцентую увагу читача на скрупульозних дослідженнях про Ніжин литовсько-польської доби і ролі міста в системі оборони Гетьманщини, ролі й місці Ніжинського козацького полку у валасько-молдавському векторі зовнішньої політики Гетьманщини, аналізі причин, перебігу наслідків поразки в українсько-московській війні 1668 року, про пам’ятку козацької слави, унікальний зразок українського бароко — полковий Миколаївський собор у місті над Остром. Яскраві сторінки вписано в дослідження “Гетьман Іван Мазепа та Ніжинський козацький полк” та про опозицію цього полку гетьману Івану Самойловичу, політичну діяльність української православної ієрархії в добу Руїни. Хотілося б прочитати більш аналітичних досліджень про добу гетьмана Івана Мазепи, його державницьку позицію і зв’язки з козацьким полком Ніжина та очільниками цієї військово-адміністративної одиниці. Тим більше, що нині з’явилося немало нових архівних та інших джерел.
Переконаний, що з особливою цікавістю читач зустріне дослідження про ніжинських полковників Івана, Василя, Остапа Золотаренків, Матвія Гвинтівку та інших очільників полку. Прикро, але поза увагою залишилася колоритна постать полковника Григорія Гуляницького. Доречність такого дослідження безсумнівна, бо українська історія трагічно багата на особистості, справи яких неможливо об’єктивно охарактеризувати ані двома фарбами, ані двома-трьома найкрасивішими фразами. Ніжинські полковники — не виняток. Ці значущі для своєї доби політичні діячі, а полковники були не тільки людьми військовими, а й державними керманичами, зазвичай не зникають зі сцени історії навіть через століття після своєї фізичної смерті. Але роль полковників Хмельниччини-Гетьманщини до цього часу показана лише фрагментарно, без належної повноти і оцінки. Ось чому в ніжинських дослідників є цікавий задум — написати і вже цього року видати книжку історичних об’єктивних портретів полковників краю.
Без болю в серці не можна читати дослідження про Ніжинський козацький полк і чорну раду 1663 року. Це ж через брак єдності в діях козацьких лідерів, міжстанову конфронтацію, поглиблену загарбницькою політикою Речі Посполитої та Московського царства, вилилися в низку громадянських воєн та територіальний поділ Гетьманщини на два ворогуючі між собою державні утворення. Перекинемо уявний місточок у наше сьогодення і чесно зізнаємося, чи не до такого розділення у нас знову йдеться? І знову ж бачимо руку Московської імперії. Знову бачимо бридкі наміри розтоптати, стерти з лиця землі Україну, як у свій час Московія знищила Гетьманщину з її демократичним устроєм.
Є над чим подумати та вдатися до аналізу після прочитання розвідки Олександра Морозова про “Гірке прозріння Юрія Крижанича”. У цього католицького місіонера-проповідника воно настало під час заслання “за необережне слово” сатрапами московського царя в Тобольськ. Саме тоді він переосмислив свої ідеалістичні погляди на українсько-московські відносини. Як мовиться, на всі сто тут погоджуєшся з висновком автора публікації, що свідчення Юрія Крижанича як безпосереднього очевидця драматичних подій в Україні дозволяють краще зрозуміти складність суспільних процесів, що відбувались за часів буремної доби української історії, відомої під гіркою назвою “Руїни”. Попри це ідеологи сучасної Росії і донині роблять з Крижанича беззаперечного москвофіла та прихильника беззастережного об’єднання двох держав, ледь не творцем та світочем “русского міра”. А ось його справедливе застереження про те, що “народи гидують тим царством та народом російським”, воліють ніде не згадувати.
Історіографічний доробок про Ніжин, його славні й трагічні сторінки чималий. Та вистачає ще білих плям. Книжка нарисів дещо їх зменшує. Вона дає можливість зрозуміти всю складність та значущість історичних переломів, що їх переживала Україна в ті часи.
Ось тут би не завадило дослідити і показати роль Ніжинського полку на полі Конотопської битви, яка була блискучою перемогою козацького війська і “поховала” дворянську кінноту царя Олексія. Потребує, на мій погляд, і глибшого дослідження історія ніжинського козацтва у ХVIII столітті. Воно й у цьому періоді вписало в літопис держави немало героїчних сторінок. Нагадати про них було б доречно. Адже імперські амбіції і наміри наших сусідів повторювалися неодноразово. Тривають вони й понині, про що свідчать події в Криму та на Донбасі. Отож і маємо потребу й надалі “гидувати тим царством російським” та пам’ятати заклик наших козаків-пращурів завжди тримати порох сухим, який дуже доречно звучить зі сторінок книжки нарисів.
