Паралелі світової історії

Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ
Цьогоріч Україна відзначає 24-у річницю ухвалення Конституції України. Це не просто договір між суспільством та державою, як то часто трактують Конституцію. Це один з головних атрибутів самостійності держави. Такий же, як облаштованість та захищеність міжнародно визнаних кордонів. Такий, як наявність армії, яка здатна захистити ці кордони, як мова, що є ідентифікаційним кодом державної нації, як віра. І не йдеться про віру у релігійному розумінні цього слова. А про віру у свої сили, у сили своєї нації та про віру, що добро та справедливість навіть у найскладніших ситуаціях переможуть.

Інша річ, що у різних людей — різне розуміння добра й справедливості. Це яскраво ілюструє опублікована 21 червня Релігійнo-інформаційною службою України стаття про те, як священики в Криму, котрі формально і далі перебувають у структурі УПЦ МП, освячують російську зброю. За їхньою логікою — це “зброя правди”. І те, що ця “зброя правди” несе у багатьох місцях світу смерті й страшне каліцтво, анітрохи не хвилює нинішніх путінських генералів. Один з них — генерал-майор Володимир Куликов — ще за брежнєвською “традицією” називає провоковану та здійснену російською “зброєю правди” війну “виконанням інтернаціонального обов’язку і спеціальних завдань”. Найстрашніше, що на це їх благословлять “святі отці”, котрі формально належать до Української Православної Церкви (напр., митрополит Сімферопольський і кримський Лазар (Ростислав Швець) є членом Синоду УПЦ). Вони твердять, що застосування “зброї правди” в ім’я задоволення імперської фанаберії кремлівського фюрара — це сходження до Бога. Адже ж захоплення чужих територій — це захист і кордонів Росії, і меж “усього православного світу”. Не задумуються вони, що такими вчинками страшенно дискредитують російське православ’я, показуючи, що у ньому якщо й є якась крихта християнських цінностей, то вкрай маленька.
У соціальних мережах досить різко оцінюють такі діяння “українських” отців з Криму. Частина з них має українські прізвища — Халюта, Сломчиський. Проте спосіб мислення у них є очевидно російським. І це не тільки наслідок впливу на Україну російської індустрії брехні. Це ще одне свідчення російської суті УПЦ (МП), російського виховання у так званих “українських” духовних семінаріях та академіях.
Ті, хто нині освячує “зброю правди” для “захисту” “усього православного світу” не замислюються, що у не такій далекій історії вже були ті, хто освячував “зброю правди”. Не згадують, до якої цивілізаційної катастрофи призвело це освячення. Читаючи історичні книжки, бачу, що Путін намагається копіювати методи Гітлера у подібному до нього прагненні стати новим месією для світу. І підкорити для досягнення месіанських цілей Церкви. Гітлерівська пропаганда, побудована, як і нині у Путіна, на великій історичні брехні та дикому популізмі, все перевернула не тільки в головах рядових обивателів, що прагнули бути маленькими частинками великої місії, а й у найвищих рангом церковних ієрархів.
На вість про капітуляцію Польщі у вересні 1939 р. владики у церквах Німеччини наказали бити в дзвони. Голова конференції Єпископів Німеччини, митрополит міста Бреславль (нині Вроцлав у Польщі) кардинал Адольф Бертрам настільки був відданий фюреру, що в травні 1945 року зобов’язав підлегле йому духовенство молитися у церквах за душу “праведника Гітлера”. Тим закликом кардинал Бертрам зганьбив своє ім’я в історії. На зміну йому прийшло нове покоління владик. 1-го жовтня 1965 року німецькі владики та інтелектуали оприлюднили Східний Меморандум, в якому закликали почати нову сторінку у стосунках з поляками.
Інтуїція підказує, що за таким приблизно сценарієм у не такому вже й далекому майбутньому (після або відходу або відсторонення від влади Путіна й Гундяєва та пов’язаних з тим великих змін в Російській Церкві) розвиватимуться стосунки між Україною і Московією — одним з уламків нинішньої Російської Федерації. А тих, хто нині освячує “зброю правди”, гнатимуть, як людей фальшивої віри.
Часто чуємо, що усіх нинішніх проблем ми не знали б, якби не параноїдальні амбіції Путіна. Він вже десь сказав, що до 2022 року хоче відновити СРСР. Частково з цією думкою погоджуюся. Ми не мали б багатьох нинішніх проблем… Коли б у перші роки незалежності ми мали президентом людину на кшталт першого президента відродженої після розпаду Австро-Угорщини Чехословаччини — Томаша Масарика. Він стояв на чолі держави у дуже складний час (від 1918 до 1935 року). Мало хто нині пам’ятає, що Чехія вийшла з Австро-Угорщини дуже згерманізованою. Великі міста були практично німецькомовними. Невеликий прошарок національно свідомої інтелігенції вів відчайдушну боротьбу за національне відродження. На час розпаду імперії німці були другою національною спільнотою в Чехословаччині. Їх було приблизно на 1,5 млн. більше ніж словаків.
Ситуація дечим нагадувала ситуацію в Україні на початку 1910-х рр. Хоч у таких містах як Київ вона була драматичною. За відомостями з книжки М. Шаповала “Велика революція і українська визвольна програма” (Прага, 1928) у 1917 році у Києві проживало майже 468 тисяч осіб. Українці становили меншість (16,4%) у російсько-єврейському морі. Особи, які вважали себе росіянами, становили рівно 50% від загалу мешканців, а іудеї — 18,6%. На четвертому місці за чисельністю були поляки. Разом з киянами, які подавалися як “інші”, становили вони майже такий відсоток, як і корінні мешканці. Тобто корінні мешканці української землі в неукраїнських містах були здебільшого робітниками або прислугую. За даними того ж автора, станом на 1914 р. українська етнічна територія становила 739162 тис. км2, себто на 22 відсотки більше нинішньої. На ній проживало тоді 46 млн. 120 тис. людей. 71 % з них становили українці. Загалом майже 93 % їх мешкало в селах.
Подібні до України процеси відбувалися на землях Чехії та Словаччини. З тою різницею, що коли в Чехії йшла германізація, то Словаччину колишні пришельці з Уралу старалися мадяризувати. Тому Томаш Масарик, вже як політик, як член парламенту Австрії, дуже добре розумів та захищав українців. На увагу заслуговує ментальна еволюція цього уродженця селянської словацької родини. У молодості, ще як студент філософії, декларував себе як космополіт і у автобіографії зі студентських років писав, що його мати була німкою. А в пізніших біографіях (періоду першої світової війни) називав себе чистим словаком без краплі німецької та угорської крові. Оскільки усе наукове та політичне життя був пов’язаний з Прагою, то як етнічний словак виступав за єдність чехословацької нації. Коли в Празі, паралельно до вже існуючого німецького університету, 1882 р. було засновано чеський університет, став його професором. Виступав за автономію чеських земель у складі єдиної імперії. Питання повної незалежності став ставити щойно під час Першої світової війни.
Як депутат австрійського парламенту, в 1908 році взяв участь у дебатах довкола польсько-українських відносин у Львові й у великій промові виступив на захист прав українців. Поляки, починаючи з середини XIX століття, намагалися доводити, що українці Галичини — по-суті “поляки”, котрі сповідують трошки іншу релігію, а через це і говорять трошки іншою мовою. Професор Масарик ці теорії, опираючись на факти, висміяв. Поляки мають на нього образу за критичну оцінку їхньої позиції: “Поляки по суті консервативні та авторитарні, охоче з жертви, якою себе вважають, стають переслідувачами інших, щойно з’являється така нагода”…
Томаш Масарик мусив тікати з охопленої громадянською війною Росії. Оскільки його дружина була американкою, то у той грізний час поїхав він до США. Там він організував спілку емігрантів, які представляли народи Австро-Угорщини. Там у жовтні 1918 року написав Декларацію незалежності чехословацького народу для тимчасового уряду Чехословаччини, яку підписали й інші чеські емігранти-самостійники. Цей документ, відомий також під назвою Вашингтонської декларації 18 жовтня 1918 року, було надруковано у Парижі. І цією публікацією країни Антанти та США визнали ще при існуючій імперії появу нової держави та її, хоч тимчасового, проте легітимного, президента. З боку офіційного Відня спочатку були ноти протесту, а згодом — пропозиції, аби все таки перетворити Австро-Угорщину у федерацію народів цієї імперії. Проте Антанта та США не хотіли про це чути.
Появу Чехо-Словаччини не сприйняли не тільки віденські політики, а й німецьке населення країни. Хоч не впевнений, чи це були лише етнічні німці, чи й германізовані чехи. Їхнє онімеччення велося активно щонайменше з XV ст. Це населення мешкало у найбільш промислово розвинутих, прилеглих до Австрії та Німеччини районах Чехо-Словаччини.
Томаш Масарик розумів, що Чехо-Словаччина може мати майбутнє лише як чеськомовна та словацькомовна держава. Тому він не грався з німецькою меншістю у “какаяразніцу”, а створив усі умови для вивчення у визначені терміни усіма громадянами державної мови. Лідери німецькомовної спільноти не захотіли йти тим шляхом. Вони оголосили про створення Provinz Deutschböhmen, себто провінції Німецька Чехія. Вони не приховували, що домагатимуться приєднання провінції до Австрії. Для збереження єдності держави Масарику довелося застосувати військову силу. Він державу зберіг, але не зміг вирішити успадкованих від імперії проблем. Під впливом пропаганди Гітлера усе частіше у Чехії лунали “прохання”: “Гітлер ввєді вайска”. Фюрер не довго давався просити. В жовтні 1938 він увійшов в Судети, а в березні 1939 — до Праги.
Президент Чехословаччини у вигнанні Едвард Бенеш у травні 1944 року заявив в Лондоні американському журналістові. “Кожен німець, котрий не виступав активно проти нацизму, повинен піти (…). Якщо ці німці залишаться в Чехословаччині, у нас буде постійна громадянська війна. Єдине рішення — їхній виїзд до Німеччини”. І це була не лише думка чеського еміграційного політика. Таким практично був настрій усього суспільства Чехо-Словаччиини, яке пережило страхіття гітлерівської окупації. Коли дивишся історичні світлини та читаєш статті, як в 1945 році ставилося чеське суспільство до тих, хто в 1938–39 рр. кричав “Гітлер ввєді вайска”, як їх виселяли на “історичну родінку”, мороз йде по спині.
З жахом думаю, що й у нас за певних умов може до чогось подібного дійти відносно тих, хто кликав “Путін ввєді вайска”. І не тому що ми мстиві тощо. А тому, що за 24 роки від часу прийняття Конституції України дуже мало зроблено, у першу чергу владою, аби держана бюрократія, а вже потім й суспільство, керувалися нормами Конституції, а не принципом “какаяразніца”. В історичну ніч з 27 на 28 червня 1995 р. я, як свідок того процесу, з дитячою наївністю вірив, що максимум за 5 років Україна кардинально зміниться. Тодішній міністр юстиції Сергій Головатий остудив ці сподівання, мовляв влада (Л. Кучми) не готова жити за новим Законом.
Особливо нині для багатьох Конституція є не вартою уваги декларацією. Бо до влади прийшли люди іншої моралі та ментальності. І такий “феномен” уже був в історії — Німеччина. Гітлерівська технологія приходу до влади була дуже простою: на етапі боротьби за владу — тотальний популізм та безцеремонна брехня. А після — взяття влади (в результаті державного перевороту, себто переформатування парламенту). До брехні перед виборами додалося повне нехтування законом після вибрів. Заборона опозиції, арешти, а інколи і фізичні вбивства лідерів опозиції. Репресії проти Церков. Примушування їх до визнання Гітлера месією, якого Господь покликав встановити новий світовий порядок.
Таким чином від 30 січня до кінця листопада 1933 року Німеччина перетворилася у тоталітарну систему зі страшною репресивною машиною. Однак майже 92 відсотки населення в листопаді 1933 сказали “так” “новому німецькому порядку”. І в тому була велика трагедія не тільки Німеччини.
Події в Україні після 23 квітня 2019 р. дуже нагадують становлення у гітлерівський Німеччині нацистської диктатури. В нашому випадку мусимо говорити про спробу через різної масті єрмаків нав’язати нам російську диктатуру, яку хочуть подати нам як “особливості демократії Зеленського кризового періоду з сакральним числом 95”. Проте у тих процесах є своя відмінність. Гітлер до Сталінградської битви з кожним днем ставав усе сильнішим. Своїми промовами запалював цілі стадіони. Зеленський своїми зверненнями викликає хіба що сміх. Тим паче, що він у цій грі не головний. І навіть не його ляльковод — Коломойський.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment