Вісім нових прізвищ до «Шевченківської енциклопедії»

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Проєкт “Подробиці Шевченкового життя” вмотивований усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.):
“Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”.
Володимир Мельниченко вважає, що “Шевченківська енциклопедія” в 6 томах, видана в Україні у 2012—2015 рр., є видатною працею світового значення. Саме тому він продовжує пропонувати прізвища осіб, які, на його думку, мали б увійти в майбутньому в енциклопедію чи спеціальний додаток до неї. Цього разу автор розповідає про вісьмох історичних персонажів: Н. С. Аксакову, О. І. Головкіна, А. А. Закревського, О. Д. Крилова, М. І. Мирцева, В. М. Роде, О. І. Тон, Федора Івановича (царя).

“З насолодою слухав мої рідні пісні, співані Надією Сергіївною”
За словами Шевченка, “все сімейство Аксакових невдавано сердечно співчуває Малоросії та її пісням і взагалі її поезії”. В Щоденнику поет поіменно називав главу сім’ї С. Т. Аксакова та його синів Івана, Костянтина і дочку Надію: “До 9ої години (25 березня 1858 р. — В. М.) пробув я у Аксакових і з насолодою слухав мої рідні пісні, співані Надією Сергіївною”. Не згадав Тарас Григорович лише старшу дочку Віру Сергіївну, втім статтю про неї вміщено в “Шевченківській енциклопедії”, що правильно. Дивно лише, що немає статті про Надію Сергіївну, тепло згадану Шевченком.
Аксакова Надія Сергіївна (1829—1869) — молодша донька С. Т. Аксакова. Виявила особливий інтерес до українських пісень, мала музичновокальні здібності, грала на гітарі. Відомо, що М. В. Гоголь любив слухати українські пісні у її виконанні. Скажімо, 16 січня 1850 р. на вечорі у Аксакових він попросив Н. С. Аксакову співати: “Гоголю я пела, по его просьбе, малороссийские песни… Гоголь слушал, кажется, с удовольствием…” С. Т. Аксаков писав, що на початку жовтня 1851 р. М. В. Гоголь заїхав до них: “Наденька пела малороссийские песни, и он сам пел с живостью и очень забавно”.
У щоденнику В. С. Аксакової розповідається, як у грудні 1854 р. до них приїхав П. О. Куліш, але без дружини, і “Наденька жалела, потому что желала видеть малороссиянку и слышать малороссийские песни”. Є й запис про те, що “после чаю Кулиш предложил Наденьке читать помалороссийски и подарил ей свою тетрадку выписок из малороссийских песен, потом пелись малороссийские и славянские песни”1. А на початку 1855 р. П. О. Куліш писав С. Г. Аксакову: “…27 января послал я для Надежды Сергеевны 11 голосов малороссийских песен, переписанных мною собственноручно…” Погодьтеся, це переконливо свідчить, що Пантелеймон Олександрович відчув і підтримав щире захоплення Н. С. Аксакової українськими народними піснями.
Особливо важливо відзначити, що в березні 1858 р. Шевченко в один вечір оцінив таланти Н. С. Аксакової, якими захоплювалися його земляки. Молодша дочка С. Т. Аксакова ввійшла в історію самодіяльною співачкою, яка подарувала чимало приємних і радісних хвилин великим українцям.

“…У відомого табачника Онисима Головкіна в Петербурзі”
У Шевченковому Щоденнику є цікаві записи розповідей його знайомого по Новопетровському укріпленню, відставного чиновника 12 класу, приватного крамара К. М. Зигмунтовського. Свого часу К. Г. Паустовський писав, що той “был лживый, невежественный старик”. Насправді нібито автобіографічні розповіді К. М. Зигмунтовського були переважно безневинними вигадками. Принаймні так вважав Шевченко: “…Добродушний старик, але пренаївний і зовсім не шкідливий брехунець”. Визнано, що розповіді К. М. Зигмунтовського досі не мають, як правило, документального підтвердження. Утім, його побрехеньки викликають інтерес у короткому викладі доброго генія, який не тільки покірно вислуховував “чарівні пригоди наївного Телемона”, але й записував їх із особливою точністю, фіксуючи й невідомі йому прізвища. Скажімо, така нотатка з “автобіографії” К. М. Зигмунтовського: “Першу частину юності провів він у званні домашнього вчителя у відомого табачника Онисима Головкіна в Петербурзі”. Мені вдалося встановити, що такий табачник існував насправді! Більше того, Головкін Онисим Іванович (? —1832) був засновником тютюнової фабрики у Петербурзі. Тож, яким би брехунцем не був К. М. Зигмунтовський, а він додав ще одне реальне прізвище до величезного списку людей, так чи інакше зафіксованих Шевченком. Очевидно, що цього було замало, щоб раніше згадати невідоме прізвище в коментарях до Щоденника, а, тим більше, включити до “Шевченківської енциклопедії”, але в майбутньому… Вже писав про те, що в енциклопедії, чи додатку до неї, на мій погляд, необхідно представити кожну постать, хоча б один раз означену Шевченком у творах і Щоденнику та листуванні.

“…Назвав себе племінником графа Закревського,
московського генералгубернатора…”
У контексті згаданих Шевченкових записів зі слів К. М. Зигмунтовського засланець згадує справжнього, “безсовісного” брехуна, “мерзотника Кампіньйоні” — гарнізонного інженерапідпоручика А. О. Компіоні, який “забрехався одного разу до того, що назвав себе племінником графа Закревського, московського г[енерал]губернатора…” Цей персонаж, очевидно, має бути в “Шевченківській енциклопедії”!
Закревський Арсеній Андрійович (1783—1865) — фінляндський генералгубернатор у 1823—1831 рр., а з 1828 р. одночасно міністр внутрішніх справ Росії. Був членом Верховного карного суду у справі декабристів. З травня 1848 р. і до квітня 1859 р. — московський військовий генералгубернатор. Тобто, обіймав цю посаду і під час найдовшого перебування Шевченка в Москві — в березні 1858 р.
У Центральному історичному архіві Москви мені вдалося знайти невідомі документи, зокрема повідомлення з управління петербурзького військового генералгубернатора, відправлене А. А. Закревському ще 28 вересня 1857 р. “на случай прибытия рядового Шевченко в Москву или Московскую губернию”, а також офіційного листа військового губернатора Нижньоновгородської губернії О. М. Муравйова, надісланого “господину Московскому Военному Генерал Губернатору”, в якому безпосередньо йшлося про приїзд Шевченка в Москву в березні 1858 р. У доповіді виконувача обов’язків московського оберполіцмейстера князя О. І. Кропоткіна на ім’я А. А. Закревського зазначалося, що “за Шевченко до выезда его отселе в С.Петербург, строгий полицейский надзор учреждён”2.
А. А. Закревський здобув недобру славу в ліберальних колах через свій деспотизм і непримиренність до нових віянь, отримав навіть прізвисько “Чурбанпаша”. Особливо підозріло А. А. Закревський ставився до слов’янофілів, вважаючи їх “таємним політичним товариством”. Але не любив губернатор і західників. За часів А. А. Закревського було складено поліцейський “Список підозрілих осіб у Москві”, в ньому числилися чимало людей, з якими Шевченко познайомився в місті в березні 1858 р., скажімо, Іван і Костянтин Аксакови, І. К. Бабст, М. Х. Кетчер, О. І. Кошелєв, О. С. Хомяков, Є. І. Якушкін. На думку пильного губернатора, Шевченків друг М. С. Щепкін узагалі був готовий на все аж до перевороту. Між іншим, О. Й. Смирнова попереджувала М. В. Гоголя: “По почте берегитесь писать, мы окружены шпионами Закревского, и письма наши читаются…”
А. А. Закревський виступав проти будівництва фабрик, заводів і мануфактур, обмежував притік у Москву робітних людей і вимагав вислати з міста вихідців із села, мотивуючи все це необхідністю запобігання безпорядків. Москвичі говорили, що “при Закревському Москва стала великомученицею”. Російський історик і публіцист Б. М. Чичерін, з яким Шевченко познайомився в Москві в березні 1858 р., писав про А. А. Закревського, що той “з’явився в Москві справжнім типом миколаївського генерала, уособленням усієї нахабності грубої, невігласької й нічим не стриманої влади. Він хотів, щоби все перед ним тріпотіло… В Москві встановилися непогамовні свавілля, хабарництво і грязь”. Важливо, що в єфремівських коментарях до Шевченкового Щоденника (1927) сам Сергій Олександрович особливо жорстко відзначив: “Москвою правив Закревський як справжній сатрап, виявивши себе одним з найгірших адміністраторів Миколаєвського часу, втручався він у все, що тільки впадало йому в око, широко практикував систему шпигунства, утисків, дрібного винишпорювання”. На жаль, усі ці оцінки зникли в подальших виданнях Шевченкового Щоденника. Про реакцію московської громадськості на відставку непопулярного А. А. Закревського свідчить курйозне повідомлення в одній із газет: “Нам пишут из Москвы, что в нынешнем году наступила весна очень рано, так что прежде Юрьева дня выгнали скотину в поле”. Шевченків друг О. М. Бодянський знав А. А. Закревського, навіть був у нього на прийомі, неодноразово згадував його в щоденнику, проте ніколи — в критичному контексті.

“…Надумав почастувати мене якимось молодим генералом Криловим…”
Ця згадка про невідомого поетові генерала з’явилася в Шевченковому Щоденнику 16 квітня 1858 р., коли І. Л. Дзюбин познайомив його з “земляком із Харкова”: “Незважаючи на молодість і люб’язність, генерал виявився далеко не симпатичним. А обід його, майже царський, теж видався якимсь нудотним”.
Цікаво, що на полях цього Шевченкового запису в Щоденнику, подарованого, як відомо, М. М. Лазаревському, той зробив власноручно припис: “Известная каналья”. Враховуючи те, що М. М. Лазаревський лише в цьому випадку, тобто всього раз (!), дозволив собі приписати коментар до поетового тексту, він був, очевидно, вражений людинознавчою спостережливістю Шевченка, який залишив малоприємну характеристику генерала. Безперечно, що М. М. Лазаревський, та й не тільки він, знав набагато більше, ніж ми сьогодні, про генералаканалію, тобто, підступну, хитру людину, шельму і шахрая.
Крилов Олександр Дмитрович (1819—1887) — уродженець України, кар’єру розпочав у Харкові. Був директором канцелярії головнокомандувача Кримською армією О. С. Меншикова у вересні 1854 р. — лютому 1855 р. Серед паперів О. Д. Крилова збереглася доносительна записка про М. Д. Горчакова, який у лютому 1855 р. очолив Кримську армію й керував обороною Севастополя до серпня 1855 р. Утім, архів О. Д. Крилова, який зберігається в Російській національній бібліотеці в Петербурзі (Ф. 396), залишається недостатньо вивченим.
О. Д. Крилов служив чиновником Військового міністерства (числився в цивільному генеральському чині дійсного статського радника), був членом Головного військового суду.
Навіть обід із несимпатичним йому генералом здався Шевченкові нудотним. А, скажімо, наступного дня поет познайомився з інтелектуалом, симпатичним чоловіком К. Д. Кавеліним, і ось уже 20 квітня він “обідав у… Кавеліна”, а невдовзі знову “вмовилися обідати у К. Д. Кавеліна”.

“Уклала угоду… з п. Мирцовим”
Того дня — 23 лютого 1858 р. — Шевченко був прикро вражений і ображений, адже дізнався, що його “люба Піунова”, яку, на її прохання, він із допомогою М. С. Щепкіна намагався влаштувати в Харківський театр, “не дочекавшись листа з Харкова, уклала умову з тутешнім новим директором театру, з п. Мирцовим”.
Відомо, що директором Нижньоновгородського ярмаркового театру був О. П. Варенцов, про якого є відповідна стаття в “Шевченківській енциклопедії” (т. 1). Ще в єфремівському виданні Шевченкового Щоденника (1927) український театрознавець П. І. Рулін звернув увагу на те, що М. І. Мирцев “був директором не нижегородського, але казанського театру…” На підтвердження він нагадав, як свідчила К. Б. Піунова, що запросив її на казанську сцену у 1858 р. “Н. И. Мцеъ”3. Через сім десятиліть це повторив Л. Н. Большаков, а в коментарях до академічного видання Щоденника на початку нинішнього століття підтверджено, що з наступного сезону К. Б. Піунова грала вже в Казанському театрі. Щодо М. І. Мирцева, то “тутешнім” він міг бути названим у запису, бо перебував на той час у Нижньому Новгороді, “новим” — бо прийняв антрепризу в Казані того ж року (або стосовно К. Б. Піунової)”4.
Хоча б цю інформацію про згаданого поетом М. І. Мирцева треба в майбутньому включити до енциклопедичного видання.

“Слухали лекцію професора Роде”
Через день після повернення з заслання до Петербурга — 29 березня 1858 р. — Шевченко занотував у Щоденнику:
“Увечері відправилися ми в цирктеатр дивитися і слухати живописну лекцію геології професора Роде. Лекція світобудови прекрасна. І астрономічні картини майже не зайві, але до чого ці неоковирні суздальські види5 міст і будівель, що ображають мистецтво? І до чого ці живі вертляві ситцеві візерунки, що ображають науку? Дивно! А ще більше дивно, що публіка рукоплеще цій балаганній вульгарності. Натовп. Та ще столичний натовп!”
Ішлося про лекцію відомого популяризатора наукових знань професора В. М. Роде “Оптичні картини до історії утворення земної кори”, про яку залишила спогади О. А. Штакеншнейдер (1838—1897) — дочка архітектора, професора Академії мистецтв А. Штакеншнейдера:
“Це вистава в 40 картинах зображає поступовий розвиток земної поверхні до її нинішнього стану… Картини змінюються безперестану. І, нарешті, після різних чудовиськ, нам незнайомих, з’являються тварини знайомі і, зрештою, людина”. Саме ці картини на кшталт ілюзіону справили на Шевченка враження “балаганної вульгарності”.
Недарма він так їдко відізвався про “столичний натовп”. У цьому контексті згадується крилатий латинський вираз, відомий із часів великого поета античності Горація Квінта (658 рр. до н. е.): “Зневажаю й жену невігласький натовп”.
Між іншим, практично в той же час (5 квітня 1858 р.) у журналі “Пустозвон” з’явився такий віршик:
Недавно были в моде
Спектакли в новом роде:
Показывал нам Роде
При всем честном народе,
Как в девственной природе —
Урод жил на уроде.
Що ж до самої наукової розповіді професора про світобудову, то вона Шевченкові сподобалася. Більше того, вона прекрасна! Тут якраз і не співпала поетова думка з оцінкою митрополита петербурзького і новгородського Григорія (Постникова Георгія Петровича), відомого своїми різкими випадами проти тогочасної науки, освіти, преси тощо. Він звернувся до оберпрокурора Синоду зі скаргою, в якій ішлося про те, що “якийсь іноземець Роде … в різних вищих учбових закладах, різними картинами, не згадуючи жодним словом про бога творця, показує, що утворення нашої землі з усіма її рослинами і тваринами, не виключаючи й людей, походить тільки від дії природних сил якоїсь первісної матерії впродовж не простих шести днів, а шести більших чи менших довгочасних періодів. Нині, як говорять, цей Роде вже дає свої вистави публічно, біля Великого театру, в цирку…”
З огляду на те, що все це “надто шкідливо для народної віри та моралі”, митрополит Григорій просив, щоб “зазначена вистава у цирку була припинена”. Так і зробили. Шевченко не міг не знати про те, бо навіть О. І. Герцен у Лондоні, відгукнувся в “Колоколе” жорсткою заміткою “Архипасторское рвение о мраке”: “Может, пастыри наши умиленно мечтают, что, уничтожая свет дневной, они усугубят продажу свечей церковных!”
Принаймні, нагадаю, що в тому ж 1858 р. О. І. Герцен опублікував фейлетон “О усердному, о пастырю благоревностному!”, в якому, згадавши про гоніння митрополита Григорія на профессора В. М. Роде, висміяв і його протест проти вміщеного в журналі “Сын отечества” малюнка жіночого плаття з візерунками у вигляді хрестиків: “Газетоборче, юбкоборче, модоненавистнику, землезнания гонителю — моли Богу о нас!” Очевидно, що Тарас Григорович читав цей фейлетон і поділяв оцінки О. І. Герцена, про що свідчить його вірш “Умре муж велій в власяниці…” (17 червня 1860 р.) — сатиричний відгук на смерть митрополита Григорія, якого Шевченко назвав, погерценівськи, “юпкоборцем”.
Біографію В. М. Роде ще треба досліджувати, проте,безперечно, він має бути представлений в енциклопедії.

“Олені Іванівні Тон.
Щирий Тарас Шевченко”
Олена Іванівна Тон (14.05.1820—15.06.1911) із відомого роду Бергів зрідка згадується в шевченкознавстві як дружина російського архітектора К. А. Тона (1794—1881), який наслідував зовнішні риси давньоруського і візантійського зодчества. Цей псевдоруський стиль був визначений Миколою І офіційним. У поемі “Сон” Шевченко гротесково писав про царя, що “все храми мурує”. К. А. Тон розробив типові проекти церков на 1000, 500 та 200 осіб, і архітектори по всій імперії мали дотримуватися форм і стилю, вказаних ним. Шевченко гостро негативно ставився до Тонових споруд, зокрема, Великого Кремлівського палацу та храму Христа Спасителя.
У поетовому запису в Щоденнику від 19 березня 1858 р. читаємо:
“Я не бачив Кремля з 1845 року. Казармуватий палац його значно спотворив… Храм Спаса взагалі, а головний купол особливо потворний. Вкрай невдале величезне творіння. Наче товста купчиха в золотому повойнику зупинилася напоказ серед білокам’яної”.
Звісно, про К. А. Тона є стаття в “Шевченківській енциклопедії” (т. 6), тому розповім лише те, що в ній не сказано. Цікаво, що сучасний російським дослідник О. Г. Митрофанов поділяє Шевченкову точку зору про храм Христа Спасителя і в своїй москвознавчій книзі навіть назвав розділ поетовими словами: “Купчиха в повойнике”6. Не можу не згадати й про те, що в російському виданні “Хроноскоп” (2003), де вміщено літопис важливих фактів і подій історії, в 1841 р. записано вихід у світ Шевченкової поеми “Гайдамаки” і оголошення “Высочайшей рекомендации” про будівництво церков у відповідності з російськовізантійським стилем архітектора К. А. Тона. Нагадаю, що за його проєктом були побудовані Миколаївський залізничний вокзал у Петербурзі (1847—1851) та однойменний вокзал у Москві (1845—1852), якими Шевченко неодноразово користувався, а наприкінці квітня 1861 р. ці вокзали стали свідками перевезення домовини з прахом поета з Петербурга в Москву.
Іронія Шевченкової долі виявилася в тому, що К. А. Тон, який із 1854 р. був ректором петербурзької Академії мистецтв, брав участь 2 вересня 1860 р. у попередньому засіданні академічної ради, де й було вирішено надати Шевченкові звання академіка; без ректора не могло обійтися й оформлення Диплому художникові Т. Г. Шевченку на звання академіка “за искусство и познания в гравировальном искусстве”, підписаного 31 жовтня того року президентом Академії мистецтв, великою княгинею Марією Миколаївною.
Втім, усі Шевченкові негативні відзиви про К. А. Тона були занотовані ним у Щоденнику, і ректор, очевидно, про них уяви не мав. Але тут і з’являється важлива подробиця, котра зумовлює необхідність включення ректорової дружини О. І. Тон до “Шевченківської енциклопедії”. Той історичний диплом отримав М. М. Лазаревський, але Шевченко саме цим пам’ятним днем підписав щойно виданий “Кобзарь Тараса Шевченка в переводе русских поэтов”: “Елене Ивановне Тон. Искренний Тарас Шевченко. 31 октября 1860”. Певно, що такий дарунок академіку незручно було робити ректору, — їхнє знайомство не було близьким і носило офіційний характер, а ще, думаю, Шевченко й бажання не мав звертатися до К. А. Тона. Втім, і його дружині, коли б вона не була поетові знайомою, тим більше, книгу дарувати не став би!
Отже, вони таки були знайомі, про що раніше не йшлося. Скажімо, у “Літописі життя і творчості Тараса Шевченка” П. В. Жура прізвище О. І. Тон узагалі не згадується. Воно не з’являлося і в коментарях про К. А. Тона до Шевченкового Щоденника, в тому числі й у знаменитому єфремівському виданні 1927 р. На мій погляд, їхнє знайомство відбулося наприкінці 1830х рр., коли К. П. Брюллов створив прекрасний портрет О. І. Тон (1837—1840)7, якій тоді не минуло й 20 років, а Шевченко був одним із улюблених учнів К. П. Брюллова, завсідником його майстерні, в якій у 1839 р. навіть мешкав деякий час.
О. І. Тон пережила свого знаменитого чоловіка на 30 років, пішовши з життя в 91 рік.

“…Побудований за царя
Федора Івановича…”
Вранці 9 жовтня 1857 р. Тарас Григорович отримав нарешті довгождану книгу М. І. Храмцовського “Краткий очерк истории и описание Нижнего Новгорода”, видану 1857 р. Із неї він і дізнався, що Печерський монастир, рисунок олівцем якого він зробив того дня, “побудований за царя Федора Івановича в 1597 [р] замість розруйнованого стародавнього монастиря, заснованого архімандритом Діонисієм”.
У “Шевченківській енциклопедії” (т. 2) є стаття, присвячена засновнику і архімандриту Печерського монастиря в Нижньому Новгороді Діонисію (? —1385), але відсутня відповідна публікація про царя Федора Івановича. Це виглядає дивно ще й тому, що доречно вміщено статтю про великомученика Федора Тирона, також побіжно згаданого Шевченком в одному з листів до Ф. М. Лазаревського.
Згадка про російського царя була в цьому випадку не випадковою; поет, як завжди, звично зафіксував історичну подробицю важливої події. Річ у тому, що влітку 1597 р. Печерський монастир було поруйновано обвалом гори, і в тому ж році його перенесли на версту вгору за течією Волги, а “цар московський, Федір Іванович, — як зазначив ще С. О. Єфремов, — зараз же його відбудував наново”.
До речі, Л. Н. Большаков, порівнюючи Шевченкові рисунки Печерського монастиря з рисунками Д. Бистрицького, докладеними до другої книги М. І. Храмцовського “Краткий очерк истории и описание Нижнего Новгорода”, котру Шевченко вже не бачив, писав: “На відміну від Бистрицького, Шевченкові пощастило підкреслити рельєф місцевості, яку колись, ще в XIV столітті, уподобав монах Діонисій, увіковічити будинки й подвір’я, які оточували територію монастиря; що ж до самого монастиря, то він у цій Шевченковій замальовці постає перед нами не застиглою, парадною фотографією фасадів, а “живою”, що дихає, пам’яткою сторіч, натхненним творінням рук людських. Шевченко схиляє голову не перед “святістю” монастиря — перед талантом творцянароду”… Цілком очевидно, що точності, достовірності, глибокому історизму малюнка сприяла не просто майстерність художника, але майстерність, помножена на знання історичних обставин. Тим, що Шевченко знав їх, він багато чим був зобов’язаний книжці М. І. Храмцовського8.
Так от, цар Федір Іванович (1557—1598) — третій син Івана IV Грозного — був останнім представником московської гілки династії Рюриковичів, знаходився на троні з березня 1584 р. Увійшов в історію царем, який мало цікавився державною діяльністю, а фактичним співправителем з 1587 р. був його шурин Борис Годунов: “Федір царював, а Борис управляв”. Між іншим, про Бориса Годунова та Івана Грозного, яких Шевченко згадує в Щоденнику 11 серпня 1857 р., вміщено енциклопедичні замітки.
На мій погляд, будьяке Шевченкове найменування повинно відгукнутися в енциклопедичній літературі про національного генія.

—————————
1 Дневник Веры Сергеевны Аксаковой. — М., 2004. — С. 21, 25.
2 Центральний історичний архів Москви, ф. 16, оп. 47, спр. 130, арк. 45 зв., 11, 15.
3 Повне зібрання творів Тараса Шевченка. Т. 4. Щоденні записки (Журнал). — К.: Державне видавництво України, 1927. — С. 676.
4 Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у дванадцяти томах. Т. 5.— К.: Наукова думка, 2003. — С. 389.
5 Відомо, що “суздальщина” трактувалася Шевченком як малохудожнє ремесло й протиставлялася високому мистецтву. Художник мав на увазі популярні в Росії картинки з підписом або дешеві видання, що відзначалися примітивністю зображення та були розраховані на невибагливі смаки широких народних верств. Особливо славилося лубочними картинками та лубочною літературою місто Суздаль. У В. І. Даля лубковий твір узагалі пов’язаний лише з Суздалем: “Лубочная картина, суздальская”.
Цікаво, що в повісті “Художник” є навіть місце, де Шевченко, порівнюючи нафантазований віртуальний експромт К. П. Брюллова з ермітажною картиною Н. Пуссена “Зняття з хреста” (близько 1630 р.) не на користь останньої, називає це відоме драматичне полотно “просто суздальщиною”. Йдеться, на мій погляд, не стільки про конкретний твір Н. Пуссена, скільки про гостре неприйняття Шевченком феномену примітивної суздальщини, нав’язуваної народові.
6 Митрофанов А. Прогулки по старой Москве, Пречистенка. — М.: КлючС, 2008. — С. 78.
7 Зберігається в Державному Російському музеї. На виставці К. П. Брюллова у Казані в 2016 р. портрет О. І. Тон у пресі відзначений, як один із кращих у художника.
8 Большаков Л. Н. Їхав поет із заслання… — К.: Дніпро, 1977. — С. 104.