Гострять зуби на мову

Вадим Пепа,
лауреат Літературних премій імені І. С. Нечуя-Левицького та імені Олеся Гончара

Тих, що заявляють про перегляд ухваленого Верховною Радою України Закону про мову, відправити б у науку не до “українського буржуазного націоналіста”, не до зляпаного кремлівською пропагандою фашистського страховидла, а до “батька української прози” Григорія КвіткиОснов’яненка. Переклад його повісті “Сердешна Оксана” французькою мовою 1854го року було опубліковано в Парижі. Це задовго до того, коли Путін на весь світ заявляє, що українська мова штучно, з наміром відірвати її від “братньої” російської, створена австріяками й поляками. “Полячишками”, як прозивали їх царські посли.
28 грудня 1841 р. в листі до молодшого страждальця за волю України А. Красовського КвіткаОснов’яненко написав гостро, але з глибоким розумінням суті справи: “Коли українські молоді письменники змужніють, то вони доведуть, що московська мова є дикунською говіркою, порівнюючи її до мови української. Коли вони повитягують з московської мови все українське, то найзапекліший московський шовініст буде змушений визнати жалюгідне убозтво і нижчість московської говірки супроти української мови”.
Горе поневоленим. Солунський діалект болгарської мови, з якого пішла старослов’янська й церковнослов’янська, не лише загальмував природний розвиток української, а й позбавив її писемного самовираження. Присвоївши духовні здобутки українського роду, привласнивши його історію, російські графи і дворяни збагачували всесвітню літературу видатними творами. Натомість спершу нагороджений за указом Катерини ІІ золотою медаллю з діамантами останній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Калнишевський 25 років знемагав у підземній в’язниці в Соловецькому монастирі. Українська козацька старшина прощалася із життям аж за Уралом, конала на шибеницях і на палях. Українська еліта засівала своїми бездиханними тілами Сибір несходимий, Соловки, Біломорканал, Колиму, Кенгір, Мордовію… А геній із геніїв Тарас Шевченко мордувався в солдатській муштрі на березі пустельного КосАралу, “карався, мучився, але не каявся”, мережив вірші в захалявну книжечку.
І ось на зорі ХХІ століття нової ери українофоби того ж самого замісу силуються ввергнути усе ще один з найбільших європейських народів у безпросвітність “кари єгипетської”. Наміряються позбавити його рідної мови, вирвати з душі й серця предковічну пам’ять, задушити самобутні таланти, позбавити їх можливості на самовираження. Нестямні пустомолоти верещать, аж захлинаються, в скаженій жадобі воскресити валуєвські порядки. І хоча б хтось із них заїкнувся про те, як у зародку придушуються будьякі українські проблиски в Російській Федерації.
“14 декабря 1845” у В’юнищах, поглинутих передостаннього століття рукотворним морем, Тарас Шевченко написав поему “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні, і не в Украйні моє дружнєє посланіє”. Виразив те, що допікало:
Все розберіть… та й спитайте
Тойді себе: що ми?
Чиї сини? яких батьків?
Ким? за що закуті?..
Вичерпної відповіді на це досі не знайти ні в шкільних підручниках, ні в посібниках для середніх спеціальних і вищих навчальних закладів. Донедавна гуманітарії в основному пережовували подачки з московських академічних столів. Навіть на зорі ХХІ століття нової ери в Україні немає достойних проводирів. Утвердження незалежної Української Держави підупадає на очах. Кого після Батурина, стертого ордою Меншикова з лиця землі, й після згубної битви 1709 р. під Полтавою можна порівняти з “титаном епохи Відродження” Богданом Хмельницьким чи то з “беглецем во всех речах” Іваном Мазепою, який з послами іноземних держав вільно говорив їхньою мовою? Про яскраве життя і державницьку діяльність високоповажного, не обділеного увагою всієї Європи, створено понад двадцять опер.
Гетьман Іван Мазепа сподівався, що війна між Карлом ХІІ і Петром І забезпечить Україні святе право самовладно господарювати у власному домі, утверджувати свій державний устрій. Але монгольської закваски царат застосував тактику випаленої землі. Горіли хліби, міста і села. Так само 1812 р. військо Наполеона вступало в запалену Москву.
На відміну від французів, шведи відмовилися від походу на Смоленськ і Москву. Повернули на багату молоком і медом Україну. “Диявол його сюди несе!” — у відчаї проквилив прозірливий гетьман. Ніяка не Божа, а нечиста сила прирікала багатостраждальний український народ на “неключиме рабство”, якщо піти за словом Богдана Хмельницького, знаменитим проводирем національновизвольної війни проти польської шляхти.
Український етнос з першими словами своєї мови зароджувався в Мізинській археологічній культурі. Її вікування — понад ХХІІІ—ХІV тисячоліття до нової ери. Охоплювала басейни Десни, Сейму, Прип’яті, Росі, Дону, Горішнього й Нижнього Подніпров’я, Південного й Західного Бугу, Дністра, повноводого Дунаю, оспіваного в українській народнопоетичній творчості з таким високим натхненням, як ніким, ніде й ніколи. Таке ж поселення, як і довготривале в Мізині, на вищому березі Десни, відкрив 1903 р. виходець із Чехії Вікентій Хвойка на вулиці Кирилівській у Києві.
Матеріальні й духовні здобутки попередніх тисячоліть успадкувала, чому б сумніватися, Трипільська археологічна культура. Відлуння з її розквіту доносять до сучасності колядки й щедрівки та пісні календарнообрядових дійств. То свідчення з таких же золотих віків українського роду, як і в еллінів, чия міфологія не тільки не осуджена, як “поганська”, а й вважається високим досягненням юності людства.
Воістину, правічного зачину поетична творчість є святим письмом українського народу. Його мова — одна з найрозвиненіших і найбагатших у світі. На міжнародних форумах визнавалася другою за милозвучністю після італійської. Чи хоч однеєдине з тих, котрі верещать про ревізію закону про мову, має хоча б якесь зелене уявлення про Козака Луганського Володимира Даля?
Сина бельгійського інженера настільки захопила запозичена Москвою українська мова, що не пішов по стопах вітця, а1840 р. продерся через цензурні перепони з головною працею свого життя. Видав її мізерним пробним накладом під назвою “Толковый словарь великорускаго наречія рускаго языка”. При цьому опубліковане було припечатане грифом “Совершенно секретно”.
Тепер слово за українською елітою, насамперед науковою. Невже вона не спроможна захистити рідну мову? Чи станеться із правічним, сокровенним те ж саме, що з Василем Стусом? Не врятувала українська інтелігенція волелюбного. Переважно відмовчувалася. Терпіла наругу, набравши в рот води. Невже українська національна свідомість як не мала, так і не матиме можливості на самовираження?
А для супостатів немає нічого святого, окрім ненаситної наживи. Не хтось же інший, як колишні комуністи й виховані ними комсомольці люто насаджували атеїзм, а нині з таким же запалом відроджують православ’я і віру хасидів, збагачуються мільйонами й мільярдами не в якихось там гривнях, а в твердій валюті. Копають собі яму, в якій невмолима вічність непробудно поховає пам’ять про лиходійних душителів правічної мови одного з найбільших європейських народів.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment