Валентина ПЛАВУН: «Змінююсь у кожній роботі, завжди придумую щось нове»

— Яким був Ваш шлях до проведення цієї виставки?
— Активні театральні художники рідко виставляють свої живописні роботи, тому що в них кожна театральна прем’єра — як нова виставка.
Коли два роки тому я писала портрет Олександра Вольного, він сказав, що у мене вже багато робіт, тож час робити персональну виставку, до цього часто виставлялася у Центральному будинку художника НСХУ. Але там представляла на всеукраїнських виставках по одній роботі. А персональна виставка — це звіт, це свято душі для художника. Як кажуть митці, він “роздягається догола”, показує все сокровенне, що стоїть у нього в майстерні.
Але в галереях високі ціни. Саме тому не всі художники роблять персональні виставки. Майже нереально зробити виставку у галереї НСХУ “Митець” на вулиці Великій Васильківській, бо там своєї черги доводиться чекати не один рік. А цього разу мені замовили портрет з умовою, що за отримані за роботу гроші зроблю персональну виставку.
Вибір припав на Музей міста Києва. Це дуже престижна галерея у центрі міста, яку відвідують всі художники. До того ж музей розташувався поруч з театром, де я працюю. Наталія Костилєва зголосилася бути куратором виставки, також вона взяла на себе всі організаційні питання. Директор Музею Тетяна Костенко призначила виставку на 11 — 23 березня. А 11 березня — мій день народження. Я навіть не мріяла про такий подарунок для себе у цей день.
— Хто з художників мав влив на Ваше формування як митця?
— Я тільки навчилася розмовляти, а вже малювала і ліпила. Дуже подобався журнал “Огонёк”. Там була рубрика про мистецтво, в якій завжди розміщували репродукції картин. Я збирала ці картинки.
Мені подобаються всі художники. Адже художник не займає чийогось місця, він єдиний. Крім живопису художник має знати поезію, відвідувати музеї, багато читати. Має як губка ввібрати в себе всю красу, що була до нього.
З раннього дитинства полюбила творчість Веласкеса. Він був для мене богом у живописі. Його роботи зроблено з надзвичайною майстерністю. Також обожнюю епоху “срібного віку”. Це був період підйому мистецтва. Творили чудові художники Коровін, Бакст, Врубель, Сєров, Зінаїда Серебрякова та ін.
Ще одне захоплення — французькі імпресіоністи. Коли була в Парижі в музеї Орсе, то побачила їхні роботи зблизька. Відразу зрозуміла магію їхньої творчості. Вони все робили легко. В роботах цих митців відчувається повітря, прозорість, невимушеність.
Зазвичай у художників є стиль в якому вони працюють, і потрібно 10—15 років, аби він хоча б частково змінився. А я змінююсь практично в кожній роботі, завжди вигадую щось нове. Можливо, через багато років мистецтвознавці знайдуть те, що об’єднує всю мою творчість. Але нині я намагаюся бути завжди різною.
— Важливе місце у Вашій творчості посідають портрети.
— Я люблю і портрети, і натюрморти, і пейзажі, і театральне мистецтво.
У пейзажі чи натюрморті ти можеш щось придумати, змінити композицію. А в портреті потрібно передати внутрішній світ людини, світ очей, схожість. Схожість — річ не проста. Багато художників не можуть її відтворити. А я портрет люблю. Мені це цікаво.
— Одне з центральних місць на виставці зайняв портрет народної артистки України Лариси Кадочнікової.
— З Ларисою Валентинівною ми знайомі багато років. З 1992 року і донині мною створено майже всі її театральні костюми. І вона їх дуже любить. Вона сама в душі художник. Має власні живописні і графічні роботи, колажі. У нас давно спілкування більш близьке, ніж просто між художницею і актрисою.
Під час однієї з зустрічей я сказала: “Ларисо Валентинівно, я б із задоволенням написала Ваш портрет“. А вона: “А я б із задоволенням Вам позувала“. Запитую: “Як Ви себе бачите?” (їй саме подарували велику білу шубу). Відповідає: “Ось у цій білій шубі я себе бачу“. — “Я не проти, але в білій шубі треба стояти”. Вона погодилася, однак стояла лише півгодини на першому сеансі.
Портрет був уже майже готовий, але треба було придумати тло, над створенням кожної роботи завжди мучишся і страждаєш, якісь нюанси придумуєш у процесі роботи. Поруч з моєю майстернею в театрі — макетна, де перетягували двохсотлітній стілець. І на ньому був невеликий шматочок рідної оббивки з оксамиту та шерсті. З цього маленького шматочка я зробила велике тло.
Лариса Валентинівна дуже любить цей портрет. У нього щаслива доля. Уперше його показали в галереї на Ольгинській, де був творчий вечір актриси. Потім він виставлявся у Центральному будинку художника, музеї Павла Тичини, галереї “Митець”, багатьох інших. Інколи над портретом працюєш місяцями. А тут за чотири дні — “вдихнув і видихнув”.
— Вам доводиться малювати портрети не лише близьких, але й малознайомих людей.
— Звичайно, дуже добре, коли ти знаєш ту людину, яку малюєш, аби вона тобі позувала. Не люблю малювати з фото. Це не цікаво. Але кілька разів на ювілеї замовляли великі портрети. Тоді я сідала з замовником і розпитувала про ту людину, яку буду малювати. Яка вона за характером, що любить, чим займається. Без знання, що являє собою людина, неможливо написати портрет.
— Як доля Вас звела з театром Лесі Українки?
— До п’ятого класу навчалася у звичайній школі. А в шостому вступила до Республіканської художньої школи імені Тараса Шевченка. Поруч були хореографічне училище та школа імені Миколи Лисенка. Ми всі спілкувалися, товаришували. Наші учнівські квитки водночас були запрошеннями, за якими ми могли ходити в Оперний театр (нині Національна опера України імені Тараса Шевченка). Нас пускали на гальорку. Ми навіть пропускали вечері, бігли на ці вистави, практично жили у театрі. А все, що навколо тебе — формує, особливо коли ти дитина. Ти навіть над цим не замислюєшся. І не залежно від того хочеш чи ні, а доля тобі допомагає обрати дорогу.
Мене захопив театр. Вже в дев’ятому класі розуміла, що вступатиму на театральнодекораційне відділення живописного факультету Київського художнього інституту (нині Національна академія образотворчого мистецтва та архітектури). У нас, звісно, викладали і живопис. Саме він мене найбільше захопив в інституті. Коли навчалася, зрозуміла, що в Києві мало театрів і майже неможливо потрапити туди працювати художникомпостановником. Я бачила себе живописцем.
Навіть перед захистом диплому в мене не було можливості зробити пробну виставу. Йшов 1991 рік. Ми були першим випуском, кому давали вільні дипломи. Це був дуже складний час для нас всіх. Але дуже важливо опинитися у потрібний час у потрібному місці. А доля складається так, що хочеш ти того чи ні, але якась невидима сила веде тебе по життю. Мені дуже допоміг випадок. Отож мала обирати між Кіностудією імені Олександра Довженка і театром Лесі Українки. Обрала театр.
Мені дуже сподобалося в театрі. Зараз я вже почуваюся тут як риба у воді. Професія театрального художника не проста. Ти залежиш від режисера та драматургії, режисер — від тебе, обидва ви залежите від епохи, яка зображена в п’єсі.
Бувають різні ситуації. Інколи тебе доводять до сліз, часом доводиться переробляти костюми перед самою прем’єрою. Але коли вистава виходить на сцену, відчуваєш, що все закінчилося — і тебе огортає сум. Адже спектакль вже пішов своїми ніжками і незалежно від тебе живе власним життям. Хоча через кілька років ти заходиш в зал і передивляєшся, як постановка змінилася за цей час.
— Яка вистава була першою?
— Головний художник театру Михайло Френкель разом з режисером Володимиром Петровим працювали над виставою “Метеор” за Дюрерматом. Хоч я прийшла до театру без досвіду, Френкель мені довірив робити костюми. Коли ти молодий, то повною мірою ще не відчуваєш відповідальності. Якби зараз працювала з якимось маститим режисером, то дуже б хвилювалася. А тоді нічого не боялася.
У Френкеля тоді була божественна декорація. Грав зірковий склад акторів, серед яких були Юрій Мажуга і Тетяна Назарова. Ескізи костюмів до цієї вистави зберігаються в музеї театру. Назавжди запам’яталася хвилююча мить, коли під час прем’єри я разом з Френкелем та Петровим вперше вийшла на сцену.
— Напевне, є у Вашому творчому доробку вистави, що стали знаковими?
— За майже 30 років роботи у театрі працювала над близько 70 виставами. У нас діють три сцени. Буває, що працюєш над трьома виставами одночасно. Не можу сказати, що десь було працювати не цікаво.
Особливо запам’яталася вистава “Насмішкувате щастя моє”, яку робив Михайло Резнікович. Перша прем’єра відбулася, коли я лише народилася. А в новій прем’єрі грали ті самі актори крім Ади Роговцевої (її роль виконувала Наталія Доля). Це були Микола Рушковський, Лариса Кадочнікова, В’ячеслав Єзопов. Сценографію створював сам Давид Боровський. Працювати з такими людьми — велика відповідальність.
Інша знакова вистава — “Наполеон і корсиканка” з Давидом Бабаєвим і Тетяною Назаровою. Тут також декорації робив Боровський. Декорації і костюми роблять різні художники, але це має бути єдиний організм.
На все життя запам’яталася і дитяча вистава “Іванцаревич”, яку ставили більше 20 років тому. Там була шикарна декорація (художник Олексій Вакарчук), багато яскравих костюмів.
Також добре пам’ятаю українськонімецьким проєкт, яким ми робили разом з Мюнхеном. Дуже цікаво працювати з режисером із іншої країни, де зовсім інше ставлення до театральної естетики, до мистецтва взагалі. Це була німецька драматургія і німецький режисер зі своїм баченням і розумінням, відмінним від нашого. Складний матеріал — “Маратсад”. Грало 30 акторів, 15 з нашого театру і 15 німців. Костюми вигадувала практично на ходу. Непростий досвід роботи з європейським режисером був корисним. А сама вистава вийшла дуже вдалою, було багато музики, пісень, цікаві рухи, пластика, сюжет, а емоції — через край.
Вдруге з німецькою режисеркою Катрін Кацубко ми зустрілися під час роботи над виставою “Пробудження весни” за Відекіндом. Були вже як рідні люди, які добре розуміли одне одного. Ми вже не прив’язувалися до певної епохи, а більше до характерів. Намалювала ескізи лише олівцем і штрихувала тональністю. Сіли з нею разом, вона взяла мої ескізи і витерла гумкою все зайве. Вистава вийшла справді європейська. Кожна деталь, кожен колір були продумані до найменших дрібниць.
Працювала з відомим режисером Миколою Мащенком (зняв фільми “Як гартувалася сталь”, “Овід”, “Вінчання зі смертю”, “БогданЗиновій Хмельницький” та ін.). У цій виставі головну роль виконувала Лариса Кадочнікова. З Едуардом Митницьким ставили виставу “П’ять пудів любові” за “Чайкою” Антона Чехова.
З режисером Йонесом Вайкусом нещодавно робили виставу “Ворог народу” за Ібсеном. Бенефісом Лариси Кадочнікової стала вистава “Актрисі завжди вісімнадцять” (режисер Давид Бабаєв). Костюмів не багато, але постановка непроста. Вистава відбувається на малій сцені, актрисі постійно доводиться бути на відстані витягнутої руки від глядачів.
Після смерті Валерії Заклунної поновили виставу “Дерева помирають стоячи”. Декорації залишилися ті, що були й у попередній постановці. Але я кардинально переосмислила костюми, бо новий час, нове бачення. Але за два тижні до прем’єри зробила нову сукню для головної героїні — таку саму в якій Валерія Гаврилівна 12 років поспіль грала у цій виставі.
Ще одна епохальна вистава — “Різдвяні марення”. Вона теж йшла дуже довго. Там грала Олександра Смолярова. Минув час, і актриса Лідія Яремчук, яка 15 років тому грала дочку, нині грає маму. А Наталія Кудря, яка тоді була онучкою, тепер дочка.
— Над чим зараз працюєте в театрі?
— Дали читати нову п’єсу. Поки не розголошуватиму її назву. Зараз працюю з Йонасом Вайкусом над виставою про Маяковського “Хмара у штанях”. У нього є свій художник, а я виступаю куратором вистави. Чудова постановка, новий досвід. Прем’єра мала відбутися у травні. Але через карантин її перенесла на осінь.
Коли в художника немає роботи у виставах, то йому сумно. З нетерпінням чекаю нових постановок.
— Що вдалося зробити за останні місяці?
— Такої плодотворності як під час карантину в мене давно не було. Таку кількість полотен яку намалювала за два з половиною місяці, раніше могла створити за півтора або, навіть, за два роки. Написала 12 метрових картин. Це був період, коли зацвіла магнолія, а сама весна вийшла на полотна. Зі створених за цей час робіт можна було б зробити окрему персональну виставку.
Зараз думаю над новими проєктами. Будуть і портрети, і сюжетні картини. Першу вже намалювала. Змінюю формат — це вже буде не квадрат і не прямокутник, а овал. Думаю, це буде проєкт на ювілейну виставку. Можливо організуємо колективну виставку в Музеї міста Києва після закінчення карантину.

Спілкувався
Едуард ОВЧАРЕНКО

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment