Тарас Шевченко: «Ця книга поповнила сучасну історичну літературу»

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Продовжуємо проєкт “Подробиці Шевченкового життя”, вмотивований глибоким усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Г. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.):
“Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”.
Автор проєкту Володимир Мельниченко розкриває поетів інтерес до літератури з історії України, розповідає про його сприйняття прочитаних книг. Автор наголошує, що Шевченкове осмислення історії, переплавлене в поетичні твори, мало незмірно більший вплив на читачів, аніж будь-які наукові праці.

“Такої розумної книги, такого чистого нашого слова я ще не читав”
Це — захоплений відзив Шевченка на впорядковану П. О. Кулішем книгу “Записки о Южной Руси”. Двотомний збірник фольклорних творів та історичних документів під такою назвою Пантелеймон Олександрович видав у 1856—1857 рр. у Петербурзі. В Щоденнику Тарас Григорович зафіксував 17 червня 1857 р.: “Вдячний я йому за “Записки о Южной Руси””. Йшлося про перший том (1856), який поет отримав від П. О. Куліша на засланні навесні 1857 р. Уже 22 квітня Тарас Григорович писав у листі до Я. Г. Кухаренка: “Прислав мені із Пітера курінний Панько Куліш книгу своєї роботи, названу “Записки о Южной Руси”, писану нашим язиком. Не знаю, чи дійшла до Чорноморії ся дуже розумна і щира книга. Якщо не дійшла, то випиши1, не будеш каяться (Я. Г. Кухаренко в серпні 1857 р. відповів: “На “Записки южноруські” я послав гроші в Пітер”. — В. М.). Такої доброї книги на нашому язику ще не було дрюковано. Тут живо вилитий і кобзар, і гетьман, і запорожець, і гайдамака, і вся старожитна наша Україна як на лодоні показана”. Того ж дня в листі до А. М. Маркевича Шевченко зізнався: “…Такої книги, як “Записки о Южной Руси” я ще зроду не читав. Та й не було ще такого добра в руській літературі. Спасибі йому, він мене неначе на крилах переніс в нашу Україну і посадив меж старими сліпими товаришамикобзарями”. І ще того дня — в листі до свого друга М. М. Лазаревського: “Як побачиш Куліша, поцілуй його за книги, що він мені подарував, а особливо за “Записки о Южной Руси”. Такої розумної книги, такого чистого нашого слова я ще не читав”. Двадцятого травня в листі до того ж М. М. Лазаревського Шевченко знову торкається цієї праці: “…А за “Записки о Южной Руси” подякуй його ще раз од мене. Не тепер, а колинебудь іноді я думаю удрать критику на сию воистинно драгоценную книгу”2. В цих словах — бажання поета висловитися у прозі на теми драматичної української історії. Втім, Шевченко був реалістом: “Але то ще тілько думаю, а там Бог його знає, як воно буде”. В той час Тарас Григорович жив у стані постійного захоплення книгою. П’ятого червня знову писав Я. Г. Кухаренку: “Думав я тобі послать свій екземпляр “Записки о Южной Руси”, але і сам ще добре не начитався тих записок. Дуже добра книга”.
Неважко переконатися, що захопленоемоційна, навіть екзальтована оцінка Шевченком книги передусім зумовлена тугою за Батьківщиною та широким використанням П. О. Кулішем любих поетовому серцю історичних переказів, народних дум і пісень, які й допомогли Шевченкові “на крилах перенестись в Україну”.
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава України!
Без золота, без каменю,
Без хитрої мови,
А голосна та правдива,
Як Господа слово.
Цікаво, що М. І. Костомаров, як учений, спокійно назвав книгу П. О. Куліша в переліку майже сотні джерел, використаних ним для написання “Богдана Хмельницького”, правда, серед тих, “які хоч і дуже важливі, але вимагають суворої і обережної критики”. Втім, і Шевченко, щиро захоплюючись, тверезо зауважив найголовніше: “Куліш тут свого нічого не додав, а тільки записав те, що чув од сліпих кобзарів, а тим самим і книга його вийшла добра, щира і розумна”.
Коли вийшов другий том, Шевченко відзначив це в Щоденнику 15 жовтня 1857 р., а в листі до М. М. Лазаревського від 1819 жовтня 1857 р. просив передати П. О. Кулішеві прохання надіслати йому обидва томи “Записок о Южной Руси”3. Цікаве Шевченкове звернення до безпосередньо Кулішевого тексту, що стосувалося епілогу до книги. В ньому П. О. Куліш, не називаючи імені Шевченка, схарактеризував його так: “Величайший талант южнорусской литературы, певец людских неправд и собственных горячих слёз”. У розвиток цієї тези П. О. Куліш писав: “…В языке малороссийском он образовал, или, лучше сказать, отыскал формы, которых до него никто и не предчувствовал, а из местных явлений жизни создал целый мир новой, никем до него не осознанной поэзии. В его стихах язык наш сделал тот великий шаг, который делается только совокупными усилиями целого народа в течение долгого времени, или волшебным могуществом гения, заключающего в своей единице всю врождённую художественность родного племени”.
У Щоденнику стурбований Шевченко записав 26 жовтня 1857 р.: “Чи не з дружби це?” В листі до П. О. Куліша від 4—5 грудня 1857 р. він висловився повніше: “Розумний, дуже розумний і сердечний эпилог вийшов; тілько ти дуже вже, аж надто дуже, підпустив мені пахучого курева; так дуже, що я трохи не вчадів”.
Захоплено зустрів Шевченко і окреме видання українською мовою Кулішевої книги: “Чорна рада, хроніка 1663 р.” (СПб., 1857). У перекладі російською мовою Шевченко раніше читав “Чорну раду” в журналі “Русская беседа”, про що згадав у Щоденнику 26 жовтня. В листі до Куліша від 4—5 грудня 1857 р. Тарас Григорович писав: “Спасибі тобі, Богу милий друже мій великий, за твої дуже добрі подарунки, і особливе, спасибі тобі за “Чорну раду”. Я вже її двічі прочитав, прочитаю і третій раз, і всетаки не скажу більш нічого, як спасибі. Добре, дуже добре ти зробив, що надрюкував “Чорну раду” понашому. Я її прочитав і в “Руській беседі”, і там вона добра, але понашому лучче”. Між іншим, у цьому записі зновутаки втілилася широка й добра Шевченкова душа, здатна радіти успіхам своїх друзів і щедро винагороджувати їх своїм щирим словом.

“Лежав і читав “Богдана Хмельницького” Костомарова”
Ішлося про монографію М. І. Костомарова “Богдан Хмельницкий и возвращение Южной Руси к России”, що була надрукована в 1857 р. в “Отечественных записках” (№ 1—8), і саме в журналі читав її Шевченко4. Окремим виданням книга вийшла у 1859 р.
Нагадаю, що книгу читав поет, який ще у 1843 р. написав “Розриту могилу”, уперше висловивши історичний докір гетьману5 від імені матеріУкраїни за підписання ним у 1654 р. у Переяславі акту приєднання України до Московської держави:
Ой Богдане!
Нерозумний сину!
Подивись тепер на матір,
На свою Вкраїну,
Що, колишучи, співала
Про свою недолю,
Що, співаючи, ридала,
Виглядала волю.
Ой Богдане, Богданочку,
Якби була знала,
У колисці б задушила,
Під серцем приспала.
Так само у “Великому льосі” (1845) Шевченко розкрив історичну помилку Богдана Хмельницького в його орієнтації на Московщину. Разом із тим, в містерії Хмельниччина постає першоосновою Гетьманщини, а сам гетьман — творцем цієї держави.
Поет пройшов свій власний шлях осмислення Богдана Хмельницького, зокрема, в контексті кінцевих результатів Переяславської угоди 1654 р., і, страждаючи за поневолену Росією Україну, жорстко заявив у самому Переяславі 18 серпня 1859 р. у вірші “Якбито ти, Богдане п’яний…”:
Амінь тобі, великий муже!
Великий, славний! та не дуже…
Якби ти на світ не родивсь
Або в колисці ще упивсь…
То не купав би я в калюжі
Тебе преславного. Амінь.
У цьому контексті нагадаю узагальнюючу думку О. С. Забужко про те, що “чого як чого, а браку фахової ґрунтовности в підході до історичних подій Шевченкові закидати не доводиться”. Втім, було б нерозумно не враховувати наукові праці — давніші й сучасні, — в яких акумульовано важливий висновок про те, що “для історичних поезій Шевченка (як і для Гоголевої повісті “Тарас Бульба”) органічним є народнопоетичний історизм…”6. Відомий вчений Є. К. Нахлік аргументує, що для Шевченка, як і романтиків 1830—1850х рр.. безумовною “думою правди”, “козацькою славою” є те, “Що про Україну / Сліпий старець, сумуючи, / Співає під тином” (“Гайдамаки”). Так! Шевченко назавжди заявив, що “не одцуравсь того слова…” Кобзаревого. На засланні у вірші “Буває, в неволі іноді згадаю…” (1850) поет вустами загиблого “сивоусого козака”, який начебто наснився йому малому, повторив це своє переконання у правдивості кобзарських співів:
І про могили, і про нас
З старцями Божими по селах
Правдива дума невесела
Меж людьми ходить…
Втім, на думку вченого, Шевченкова “нестримна поетична фантазія випереджала набуття історичних знань, компенсуючи брак відомостей художнім домислом та авторськими рефлексіями. Історичні прогалини в Шевченкових творах зумовлені не так недостатністю тодішньої історичної науки, як специфікою його творчого мислення”7.
Загалом, позиція Є. К. Нахліка стисло зібрана в таких рядках:
“Ретельне наукове пізнання вітчизняної та вселюдської історії, її раціональне філософське осмислення ставали б на заваді його міфотворчості, обривали б крила його поетичній уяві. Шевченко спішив висвітлити історичні явища у злободенному ракурсі, з власними оцінками, передати певні психоемоційні враження од давніх подій, сугестіювати читачам суспільноперетворювальний тип мислення і поведінки… Не ставлячи перед собою завдання науково осмислити ні вітчизняну, ні всесвітню історію, Шевченко затято тримався національних, антиімперських, антицарських, антикріпосницьких і демократичних переконань своєї молодості, які протягом усієї творчості домінували в його екскурсах в українську, слов’янську, біблійну, античну та західну історію”8.
Знати про таке трактування Шевченкової “затятості” треба. Пам’ятаючи втім, що в українській мові слово “затятий” означає: стійкий, непохитний, який виражає найвищий ступінь ознаки, вияву чогонебудь. Одним словом, і в цьому випадку Шевченко був затятий, як і весь український народ. Обов’язково також пам’ятатимемо, що Шевченкове осмислення історії України, переплавлене в поетичні твори, мало незмірно більший вплив на читачів, аніж будьякі наукові праці. З цього приводу цікаво звернутися до спогадів М. М. Білозерського, в яких він розповідав про перше поетове прочитання своїм знайомим і друзям послання “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм…” на літературному вечорі у В. В. Тарновського: “Василь Васильович Тарновський — батько (пом. 1865 р.) розповідав мені, що в нього в 40х роках у Києві бували літературні вечори, які відвідували М. І. Костомаров, Василь Михайлович Білозерський та інші друзі і знайомі Тарновського, серед них був і Шевченко. Одного разу прийшов він і прочитав щойно написане ним відоме “Посланіє до земляків”. Загальний зміст цього твору й особливо ті місця, де говориться про козацьких гетьманів, яких Шевченко перший зрозумів і виставив їх у справжньому вигляді, справили на всіх присутніх приголомшуюче враження: з цього моменту схиляння перед ясновельможними і уявлення про них як про героївлицарів припинилися… Слово Шевченка скинуло їх з п’єдесталів і поставило на належні місця”9.

“Сердечно вдячний Осипу Максимовичу за його безцінний подарунок”
Десятого грудня 1857 р., знаходячись у Нижньому Новгороді, Шевченко записав у Щоденнику, що новий знайомий, фольклорист, етнограф, педагог В. Г. Варенцов привіз із Москви від О. М. Бодянського його книгу “О времени происхождения славянских письмен”: “Сердечно вдячний Осипу Максимовичу за його безцінний подарунок. Ця книга дивовижно як поповнила сучасну нашу історичну літературу”.
Монографія О. М. Бодянського “О времени происхождения славянских письмен” видана в Москві 1855 р. Шевченко високо й щедро оцінив її, тим більше, що йшлося про публікацію окремим виданням докторської дисертації вченого, в якого подібної фундаментальної праці більше не було. Нагадаю, що ця книга О. М. Бодянського була у власній бібліотеці Шевченка.
Між іншим, український поет дуже тонко відчув те, що говорили відомі славісти про цю книгу, а саме: “Заголовок її далеко не виражає всього багатства змісту: це величезний збірник усякого роду істориколітературних і палеографічних заміток і досліджень з різних питань…” Більше того, Шевченко сприйняв монографію О. М. Бодянського як явище “історичної літератури”. Справді, найперше вчений був істориком. Втім, нагадаю, що наприкінці 1854 р. О. М. Бодянського обрали членомкореспондентом Петербурзької академії наук в галузі “російської мови і словесності”11. Цей історичний факт не привертав належної уваги, тоді як серед близьких поетових знайомих Осип Максимович був єдиним, кого удостоїли високого наукового звання ще за життя Шевченка. М. О. Максимович став членомкореспондентом у 1871 р. Знайомство і дружба з О. М. Бодянським дали змогу Шевченкові співвідносити свою творчість з яскравою особистістю, в чому він постійно мав потребу. Тарас Григорович у березні 1858 р. записав у Щоденнику про потребу “докладно прочитати” з кимось свої поезії за цілий рік, утім, зауважив, що О. М. Бодянський благоговіє перед його віршами. Зате з інтелектуаломпрофесором Шевченко проходив університети, буквально всотував нові знання, випробовував свої проєкти, ідеї і т. ін. О. М. Бодянський був для Тараса Григоровича допитливим істориком із “запорозькою душею”, котрий ґрунтовно розглядав українознавчі теми, глибоко занурюючись в історичні документи.
Мені дуже подобається початок першої наукової праці ще молодого вченого:
“У житті народів, як і людини, бувають події, згадка про які кожного разу занурює мислячі уми в мимовільні думи. Особливо це стосується річниць їхніх, коли вони, так би мовити, самі напрошуються. Тут, іноді, доводиться роздуматися і найбільш неповороткій, найбільш неуважній голові”.
Знайомство з книгою О. М. Бодянського “О времени происхождения славянских письмен” ніби завершило цілий період вивчення Шевченком українських літописів і спеціальних праць з історії України. Саме 22 вересня 1857 р., читаючи книгу М. І. Костомарова про Богдана Хмельницького, Шевченко виснував у Щоденнику, що “історична література сильно просунулася вперед упродовж останнього десятиліття”.
Свого часу, працюючи над “Гайдамаками”, поет зауважував, що “надрукованого і критикованого нічого не читав. бо, здається, і нема нічого”. Йому було дуже складно, адже розрізнені публікації не відповідали Шевченковим уявленням про справді масштабну працю з історії України, зокрема Коліївщини, тому він заявляв, що веде свою поетичну розповідь “без книжної справи”. Зате важливим джерелом народної оцінки цих подій були для Шевченка перекази, в тому числі й розповіді рідного діда І. Швеця: “Спасибі, дідусю, що ти заховав / В голові столітній ту славу козачу: / Я її онукам тепер розказав”. Висока поетова повага до народної пам’яті про славне минуле передана в передмові до нездійсненого видання “Кобзаря” (1847): “…Прочитайте ви думи, пісні, послухайте, як вони співають, як вони говорять меж собою шапок не скидаючи, або на дружному бенкеті як вони згадують старовину і як вони плачуть, неначе справді в турецькій неволі або у польського магнатства кайдани волочать…”
У Шевченкових “Гайдамаках” сказано, що до поетової хатини прийшли пишними рядами отамани, сотники з панами і гетьмани — всі в золоті: “Прийшли, сіли коло мене, / І про Україну / Розмовляють, розказують…” А в Епілозі до поеми Шевченко написав:
Вибачайте, люде добрі,
Що козацьку славу
Так навмання розказую,
Без книжної справи.
………………………..
Та хоч крізь сон подивлюся
На ту Україну,
Де ходили гайдамаки
З святими ножами…
А ще залишив українцям історичну пересторогу щодо результатів усіх майбутніх революцій і майданів:
Посіяли гайдамаки
В Україні жито,
Та не вони його жали,
Що мусим робити?
Нема правди, не виросла;
Кривда повиває…
Звучить, як сьогодні написане…

“Тяжко мені стало, так, мов я читаю історію України”
Через півтора десятиліття після написання “Гайдамаків” Шевченко вже інакше оцінював стан історичних досліджень — “книжкової справи” в Україні.
Значною мірою це було зумовлено тим, що на засланні поетом осмислено наукові праці та літописи, надіслані О. М. Бодянським. В описі особистої бібліотеки Шевченка є такі видання, що надійшли від О. М. Бодянського: Летописное повествование о Малой России Ригельмана (М., 1847); Летопись Самовидца (М., 1846); Описание о казацком малороссийском народе и о военных его делах, Симоновского (М., 1847); Исторические сочинения о Малороссии и малороссиянах, Миллера (М., 1846); История Русов или Малой России, Георгия Конисского (М., 1846). У листі з Новопетровського укріплення від 1 листопада 1854 р. Шевченко щиро дякував О. М. Бодянському: “Спасибі тобі ще раз за літописи, я їх уже напам’ять читаю. Оживає моя мала душа, читаючи їх! Спасибі тобі!”
Знайомився Шевченко з новими працями з “історичної літератури”, про які вже йшлося. Цікавився він і доступними йому працями російських істориків, скажімо, С. М. Соловйова. Шевченків лист до М. М. Лазаревського від 8 грудня 1856 р. свідчить, що він читав працю С. М. Соловйова “Очерк истории Малороссии до подчинения ее царю Алексею Михайловичу”, опубліковану в “Отечественных записках” в 1848—1849 рр. (збереглася в особистій бібліотеці поета).
Отже, в неволі й по дорозі з заслання Шевченко чимало прочитав із історії України, а ще більше хотів знати і прочитати. Певно, що його критичне сприйняття офіційного імперського погляду на історію України загострилося. Маємо тому яскраве підтвердження. У статті журналіста Г. П. Дем’янова “Т. Г. Шевченко у Нижньому Новгороді (1857—1858)”, опублікованій в 1893 р. за спогадами очевидця К. А. Шрейдерса, є дуже цікавий сюжет про знайомство поета з відомим письменникомнижньоновгородцем П. І. МельниковимПечерським. Той почав розповідати в колі слухачів про історію свого краю. Шевченко слухав уважно. Проте невдовзі…
“Нарешті від історії Росії він перейшов до історії Малоросії. Не зустрічаючи ніяких заперечень, Мельников і далі вів розмову один. Нарешті, помітивши допитливий погляд Шевченка, він раптом зупинився, ніби обірвав, і запитально подивився на нього.
— Що ж ти, Павло Іванович, далі не брешеш?12 — запитав Шевченко Мельникова, — ти вже насрав три короба, сери… і четвертий…
Затим поет спокійно і методично пояснив оратору, що він мовчав доти, доки той не торкнувся історії Малоросії, яку він, Шевченко, знає як свої п’ять пальців”.
Викидаючи зі спогадів неприємні слова Шевченка, фактично солідаризуємося з одним із його нинішніх огудників, який стосовно них писав, що він нібито не уявляє собі ситуації, за якої, перебуваючи в цьому поважному товаристві, “відомий письменник, випускник елітного столичного вузу — Імператорської Академії мистецтв, дозволив би собі поводитись таким чином”. А я не уявляю собі ситуації, за якої сучасний претендент на шевченкознавця так однозначно байдуже ставиться до поетового болю за славну й нещасну історію України, болю, всотаного з молоком матері, на генному рівні, як імперський аристократизм тих російських інтелектуалів, з якими Шевченко рішуче розходився в історичних поглядах.
Тяжко, тяжко мені стало,
Так, мов я читаю
Історію України.
Поетове сприйняття минувшини оголеними нервами було чужим освіченим росіянам, у тому числі П. І. МельниковуПечерському, а Шевченко таки не міг допустити, що хтось “історію нашу нам розкаже”. З цитованих спогадів Г. П. Дем’янова добре видно, що російський письменник, на думку Шевченка, відверто брехав, і я вірю Кобзареві, а не нинішнім його хулителям. Адже вони, навчаючи генія вишуканому поводженню, досі не здатні почути поетове “дружнєє посланіє”, звернуте й до них — “ненарожденних” українців:
Подивіться лишень добре,
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть… та й спитайте
Тойді себе: що ми?..
Чиї сини? яких батьків?
Ким? за що закуті?..
На ці питання, життєво важливі для ствердження національної самосвідомості українців, відповів М. С. Грушевський. У цьому найперше вбачаю генетичний зв’язок між двома великими українцями. Поетично осмислюючи рідну історію без опертя на фундаментальну історію України, Шевченко ніби пророчив появу вичерпної наукової праці М. С. Грушевського та її величезне значення для самопізнання й самоідентифікації українського народу.
Шевченко — це код нації, в його поезії закодовано генетичні основи української духовності, а М. С. Грушевський обґрунтував право українців на самостійне державне існування, слідом за Шевченком духовно консолідував український народ, виконував історичну місію націєтворця. Вони навчили українців, кажучи поетичними рядками В. С. Стуса, “не рюмсати на поріддя, коли твій гайдамацький рід ріжуть линвами на обіддя кілька сот божевільних літ”.
Наївно заперечувати, що Шевченко поможливості стежив за розвитком сучасних йому наукових досліджень з історії України, осмислював нові знання, робив аналітичні висновки. Сучасні дослідники звертають увагу на те, що Шевченкові погляди на історію України корелюються з його баченням історії інших країн, демонструючи рідкісну цілісність світогляду в його історіософській складовій13. Вражає сформульована Шевченком методологічно важлива вимога про роль історичної науки в розвіюванні фіміамів, якими обкурені порфірородні кумири. Шевченко залишив нащадкам й іншу основоположну тезу про поетичний та науковий труд, яку варто добре пам’ятати найперше нинішнім його хулителям: “Щоб знать людей, то треба пожить з ними. А щоб їх списувать, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила і паперу. Отойді пишіть і дрюкуйте, і труд ваш буде трудом чесним”.
Це — максима, якої Шевченко справді затято тримався з молодості протягом усього життя, заповівши її нам, як етичний імператив.


1 Того дня Шевченко писав Я. Г. Кухаренку: “Послав би тобі, друже мій єдиний, свій екземпляр, але я ще сам добре не начитався…”.
2 В Щоденнику Шевченко буквально називає Кулішевий твір “алмазною книгою”. Такий епітет поет вживав для справді високої оцінки літературного твору. Скажімо, в квітні 1858 р. дякував І. С. Аксакова “за его алмазное стихотворение”. Щодо можливої критики Кулішевої книги, то Шевченко лише “дерзнул было делать замечания…”, але не зробив цього. Тоді як П. О. Куліша ніколи не мучили подібні сумніви чи рефлексії. Він усе життя повчав і напучував геніального друга.
3 В Щоденнику Шевченко записав 10 листопада 1857 р., що “отримав від Куліша… “Записки о Южной Руси”, два тома…”.
4 То було 22 вересня 1857 р., а наступного дня Шевченко знову записав у Щоденнику: “Погода постійно скверна. Я постійно лежу і читаю Зіновія Богдана”. Про цю Шевченкову звичку згадував О. С. АфанасьєвЧужбинський, який розповідав, як 1846 р. у Києві в дощові дні поет “не підводився з ліжка і читав або нові журнали, або потрібні історичні твори, діставати які було моїм обов’язком”. Отже, можна говорити про системний, по можливості, підхід Шевченка до знайомства з історичною літературою.
5 Шевченко називав його в Щоденнику “геніальним бунтівником”. У В. І. Даля це слово знаходиться в такому синонімічному ряду: “Инсургент, повстанец (польск.), восстанец, бунтовщик, возмутитель, мятежник, крамольник, восставший против правительства”. Втім, у Шевченка трактування Богдана Хмельницького виходить за ці межі.
6 Нахлік Є. К. “І мертвим, і живим, і ненарожденним” і самому собі: Шевченкове ословлення минулого, сучасного й майбутнього та власної екзистенції. — Львів, 2014. — С. 28.
7 Нагадаю, що навіть наприкінці Шевченкового століття М. С. Грушевський писав у “Передмові до першого видання” своєї капітальної праці “Історія УкраїниРуси”: “Досі ми не маємо науково зробленої історії українськоруського народу, що обіймала б весь час його історичного існування”. М. С. Грушевський зазначав, що в українській історіографії не бракувало талановитих, енергійних дослідників, прив’язаних до минувшини свого народу чи до певних моментів історії України. Вони “інтенсивно працювали над її історією й дуже багато зробили для зрозуміння певних сторін чи періодів її історичного життя”. В цьому контексті М. С. Грушевський, зокрема, називав прізвища Шевченкових знайомих, українських істориків М. І. Костомарова та О. М. Лазаревського. Проте в цих дослідженнях “зіставалися прогалини, через які й сміливіші дослідники не відважилися перекинути мостів, а через се й зрозуміння історичного розвою не могло бути”.
8 Нахлік Є. К. “І мертвим, і живим, і ненарожденним” і самому собі… — С. 29, 30.
9 Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 163.
10 Передаючи свою книгу, професор записав у себе скрупульозно: “О времени происхождения славянских письмен”, — Т. Г. Шевченку, в Нижнем через Варенцова”.
11 Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, ф. 99, спр. 20, арк. 128.
12 Як згадувала К. Ф. Толстая (Юнге) міг сказати навіть М. І. Костомарову: “Да брешеш! Да Господи мій милий, будь  ласкав, скажи мені…”
13 Яременко В. І. Світова історія у творчій спадщині Тараса Шевченка: спроба історіософського прочитання // Український історичний журнал. 2007. № 5. — С. 185.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment