З пісні слів не викинеш

Будь-які події чи факти можна зрозуміти лише у контексті. З пам’яті ще не стерлися нещодавня брутальна заява ізраїльського посла в Україні, що українці не повинні вшановувати своїх національних героїв — Степана Бандеру, Андрія Мельника, Івана і Юрія Липу. Слідом за цим почастішали подібні випади проти нашої політики національної пам’яті від деяких польських очільників. І все це на тлі розгортання активного антиукраїнського інформаційного наступу з боку проросійських сил всередині України (не лише в особі ОПЗЖ Рабіновича-Медведчука) і московських “русскоміровців”. Під час цієї відверто ворожої вакханалії, коли наша влада як води в рот набрала, мені зателефонували військові побратими: одні з обуренням, інші з проханням пояснити, що відбувається в українському інформаційному просторі. Причиною, як з’ясувалося, став розміщений у Ютубі уривок з програми “Prime: Муждабаєв” маловідомого для українського загалу журналіста, заступника головного редактора кримсько-татарського телеканалу ATR.UA Айдера Муждабаєва (2015 р. він з’явився в Україні, до цього жив і працював в Росії).
Розмова ведучого з гостем, директором Укранського інституту національної пам’яті Антоном Дробовичем велася навколо виданої пять (!) років тому Видавничим центром “Просвіта” дайджеста з книжки Миколи Мельника “Україна і Крим в історичних взаєминах”. Вибір теми, оцінки, висновки учасників розмови не варті були б особливої уваги, якби не їхня спрямованість і цікава послідовність. Як відповідь на інформаційну диверсію Муждабаєва-Дробовича Товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка почало готувати круглий стіл. Але наш колега Андрій ЩЕКУН, головний редактор газети “Кримська світлиця”, випереджаючи запланований захід, звернувся з відповідним листом до Держкомітету телебачення і радіомовлення України і водночас надіслав у СП свою статтю на цю тему, яку ми і публікуємо.

Головним слідчим управлінням Національної поліції відкрито кримінальне провадження за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 161 КК України щодо друку книги (брошури) “Микола Мельник. Україна і Крим в історичних взаєминах” (Передм. П.М. Мовчан/ Мельник Микола. – К.: ВЦ “Просвіта”, 2015. – 68 с.). З березня 2020 року здійснюється досудове розслідування за фактом ксенофобії та розпалювання міжнаціональної ворожнечі.
Постає професійне запитання: на підставі яких фактів було прийнято відповідне рішення, адже жодного запиту на експертну оцінку про саме видання до відкриття кримінального провадження не було.
Приводом для відкриття цього кримінального провадження стало звернення журналіста ТРК “АТР” (місто Київ), колишнього заступника головного редактора газети “Московський комсомолець” (місто Москва) Айдера Муждабаєва до українських правоохоронних органів. На думку заявника, цитуємо: “в 2015 році в Україні за державні кошти, на замовлення Державного комітету телебачення і радіомовлення накладом 8 тисяч примірників видали книгу, в якій головним ворогом України вказана не Росія, а кримські татари”. “Я вважаю це злочином, — зазначив Айдер Муждабаєв. — Ксенофобська акція з метою розпалювання міжнаціональної ворожнечі всередині країни… До речі, там є також спогади про “ж**дів” (саме так написано) в контексті “всесвітньої змови””.
Спробуємо розібратися, що собою являє ця книга і що в ній так розлютило журналіста.
Як з’ясувалося, друк книги (брошури) “Микола Мельник. Україна і Крим в історичних взаєминах” (Передм. П.М. Мовчан/ Мельник Микола. – К.: ВЦ “Просвіта”, 2015. – 68 с.) було виконано згідно з чинним українським та міжнародним законодавством у сфері видавничої справи. Книгу було видано Українською видавничою Спілкою ще у Лондоні в 1983 році, повний текст книги розміщено на сайті української діаспори, а це, своєю чергою, демонструє законність видання та відповідність її до міжнародних стандартів видавців. Якби у цій книзі було виявлено факти та ознаки ксенофобії та розпалювання міжнаціональної ворожнечі, видати її було б неможливо, тим більше в Англії, — і це факт.
Книга (брошура) “Микола Мельник. Україна і Крим в історичних взаєминах” (Передм. П.М. Мовчана/ Мельник Микола. – К.: ВЦ “Просвіта”, 2015. – 68 с.) є авторським нарисом про історичне минуле Криму в ракурсі та в огляді відомих подій, що пов’язані з півостровом. Ба більше, книга відображає думки та погляди різних відомих діячів, оприлюднені у міжнародних засобах масової інформації, що підкреслює неупередженість автора в підготовці публікації.
Доля відносин між Кримом та Україною впродовж багатьох століть є надзвичайно складною. Історія знає як періоди миру і спільної боротьби проти ворогів між українцями-козаками і татарами, так і періоди війн, про що і йдеться в книзі. Крім того, тут фактично описані всі складнощі стосунків і між двома іншими народами: російським (у той період Московією і Росією) та кримськими татарами (у той період татарами, Кримським ханством та Османською імперією). І саме в змістовній частині книги більше уваги приділяється агресії Росії до України, а не татар до України, що, проаналізувавши саму суть книги, можна побачити. А саме — що головним ворогом є Росія, її імперська політика.
Так, інтерпретація деяких подій чи то характеристик, поданих автором книги, має в дечому емоційно-експресивне забарвлення, однак автор висловлює цим передусім власну суб’єктивну оцінку, і, як нам видається, не нав’язує їх широкому загалу і не претендує на загальне визнання його суджень. На сьогодні найвідоміші історики України та інших країн світу мають різносторонні погляди на ті чи інші події, що дає змогу аналізувати, зіставляти факти, давати неупереджену оцінку. І в цьому є унікальність видань на історичну фахову тематику, що забезпечується міжнародним правом і гарантується захистом авторських прав, насамперед Конституцією України.
Для прикладу наведемо уривок з книги, який, на нашу думку, і призвів до виникнення цієї конфліктної ситуації: “Аналізуючи татарсько-українські взаємини в козацькій добі, дійдемо до остаточного висновку, що татари не записалися в історії України як союзники, тільки як вороги української державности, не менші від поляків та москалів. Навіть після укладення численних договорів з гетьманами, жадного із них вони не додержували, а навпаки — у вирішальну хвилину боїв їх зривали, повертаючи в Крим з награбованою добиччю та ясиром, залишаючи у своїй поворотній дорозі пожарища та повну господарську руїну.
Для України залишилася тверда дійсність: кожний сусід, не бувши правдивим її союзником, намагався загарбати якнайбільше українських земель.
У висліді занепаду державницької ідеї серед українського політичного проводу, в Україні наступив внутрішній розкол та територіальний поділ земель. Україна своєї державности не закріпила, тільки стала предметом зазіхань своїх сусідів (татар, поляків і москалів) та воєн між ними, які відбувалися коштом українського народу”.
Чи не найкращим матеріалом для аналізу минулого і його бачення в суспільстві є фольклор. Саме народна творчість і знан­ня є тими джерелами, без яких неможливо уявити сучасне життя суспільства. Історія фольклору знає факти і штучного втручання у фольклорний процес, однак усі вони були безплідними. Тому народна творчість не може вміщувати і зберігати штучних творів. Фольклор — це не вимисел, а реальність, яка подана в художніх образах. В українській фольклористиці є таке поняття, як історичні пісні. Поява історичних пісень є наслідком розвитку історичної свідомості народу і його художнього мислення. Українські історичні пісні з’явились у XV столітті, в період боротьби українського народу проти турецько-татарських загарбників. В історичних піснях часто оспівуються безіменні герої, але їхня діяльність пов’язана з конкретним історичним періодом.
За даними Вікіпедії, історичні пісні поділяються на тематичні групи: а) про боротьбу з турецько-татарськими нападниками. Це хронологічно найдавніший цикл історичних пісень, вони належать до XV-XVII століть, коли Україна зазнавала грабіжницьких нападів з боку турків і татар. Наприклад, “Пісня про Байду”, “Зажурилась Україна, що нічим прожити…”, “Із-за гори, з темненького лісу” тощо; б) про визвольну боротьбу українського народу під проводом Б. Хмельницького. Це пісні XVII століття, які стали одним із найяскравіших народних свідчень про величні роки тріумфу Національної революції 1648-1654 рр. Наприклад, “Ой Морозе, Морозенку”, “Чи не той то хміль…”, “Гей, не дивуйтесь, добрії люди”, “Ой з города Немирова” та інше.
У цих піснях так чи інакше йдеться про часи постійних нападів на українську землю з боку татар і турків. Тож чи можемо ми не звертати уваги на цей період у наших взаєминах? Адже, як мовиться, з пісні слів не викинеш. Чи зможемо ми проігнорувати і викинути з нашого життя відомий твір Тараса Шевченка “Гайдамаки”, де яскраво описується боротьба українців проти поляків, через свавілля та утиски останніх? Чи можемо ми заборонити Кобзаря, котрий у своїх творах оціночно характеризує царську Росію і негативно висловлюється про безчинства москалів? Чи можемо ми відкривати кримінальні провадження за передрук вірша Тараса Шевченка “Заступила чорна хмара”, де є такі слова:

Заступила чорна хмара
Та білую хмару.
Виступили з-за лиману
З турками татари.
Із Полісся шляхта лізе,
А гетьман-попович
Із-за Дніпра напирає —
Дурний Самойлович.
З Ромоданом. Мов та галич,
Вкрили Україну,
Та й клюють єлико мога…

Це — твори, які мають право на передрук, мають право на аналіз, мають право на окремо взяту думку будь-якої людини. І це гарантує їм як законодавство України, так і міжнародне право.
Щодо слова “жиди”, вживання якого автором книги теж не сподобалося Айдеру Муждабаєву, — то його ми можемо побачити у творах Тараса Шевченка, Івана Франка та інших не менш видатних українських письменників, які вважали, що в українській мові слово “жид” не має образливого значення. Так само, як в польській чи інших мовах світу. Саме поляки і занесли термін “жид” в лексикон України. До слова, польська мова й досі не знає слова “єврей”, вживається на рівні державної мови слово “жид” і зявилася вона шляхом трансформації з французької — “жюї” та англійської — “джю”. Отже, навіть коли повсякденна мова на українських, що були під поляками, землях затвердила слово “жид” для назви єврейської етнічної спільноти, церковна мова знала слово “єврей”. Побутує й інша думка, що слово “єврей” прийшло до України з Московщини три сторіччя тому. А до цього всі українські євреї були жидами. Міністерством юстиції України у 2019 році було проведено аналіз, що не виявив норм, якими б заборонялось вживання слів “жид”, “жиди”. В академічному словнику української мови слово “жиди” має два значення: 1) застаріла назва євреїв, 2) образлива назва євреїв.
Звісно, у сучасних реаліях ми мусимо приймати і вживати загальновизнані унормовані слова, тим самим поважаючи почуття та гідність всіх етносів, що складають українське громадянство. Проте це повинна бути культура мовлення та вживання слів правильно в лексичному значенні, суспільних комунікацій. І оціночно стосуватися всіх, і ми ніколи не маємо дозволяти собі порушувати гідність будь-якого народу: називати українців хохлами чи невірними, росіян — кацапами чи москалями, кримських татар та турків — бусурманами, поляків — ляхами, а євреїв — жидами.
Впевнені, що правоохоронні органи розберуться в ситуації щодо книги “Микола Мельник. Україна і Крим в історичних взаєминах” і зроблять правильний правовий висновок. Адже цю книгу було рекомендовано до друку Експертною радою Держкомтелерадіо з питань книговидання. Рішення про друк книги було прийнято на засіданні колегії Держкомтелерадіо, враховуючи її актуальність нині, в період тимчасової окупації Кримського півострова з боку Російської Федерації.
Кримські татари — корінний народ України, ніхто в цій книзі не заперечує цього факту і не намагається осквернити їхню трагічну долю, особливо у ХХ столітті. Заглиблюючись у події минулого, можна знайти хороші приклади для того, щоб не повторювати деяких помилок наших предків. Натомість це заглиблення може мати і негативні наслідки, прикладом чого є зазначена ситуація навколо книги. Замість того, щоб, вивчивши уроки минувшини, рухатися далі і налагоджувати стосунки між нашими народами, тим паче в умовах сучасної війни з Російською Федерацією, знаходяться люди, які начебто з благих мрій і власного позиціонування думки спеціально ускладнюють ситуацію. Враховуючи те, що цю книгу видано ще у 1983 році, а передрук її здійснено не абиким, а Всеукраїнським товариством “Просвіта”, всі нападки Муждабаєва і відкрите кримінальне провадження нагадують більше “полювання на відьом”, аби заради незрозумілих цілей, як кажуть в народних висловах, “робити з мухи слона”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment