Болісна і жорстока правда, вичитана у книзі Миколи Руцького

“Ми у вічі сміялися смерті…” та підсилена власними спогадами

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ

Справді, болісна це правда про боротьбу Української Повстанської Армії та оунівського підпілля із московськобільшовицькою та німецьконацистською імперіями. І жорстока для сприйняття, бо в цій героїчній, жертовній боротьбі загинули десятки тисяч вояків УПА. На жаль, багато українських патріотів втратило свої життя то унаслідок спровокованої агентурою НКВС ворожнечі, то в результаті взаємного поборювання бандерівців і мельниківців, а також через терор з боку сформованих органами НКВС спецзагонів, які виступали під маркою українських повстанців.
…Я часто буваю в своєму рідному селі Новосілках (тепер Набережне) Демидівського району Рівненської області, обов’язково — на Великдень. І коли я заходжу у поминальний день на кладовище, як у нас кажуть, на могилки, то при вході завжди зупиняюся біля могил із уже не раз зафарбованими вапном хрестами та затертими, забіленими написами. Зупиняюся і важко вичитую: “Сич Дмитро Петрович”, “Цибульський Михайло”, “Кулик Степан”. І на всіх цих трьох цементових пам’ятниках один і той же напис: “Умер в 1941 році”.
Згадую: ще малим, коли я “вишивав” попластунськи поміж могил під час наших дитячих ігор у “войну”, вже тоді думав, чому такі молоді, кожному ледве за двадцять, бо роки народження були вибиті на пам’ятниках, так рано повмирали. Ніхто тоді в селі нічого не розповідав. Люди мовчали. Як і не сказали, що поруч із цими молодими членами Організації Українських Націоналістів у могилі без хреста, без пам’ятника поховано молодого оунівця Миколу Кривицького. І лише з книг мого земляка із села Ільпибоки Демидівського району, поета, прозаїка, історика, журналіста Миколи Руцького, а саме “Коли ви вмирали, вам дзвони не грали” (1994), “Вони виборювали волю України” (2009), “Ми у вічі сміялися смерті…” (останнє, третє видання 2019 р.), я дізнався багато чого про моїх односельчан.
Дмитро Сич загинув, оточений енкаведистами в Боремельському лісі, Михайло Цибульський, псевдо “Чорний”, випускник Луцької української гімназії, учитель, очолював нелегальну мережу ОУН на Демидівщині, загинув разом із ним, Дмитром Сичем, своїм односельчанином, у бою з підрозділом НКВС поблизу сусіднього села Боремель.
Завдяки наполегливим, систематичним архівним пошукам Миколи Руцького, передусім у архівах колишнього КДБ, тепер відомо, що в моєму рідному селі Новосілках проживав Денис Матвійович Кримусь — учасник визвольних змагань 19171921 років у складі армії УНР, який очолював націоналістичну організацію — Українське Вільне Козацтво (УВК). Ця організація діяла в 1937—1940 роках на території Демидівського району в селах Боремель, Новосілки, Лисин, Малево, Лопавше… Українське Вільне Козацтво ставило перед собою таку ж мету, як і Організація Українських Націоналістів: виборення самостійної Української держави. Окружний центр Українського Вільного Козацтва, яким керував Ананій Закоштут, знаходився в Луцьку. Ця військововиховна організація поділялася на кущі, в моєму селі Новосілках кущовим отаманом був Петро Михайлович Сич.
Про Дениса Кримуся, який, повторюю, очолював у Демидівському районі організацію “Українське Вільне Козацтво”, розповів мені мій батько, якого разом із Денисом Кримусем та іншими односельчанами захопили в серпні 1943 року польські шуцмани на чолі із німцями. По дорозі до Горохова, чи в самому Горохов, і розстріляли поліцаїполяки Дениса Кримуся та ще кількох новосільківців. В особистому архіві О. Денищука, який зберігається в Рівненському краєзнавчому музеї, справа 2203 РМ, є таке свідчення:
“Серпень 1943 р., німці з поляками повторно приїхали у село Новосілки, заарештували більше 10 мирних жителів і розстріляли їх у місті Горохові Волинської області. Тоді загинули: Кравчук Костянтин, Шинельник Платон, Кримусь Денис. Окрім цього, бандити спалили хату Сича Миколи. У цій акції брали участь поляки “Конопки”.
Правда, як згодом стало відомо, не всіх розстріляли. Декого зразу відпустили німці. Якова Козачука, бо за віком був старший за усіх. Мого брата Стаха, бо малий ще був. Як і малого Льоньку Маркулича. А Ваньку Підубного відпустив німець, бо мав при собі посвідку, що був у полоні, в польській армії служив, і був звільнений з полону. Тоді, в серпні 1943 р., шуцманиполяки, очолювані німцями, зігнали докупи більше двох десятків чоловік із мого села.
Розповів Микола Руцький у своєму документальному романі “Ми у вічі сміялися смерті…” й про долю батька юного оунівця Дмитра Сича — Петра Михайловича Сича.
Кущовий УВК Петро Сич на допиті в Рівненській тюрмі задушив із допомогою мотузки оперуповноваженого УНКВС Рівненської області Зарицького, забрав його пістолет і намагався втекти. Вискочив із вікна другого поверху, але тяжко травмувався, пошкодивши хребет та ногу, і помер 1 січня 1941 р. у тюремній лікарні.
Сотні доль, як героїчних, жертовних, так і злочинних і ганебних, вивільнив із небуття Микола Руцький, слідуючи за єдиновірним компасом історичної правди. Ця правда гідна оприлюднення і пошанування, але є правда болісна, прикра, не варта, здавалося б, і згадки, і поминання. Та вважав він своїм обов’язком українського патріота відкрити ті сторінки національної історії, які намагалися за часів комуністичного режиму зачорнити, викреслити або спотворити так, щоб у народній пам’яті лишився по них чорний слід.
А спонукою до такого скрупульозного вияснення затаєних у спецархівах МГБНКВСКДБ героїчних і трагічних подій на Волині в 1930—1950 роках для Миколи Руцького була доля його батька — вояка УПА Миколи Руцького — “Довбуша”, світлій пам’яті якого він і присвятив цю книгу.
Довелося авторові цього дослідження заглибитися в ті часи, коли зародилася не тільки Українська Повстанська Армія, але й в той значимий для національної історії період, коли постала Організація українських Націоналістів, яка проголосила, що “вестиме політику всеукраїнського державництва”. Перший Великий Збір ОУН відбувся 28 січня—1 лютого 1929 р. у Відні, учасниками якого були делегати від Ліги Українських Націоналістів (ЛУН), Української Військової Організації (УВО), Української Національної Молоді (ГУНМ), Союзу Української Націоналістичної Молоді (СУНМ).
…Могили молодих членів ОУН у моєму рідному селі свідчили про те, що ця “підпільна партія ОУН”, до якої увійшла Українська Військова Організація (УВО), залучила до своїх лав багато молоді, передусім тих, хто навчався в гімназіях Галичини і Волині, в середніх школах Польщі та за кордоном. Серед понад двадцяти тисяч членів ОУН більша частина — молоді, патріотичні юнаки і дівчата, окрилені ідеалом вільної, незалежної України, заради якої вони готові пожертвувати своїм життям.
Пригадую, як мій дядько Клим Воляник — рідний брат моєї матері, розповідав про те, як його донька Ганя бігала вечорами в сусіднє село Вичавки до хатичитальні, в якій проводив заняття учитель, випускник Луцької гімназії Юстим Омельчук. Виступала Ганя на самодільній сцені народного театру в іншому селі Боремель, співала в хорі, яким керував той же Юстим Омельчук. Він же, член Української соціалрадикальної партії, згодом підпільної організації Українське націоналістичне об’єднання (УНО), готував Ганю, як і багатьох інших сільських дітей, до вступу в гімназію та поширював націоналістичні ідеї серед молодих просвітян. Юстим Омельчук таємно привозив із Луцька нелегальну літературу і розповсюджував її в Дубенському повіті передусім через філії “Просвіти”, а їх у повіті нараховувалося сто дванадцять, а самих членівпросвітян було більше трьох тисяч. Дядько Клим ще пам’ятав назву однієї з брошур, яку принесла додому донька від Юстима Омельчука: “Бій під Крутами”. Отож не випадково Ганя стала зв’язковою УПА, а як і коли вона загинула — досі невідомо.
Микола Руцький висвітлив складний, суперечливий і драматичний шлях Юстима Омельчука — “Горицвіта”. Саме “Горицвіт” створив і очолив Дубенський окружний провід ОУНМ, отже мельниківці домінували на цьому сприятливому для ведення повстанської боротьби терені. Багато важило те, що були тут лісові масиви — Боремельський, Хрінницький, Бокіємський, що повстанців підтримували мешканці всіх сіл. У кожному із 40 сіл сільської управи Демидівського району було створено озброєні боївки самооборони, у кожному селі над сільською управою висів національний прапор. У всіх селах розгорнули свою діяльність кравецькі майстерні, шевські артілі, майстерні з переробки круп, консервування м’яса, огірків, капусти… Шили фуфайки, кожухи, теплі штани, білі масхалати, в’язали вовняні светри, шарфи, рукавиці, шкарпетки, робили биті валянки… І все це передавалося до підрозділів УПА, спочатку господарчому районному відділові, який очолював тоді Онисій Костюк — “Максим”. У моєму селі Новосілки працювали кравецька і шевська артіль, у Хрінниках — кушнірська, в Боремлі — тютюнова фабрика.
Правда, на території району із сорока селами німців постійно не було з червня 1943 року, відтоді, як повстанці вибили їх із Демидівки.
У Демидівці була розташована німецька районна комендатура і перебував невеликий загін оборони. У Боремлі також розмістилася комендатура, яку очолював офіцер Шніттер, і група шуцманів із так званої польської “гранатової” поліції. У Боремлі вже в 1941 році формується членом ОУН Антоном МичковськимОсипом, який походив із сусіднього села Новий Тік, повстанська сотня. Допомагав сотню створювати Матвій Токар — “Босота”. Саме ця сотня повстанців, у складі якої були мої односельчани, на чолі з Матвієм Токарем здійснила в червні 1941 року спробу звільнити від окупантів село Боремель. Та захопити містечко їм не вдалося. На допомогу німцям і поліції прибуло військове підкріплення з Нового Току, а саме із західної частини цього села — осідлості польських осадників Кундзіволі, де була польська військова залога—“пляцувка”. Тоді сотня “Босоти” понесла важкі втрати. У сусідньому селі Хрінниках відбулося захоронення 12 повстанців у братській могилі. Багато священників із церковними хорами відправляли спільну панахиду. Із багатьох сусідніх сіл, передусім із тих, де народилися полеглі повстанці, прибули великі гурти аби віддати останню шану українським героям. У цій братській могилі навіки спочив і мій дядько АндрійАндріян Воляник. Микола Руцький наводить таке архівне свідчення: “Серпень 1943 р. УПА мала жорстокий бій з німцями й поляками у селі Новосілки (тепер Набережне) Демидівського району. В результаті бою були жертви у противника. У повстанців загинуло 12 чоловік і серед них: Кримусь Андріян (житель села)”. Вкралася помилка: прізвище мого дядька Андріяна — Воляник.
Отже, на літо 1943 року в Демидівському районі німецькі окупанти не тримали постійних гарнізонів, хоча поряд у сусідньому містечку Горохові був.
Саме в Горохівському повіті німці створили, переважно із середовища колишніх польських осадників та з числа прибулих із центральної Польщі шуцманів, відділ допоміжної поліції (шуцманшафт) зі 150 поляків, які брали участь у арештах членів ОУН також у моєму рідному селі в серпні 1943 року. Крім того німці перевели з Польщі на Волинь польські батальйони “Шупо”, які пройшли військову підготовку в Дембіці поблизу Кракова. Можливо, саме якась рота “Шупо” і палила хати в моєму селі і розстрілювала моїх односельчан під Гороховом.
Про цю трагічну подію в моєму селі Новосілках Микола Руцький детально виповідає в своїй книзі. Тоді німці з польськими шуцманами замордували мого дядька — брата моєї матері АндріянаАндрія Воляника, який попередив місцеву боївку УПА про наближення до села карателів, заарештували мого батька, який зі мною, трирічним хлопчиною, намагався заховатися в глинянику біля річки Стир. Тоді ж по дорозі до Горохова розстріляли в лісі вже згадуваного мною кущового отамана Українського Вільного Козацтва Дениса Кримуся, мого двоюрідного брата, сімнадцятилітнього Миколку Воляника та ще кількох новосільківців.
Таких гірких спогадівепізодів Микола Руцький “нанизав” у своїй книзі на 672 сторінках кілька сотень, виповідаючи людські трагедії з нещадною правдивістю, не оминаючи, здавалося б, жодного “гострого кута” в польськоукраїнському конфлікті на Волині, у взаємному поборюванні бандерівців і мельниківців, в жахливому терорі радянських партизанів проти українського населення Волині й Полісся, в звірствах створених НКВС легендованих боївок УПА, зокрема, легендованого проводу ОУН “Схід”.
Саме Микола Руцький вперше достеменно вияснив, як літом 1945 року в Демидівському районі було залучено до співробітництва з органами НКДБ понад два десятки активних учасників ОУНУПАСБ, з яких створили легендований окружний провід ОУН. Емгебісти зуміли завербувати для нелегальної роботи близько п’ятидесяти учасників із структур ОУН, СБ та УПА, співробітництво з ними оформили зобов’язаннями: у разі відмови від співпраці — розстріл, вивезення родини в Сибір. Як свідчить дослідник, “створена емгебістами легендована організація ОУН нараховувала у своїх рядах станом на 2 липня сорок п’ятого року дев’яносто шість агентів, семеро з них увійшли до керівного складу”, “до сорока учасників структур ОУН і УПА використовувались в сліпу, не знаючи, що працюють на органи НКДБ”.
Є всі підстави гадати, що вбивство моєї двоюрідної сестри, зв’язкової УПА Ганни Воляник — справа кривавих рук “запроданця—агента НКДБ І. Половинка — “Озона”, який раніше був сотенним командиром у курені вбитого Службою Безпеки ОУНБ Андрія Трачука — “Ломоноса”. Зрадник дав згоду на співпрацю з органами НКВД під псевдо “Крилатий” і зі своєю псевдобоївкою УПА чинив злочини на Демидівщині.
У своєму дослідженні “Ми у вічі сміялися смерті…” Микола Руцький опублікував унікальну фотографію, на якій можна побачити членів спецзагону НКВС із керівниками Демидівського райвідділу НКВС, зокрема керівників спецбоївки Андрія Остап’юка — “Співака” і Сафата Панасюка — “Батька”, цих патологічних убивць, і грабіжників, які під маркою оунівців катували, вбивали, вішали і кидали в криниці і недавніх своїх побратимів по боротьбі за волю України, і їхніх рідних, і безневинних вчителів, лікарів… Радянська влада зуміла організованою органами НКВСМДБ провокацією перекласти злочини органів НКВД на оунівське підпілля і УПА.
Таких бойових груп особливого призначення, названих пізніше спеціальними групами, якими командував, як правило, один із колишніх командирів боївок УПА, а оперативне керівництво очолював влитий до їх складу оперативний працівник НКВС, в західних областях України станом на 20 червня 1945 року діяло сто п’ятдесят шість із загальною кількістю учасників у них одна тисяча сімсот вісімдесят три особи. Ці спецзагони знищували керівників ОУНУПА, місцеві боївки ОУН і СБ, особливо з метою дискредитації національновизвольного руху, вбивали відряджених із центральних і східних областей спеціалістів, зокрема працівників освіти, культури, медицини, сільського господарства, тероризували місцевих жителів, які співчували ОУНУПА. На Рівненщині таких спецгруп НКВСМДБ нараховувалося сорок дев’ять числом дев’ятсот п’ять бойовиків.
Люди були залякані, стривожені, боялися з’являтися на вулиці, бо не знали, з ким зустрінуться, хто може з’явитися в селі і з якою метою. Боялися ночі, стукоту у вікно… Уже в травні 1944го року потягнулися до Сибіру на заслання вагони з членами родин “активних учасників банд” із Рівненської та Волинської областей чисельністю 3 тис. 493 особи. Протягом 1944 року сталінський режим вислав до Сибіру 13 тис. 320 членів родин учасників ОУН і УПА. Особливо жорстоким для жителів Західної України видався 1947 рік, коли у вересніжовтні було вивезено в 44 ешелонах 77 тисяч 791 особу, з них — 2 тисячі 279 неповнолітніх дітей. Так за період із 1944го по 1949 рік із західних областей України було примусово виселено, за формулюванням радянської окупаційної влади як “дополнительные меры по борьбе с бандитизмом” 50 453 сімї, у складі 143 141особи. 17 грудня 1948 року міністр внутрішніх справ УРСР Т. Строкач звертається до міністра СРСР В. Круглова з клопотанням продовжити термін перебування на спецпоселеннях виселених із західних областей УРСР “сімей бандитських та націоналістичних елементів” до 20 років, оскільки “3 лютого 1949 року закінчуються терміни заслання 4724 родин у кількості 12 тис. 760 чоловік, виселених у 1944 році”. Більше того, “МВС УРСР вважає недоцільним повернення до місць попереднього мешкання виселених оунівців”. У зверненні міністра внутрішніх справ УРСР Т. Строкача зазначено: “Органами МВС УРСР протягом 19441948 рр. із західних областей УРСР за рішенням особливої наради при МВС УРСР виселено строком на 5 років — 15 тис. 350 сімей активних учасників банд ОУН в кількості 37 тис. 680 чоловік, а органами МДБ УРСР — 26 тис. 338 сімї в кількості 77 тис. 791 чоловік, терміни заслання яким у рішеннях ОСО при МДБ УРСР не вказані”.
Скільки їх, невинних людей — звичайних селян, інтелігентів, священнослужителів, а також свідомих українських патріотів, які потрапили під масові репресії та депортації, залишилися назавжди у північних та східних районах російської імперії і не змогли повернутися на рідну землю! Ми так ніколи не будемо знати справжньої цифри загиблих синів і дочок України в боротьбі за українську національну ідею — вільну незалежну, суверенну Україну.
Та повернемося до оунівського підпілля, яке попри величезні втрати діяло на Рівненщині. Так, у Рівненському окружному проводі ОУН під командою окружного провідника Анатолія Маєвського — “Уліяна” станом на 1 лютого 1948 року діяло чотирнадцять боївок.
У моєму Демидівському районі продовжувала боротьбу боївка районного провідника ОУН Володимира Мулявчика — “Романа” із п’яти чоловік. Йому підпорядковувалися боївки підрайонних провідників ОУН Сергія Скоропадського — “Щита” (6 чоловік) та Степана Суничука — “Верби” (2 чоловіки). Тільки на початку п’ятдесятих років, після героїчної загибелі 17 квітня 1945 року Сергія Скоропадського — “Щита” та арешту останніх повстанців Павла Ткачука — “Дуная”, Степана Ткачука — “Вуйка” та Андрія Гогоя — “Линька” оунівське підпілля на території Демидівського району припинило боротьбу.
Перші оунівські боївки на Демидівщині почали організовуватися за наказом крайового проводу ОУН вже восени сорок першого року. У моєму Демидівському районі першу сотню УПА сформував Юрій Чуйковський — “Юрко”. Можливо саме сотня під керівництвом “Юрка”, або сотня Матвія Токара — “Босоти”, чи якийсь інший відділ УПА Дубенського надрайону, командиром якого був Дмитро Козван — “Черник”, тоді, влітку сорок третього, коли німці з польськими шуцманами оточили моє село Новосілки, залягла в соснині біля села Грабівець, що за річкою Стир, але не стала нападати, бо сили були нерівні і треба було для цього подолати під прицілом кулеметів карателів річку. Можливо, хтось від цих військових підрозділів приходив до моєї матері попередити про відплатну акцію УПА.
…У нас по сусідству жив у бідненькій хатині поляк Стас Капустняк. Дружина його, Настя, сестра нашого односельчанина Гарсея Савіцького, українка, в них було троє дітей — хлопчик, пам’ятаю, Тадьо звали, понашому Стьопа, і дівчинка, з якими я малим ще грався. І раптом одного дня їх не стало. Залишився їхній батько Стах, а де ділася його жінка з дітьми, ніхто не знав. Згодом мати моя розповіла, що якось уночі хтось постукав у вікно, мати вийшла в сіни, але двері не відчинила. Той чоловік їй прошепотів крізь двері: “Скажи Стахові, хай вивозить жінку й дітей з села. Хутко, бо буде біда”.
Мати зранечку побігла до сусідки і сказала їй: “Втікай, Настю. Бери дітей і втікай”. Настя вхопила що могла з хати, дітей — та на воза, і зрання покинула село. А Стах чогось залишився. Ненадовго. Казали, що його вбили і вкинули в криницю. А хто — ніхто й досі не знає.
У селі всі знали, що поляки палять українські села, а українці — польські, переважно хутори, на яких жили польські колоністи, що поляки, які стали німецькими поліцаями, з допомогою німців намагаються очистити Волинь передусім від боєздатного українського населення.
Микола Руцький стверджує, що першими почали знищувати українців саме поляки. 25 грудня 1942 року, якраз на католицьке Різдво, вони вирізали майже все поліське село Пересоповичі. А вже 7 січня 1943 р. в селі Бугрин Гощанського району Рівненської області було розстріляно німцями й польськими шуцманами 13 мешканців, серед них були і діти.
17 березня 1943 року німці та польські шуцмани замордували й спалили разом із малими дітьми майже чотириста мешканців невеличкого волинського села Ремель. Детально про цей жахливий злочин німецьких окупантів та польських колаборантів розповідається в книзі “Ремель. Урок історії”, видання якої ініціював народний артист України Святослав Максимчук. Він, семилітній хлопчина із села Ремель, дивом залишився тоді живим. Упорядкував цей збірник спогадів про трагедію Ремеля, села неподалік обласного центру Рівне, в якому мешкало понад 500 людей і було 104 хати, Роман Горак.
Зі спогадів тих, кому пощастило врятуватися, а цих чудом спасенних лишилося 73, стало відомо, ще село, як один із осередків УПА, було оточено подвійним кільцем есесівців, а розстрілювала людей і палила хати польська шуцманшафтполіція.
Такі ж криваві акції чинилися на інших теренах Волині, то ж не випадково керівництво Організації Українських Націоналістів 4 квітня 1943 року звернулося до тих українців, котрі працювали в німецьких установах або служили в допомоговій поліції Волині, негайно покинути свою службу в німців і перейти на нелегальне становище — влитися в збройне підпілля.
Мало хто з моїх односелян тоді знав, що УПА заради уникнення подальшого нагнітання взаємної ненависті та звірств, видало звернення до Армії Крайової, 27а Волинська дивізія якої під командуванням полковника Казиміра Бомбінського — “Любоня” була розташована на Волині, та до польських військових колоністівосадників залишити українські терени. На це їм давалося два місяці. Але польський емігрантський уряд Владислава Сікорського, який перебував у Лондоні і керував діями Армії Крайової, наказав не залишати західноукраїнських земель. Більше того, на той час особливо активізувалися польськонімецькі каральні операції на теренах Волині з метою очистити ці землі від українських націоналістів, від національно свідомої молоді, зрештою, від кожного, хто не визнавав їхньої, польської юрисдикції на західноукраїнських землях. Польськоукраїнське протистояння наростало, набувало збройної ворожнечі, вихлюпувалося як в плановані заздалегідь напади на хутори, колонії, села, так і в стихійні розбої, які супроводжувалися жорстоким насильством, немилосердними знущаннями над жінками, дітьми, немічними стариками. Контролювати ситуацію на Волині та Східній Україні вже ніхто не міг, хоча були спроби з боку ОУНСД (СамостійниківДержавників) домовлятися з Союзом Збройної Оборони Армії Крайової про заборону і припинення нападів їхніх збройних формувань на мирних жителів. Та й керівництво Армії Крайової зверталося до поляків не чинити насильства над українцями, не розпалювати ворожнечі між поляками і українцями та погрожувало покаранням за подібні злочинства.
Більше того, 10 березня 1944 р. був підписаний спільний протокол, у якому стверджувалося визнання самостійних української і польської держав, що відповідає інтересам і прагненням обох народівсусідів. Обидві переговорні сторони — делегація ОУН із повноваженими УПА і Союз Збройної Боротьби та делегат польського уряду — наголосили на необхідності мирного розв’язання польськоукраїнського конфлікту. Та, на жаль, не відбулось оформлення політичного договору на основі цього протоколу. Каральні операції німців проти українського населення із залученням допоміжної охоронної поліції із поляків продовжувалися. Продовжувалися й відплатні акції боївок УПА, що формувалися в українських селах з метою самооборони й мали назву “Самооборонні кущові відділи”. Водночас повстанські відділи під командуванням військового референта ОУН Дубнівського надрайону, вихідця із села Охматків Демидівського району Дмитра Казвана — “Черника” влітку 1943 року почали силою виганяти поляків із колоній, хуторів і сіл.

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment