Заповіт Михайла Гориня: «Не дайте їм зруйнувати Україну»

Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ
17 червня 2020 року Михайлу Гориню — одному з провідних українських дисидентів-політв’язнів, а згодом політиків-державників, випов­нилося б 90 років. Коли б не підступна хвороба, що 13 січня 2013 року обірвала його нитку життя. У його випадку невиліковна недуга — наслідок двох ув’язнень за українську політико-просвітницьку діяльність, наслідок отриманих за ґратами російських тюрем і концтаборів кількох мікроінфарктів. Це також наслідок самовідданої політичної праці для України. Таких людей як Михайло Горинь називають одержимими Україною.

А чотирма десятиліттями раніше їх називали “особливо небезпечними державними злочинцями”. Небезпечнішими від великих фінансових шахраїв. І “особливо небезпечних” “відряджали” “на перевиховання” у дусі “інтернаціональної дружби” в глухі місця РСФР. Був це великий парадокс російського мислення. У гімні УРСР на слова Павла Тичини до кінця 1991 року співали, що Україна в СРСР є щасливою, вільною та під сонцем свободи, шлях до якої осяяв Ленін, розцвітає. А в реальності за любов до України, за прагнення зробити її по-справжньому, а не декларативно, щасливою українських патріотів “везли” у російські каральні заклади.
Михайло Горинь належав до тієї когорти людей, котрі готові були жертвувати собою, своїм життям, щоб українці мали змогу існувати як самостійна нація. Після того, як в 1978 році у нову конституцію СРСР було введено термін “нова історична спільність людей — радянський народ” (це дуже нагадує нинішню “какаяразніцу”!), у світі усе частіше стали називати все населення СРСР “росіянами”. Цей хитрий московський прийом, спрямований на русифікацію неросійських народів, у багатьох викликав обурення. Та були й ті, що зважувалися на активний протест. Тоді під словом активний розумілися заяви, що їх озвучувало радіо “Свобода”. Вони поширювалися також у формі самвидаву.
Ще у мої студентські роки в одній дружній сім’ї вчителів вищих шкіл зі Львова мені розповіли про підступну та злочинну суть того сусловсько-брежнєвського “нововведення”. І казали, що є українські патріоти, котрі свідомо йдуть у тюрми, аби не погаснув смолоскип українського прагнення до свободи. “Прийде колись час, й іменами тих безстрашних патріотів називатимуть вулиці українських міст”, — казала у ті далекі часи моя негласна вихователька українського патріотизму пані Марія Бабій. Проте ніколи не називала вона ніякого імені. Тому ані ім’я Михайла Гориня, ані імена багатьох інших, у ті далекі часи ще принижуваних радянською окупаційною владою дисидентів-політв’язнів мені були невідомі. Аж до моменту, коли влітку 1986 року львівський митець Роман Безпалків випадково познайомив мене, на той час журналіста української газети у Польщі “Наше слово”, з Богданом Горинем. Я не знаю, що йому сказав про мене Безпалків, проте, на той час мистецтвознавець, Горинь відразу повів розмову про денаціоналізаційну політику Кремля. Розповів він про себе, про переслідування української патріотичної інтелігенції, про свого брата Михайла, котрий вже вдруге за сфабрикованою КҐБ справою перебуває у російських концтаборах (його запроторили до сумнозвісного табору смерті в селі Кучино на Уралі). У 1981 році чи не найбільше кагебістів дратувала увага Михайла Гориня до подій, пов’язаних з “Солідарністю” у Польщі.
Для мене особисто несподівана зустріч з Богданом Горинем виявилася дуже важливою, знаковою. Ще у роки моєї юності батько часто співав пісню з дуже актуальними й нині словами: “Україно, Україно, що ж тобі здається — сидить ворог у тебе в хаті й з тебе сміється”… Після зустрічі з Богданом Горинем, після його розповіді про брата Михайла, я зрозумів, що надихаючі слова батькової пісні не були його, а відтак й моєю, утопічною мрією про українську самостійність. Часто навіть рідні називали нашу віру в Україну утопією, мовляв москаль з його імперським мисленням та зі страшним репресивним апаратом не допустить до української самостійності. Після зустрічі з Богданом Горинем я побачив, що це було реальне прагнення не лише тих, хто був готовий жертвувати своїм життям за волю України, а й тих, хто ще не визрів до активної боротьби. Проте розумів суть процесів в СРСР. А вже за два роки від першої, здавалося б, випадкової, а фактично прописаної Небом, зустрічі з Богданом Горинем, десятки тисяч, а згодом сотні тисяч людей в українських містах виходили на історичні мітинги з вимогами змін в імперії, які переросли у вимоги державної незалежності України.
Виявляється, я міг і не зустрітися з Богданом Горинем, не познайомитися з ним та з його братами, бо перед виставкою, на якій пересіклися наші дороги, я зустрічався з однією сім’єю. Господиня, яка була студенткою у Варшаві, коли в червні 1934 року там був вбитий міністр внутрішніх справ Польщі Броніслав Пєрацький, мене переконувала, що мистецькі виставки були і ще будуть, а про варшавську атмосферу тих часів, про яку вона готова розповісти, я ніде не прочитаю. Однак якась сила мене штовхала — мусиш іти на виставку. І це ще один доказ, що в нашому житті усе відбувається за волею Долі. У тому числі й присутність в українській історії таких постатей як Михайло Горинь.
Хоч я був з ним заочно знайомий, проте наші шляхи перетнулися щойно у неділю, 13 вересня 1987 року. Його на початку липня того року звільнили з концтабору, однак я тоді був у Варшаві. До Львова мав я змогу приїхати лише 12 вересня. Оскільки на львівську адресу Михайла Гориня редакція “Нашого слова” надсилала газету, то він встиг познайомитися з моїми публікаціями. Після приїзду з Варшави ми з дружиною на другий день поїхали до її батьків у Кнісело. Того дня у своїх рідних у Кніселі перебував Михайло Горинь. Хтось йому сказав, що я приїхав до батьків дружини, тож він до них навідався. Тим паче, що мав він перед ними велике відчуття вдячності, бо саме у тій хаті Михайла і Богдана Горинів прийняли як синів, коли вони в 1945 році втекли під час депортації до Сибіру.
Мені Михайло Горинь подякував за публікації. Хоч у них, на мій погляд, не було нічого особливого. Тоді у контрольованій Варшавою, а також Києвом і Москвою (!) газеті не тільки було заборонено прямим текстом писати про право України на державну самостійність. Навіть було заборонено згадувати про українську державність 1917–22 рр. “Але у вас постійно лунає заклик до збереження української ідентичності, а без усвідомлення себе нацією неможливо збудувати державу”, — сказав мені Михайло Горинь під час першої, історичної, з ним зустрічі. А далі він почав розповідати про відновлення діяльності Української Гельсінської Групи (я тоді мав туманне уявлення, що це таке), про відновлення виходу “Українського вісника” (жодного з випусків, зрозуміло, я на той час не читав). Пан Михайло казав, що події, які відбуваються у балтійських республіках, у Москві з часом дійдуть до України. Ми вже за кілька років побачимо великі маси людей на вулицях. Під їхнім тиском імперія впаде — і на її місці утворяться самостійні держави включно з Україною. Це історична неминучість.
“Та мусимо бути свідомими, що у нас на шляху побудови самостійної держави може з’явитися чимало проблем, — сказав під час першої нашої зустрічі М. Горинь. — З одного боку відновленню України як держави по-чорному протидіятиме російський імперіалізм, а з іншого — радянська система так деморалізувала суспільство, що українська нація може постати перед проблемою нестачі кадрів, спроможних будувати власну, українську по суті, а не лише за назвою, державу. І якщо ми виявимося нездатними створити власний потужний інформаційний ресурс, то може статися так, що до влади прийдуть циніки-пройдисвіти, для яких Україна не цінність, а територія заробляння грошей. Вони можуть поважно вплинути на девальвацію сприйняття державності частиною суспільства. Тому не гаймо часу, а до роботи, козаче!”.
Хоч подібні міркування про нашу перспективу я вже чув, коли прощався з керівником моєї дипломної роботи Михайлом Лучкою, проте сказане Михайлом Горинем мене глибоко шокувало. Я вірив його інтуїції та політичному досвіду. Окрім того, після цієї першої розмови з Михайлом Горинем я зрозумів, як дуже багато треба знати, аби відповідально займатися політичною діяльністю. Тут ніякі імпровізації не допустимі. А точніше, усякі імпровізації — злочин перед нацією. Після цієї розмови та прочитання “Українського вісника” я побачив, як багато мені ще треба вчитися, аби кваліфіковано писати про політику.
Михайло Горинь свій політичний досвід почав набувати в рідній хаті, оскільки батько був головою “Просвіти” в рідному Кніселі й керівником осередку ОУН. Навіть просвітянська праця в умовах так званої “української автономії” у складі польської держави (у такому статусі Галичина та Волинь Радою Амбасадорів Антанти 15 березня 1923 р. на 20 років було передано під управління Польщі) вимагала політичного хисту та досвіду. Наскільки безкомпромісною у патріотичному плані була сім’я Горинів свідчить один випадок, який відбувався на моїх очах. Під впливом економічних обставин та тиску Заходу тодішній генсек КПРС Міхаїл Ґорбачов змушений був звільнити політв’язнів останніх брежнєвських “покосів”. Однак Ґорбачов, можливо, хотів створити перед світом видимість, що усі політв’язні були засуджені на законних підставах, а він, новий “добий цар”, проявляє до них “царську” милість. Або, скоріш за все, кагебісти хотіли убезпечити себе від майбутніх процесів за перевищення ними влади, тому стали вимагати від батьків та братів Михайла Гориня аби хтось із них написав заяву-прохання про помилування Михайла. Однак, коли зрозуміли, що не виманять такої заяви, спробували зіграти на материнських почуттях Стефанії Горинь, матері Михайла: “Чи ви розумієте, що ваш син може померти в таборі, якщо його не звільнять? — шантажував кагебіст. Відповідь Михайлової матері була подиву гідною відповіддю великої патріотки. Вона сказала каґебістам, що у їхній хаті ніколи не торгували та за ніяких обставин не торгуватимуть правдою і честю.
Рідні Михайла Гориня розповідали, як після першого ув’язнення 1965 року (а ще перед судом у квітні 1966 р.) режим намагався приманити Михайла Гориня славою, яка може на нього чекати, коли публічно зречеться своїх “хибних переконань”. Його спочатку залякували, а згодом спокушали кар’єрою та владою. Йому за згоду стати слугою імперії обіцяли високі, навіть міністерські посади. Проте даремними були усі спокуси сторожів імперії. Михайло Горинь непохитно стояв на позиції: “Україною не торгують!”.
Це кредо усього його життя — від юності до останнього його подиху. Він постійно — і у час праці в УГС, де був одним з її виконавчих секретарів, і коли очолював Секретаріат НРУ, і в умовах активної політичної діяльності, а згодом, коли від 2000 до 2006 року очолював Українську Всесвітню Координаційну Раду, ставив запитання: “Не питайте, що Україна може зробити для вас — питайте, що ви можете зробити для України”. Ці слова — пристосована до українських реалій цитата з історичної інавгураційної промови (20 січня 1961 р.) 35-го Президента США Джона Кеннеді.
Бували у служінні Україні Михайла Гориня моменти, коли чисто по-людськи опускалися руки. Бачив він, як гомосовєтікус репетує, що хоче жити так, як живуть а Америці, проте не хоче працювати так, як працюють в Америці. Дуже великий прошарок суспільства, піддаючись впливові демагогії, відкинувши патріотизм, як об’єднуючий державотворчий чинник, вірить, що простими рішеннями можливо розв’язати складні проблеми. Тоді то Михайло Горинь ставив, просякнуте розпукою, запитання: “Куди ж ми, як нація, котимося? Де ж наші славні козаки?”
Коли фізичні сили вже покидали тіло Михайла Гориня і він не міг публічно докоряти усяким хникалам: “А що ти, козаче, зробив для України?”, його любов до України, його увага до того, що відбувається у політичних верхах ні на мить не загасала. Уже кволим голосом він наполегливо просив тих, хто в останні дні земного шляху до нього навідувався: “Не дайте їм зруйнувати Україну. Це мій вам заповіт!”
Впевнений, що й нині, з небесних висот, волає він до українців “Не дайте їм (тим разом “какаяразнікам”, — М. Л.) зруйнувати Україну”. Він мав моральне право робити такі заповіти й заклики. Хоч і не займав якихось високих державних посад, проте своєю боротьбою за право України бути самостійною державою, своєю працею для держави заслужено посів місце у пантеоні моральних авторитетів нації. І мав він куди більше моральне право, ніж скажімо, Леонід Кравчук, робити заповіти, адресовані нації. Той, зв’язавшись з Медведчуком та його блоком “Не так!”, по суті чимало перекреслив із того, що два з половиною роки сам робив як президент України. Михайло Горинь як лідер дуже авторитетної на початку 1990-их політичної партії, на других президентських виборах 1994 року підтримував Леоніда Кравчука. Однак після його дрейфу у бік медведчуківсько-сурківського “Не так!” з гіркотою сказав: “Цю людну наче підмінили. Я не розумію, що з ним сталося”…
Епізод з підтримкою в 1994 році Кравчука не похитнув сприйняття частиною суспільства Михайла Гориня як великого українця, як людини високої моралі. Для мене несподіваним моментом стала розмова зі знайомою київською лікаркою восени 2012 року (це був час Януковича). Вона (російськомовна) сказала, що так довго ми, як держава, будемо товктися у трясовинні безперспективності, поки не приведемо до влади людей на кшталт Михайла Гориня з великим патріотичним зарядом та з високою мораллю.
Однак сили російського реваншу зробили усе можливе аби цього не сталося. Минуло лише трохи більше року від програних Леонідом Кравчуком президентських виборів, як “радикальні низи” в жовтні 1995 року на 5 з’їзді УРП, під приводом недостатньої радикалізації змусили Михайла Гориня подати у відставку з голови легендарної УРП. Присутні на тому з’їзді аналітики з адміністрації президента (Кучми) у приватній розмові сказали, що це тільки початок усунення українських політичних та громадських сил з української політичної сцени. Далі під прицілом буде НРУ, “Просвіта”. Вже надто потужні сили задіяні, аби Україна не стала державою з українською свідомістю. Життя показало, що страшний прогноз із 1995 року виявися правдивим.
Михайло Горинь досить боляче переніс момент, коли змусили його залишити кермо УРП. І тут не йдеться про якісь особисті амбіції. Він казав, що його влада як самоціль ніколи не цікавила. І він готовий допомагати кожному президенту, котрий будуватиме Україну українську. Причиною його болю було те, що під українськими прапорами усе більше з’являється циніків, для котрих держава — аж ніяк не найвища цінність. І цей процес з кожним роком поглиблюється.
Розуміння цього — далеко не єдиний удар, що випав на долю Михайла Гориня. У юності вони тільки гартували його завзяття для боротьби за права української нації. А з плином часу підточували його здоров’я. Його завзяття формувала не тільки “Просвіта”, а й школа, яка до 1939 року в Галичині була фактично польською (хоч формально двомовною, яку з ще австрійських часів називали утраквістичною). Згадуючи юні роки, дисидент і політик-державник дуже часто повертався до епізоду зі школи у рідному селі Кніселі на Львівщині, коли вчитель-поляк намагався змусити сина місцевого керівника “Просвіти” і діяча ОУН співати “Jeszcze Polska nie zginęła” (слова польського державного гімну — як і нинішнього, так і до 1939 року). Хлопчина відповів: як українець він цього робити не буде. Оскільки у ті часи тілесні покарання були узаконенні й підтримувалися не тільки державно, а й церквою, то вчитель постановив зламати юнака, б’ючи палицею про долоні. Кожен удар розливався болем по усьому тілу. І водночас наповнював душу завзяттям та нескореністю.
Не дивно, що після такого гарту студент Львівського університету Михайло Горинь, попри небезпеку, брав активну участь у поширенні інформаційних матеріалів про боротьбу УПА. Потім прийшов час на самвидав (в основному твори сучасних українських поетів, “зарізаних” цензурою). А потім були концтабори та самовіддана державотворча праця.
На жаль, в одній статті дуже важко показати усі грані титанічної праці такої унікальної людини як Михайло Горинь. Тому поза увагою залишилися такі важливі, ініційовані М. Горинем проєкти, як створення програми консолідації української нації. Його життя і праця — великий розділ у підручнику для політиків-державників. Але нині ми мусимо виконати заповіт Михайла Гориня — “Не дати їм зруйнувати Україну”. Це наше найнагальніше завдання.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment