Як пісенні цілби

Іван Малюта,
письменник, заслужений журналіст України
Зворушливі ліричні твори Вадима Крищенка покликали на сцену і сприяли визнанню багатьох українських естрадних співаків. Концерти за його участю — зазвичай у переповненій залі навіть Національного палацу “Україна”.
Він володар престижного як для поета звання “Народний артист України”, заслужений діяч мистецтв, лауреат літературно-мистецьких премій, удостоєний державних, церковних і громадських нагород.
З нагоди ювілею знаного митця (нар. 1.04.1935 р.) спробую виокремити найсуттєвіше у його творчих набутках.

Просто на здогад
У поезії Вадима Крищенка улюбленою лексемою стала назва найдавнішої хлібної рослини. Здогадалися? Авжеж, це жито. Тяглість до цього слова, вочевидь, невипадкова: народився у Житомирі, дитячі роки – на Житомирщині.
Зростав у сім’ї вчителів, батько був директором школи. Матінка померла дуже рано, на тринадцятому році його життя. От і горнувся до бабусі Уляни в селі Глибочок Баранівського району. А вона була віруючою, суворо дотримувалась народних звичаїв і традицій.
Моральні чесноти з пріоритетами совісті, доброти і співчуття незмінно культивувалися в сім’ї. Їх вивищує поет і в своїх писаннях. На підтвердження — і назви концертних програм, що транслювалися на всю Україну: “Десять Господніх заповідей”, “Нехай буде воля Твоя”, “Спаси мене, пісне”, “Українська душа”, “Благословенна будь”.
До цих критеріїв сутності душі Крищенко часто звертається і в коротких поетичних текстах, вважаючи, що гордий мусить бути без гонору і пихи, багатий — без скупості. Хоча люди й так здогадуються, хто є хто.
Не дім, а царственні палати —
Усе у мармурі і златі.
Ти, може, хочеш запитати,
Хто тут живе?
Живе тут злодій!
Як кажуть, вцілив у десятку. І як тут не згадати золотий батон поганьбленого можновладця.
Примітно, що в інтимній ліриці поет також все підпорядковує визначальній думці в кінцевих рядках, саме їх хочеться взяти на затямки.
І любов пізнає гіркоту,
Хоч горнулась до ласки й тепла.
Дуже важко любити оту,
Що відлюблена кимось була.
Завважу, що такі вірші увійшли до збірки “Дзвони вечірнього слова” (2018). З афористичними рядками, філософським узагальненням та незлобивою іронією.
Ви знаєте, хто вже багато літ
І хитро, і лукаво править світом?
Мовчіть… До вуст свій палець притуліть,
Якщо не хочете постать антисемітом.
Це все, так би мовити, на здогад.

Вважають народною
Близько тисячі віршів В. Крищенка стали піснями. Їх клали на нотний стан відомі композитори — Ігор Поклад, Ігор Білозір, Віктор Лісовол, Олександр Злотник, Олександр Морозов, Геннадій Татарченко, Володимир Домшинський та ін. Звісно, із плином літ деякі призабулися.
На жаль, на радіохвилях тепер засилля іноземної попси, ігнорується чомусь рідна, україномовна естрадна спадщина. Ні народних, календарнообрядових, ні патріотичних, повстанських пісень. І з телеканалів естрадні підскоки, з вихилясами на сцені, демонстрацією приваб тіла.
А в Крищенка пам’ятливі тексти, що лягають на душу. Нагадаю лише кілька (з іменами виконавців) із альбому “Пахне сад в забутті” (Олександр Василенко): “Моє танго” (Михайло Брунський), “Гуцульське танго” (Жанна Боднарук), “Матіола” (Олена Мозгова), “Білі нарциси” (Софія Ротару), “Листопад” (Оксана Білозір), “Пізня зустріч” (Лілія Сандулеса та Іво Бобул).
Завдячують дружній підтримці пісняра Віталій Білоножко, Алла Кудлай, Іван Мацялко, Ярослав Борута, Михайло Брунський, Дмитро Андрієць, Світлана Весна, Алла Попова.
У чому секрет особливої прихильності композиторів і виконавців до поезії В. Крищенка? Мабуть, у кожного буде своє тлумачення.
Ліпше запитати поета. Але він сам оповів.
Не переспав, а перемучився…
Я зроду ще таких не бачив снів:
Всю ніч до ранку снилась музика,
Яка просила в мене слів.
У творчому набутку В. Крищенка чимало патріотичних пісень. Але є одна, яку вважають народною. Звісно, це “Кришталеві чаші”. Якось під час спілкування з ним я почув її незвичайну історію.
У рукописі другої збірки поета (1966) був вірш “Пісня козацького коша”. Ще до появи книги до нього підібрав мотив і сам заспівав бандурист Віктор Лісовол.
Наливайте, браття,
Кришталеві чаші!
Щоб шаблі не брали,
Щоб кулі минали
Голівоньки наші!
Мелодію перейняли спочатку народні хори, насамперед, “Гомін” Леопольда Ященка. До свого репертуару її взяли квартет “Явір”, співаки Олег Марцинківський, Василь Жданкін, Ніна Матвієнко.
Вельми популярною ця пісня стала з 90–х років. І не лише під час застілля. До неї дописували нові рядки. А польський режисер Єжи Гофман використав її у своєму фільмі “Вогнем і мечем”. Одначе виплатити гонорар авторам відмовився, мотивуючи тим, що вважав пісню народною. Ну, а під час Революції Гідності я чув її біля наметів на Майдані Незалежності.
Минуть літа, давно не буде нас,
Забудуться навік імення наші.
Та вірю – і у той далекий час
Хтось заспіває “Кришталеві чаші”, —
не без підстав напророчив автор своєму унікальному творінню.

За українське братство
Він традиційник в усьому — писаннях, побуті і стосунках. Справді, хіба може постати пісня неримована, з так званого білого вірша?
Крищенко твердить, що в людині повинні переважати не пошук наживи, вигода, а прагнення творити добро й любити. Але світ катастрофічно деградує. І поет протиставляє цьому лірику справжньої любові, кохання, яке облагороджує почуття. Книга, що вийшла в його ювілейний рік, так і називається — “Не біймось мовить про любов”.
Знову слова просить вічна тема,
Все дрібне із серця проганя…
Ні, любов моя — це теорема,
Котра просить доказів щодня.
Мабуть, більшість шанувальників пісняра Крищенка вважає його виключно талановитим естрадним ліриком. Попри відомі патріотичні пісні — “Родина”, “Поки ти, Україно, живеш”, “Однаєдина”, “Україномати”, “Молитва”, “Вставаймо, браттяукраїнці”, “Україно, пам’ятай героїв”.
До недавнього часу я погодився б з таким міркуванням. І ось трапилась приємна нагода упевнитись ще в одному хисті поета. Цьому передувало пристрасне читання мені вірша з його вуст. Запам’яталася назва “Українське братство”.
Хай хтось кличе на підмогу
Мастака чужого,
А нам треба кошового
Вибрати зі свого.
Приніс додому подаровану книгу “Що на серце лягло” (2019) і втішився знову.
Хочу крикнути наразі,
Щоб у вусі трісло:
— Не садіть московських блазнів
У державні крісла!

Геть зрадливі атрибути,
Що пекли нас часто!
Вірю — подолає скруту
Лиш вкраїнське братство.
Так це ж віршована публіцистика. Завше актуальна й потрібна. Як і слово на захист рідної мови.
Час перекреслить і забуде
Усіх перевертнів й нікчем.
А ти була і вічно будеш,
Допоки на землі живем.
У вірші “Ми — українці” — той же перегук поколінь.
Гуртуйтесь, браття ясночолі,
І утверждаймо власну суть.
Ми — українці, діти волі.
Ми є, були і маєм буть!
І циклі “Поетичні репортажі” — знов таки заклик до єдності у борні з московітами на Сході України.
В ці дні хай єднає нас думка єдина,
Ми зло в нашім домі долали не раз.
Все треба зробить, щоб жила Україна —
Сприймаймо цей заклик, як Божий наказ.

Покликані до згадок
Він співпрацював з багатьма талановитими авторами пісні, запрошував до участі в концертних програмах. Саме так — авторами. Бо таке творіння поєднує хист щонайменше трьох – поета, композитора та виконавця.
Саме тому я з великою цікавістю читав прозовий, мемуарний розділ. Сюди Крищенко покликав товариство, переважно з небуття, вже на подячні спогади.
Епізод про Дмитра Гнатюка я назвав би “Коли топне ногою”. У гуртових концертах славетний співак закінчував виступи піснею “Ґандзя”. І тоді на сцену вже виходили “на поклін” всі учасники дійства. Спостережливий Анатолій Паламаренко завважив, що виходити треба тоді, коли Гнатюк топне правою ногою.
Раїса Кириченко своїм співом “якось уміла опромінювати людей, робила їх добрішими і щирішими”. В останні роки — після важкої операції — в зажурі виконувала “Бабине літо”, зі співпраці поета з композитором Леонідом Нечипоруком.
Роки промчали, як райдужний вітер,
І зупинилися біля жоржин.
Можливо вдала “жоржинова” метафора нагадувала їй про день народження на Покрову. А може передбачала останній спочин під цими квітами. Ці слова вибиті на надгробку Р. Кириченко, до якого восени кладуть жоржини.
А Іван Мацялко — “співак зі срібним голосом” ще до знайомства до сліз зворушив поета повстанською піснею “Ой у лісі на полянці”, що її виконував з гуртом “Соколи”. Заприятелювали, коли той почав створювати власну сольну програму. І тоді з’явилися пісні, що їх вперше почули у незрівнянному виконанні Мацялка: “Слов’янська врода”, “Коли приходиш ти”, “Чарівниця”, “Русалонька”, “Дві зорі”.
У спогадах зійшлися і Назарій Яремчук, який, вже тяжко хворий, виконував на Співочому полі над Дніпром пісню “Родина”, і Олександр Зуєв, композитор трагічної долі — зі спадковою психічною хворобою, похований, як безхатько, в загальній могилі, і Віктор Лісовол, що також потрапив до психлікарні, і земляк Андрій Остапенко, композитор, аранжувальник, помер в онкології, і Ярослав Євдокимов, співак, народився у в’язниці у матерібандерівки.
В окремих розповідях — Оксана Білозір, неодмінна учасниця, а то й ведуча його концертних вечорів, Микола Гнатюк — “талант в картузику” чарувати залу після будьякого виконавця.
Як на мене, мемуарні оповіді поета доцільно видати окремою книгою.


Поважний ювілей на сцені буття — коли іноді почуваєшся, ніби в секторі прицілу… За усвідомленням поета “це питань пора щемлива”. Привід не стільки втішатися досягнутим, як звітувати самому собі, “даремно жив чи ні?” Попри те, що видав близько півсотні книг, створив чимало пісень.
Для маестро В. Крищенка відповідь може бути оптимістично умиротвореною.
Та при зустрічі я вдався й до незручних запитань.
– Я вичитав, що відомий хірург, герой України Олександр Шалімов був у захопленні од Вашої творчості і “Ваші пісні ладен слухати цілий вечір”. Чи відчуваєте тягар слави?
– Іноді потрапляю у незручне становище. Хтось на вулиці упізнає і, буває, просить не лише автограф, а й зазнімкуватися разом. Один молодик з “оселедцем” козака дуже хотів пригостити кухлем пива. Ледве відмовився під приводом, що п’ю… із кришталевої чаші.
– Чи не почуваєтесь “вичерпаним” у домінуючій темі кохання?
– Це довічне… Роятьсянакликаються тепер слова на щось у стилі ретро. Щемливопрощальне, як танго у Богдана Веселовського. Хай би це було, скажімо, “Українське танго” або “Танго для вирію”. Майже кожен митець не може бути задоволений повністю. Я — один із таких. Але втішений тим, що написане пішло в народ, його співають.
Усе минуще в світі, звісно…
Спинюся в тиші вечоровій.
Пробігло все — лишилась пісня,
Настояна на рідній мові.


Останній рядок налаштував мене на асоціативний роздум.
Цілюща настоянка, яку на Київській Русі і в козацькі часи називали цілбою, зазвичай помічна при негараздах зі здоров’ям. А пісенна — дає розраду в любові, стає покликом, додає віри і сміливості у борні за волю і державність України.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment