Накуй щастя-долі

Василь МІСЕВИЧ,
Чернівецька обл.

Зозуле, зозулько, божественна дочко,
Ти знову сьогодні прийшла в мої сни.
Малюю твій голос на білім листочку,
На травах зелених пахкої весни.

Нічого не прошу у тебе я нині,
Господь береже дні і ночі мої.
Накуй щастя-долі ти неньці-Вкраїні,
А я помолюся за діток твоїх.


Маленька ручка… В пальчиках — свіча.
В горі капличка — шлях долати важко.
Дівчатко йшло. Загаялось дівча,
Бо на шляху обідала мурашка.

Біленька льоля — золотилось шитво.
І сум, і радість в голубих очах.
Дівча казало пошепки молитву.
Це бачив Бог. Поцілував дівча.


Краєвид малий, неначе клітка,
І дороги дзвонять, аж гудуть.
Можу заховатися за квітку
Серед квітня в білому саду.

Можу налітатися високо,
Де раюють вишні молоді,
І на бучку пташка синьоока
Вигріває діток у гнізді.

Можу обійти стежки столітні,
Що блистять і сяють, наче креш…
Хочеш віднайти мене у квітні?
Пошукай, їй-богу не знайдеш.


Ріка і гай. Мурашки у траві.
І скапує роса з небес потрошки.
А вітер — що? Лиш народився він,
Тримається рукою за волошки.

Стежина й даль. На стежці міні-хлопчик.
Дзвенить повітря і дзвенять мости.
Вітрець змужнів, траву шовкову топче
Й хлопчині чеше чубчик золотий.
Оба такі, як перший цвіт барвінку.
Їм щедро стелить сонце промінці.
Ідуть собі. Як друзі, йдуть в обнімку,
І по волошці в кожного в руці.


Запахло вереснем і кропом.
Спресався час. Короткі дні.
Біжать дощі. Дощі — галопом,
Неначе о-
ле-
ні.
Димлять вершини вогко гнотом.
Дерева мокнуть край ріки.
І горобці на нитці-дроті
Висять, як гу-
дзи-
ки.
Шумить — гуде. Всі ловлять звуки
Антени-чаплі на даху.
Сіріє даль, луги і луки
Від вітра по-
ди-
ху.
Запахло вереснем. Не роси-
Вода висока, аж гірка.
А в серці так щемить ця осінь,
Мов крик жу-
рав-
лика.


В мужчин турбот, як листя на барвінку.
Така тривожна і крута пора.
А тут Господь ще виліпив нам жінку,
Та ще (о Боже!) з нашого ребра.
Трудився в поті. Не купавсь у славі.
Безсонні ночі й труднощі зборов.
Таку красиву виліпив, як сам він.
На наші муки?
Ревнощі?
Любов?
Життя і білим, й чорним оповито.
Було душі, як птицям у сльоту.
А все одно так хочеться любити
Тебе, як зірку, світлу і святу.
Нема струни – і скрипка не заграє.
Немає сонця – бліднуть небеса.
А я молюсь, що ти мене кохаєш.
За що — спитають? Я не знаю й сам.

Коли ідеш — пливеш мені здається.
І вже цвіте, і вже сміється вись,
І у прохожих світяться обличчя…
А, може, правий був Господь колись?

Доля Р.Г.
Вже промчали літа, наче потяг,
Їх не спинять ні мури, ні гать.
Все гадалось: хай завтра…
хай потім.
Озирнулась – уже тридцять п’ять.
Будні йшли і котилися валом,
І не раз осипались плоди.
Чи кохала?
Аякже, бувало,
Та розвіялось з часом, як дим.
Вибирала, звичайно, найкращих,
Хоч не вийшло, не склалось таки.
Бо траплялись лише непутящі:
Як не бабники, то пияки.
В’ється вогник, потріскує в грубі.
Поруч — Мурчик. Маленький, мов гном.
Поцілуєш його в теплі губи,
Замуркоче і крутить хвостом.
Потім сядеш за столик.
На розі.
Вип’єш чарку, і другу, вина.
За любов, яка вічно в дорозі…
А, можливо, ще прийде вона?
Щастя є. Щастя буде,
я знаю,
Тільки б ключик до нього знайти.
Може, разом подумаєм, Раю?
А що віршем тривожу, прости.


Уже мовчало небо…
груші…
сливи…
І промінь сонця на узгір’ях гас.
А світ стояв,
як мельник,
в білім мливі,
Шукав когось.
Мене, а може, вас…
Ніхто не знав, де корінь наш, початок,
Де літо, осінь,
гори і орли.
Не бачив вітер ні плаїв,
ні кладок,
І коні в трави травами
брели.
Була пора вечірня.
Дихав обрій,
Стелив шляхам під ноги рушники.
І ниви йшли,
І гай за гаєм горбивсь,
І сипав листя, наче мідяки.
Беріть мене – свою любов і муку.
До ниточки…
мізинчика…
до сліз.
Поцілувала ніч мене у руку,
І десь скрипів… скрипів Чумацький Віз.

Пісня
Осідають тумани
На луги, на діброви,
Листопадиться осінь
вереснево в гаях.
Намалюй мені маму,
Як зорю вечорову,
Намалюй мені маму
Й сірий крик журавля.

Бо йому відлітати
Завтра досвітком в ірій…
Лиш луною смереки
На зорі проячать.
Намалюй мені маму
При доріженьці сірій
І її тополину,
Голубину печаль.

Будуть знову Карпати
Виглядати у гості,
Буде знову розлука
Полиново-гірка.
Намалюй мені маму
На калиновім мості,
Де зозуляться зорі
У зіницях ставка.
Осідають тумани
Тополиним зітханням,
На вітрах сизокрилих
Журавлинить земля.
Намалюй мені маму,
ЇЇ вічне чекання,
Що терпке і солоне,
Наче крик журавля.


Земля…
околиця…
село.
Ми не чужі у ріднім домі.
Знайди себе у цім огромі —
Звіздою, пташкою,стеблом.

Карпати…
річечка…
весло.
А там — планет високе гроно.
Знайди себе у цім огромі —
Звіздою, пташкою, стеблом.

Гуде, двигтить весняним громом,
На денці серця залягло.
Напій росою джерело,
Зігрій когось у власнім домі.

Знайди себе у цім огромі.


Свій слід не зітри.
І крила доріг, і ці ранні сади
заколисує днина.
І верби плакучі над ставом
розвішують вітами
шовк.
Всі хочуть рости, зацвітати,
і просить пожити
ще глина,
що липне в негоду до ніг,
наче грубий і в’їдливий шов.
Свій слід не зітри. Будуть там
ночувати
дерева й зозулі,
І коник залізним копитом
шукати прудке
джерело.
На біле обійстя під ранок
злетяться літа
промайнулі,
Розкриють обійми до сонця
співучі дороги
й весло.
Свій слід не зітри.
Побратимів покличе
він завтра у гості
І доли і води,
й найвищу в Карпатах
кичеру – гору.
Постій з голубами притихло
на ріднім
калиновім мості,
Витрушуй із серця поволі
вчорашні
тривоги й журу.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment