П’ять штрихів до портрета великої людини

Богдан ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ

Велике бачиться з далека. Михайло Горинь належить до небагатьох відомих (особисто для мене справді великих людей), без яких Україна в буремні 90-і роки не змогла б реалізувати свій, можливо єдиний, шанс звільнитися від смертельних обіймів “старшого брата” і стати незалежною державою. Напевно тридцять років, які минають з часу нашої з Михайлом доленосної співдіяльності у Проводі Народного Руху України — не така вже й далека часова відстань, щоб належно оцінити історичні події та осіб, яким у відповідальний історичний момент вдалося зробити те, що, на жаль, не вдавалося багатьом поколінням героїчних попередників, подвиг і жертовна боротьба яких були бездоганною основою нашої скромної частки. На жаль, їхні імена і подвиги за тридцять років так і не стали фундаментом історичної пам’яті сучасного покоління, яке народилось і виросло в незалежній Україні. Однак Михайлові Гориневі відразу після багатолітньої каторги у таборах комуністичного СССР довелося своєю жертовністю, вірою, і мужністю надихати нас — молодих романтиків. Неоціненно великою була його особиста праця і роль, часто в силу певних об’єктивних і суб’єктивних обставин непомітна і не оцінена.
Штрих перший. Я побачив його вперше влітку 1989 р. в Києві на оргкомітеті з підготовки Установчого з’їзду Народного Руху України. Якраз закінчилася перерва між засіданнями і майже всі присутні пішли до робочої кімнати. Я заходив останнім і побачив, що неподалік, немовби когось очікуючи, стоїть чоловік, який на засідання прийшов у супроводі Всеволода Іськіва — відповідального секретаря Оргкомітету від Львівського регіону Він пильно подивився мені в очі і привітавшись, першим подав руку і сказав: Михайло Горинь.
“Дуже приємно, — відповів я, — Богдан Тернопільський, товариш Івана Макара. Він розповідав мені про вас”. — “0, це сміливий козак! — відповів коротко і жестом запросив мене заходити до кімнати, а біля самих дверей непомітно відійшов убік, пропустивши мене попереду себе.
Штрих другий. Одне з перших засідань Секретаріату НРУ. Пан Михайло, як ми його тоді називали, відкриваючи засідання, наголосив, що ми всі, відповідальні секретарі РУХу, як і він, голова секретаріату, обрані з’їздом, а тому на кожному велика відповідальність за долю РУХу й України. Однак перш ніж керувати, хотів би послухати наші думки щодо напрямків та методів роботи постійно діючого вищого керівного органу РУХу. Першою взяла слово господиня квартири, в якій відбувалося це засідання, Галина Антонюк. Потім виступали інші, присутні і дуже скоро наша розмова, як це часто траплялося і раніше на різноманітних патріотичних зібраннях, переросла в емоційну балаканину про все і ні про що. Десь на середині засідання, наче відповідаючи на моє німе запитання, п. Михайло сказав: “Потім нам буде легше. Дуже важливо спочатку дати можливість висловитися і зрозуміти кожного”. Він не перебивав виступаючих, уважно й терпляче їх слухав, щось занотовував у своєму записнику.
Коли перейшли до фінансів і кошторису, п. Михайло першим запропонував: “Зарплата у мене, як голови, і у всіх відповідальних секретарів буде однакова і значно менша ніж у секретарів ЦК КПУ. І пільг у нас не буде, хіба що одна — працювати 24 години на добу. Я залишив свою сім’ю у Львові, і тому можу собі це дозволити. Вам важче, але це добровільно”.
Штрих третій. Одне з перших засідань Проводу Руху в Спілці письменників у кабінеті І. Драча. Йшлося про те, що РУХ мав би зосередитись на інтелектуальній роботі, зайнятись підготовкою і проведенням конференцій, “круглих столів” тощо. Хтось із керівників Київської міської організації гостро критикував роботу секретаріату через надмірну мітинговість. Часті мітинги нібито відлякують інтелігенцію. Пропонувалося,аби масовими заходами у Києві займалася винятково Київська організація РУХу.
Горинь слухав і мовчав, обличчя його було спокійним. А я не знаходив собі місця. “Ну як він може спокійно вислуховувати такі несправедливі звинувачення? – думав я. – Ми працюємо без вихідних, без зарплати по 18 — 20 годин на добу, і за це така дяка!” Наприкінці засідання п. Михайло взяв слово і спокійно сказав, що за місяць після з’їзду секретаріат мав велику роботу, що всі заходи в Києві проводяться разом з Київською організацією РУХу i що секретаріат розгляне на найближчому засіданні пропозицію щодо надання допомоги Раді колегій у підготовці й проведенні конференцій і “круглих столів”. На закінчення подякував усім за щиру і своєчасну розмову. Мені така дипломатія була незрозуміла, і я вирішив, що більше в секретаріаті працювати не буду. Напевно мені з ними не по дорозі — подумів я. Вони нічого і нікого не цінують, адже я працюю від ранку до вечора, жертвуючи собою, своєю сім’єю, дітьми, яких уже більш як півроку майже не бачу, залишив престижну високооплачувану роботу, перед тим забезпечив оргкомітет з’їзду приміщенням, зв’язком, транспортом тощо і вся ця робота не заслуговує хоча б доброго слова. Я твердо вирішив, що скажу про це п. Михайлові ще сьогодні і піду. Після закінчення наради п. Михайло сам підійшов до мене й сказав: “Богдане,почекай кілька хвилин, підемо разом до Секретаріату”, — він вперше звернувся так просто і на “ти”, моя злість чомусь раптом зникла. …Вже по дорозі Михайло запитав: “Що скажеш, козаче?” Я мовчав. Потім він рвучко зупинився і додав: “Я б хотів, щоб сьогоднішнє засідання не вплинуло на роботу секретаріату. Від тебе багато залежить” Потім зробив паузу, і вже йдучи, продовжив: “І знали ми, що шани нам не буде і дяки від людей за сей кривавий труд, що лиш тоді підуть по цій дорозі люди, як розіб’єм її і вирівняєм всюди, і наші костi тут під нею зогниють… Франка, маю надію, у школі читав?” “Читав — і не тільки в школі, — відповів я і продовжував у такому ж дусі – Та слави людської ми зовсім не бажали, бо не герої ми і не богатирі…”
Важко зітхнувши сказав: “Це дуже важливо відповісти собі самому на це запитання, бо скажу тобі чесно, як той, хто це добре знає — слави справді не буде”. Я повернувся і дивлячись в добрі, лагідні Михайлові очі відповів нашим рухівським жартом: “Я знаю, бо у нас праця, а слава у КПСС”.
Штрих четвертий. Після такої нагінки керівництва масові заходи не припинялися, а навпаки, крім щонедільних мітингів у Києві, за пропозицією Михайла, вони почали проводитись і в обласних центрах. В один із вечорів Михайло сказав мені: “Я думаю, що вже не потрібно організовувати приїзд на мітинг людей з інших міст. Нехай за ці кошти, що вони витрачають на дорогу, організовують мітинги у себе. Але подумай, щоб у них брали участь і виступали представники від інших міст. Скажімо в Харкові — виступає представник з Києва, а на мітингу в Тернополі — представник з Донецька. Ти мене зрозумів?” Я його зрозумів і вже більше не нервував на довгих нарадах у завжди чомусь невдоволеного керівництва.
Штрих п’ятий. Ті, що прийшли до РУХу не за покликом серця, а за іншими мотивами, були позірно активними, а насправді лінивими. Вони не хотіли і не вміли нічого робити, однак проявляли особливу ініціативу при “роздачі” заслуг. Одного разу я не витримав і сказав Гориневі: “Хіба ви не бачите, що принаймні половина з тих, із ким нам доводиться щодня мати справу, сюди заслані? Вони лише шкодять, а Ви цьому потакаєте”.
— Що ти пропонуєш?
Я відповів: “Потрібно таких позбуватися”. “Так, козаче, РУХ міг би перетворитися на секту, яка працює не на зовнішній світ, а на себе саму, вариться у власному соку. Повір я в цьому трохи розбираюсь. А за як ти кажеш, “інфільтрованими” поглядай, але не перегинай палиці. У нашому становищі можна легко помилитися. Адже тих, хто працює чесно, будуть намагатися скомпрометувати в першу чергу”.
Ще на початку моєї праці у ­РУСі Михайло Горинь часом розповідав мені про життя у таборі, про табірних побратимів, про Василя Стуса, про Михайла Сороку і Катерину Зарицьку. А потім одного вечора про естонця, прізвища не пам’ятаю, який зізнався йому, що погодився бути стукачем. Пригадую, що я сказав тоді: “Напевно він хотів попередити Вас, а через Вас й інших, щоби були обережними. Чесний зрадник. Парадокс”. Потім я запитав: “І що ви йому відповіли?” Михайло подивився пильно мені в очі і з болем промовив: “Я сказав йому: навіщо ти це зробив? У тебе не було нічого, лише твоє чесне ім’я. А тепер хочеш повернути його назад і сам бачиш, що це не можливо”. Пам’ятаю, що ці слова глибоко запали мені в душу. Ми ніколи більше не поверталися до цієї розмови, але це своєрідне духовне щеплення я зберіг на все своє життя.
Життєвий шлях цієї людини справді заслуговує не тільки на значно більше визнання й пошанування, а й на використання його спадку і досвіду, на щось вагоміше. Але це розуміння чомусь завжди приходить із запізненням.

P.S. Три Михайли відіграли особливо важливу роль у моєму житті. Перший — мій родич, старший брат мого батька Михайло Тернопільський. Він був членом гуртка патріотичної молоді, яким керував вчитель патріарха Йосипа Сліпого, про якого він згадує у своїх споминах, Іван Слободяник. Вранці 28 червня 1941 року мого стрия Михайла, вчителя Івана, та ще кількасот невинних мучеників розстріляли після довгих катувань у тернопільській тюрмі. Про нього мені ніхто з рідних ніколи не розповідав. Однак ще дитиною, приблизно в п’ятилітньому віці, я випадково підслухав розповідь моєї бабусі Антоніни про те, як її чоловік, а мій дідусь Юльян ходив пішки до Тернополя, щоб упізнати свого закатованого енкаведистами сина. На все життя закарбувались у моїй дитячій душі тоді ще не зрозумілі слова: “Повернувся Юльо з Тернополя, став перед образами і плаче. Я до нього не підходила з годину, не могла, а потім підійшла, обняла легенько за плечі і спитала:ну що, Юлю, знайшов нашого? А він повернувся до мене і сказав — вони всі тепер наші… І знову плакав і розповідав мені, які вони всі помордовані, з пробитими цвяхами головами, з повідриваними вухами”.
Я ніколи не запитував у моїх рідних про нього і нікому ніколи не говорив про те, що я знаю цю страшну правду. Напевно, на підсвідомому рівні, розумів, чому мені не хочуть розповідати. Це стало моєю святою таємницею на все життя. Цього року, коли від народження Михайла Гориня виповнюється 90, від дня народження мого стрия Михайла Тернопільського виповнюється 100 років.
А третій — це Михайло Сорока. Про нього мені розповідав Михайло Горинь, і він став моїм взірцем для наслідування і нашим з Михайлом духовним керівником.

Богдан Тернопільський — відомий громадський діяч, один із засновників і керівників Народного Руху України в 1989-91 роках, заступник Михайла Гориня як керівника секретаріату НРУ, а з 1990 року як голови Політичної ради НРУ та Конгресу національно-демократичних сил — громадських структур, що об’єднували всі тогочасні патріотичні сили у боротьбі за незалежність України.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment