Михайло БАЛТЯНСЬКИЙ,
поет, заслужений журналіст України
“…Щоб почули і ви… — сповіщає патріарх української пісенної творчості Вадим Крищенко. — Я звичайний поет, не долучений до творення правових указів та рішень. Використовую те, що мені дав Бог. І гадаю, що моя пісня, мій віршований рядок також можуть огорнути людей пломенем єднання для утвердження українського духу…”
ТРИМАЮ в руках нову книжку Вадима Крищенка зі зворушливою назвою “Що на серце лягло”. Вражає її образне оформлення. На першій сторінці палітурки — розгорнута книжка, а з неї відриваються сторінки, перетворюючись на білокрилих птахів, що летять в небо. Наче це вірші та пісні поета летять до людей. А на зворотному боці під портретом автора на золотавому сувої сповідальні слова:
Шукав пахкі слова,
Клав на музичні крила —
І на чиїсь вуста лягли мої пісні.
…До мене теж прийшла
Питань пора щемлива:
“То чи даремно жив?
Даремно жив чи ні?”
Нова книжка Вадима Крищенка — своєрідний життєвий самозвіт і самоаналіз. Чіткі самозапитання, відповіді на які автор хоче почути не лише від себе, а й від людей. І мовлене не піддається сумніву. Ти береш його на віру, мимоволі застосовуєш до себе.
Автор з роками ані на йоту не сходить з позиції боротьби за покликом сурми за високі людські ідеали. Він сміливо бере крутіші сходинки, які усім нам ще треба пройти до створення української України.
Поета непокоїть, що “хрипить Донбас, брехливістю загоцаний, обману того чути дим гіркий…” Вірш “Іде війна” — настійна вимога зупинити кровопролиття. У цій данині часу — його позиція.
Автор, який залишається вірним своїй традиційній манері поетичного письма, без закручень і штучного ускладнення хвилююче пише про те, як нелегко Україна стає на ноги, які страждання приносить війна, розпочата, здавалося б, “добрим сусідом”, як важко правда перемагає кривду на своїй Богом дарованій землі.
Віриш поету і хочеш іти з ним в одному строю, коли він пише:
Вже оте пережив,
Що боліло, страшило, лякало.
Мінне поле утрат
І мене не минуло чомусь.
На собі відчував
Смерті темне і зле покривало.
Не упав, не пропав —
І нікого уже не боюсь.
Хоч від хліба життя
Залишилися крихти дрібненькі:
Був колись молодим,
А зробився — неначе дідусь.
Знов хтось хоче страшить
І під вухом вороже продзвенькав:
Не силкуйся! Дарма! —
Я нікого уже не боюсь.
Лиш тривогу одну
Я до власного серця приклею:
Щоб жила у добрі
Україна, моя давня Русь.
Тож її бережім,
Будьмо в помислах й діях із нею,
Щоб сказати усім:
Я нікого уже не боюсь!
КНИЖКА складається з окремих розділів: “Звук поетичної сурми”, “Поетичні репортажі”, “Одвічна загадка життя”, “Видива у вікні природи”, “Не біймось мовить про любов”, “Дитяча сторінка”, “Іскорки осіннього вогнища”. І для кожного з них автор знаходить, як на мене, високохудожнє і змістовне наповнення.
“Я люблю цього автора за його щирість і пісенність”, — писав в одній з передмов до книжки Вадима Крищенка незабутній Юрій Мушкетик. І справді, оці риси поетичного письма дуже притягальні в його творчості.
Гортаю сторінки книжки, читаю щирі, проникливі поезії “Українське братство”, “Життєві віхи”, “Просто жити”, “Нам треба вірить Україні” та ще “Слово убитого солдата”, “Вдови”, “Отямтесь, люди”, і душу бентежать, здавалося б, риторичні запитання, проте вони адресовані мені, вам — усім, кому болить доля України:
Кого спитати? Хто про це розкаже?
Чого очам зробилось все одно,
Й перетворились люди в персонажі
Убогого квартального кіно?
Отямтесь, люди, наберіться сили
І підійміть похилене плече.
Нехай у ваших пересохлих жилах
Знов кров козацька гордо потече!
Перед нами — поет особливого звучання. Він рішуче нагадує всім нам бути зіркішими, не бездумно будькому довіряти свою долю, яка потім болем і слізьми обіллється.
У дусі праведного гніву Великого Кобзаря настійливо звучить вимога мудрого вибору правителів країни у хрестоматійному вірші “Прийдіть, апостоли добра”:
Прийдіть, апостоли добра,
І сядьте у державні крісла.
Читацька душа дуже чутливо відчуває, як цей, сповнений надії і лагідності голос авторської флейти раптом переривається різкими звуками закличної сурми:
Ганьба нова, ганьба стара
На наші долі перевисла.
Ненавистю і презирством проймається автор до посіпак, чиї продажність, злодійство, пристосовництво і криводушність давно сягнули рекордів людського безчестя:
Що їм держава і народ? —
Не зрозуміли ласку Божу.
Ніяк набить не можуть рот,
Ніяк накрастися не можуть.
Гендлюють, дурять, продають,
Торгують весело й охоче,
За посмішку сховавши лють,
За папірець сховавши очі.
Не те чекалося, не те —
Перевернулось перше й друге.
Усе достойне і святе
Узяв нечистий у прислуги.
Окремі рядки поезії з нової книжки Вадима Крищенка мимоволі западають у пам’ять, як афоризми.
Любіть Україну —
Не тільки про це говорити,
Бо слово красиве
Ховає, бува, каламуть.
У справжній любові
Сховались свої колорити.
Про справжність її
Тільки вчинки твої доведуть.
Де той, хто набереться сили
Розвіять кривди холоди?
Дозволь, Вкраїно, попросити:
Шевченка ще раз народи!
Поміж надуманих химер
Я був немов несамовитий…
А усвідомив лиш тепер:
Яке це щастя — просто жити.
Була покара без вини,
Була в дорозі прикрість різна,
Та від прокляття відверни
Ти Бога, Матір і Вітчизну.
Ми б’ємось, не шкодуєм сил,
Когось взяла земля волога.
І від насипаних могил
Вкраїна вищає до Бога.
У ПОЕТІВ буремних громадянських почуттів, зазначав колись Микола Бажан, сила утвердження (утвердження добра) завжди дорівнює силі заперечення (заперечення зла). І це не абстрактна формула — це норма існування в літературі творця, чутливого до коливань суспільних настроїв, до оцінок фактів і явищ вітчизняної історії. Показових ілюстрацій у книжці безліч.
Пронизливо гострий, публіцистично піднесений і разом з тим дошкульно викривальний вірш “Роздуми про Правду”, безперечно, належить до розряду програмних. З ніжною проникливістю говорить поет про рятівний виклик Правди:
Думкам не ладен дати раду —
Тож хочу мовити про Правду.
Для багатьох вона — служниця,
Повчають, як робить годиться:
— Стій, не іди, не тич лиця —
Там всі вже зайняті місця.
Не говори і не дзвони —
Ефір скупили брехуни.
Не стій, сідай на задній ряд
І не давай своїх порад…
Гундосять знов вуста вельможні:
— Що вмієш, Правдо, ти, що можеш?
В кишені грошей не помножиш.
Не вмієш зводити палаци,
Що коштують мільйонів двадцять.
Там злата блиск й автомобілі,
Ще й пси гасають озвірілі…
А люди — злісні і голодні
Кивають головами: “Згодні!”
Й тривоги пізні, болі ранні
Вплітаються у цю реальність.
Різкий докір жбурляє поет сучасникам, які слухняно мовчать, “очима кліпаючи лиш”, розуміючи, що з такою позицією їм ніяк не вибратися з болота неправди. “Хоч знає кожний, що жить без Правди нам не можна”. “Бо тільки в Правді робимося ми не комашнею, а людьми”.
ДУЖЕ до серця припав мені вірш “Ми забуваємо вітатись”. Справді, наша давнішня звичка чомусь забувається. А вітання навіть з незнайомими — це певною мірою код нашого українського єднання. Поет майстерно сказав у своїх поетичних рядках:
Чого забулось? Пам’ять тішить
І гріє променем бажань…
Ми стали, може, й розумніші,
Та не добрішими, на жаль.
Тож пригадаймо добрий звичай,
Не відвертаймося лишень…
Усім далеким і зустрічним
Кажу сьогодні: “Добрий день!”
І тут же вірш глибокої, так би мовити, педагогічно наступальної наснаги “Думка на актуальну тему”. Про те, що ми частогусто ганьбимо словами людей свого родуплемені, не вміємо берегти нашу українську родинність. Вчитаймось:
Над кожним вчинком треба думать,
Не обзивати ближніх так:
— Ти недолугий, повний дурень,
Нікчема, телепень, лайдак.
На свого ллєм помийне слово,
Свого не витягнем з біди…
І так, зі зла чи випадково,
Лишаєм бридкості сліди.
…Пісенність поезії Вадима Крищенка — це високий дарунок Бога. Я переконаний, якої б величини не був той чи той поет, але він мріє, аби хоча б один його вірш став піснею. В мелодії, цьому божественному чародійстві звуків, поетичне слово розкривається новими гранями, здатними яскравіше запалити уяву, глибше і дошкульніше зворушити людську душу, для якої радість, смуток чи задума — своєрідний очищувальний бальзам.
Якщо казати про останній поетичний доробок Вадима Крищенка, то багато з його віршів аж просяться до музичного оформлення. Агов, хлопцімолодці з композиторського гурту, не баріться, долучайте свою ліру до таких творів: “Намалюю маму”, “Забутий лист”, “Танго дощу” та іще, іще… Не даремно ж великий Дмитро Гнатюк в одному з інтерв’ю про творчість Вадима Крищенка сказав: “Мені хочеться співати не лише пісні на його слова, але й просто окремі рядки його віршів”.
Знакові поезії рясніють у кожному розділі книжки. Я й сам, причетний до римованого слова (яка залюблена душа в далекій юності не шукала відради у складанні віршів?), написав багато рецензій на поетичні збірки. Але так, як уміє сказати про любов Вадим Крищенко, рідко кому вдається. Вслухайтесь у щемливу музику вірша “Одне одному гріти очі”:
Шовкові звуки гітариста
І білим стелені столи…
Мій настрій, світлий і врочистий,
Зі мною, люба, розділи.
Скажи, хіба нам не хотілось
Відчуть незвичний цей інтим,
Коли душею стало тіло
І крила янголів над ним?
Коли нічого вже не хочем,
Лише… Лише — без зайвих сцен, —
Одне одному гріти очі
Під цей божественний рефрен.
У книжці поет подає і цікаві зразки своєї прози: це невеличкі новели, етюди, спомини. І тут Вадим Крищенко на висоті. Куценька, здається, новела “Грішниця”, а ніби прочитав великий роман. Автор вміє в ощадливих словах вмістити багато інформації. Це теж талант, особливо в наш швидкісний і поспішливий вік.
Поет і в прозі поет. Тож не дивно, що в рядки його прозових творів часто вплітаються віршовані одкровення, підсилюючи загальну ідею сказаного. Як от спомин “Про батьків і про себе”, розцвічений поезіями “На могилі матері”, “Мамин ювілей”, “Родина, родина” і:
Хоч жити важко —
Не хочу буть плаксивим,
Учусь у пташки
Стрічати сонце співом.
“Що на серце лягло” — не просто черговий підсумок творчих доробок, а вагомий, унікальний подарунок читачам і собі до 85річчя, яке Вадим Крищенко відзначатиме 1 квітня 2020 року. А через тиждень після Великодня в Національному палаці культури “Україна” відбудеться його ювілейний вечір.
Творча муза видатного поетапісняра не знає спочину…
