Справа наша не безнадійна

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
У заключній книзі мемуарної прози Михайла Слабошпицького “З присмеркового дзеркала”, що виходить у видавництві “Ярославів Вал”, йдеться не тільки про тих, кого вже немає серед живих. Там уміщено й цикл сильветок про наших сучасників. Пропонуємо увазі читачів одну з них.

Ірина Фаріон

Вона належить до рідкісного типу людей.
Як правило, до них ставляться або з великим захопленням, глибокою симпатією, або з категоричним неприняттям, зловорожою антипатією. Така доля чи не кожної людини високої ідеї, служіння якій диктує максималістський і ригористичний погляд на все оточення.
Така людина змушена до мінімуму звести своє приватне життя, відмовитися від тих розваг та дрібних пристрастей, якими заповнено щодення пересічності, в чиєму існуванні панує цілковита вегетативність.
Для мене Ірина Фаріон одкрилася як особистість тоді, коли її афоризми й максими ще не ввійшли в патріотичний “цитатофонд” і ще не стали крилатими. Мені побачилася вона, сказати б, у той передстартовий момент, коли ім’я Ірини Фаріон ще не стало широко відомим в Україні.
Мій добрий приятель — ще генеральний директор популярного тоді львівського солодкого “Світоча” Андрій Тавпаш, подивовано вигукував: “Як — ви не знаєте пані Фаріон?!” Й це ім’я визирнуло з пам’яті та швидко конкретизувалося: “Мовознавець…” Читав щось і її, і про неї. А оскільки з файлів пам’яті не засвітився її візуальний образ, то я й не зреагував миттєво на ім’я.
Тавпаш був одним із ініціаторів тієї прекрасної поїздки, котра подарувала мені знайомство з пані Іриною і початок приязні, що має важливе значення і в моєму житті, і в моїй справі з найменням “Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика”, де Ірина Дмитрівна встановила і фінансує премію імені Олени Пчілки.
Того лагідного літнього дня ми зустрілися в селі з назвою “Горячівка”, що стоїть на кордоні України й Молдови, з якою сусідить Вінничина. Там відкривали пам’ятний знак роду Лимичів. Це була винятково врочиста подія. І кожен із мовців не шкодував слів, коментуючи її. А коли біля мікрофону опинилася поставна й тендітна Ірина Фаріон, то над усім нашим велелюддям мовби вихор пролетів. З жагучою пристрастю говорила вона про долю й недолю українців, про те, як долати постколоніальні травми й відстоювати своє політичне, історичне й моральне право бути державно під сонцем у цьому не вельми досконалому світі, де владарює не сила права, а право сили.
Слухаючи те, що Фаріон мовила і як вона мовила, подумав: оцей ораторський талант — та на найвищі трибуни держави! Хіба міг я сподіватися, що в особі мовознавця раптом відчую отакого неординарного політика справді державницького мислення. Не запитав тоді в Ірини Дмитрівни, чи вона вже безпосередньо причетна до партійного середовища, але вже невдовзі побачив її під прапорами Всеукраїнського об’єднання “Свобода”. І вже від першої там її яви було враження: саме для цього, для політики, вона народжена. В ній — справді потужний політичний нерв. Згодом у тому допевнилися всі, хто чув депутата Львівської облради чи Верховної Ради України. Такі харизматичні особистості зі сміливим інтелектом і ясною візією — це скорше винятки поміж депутатського стада, де до сприкрення багато темних, ніяких чи відверто мародерних індивідів. Фаріон – яскравий еталон національно свідомого й морального політика. Політика, що не відступається від своїх високих імперативів.
Говорячи про Фаріонполітика, відчув певне збентеження: при цій нагоді належиться бодай побіжно окреслити наукові обрії доктора філології і педагога, видатного мовознавця Ірини Фаріон. А мене знесло на політику. Бо ж без цієї грані Фаріон просто не існує. Властиво, для багатьох далеких од культурних інтересів людей Фаріон — передовсім або тільки політик.
Власне, подеколи важко розокремити в “кентаврі” на ім’я Ірина Фаріон: ось досі вона — мовознавець, а звідси (й до нескінченності!) — політик. Мовознавець Фаріон не замикається тільки в теоретичних питаннях фаху — її мовознавство переростає в найширші масштаби культурології; мовне питання в її сприйнятті й потрактуванні — один із найважливіших моментів усієї вкраїнської гуманітаристики. І спробуйно на цьому зупинитися та обійтись без політики. Це — саме та сфера, де вони зустрічаються і стають продовженням і поясненням одна одною.
Якби я і не читав книжок Ірини Фаріон, а знав її лише в усному жанрі, то загалом міг би уявити не тільки їх концептуальні особливості чи емпіричне багатство, а й переконливість наукової аргументації. Але я читав і “Правопис — корсет мови? Український правопис як культурнополітичний вибір”, і “Мова — краса і сила: суспільнокреативна роль мовив XI—XIX ст.”, й “Отець Маркіян Шашкевич — й український мовотворець” і “Мовна норма: знищення, пошук, віднова”. Й ось нині дочитую абсолютно унікальне дослідження Ірини Фаріон. Вона реставрувала й дослідила мовний портрет Івана Пулюя. Ризикнула поглянути на вченого під таким кутом зору й відкрила в ньому так багато того, що залишалося в тіні. Бо ж, мовляв, він передовсім фізик, а тому завперш цим нам і цікавий.
На згадку мені не спадає жоден аналог такої праці. З’ясування мовнополітичного світогляду видатного вченого. Передісторія та історія перекладу Молитовника і Біблії. Дослідження мовної практики мислителя. Націєтворча функція мови в рецепції Івана Франка й Івана Пулюя. Задуманий мовний портрет великого вченого став і його інтелектуальнодуховним портретом на тлі доби й у контексті української історії. “Дивовижною є ірраціональна здатність Пулюя міряти життя своєї нації поза власним життям”, — пише Ірина Фаріон. — Він не ремствував, що нема ще плодів його праці, а впевнено заявляв: “…як ми збирати мусимо те, що посіяли предки наші, так колись збиратимуть наші потомки те, що ми посіємо”. І дослідниця наводить це як ще один дорогоцінній нам приклад “непропащої сили” українства, й живлючої енергії, що допомогло йому пройти через усі неласкаві до нього періоди історії.
Це, здається, щось справді безпрецедентне в новочасному мовознавстві. Тут дивовижно широкі засяги дослідниці. Вона мусить виходити і на поле точних наук, і тримати в полі зору мовнокультурну й політичну ситуацію тогочасної України, і, звичайно ж, звіряти себе біографічним контекстом Івана Пулюя та його сподвижників.
Ця праця показує, що Ірині Фаріон тісно в рамцях академічного літературознавства. Її однаково цікавлять і питання лінгвонаціології, соціолінгвістики, гуманітаристики загалом та національної ідентичності і мова як фактор політики, і конкретні проблеми увиразнення національного змісту нашої держави. Як легко зрозуміти, все це — і не тільки це, бо Фаріон надзвичайно багатогранна в своїх зацікавленнях — уміщається між двома полюсами: мова і політика. І все те й зумовило, висловлюючись цитатою з поета, цей потужний двокрилий політ.
Шкода, що я тоді не читав автобіографічний нарис Ірини Фаріон “Іду життям, неначе мінним полем…”
І взявся написати передмову до бібліографічного показника “Фаріон Ірина Дмитрівна. Доктор філологічних наук, професор”.
Загалом знаючи її політичну діяльність, читавши книги Ірини Дмитрівни, маючи надзвичайне задоволення від співпраці з нею в конкурсі з української мови імені П. Яцика, де пані Фаріон — голова Наглядової ради й один із меценатів престижного мовного турніру, я відчув, що тих фактів мені досить для того, щоб бодай пунктирно окреслити духовний портрет цієї небуденної особистості.
Звичайно, для короткого передслова того було досить. Адже я писав головно про своє відчуття цієї людини, про її характерні погляди та діяння, розлуння яких виразно чутно було не тільки в усій Україні, а й поза нею — завперше в Росії, де її було офіційно визнано ворогом Росії калібру Астольфа де Кюстіна, Донцова чи Бандери.
Неоднораз чувши страхітливі епітети на адресу Фаріон із російського телезомбоящика чи від усіх наших гордонів і згадуючи тендітну поставу її, не міг утриматися від сміху. Так, я згоден, що пані Ірину не зрушити з її позиції, де вона непорушно стоїть в обороні України, але вимальовувати її таким страшидлом, яке готове і дітей їсти, і цивілізацію поховати, й земну кулю викинути за межі галактики — куди вже тому Геббельсу рівнятися в мистецтві тотальної брехні! Бо ж бачите: від Фаріон залежить, чи існуватиме людство взагалі, а тому є невідкладна потреба анафемувати її. Не здивуюся, якщо довідаюсь, що Кірілові Гундяєву “планом до двору” з Кремля спущено такі засекречені рекомендації. І диригентська паличка змахнула… Он як захлинаються боти — так просто тільки з творчої ініціативи — не буває.
Роботодавці цього “оркестру” вже оплатили його мелодію не менше, як на десяток літ наперед. Отож: “Фаріон!.. Фаріон!.. Фаріон!..”
Уявляю, що в не одній ватній голові від цієї какофонії може виплоджуватися думка: “А справді без цієї демонічної Фаріон історичний розвиток пішов би зовсім іншим шляхом, і ми б щасливо жили в дружній родині народівбратів СССР…”
Один із Ірининих фанів гірко сказав: “Які ж ми бідні — в нашій важкій ситуації нам потрібно триста Фаріон!” Тоді українська справа зрушиться на лад… Я відповів йому, що в інкубаторі таких особистостей не вирощують, запрограмувати їх не можемо. Цінуймо те, що вона є. І що робить набагато більше, аніж це посильно для людини її харизми, активності, статусу й інтелекту.
А ось опонент Фаріон (він себе називає поміркованим патріотом) усе бідкається: чому вона така різка? Хіба не розуміє, що своєю різкістю відштовхує від себе? Мала б не так категорично говорити з людьми?
Пояснюю йому: у нас багато хто ставить питання української мови не різко. Все намагається лагідністю навернути до України національно вихолощених, а з них не вивітрюється потяг до Росії. Умовляннями, всовіщаннями та благаннями справі не зарадиш. На безхребетних безкарно їздять. Так званою політкоректністю національну державу з тієї постколоніальної руїни, котру ми успадкували, не так просто будувати. Та й ця наша запопадливість перед головною російською нацменшиною згубна. Вона засвідчує нашу слабість та безхребетність проти всіх, кому пощастить нас осідлати. Змінюються покоління, а в сідлах на нашому карку ті ж самі елементи.
Бачачи, як важко переконати першого мовця за його словами, що взорується на стандарти Заходу: політкоректність і політкоректність, і не хоче нічого чути про те, що не можна все стригти під одну гребінку, бо кожен випадок конкретний і за ним інша передісторія, ще допевнюєшся: українізація має бути така ж навальна, як і росіянізація. І Фаріон тут — приклад рішучості для всіх нас. А особливо — для державних мужів (якщо вони в нас є!).
Чимало, довірливо розвісивши вуха слухає аргументи: он у Швейцарії скільки мов! а в Канаді — англійська та французька, то, бачте, й мають такий високий рівень життя і сконсолідоване суспільство, бо не виснажують себе мовними війнами. Знову й знову переконуєшся, як елементарно просто маніпулювати людьми. Навіть нічого не прибріхуючи. Просто називаєш факт: у Швейцарії справді кілька мов; у Канаді — справді англійська та французька, але жодного пояснення про те, чому так склалося — і все, маси вже мають модель розв’язання мовної проблеми. Невігластво самовпевненої в своєму всевіданні сучасної людини безмежне. Нею вміло маніпулюють, а вона гадає, що самостійно зробила важливе відкриття. Її енергійно підштовхнули до саме такого висновку, і вона зі слухняністю маріонетки зробила його.
Фаріон нещадна до таких забудьків, як і до відступників. Її політичний темперамент і непримиренність не дозволяють проігнорувати котрийсь такий вияв, перемовчати спричинений тим гнів.
Той, хто не знає її, може бути вражений раптовою метаморфозою настрою Фаріон: ще хвилину тому зрівноважена, трохи патетична або м’яко іронічна, вона вмить вибухне нищівним сарказмом. Її гнів — гнів регістру Донцова чи Маланюка, які не могли спокійно говорити про вегетативне малоросійство та національну недорозвинутість тих, кого Донцов називав свинопасами.
Я був свідком визрівання політичної діячки Ірини Фаріон. Бо ж її перші рішучі кроки в цьому напрямі були в мене на очах.
Я не знав її в той час, про який пише колега Фаріон із Львівської політехніки Оксана Микитюк (також катедра української мови). “Уже тепер далекого 1 вересня 1991го року я побачила, як Ірина Фаріон зайшла на катедру. Що впадає у вічі, коли бачиш незнайому людину?.. Звісно, одяг! Одяг був вогнянисточервоний (бордовочервона вузька спідниця та яскравочервоний светр)… Швидкість, упевненість, рішучість — так, це був “вогонь в одежі слова”. Цей вогонь я бачу до сьогодні: він то спалахує швидко займистою лавиною (у боротьбі з політичною тупістю та непросвітним угодовством), то гріє, даючи тепло і затишок. Про вогонь Ірини знали всі. Пам’ятаю, як в університеті на філологічному факультеті казали, що стінгазету про В. Стуса робить Фаріон, вона горить цією справою, до неї тягнуться всі небайдужі…”
Такою ж елегантною, пристрасною та елоквентною побачилася і мені за першої зустрічі Ірина Фаріон. Та ще відчулося, що ця тендітна, привітно всміхнена жінка — згусток нервів і волі. Вже згодом мені здалося, що в ній мовби дружно співіснують дві особи: одна — книжниця, яка боготворить свою — буцім таку нудну, незрозумілу, зовсім недоступну для багатьох! —мовознавчу науку. А друга — яскраво виражена політична людина, будьякої миті готова йти на трибуну чи на барикади. Хрестоматійна академістка й вибухонебезпечна полемістка, за порівняння з якою знебарвлюється приваба наших Цицеронів.
Ірина Фаріон однаковою мірою належить науці й політиці. Якби мені запропонували визначити, що для неї головне і чому більше віддає сил, я б завагався з відповіддю. Так, наука. Я перечитав рецензії та відгуки на її монографії, прочитав і кілька популярніше написаних книжок (яких нам дуже не вистачало!), і, не вагаючись анітрохи, твердив би: наука! Але я повсюдно бачу й чую політика Фаріон. Її активності вистачить на легіон діячів. Навіть і вже не депутатом Верховної Ради Фаріон, як уже мовилося, не перестає бути в найперших лавах оборонців усього українського: мови, освіти, культури, науки, людини, держави. Пам’ятаю такий жарт, коли Ірина Дмитрівна була в складі парламенту. Бачачи тоді її елементарно тупих колег із різних фракцій, я роздратовано сказав приятелеві: це ж треба, щоб під дахом Верховної Ради було таке дурноголів’я. На що мій приятель сказав: не будь таким категоричним, бо ж там є Фаріон, а в неї інтелекту вистачить на весь парламент. Тому справа наша не безнадійна.
Отож поряд із наукою в Ірини Дмитрівни — як абсолютний паритет — стає політика, де вона також почувається так органічно, мовби перебуває в справді рідній стихії.
Як на мене, то маємо рівновеликість обох обдарувань.
Як на одну яскраву біографію, всього того — задосить. А ще ж Фаріон могла б навіть поділитися багато чим із колегами, які до такого формату не дотягують. Але ж є іще одна пасіонарна Ірина Фаріон, яка приходить до нас із екранів телебачення (ціни немає її своєрідному лекторієві на каналі “Рада”!). Хоч владці її (як і слід цього було чекати!) від “Ради” відлучили, але ті передачі можна дивитися в ютубі. Вона — з її подиву гідною ерудицією — веде слухача через століття, вияскравлюючи в них важливі для нації події і постаті видатних українських людей. Вона вже назвала і схарактеризувала “з погляду вічності” всіх тих, хто має бути в нашому пантеоні, чиї імена записано на скрижалях національної історії.
Без перебільшення можу сказати, що всі її виступи — на телебаченні, радіо, в паперових ЗМІ — могли б скласти цілу авторську біографію “чистого” публіциста. Оця ряснота справді вражає. Поточне рецензування всього з мовних питань, здається, не оминуто увагою жодне з таких видань. Актуальні коментарі на політикокультурні теми. Аргументоване слово в усіх “профільних” дискусіях, сотні її авторства портретів видатних українців на телебаченні, радіо й у соціальних мережах. Зайве й нагадувати, що це — не такі собі непретензійні біографічні довідки (“народився… вчився — чи не вчився… помер) — там щоразу маємо прозирання в глибінь того часу, в котрому судилося жити тому чи тому фігурантові, докладну характеристику всієї української ситуації (що незрідка була зовсім не на нашу користь), оригінальні історичні паралелі. Не можу втриматися, щоб не виокремити з усією шереги цих інтелектуально потужних матеріалів передачу про Миколу Гоголя, — чи не найконтроверзійнішої постаті в історії, котру українці тягнуть до себе, а росіяни до себе, і ніяк не поділять. Якби йшлося про котрогось із “южнорусских” письменників (тобто з походження українців), наприклад, Нарєжного, Сомова, Данилевського, то ця дискусія з метою остаточної приватизації автора не була б такою довготривалою. Але ж тут — Гоголь зі своєю “Пропалою грамотою”, де ми вичитуємо не тільки те, що дороге нам, а й навіть те, чого там немає, а нам дуже хотілося б, щоб воно було. Як відомо, є не тільки проблема тексту, а й проблема читача. Специфічна особливість його оптики, що й зумовлює характер рецепції тексту. І тут два варіанти “Тараса Бульби”, писані мовби один для українців, щоб підсолодити нам душу романтичною казкою про козацьку звитягу, а другий — для імперської Росії, бо ж, виявляється, борються й умирають козаки “не щадя живота свояго” — як вам гадається, задля чого?! — “во имя белого царя”, тобто “государяимператора”. Гоголезнавці з різних таборів дискутують, яка ж у Гоголя була душа — українська чи російська? чи та і та воднораз? — а для Ірини Фаріон тут незбагненної загадки немає: Гоголь — просто відступник і перевертень. Подобається комусь це чи не подобається, але Фаріон обстоює свою принципову оцінку Гоголя, і від неї так просто не відмахнутися. Її аргументація — не демагогічне словоливство. Тут маємо ту — геть незручну для нас — правду, котрої наснаженому національними сентиментами серцю геть не хотілося б чути. Бо ж бачите: наш Тарас Бульба! Але його Тарас Бульба, як нині модно висловлюватися — аж занадно амбівалентний.
Окремо при цій нагоді хочу сказати про таке. Фаріон уособлює для мене (хотів сказати тип, але на типовість цього явища в нас не набереться кількості представників) ідеального філолога. Не секрет, що наше суспільство не може похвалитися своєю освіченістю. Тому справжніх професіоналів та освічених людей маємо обмаль. Пам’ятаю, коли на непрестижні філфаки йшли здебільшого ті, хто, розуміючи свій скромний рівень підготовки, не замахувалися, скажімо, на юридичний, медичний чи фізикоматематичний, а йшли на філологічний, навіть не маючи уявлення про те, що “філологія значить любов до знання”. До того ж у “совку” значно престижнішою вважалася російська філологія. Українська ж очима зросійщених українських містян — то було “село”. Тому маєш таке гнітюче враження від багатьох сьогоднішніх словесників. Здається, що чимало з них просто не можуть похвалитися належною підготовкою. Ось уже два десятиліття проводячи Міжнарожний конкурс з української мови імені П. Яцика, я буваю в багатьох школах і неоднораз зустрічав там тих учителів, які саме в знанні літератури й мови справляють зовсім сумне враження. Можливо, це спостерігається не тільки серед філологів. Я ж знаю тільки про них. І маю сміливість стверджувати, що в сьогоднішній мовній ситуації Україна значною мірою завинили й вони.
Ірина Фаріон — саме такий філолог, яким він уявляється в ідеалі. І не тільки тому, що вона — видатний мовознавець. І літературознавець. І людина широкої ерудиції, яка може бути яскравим прикладом саме того, як і чим живе справжній філолог.
Є ще Фаріонпубліцист, яка щедро надарована літературним хистом. Вона автор багатьох пристрасних виступів в обороні всіх національних цінностей українців. Саме принципова непоступливість у відстоюванні українських пріоритетів та патріотична пристрасть Ірини Фаріон доводять до істерики українофобів. Вони з усіх сил намагаються демонізувати її, вдаються до інсинуацій та брудних наклепів. Але пані Ірина має не тільки тверді переконання, потужний інтелект, а й ту силу, яка дозволяє їй міцно стояти на чатах усіх наших рубежів. До всіх своїх талантів вона має ще один важливий для громадянина України талант. Талант прямостояння і протистояння. І це також принципово важливо. Це також творить феномен Ірини Фаріон.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment