Слово про товариша — луганського просвітянина

Світлої пам’яті луганця Григорія Половинка

Досвіт сонця, 6 травня, на 74 році земного буття важка недуга перервала творчий політ прикутого до ліжка в родинному гнізді Весела Гора над Дінцем (на тимчасово поневоленій московським окупантом Слов’яносербщині) й відправила до журавлиного вирію палкого патріота України та співця її східного краю Григорія Григорійовича Половинка. Полинула у засвіти душа непересічної особистості різносторонніх талантів: знаного луганського просвітянина, талановитого письменника, журналіста, публіциста, перекладача, історикакраєзнавця, художника, громадського діяча, чиїх численних повчальних чеснот так гостро бракує в суспільстві у наш складний і трагічний час.
Народився Г. Половинко в добу повоєнного лихоліття — чергового злочинного Голодомору в Україні — 7 листопада 1946 р. у селищі Сахновщина на Слобожанщині. Небезпечний спадок минулої війни залишив чорний слід у долі Грицька на все життя, коли він восьмирічною дитиною підірвався на німецькій міні. Маючи хист до малювання, навчився працювати лівою рукою замість скаліченої правої. Щоправда, це так і не допомогло вступити до Харківського художнього училища й стати професійним художником. Подальшу долю визначили успішно складені іспити до педагогічного вишу в Луганську. Так 1965 р. він став студентом історикофілологічного факультету ЛДПІ ім. Т. Г. Шевченка.
Активна участь Григорія в національному культурноосвітньому русі та громадському житті луганської студентської молоді, дієва національносвідома позиція не пройшли повз увагу пильного чекістського ока. А погроми руху творчої інтелігенції в Україні 60х рр. минулого століття не оминули й Луганщину. Переслідуваного за політичним мотивами неблагонадійного Г. Половинка двічі “галасливо, з тріском виганяли” з вишу за “націоналізм”. Дипломованим фахівцем вдалося стати тільки 1972 року, що в свою чергу дозволило викладати історію, крає та суспільствознавство, креслення, малювання в школах Харківщини і Луганщини. Деякий час вдалося обіймати навіть посади заступника директора з навчальновиховної роботи ПТУ № 50 м. Щастя під Луганськом, де звели найпотужнішу на той час у Європі ДРЕС, а також головного художникадизайнера Харківського НДІ Дніпрококс. Але при цьому не покинув іншу творчу пристрасть, якою займався зі шкільних років. Йдеться про поезію.
1966 р. у луганській обласній газеті “Прапор перемоги”, а також у журналах “Жовтень”, “Дніпро”, “Прапор” та ін. зявилися поезії, які засвідчили появу на літературному небосхилі нового, з неординарним поглядом на дійсність, обдарованого поета. Відтак зпід пера Половинка одна за одною з’явились дванадцять поетичних збірок, в яких він постав трепетним ліриком, мудрим провидцем, іронічносаркастичним критиком життєвого кредо українського суспільства. Його поетичну зрілість в літературному житті України зафіксувало членство в НСПУ з березня 1984 р. Невипадково поетшістдесятник Іван Низовий, оцінюючи поетичну майстерність свого побратима по перу, заявив: “Немає в сучасній українській поезії рівного йому”. Друзі і колеги водночас відзначили суголосність поезії Г. Половинка й поезії козацького циклу Т. Шевченка. Творчість Григорія пронизана глибокою любов’ю до славного минулого українського народу, особливо до історії запорозького козацтва. Маючи глибокі фахові історичні знання, він обєктивно, не уникаючи темних сторін, оспівав козацьку добу України в історикопубліцистичних дослідженнях: “Дике поле – козацьке поле”, “Донбас — земля запорожців”, “Сербська гілка луганського дерева”, “Від Кальміуса — до Лугані”, “Князь Ігор в історії і в “Слові о полку Ігоревім”, в повісті “Бахмутський отаман”, у віршах й оповіданнях для дітей і, беззаперечно, в низці поетичних збірок — “Підкови чужих коней”, “Половецький полин”, “Шлях на Чигирин”, “Козацький марш” та інших. Козацькому циклу присвячені також його п’єси “Кіндрат Булавін” і “Мсьє Небаба, або Запорожець у Парижі”. За мотивами останньої, написаної 2009 р., на підставі історичного факту служби 1646 р. при французькому королівському дворі козацького сотника Мартина Небаби, з успіхом демонструвалися вистави на сцені Запорізького театру ім. В. Магари.
Звернення до драматургії — далеко не рядове в творчості Г. Половинка. Свого часу в мережі освіти він працював із дружиною Г. Чайкою. Створюючи шкільні театри, вони засобами драматичного мистецтва залучали шкільну та юнацьку молодь до літературнотеатрального життя, пропагували правдиву, а не препаровану і заполітизовану історію. При тому залучали до участі в спектаклях не тільки своїх колег, а й учнівські родини; власним прикладом ілюстрували й пропагували досвід шкільного виховання, що набуло широкого розголосу серед освітян України. Та й було чому подивуватися і повчитися у них, адже ставили повнометражні вистави — “Сорочинський ярмарок” М. Гоголя, “За двома зайцями” М. Старицького, “Мина Мазайло” М. Куліша тощо. Особливий успіх і слава чекали на Г. Половинка у м. Кремінна на Луганщині, де він створив народний театр, був його режисеромпостановником і художникомоформлювачем.
Його перу належить і цикл п’єс для Луганського обласного академічного українського музичнодраматичного театру, які зламали нав’язані стереотипи, що стали характерними не тільки для Донбасу, але й усієї України. Серед них — “Спартак”, “Вій” (за М. Гоголем), “Веселий ярмарок” (за Г. КвіткоюОсновяненком), “А не забути не завадило б…”, “Нові фараони”, “Свистунівська республіка”, “Усміхнись мені, доле…” (народна драмаесе з життя Т. Шевченка), присвячена 200річчю від дня народження Великого Кобзаря. Деякі з них й досі не сходять зі сцени в окупованому Луганську. Йдеться про “Свистунівську республіку” (2012 р.). Сам Григорій Григорійович, оцінюючи власний твір, згадував: “Я не очікував, що абсурдність вигаданої Свистунівської республіки матиме багато спільних рис із сучасними і, на жаль, реальними “республіками” на Донбасі”. Не оминув Г. Половинка й ще одну актуальну сторінку в новітній історії України. В умовах знищення вугільної галузі України під гаслом реструктуризації, а насправді — поховальнограбіжницької оргії олігархічних кланів, резонансними в Донбасі були п’єси зпід його пера, присвячені цій злободенній темі. На прикладах злету і трагічної сплюндрованої долі О. Стаханова та його послідовників, він розвінчав культ цих “народних героїв” та їхнє “гірниче новаторство”. Насправді це був небувалий обман, рабська праця в копальнях, трагедія змарнованого життя, яка не мала нічого спільного із світовим технічним прогресом. Як журналіст Гр. Половинко побував у творчих відрядженнях на будівництві БАМу (1976 р.), в зоні ліквідації аварії на ЧАЕС (1986 р.). За їхніми підсумками у низці нарисів задокументував мужню працю, звитягу, трагедію і прозріння своїх ровесників та ницість державнополітичного керівництва СРСР на шляху до окреслених та омріяних комуністичних висот. З перших днів відновлення “Просвіти” в Україні і до останнього подиху він був її дієвим активістом. У 1993–1995 рр. очолював Сіверськодонецьке міське товариство “Просвіти”, редагував міську просвітянську газету “Сіверський край”, написав й випустив дві поетичні збірки, заснував міський шкільний театр “Клас”, спільно з незабутнім Й. Курлатом започаткував міський, а потім і обласний дитячий поетичний конкурс. Нині це широко знаний Всеукраїнський конкурс дитячої поезії “Джерельце” імені Йосипа Курлата, що має постійну прописку в Сіверськодонецьку. Свою просвітянську діяльність Гр. Половинко продовжив з Луганським міським обєднанням ВУТ “Просвіта”. Брав дієву участь в роботі Кам’янобрідського районного просвітянського обєднання м. Луганська та в заходах Українськоканадського центру “Відродження”. Ініціював проведення поетичного фестивалю “Слобожанський Луг”. До його відкриття підготував серію поетичних антологій поетів Луганщини: “100 луганських поетів”, “Так ніхто не кохав”, “Антологія перекладу” тощо. Водночас керував літературною студією “Молодий Луг” при редакції міської газети “Жизнь Луганска”. Його творчість не вичерпується тільки козацькою тематикою. Неодноразово звертаючись до античної доби, еллінської і скіфської культури, він їх переплітав з історією рідного краю, утверджував найвищі духовнопатріотичні орієнтири українства “до остану, до загину, боронити Україну”. Бо “Найрідніша батьківська земля. Через кров пожежі і руїни Попелом століть у серце бє.
Ось вона — Соборна Україна
Знову Незалежною постає”.
Власну патріотичну позицію він підкріплював і утверджував перекладами знаних поетичних геніїв з іспанської, болгарської, польської, словацької, білоруської, російської та інших мов. До того ж власні поезії та збірки ілюстрував сам, властивим “своїм мальованим словом”. Мало кому відомо, що його перу, олівцю і пензлю належать сотні картин і малюнків. Чимало з них осіли в приватних колекціях не лише в Україні, а й у країнах Європи, Латинської Америки, Азії. Проведена 2015 р. у приміщенні єпархіального управління УПЦ Київського Патріархату в окупованому Луганську резонансна виставка його полотен, присвячена історії рідного краю та Великої України під назвою “Ще золотіти нашій булаві”, була настільки вражаючою, що рашисти не посміли її знищити.
Заслуговують уваги участь Гр. Половинка в діяльності Української Церкви та багатьох інших громадських організацій. 2013 року він був рукоположений в сан диякона УПЦ Київського Патріархату. Активно виступав проти засилля, мракобісся та обскурантизму Московського Патріархату в Україні. Тому й створив при приміщенні СвятоТроїцького кафедрального собору в окупованому Луганську “Музей козацької слави”, який функціонує донині. Бо переконав зайдокупантів, що боротися з правдивою українською історією — безперспективно. Як генералосавул українського козацтва входив до складу луганської отаманаської сотні. Неодноразово переходив лінію розмежування й брав участь у різноманітних державних і громадських заходах, що відбувались у Києві, Харкові, Хмельницькому, Сіверськодонецьку. Невипадково, що й останню велику збірку своїх вибраних поезій теж назвав “Ще золотіти нашій булаві”. Її обговорення відбулось у Харкові, Сіверськодонецьку, окупованому Луганську на рубежі 2019–2020 рр. за його активної участі.
За велику роботу на ниві вітчизняного просвітництва ВУТ “Просвіта” відзначило Г. Половинка своєю найвищою нагородою – медаллю “Будівничий України”. Орденів і медалей його удостоїли Луганська обласна військовоцивільна адміністрація, УПЦ Київського Патріархату, Українське козацтво.
Земля пером Тобі, любий наш Грицю, і вічна пам’ять та повага прийдешніх вдячних поколінь!

Володимир Семистяга,
голова Луганського ОО ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment