“Ми у вічі сміялися смерті…” та підсилена власними спогадами
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ
Закінчення. Поч. у ч. 20—21 за 2020 р.
Про перебіг польськоукраїнського конфлікту на Волині детально виповідає у своїх книгах не тільки Микола Руцький, але й ряд інших істориків, краєзнавців, письменників, серед них волиняниісторики, письменники: Андрій Криштальський — у книзі “ОУН і УПА на Горохівщині”, відомий письменник і очевидець жахливих злочинів поляків на Холмщині Йосип Струцюк — у своїх оповіданнях, повістях і романах, зокрема в “Повісті кривавих літ”, “Операція “BURZA”, або Ми їх спільно винищимо”, Валентин Яблонський і Оксана Яблонська в кіносценарії “Нескорена Волинь”, Іван Ольховський у двох книгах “Кривава Волинь”, Микола Вавренчук у дослідженнях “Нариси визвольної боротьби. Волинь”, “Вірні присязі”, вихідці із повстанських родин, письменників Святослав Праск “Столочене жито”, “Горинь”, “Сотенний Лис”, “Здобути або не бути”, Степан Бабій “Луни повстанського краю”, Володимир Шовкошитний в романі “Білий кречет” (романна трилогія “Кров свята”), Ольга Яворська у романі “На чужих вітрах”…
Не слід оминати дослідження Івана Діяка “ВолинськоХолмська трагедія”, праць Вахтанга Кіпіані, зокрема упорядкованих ним збірників статей “Війна двох правд. Поляки та українці у кривавому ХХ столітті”, та “Зродились ми великої години…” ОУН і УПА. Бібліотека “Історичної правди” зі своїми передмовами, Богдана Гудя “Українськопольські конфлікти новітньої доби. Етносоціальний аспект”, Миколи Кучерепи і Валентина Вісина “Волинь: 19391941 рр.”. Олександра Денищука “Книга пам’яті і слави Волині. — Т.10. Рівненська область, Демидівський район”, “Злочини польських шовіністів на Волині. Рівненська область”, Миколи Сивіцького “Польськоукраїнський конфлікт 19431944 рр.” Володимира Сергійчука “Український здвиг. Волинь. 19351955” та “Поляки на Волині у роки Другої світової війни. Документи з українських архівів і польські публікації”, Анатолія Трубайчука “Друга світова// Волинь у Другій світовій війні”, Любомира Хохули “Різуни чи побратими. Сучасні польські дискурси про Україну”, Миколи Коця і Леоніда Осавуленка “Волинь у лещатах смерті”, Івана Патриляка “Перемога або смерть. Український визвольний рух у 1939—1960 рр.”, Ігоря Ільюшина “Волинська трагедія 1943—1944 рр.” та ряд інших художніх творів, історичних досліджень, спогадів очевидців та інших матеріалів, присвячених польськоукраїнському конфлікту на Волині. Цей перелік може заповнити не одну сторінку газети. Але не можна не згадати матеріалів міжнародних семінарів істориків: “Українськопольські відносини під час Другої світової війни”, які з’явилися друком у збірниках “УкраїнаПольща: важкі питання” чи серії книг “Реабілітовані історією”, які наповнені неспростовними свідченнями, спогадами і документами, чи, скажімо, подвижницьку працю волинського історика Івана Пущука, який відвідав 2342 села Волинської, Рівненської та Тернопільської (Кременеччина) областей, зібрав 7 тисяч 415 свідчень людей, зробив 1409 магнітофонних записів і на цій основі створив унікальну книгудокумент про Волинську трагедію “Волиняни про “Волинь43: українська пам’ять про польську експансію на Український Північний Захід у 19381944 р. Усноісторичні свідчення” (Луцьк. 2017).
Іван Пущук до цієї книги включив і свідчення уродженців чи вихідців із населених пунктів Сходу Холмщини та Південного Підляшшя, а також Берестійщини. Відвідав дослідник і моє село Новосілки (тепер — Набережне) і записав свідчення Леоніда Маркулича, 1926 року народження:
“Рано (в село) приїжджає німець із поляками. Подивилися — за Стиром багато людей (жителів села. — І.П.) ховається. Наловили нас цілу автомашину — 50 з лишнім чоловік. Одного там же за Стиром забили. Кримусь Микола, разом худобу пасли. Крепко били (нас) — набрали і старих, і малих — підряд.
Стамідси (звідти — діал.) повезли нас у Горохів. А там почалося. Забили Йосипа Кримуся. Поляки, бо, в основному, вони нас стерегли. Вночі або звечора лупцювали нас. З ближніх сіл довкола Горохова, звідки повтікали, вони (арештовані — І.П.) були. І так човпли нас довго. Ці поляки вбили п’ять чоловік із нашого села.
Потім поляки ще приїхали в село. Замордували Уляника Андрія (мого дядька Воляника Андрія — М.Ж.) — язика одрізали, знівечили. Серед них із Смикова (сусіднє село — І.П.) — Конопка. Поляк убив. Були в них такі, що чи винна людина, чи не винна — живцем забивали. Поляки дуже знущалися над нами. Німці — не так: одправляли в Германію на роботу, а поляки вбивали насмерть”.
Ці жорстокі репресії в основному спрямовувалися проти тих, хто боровся за відродження української держави на всіх етнічних територіях. Адже обидві фракції ОУН—ОУНБ, керована Степаном Бандерою, до якої входили члени “Молодшої генерації”, і ОУНМ під керівництвом Андрія Мельника з членами “Старої гвардії” рішуче заперечували приналежність Волині й Східної Галичини до повоєнної Польщі і вели боротьбу проти німецьких окупантів і польських військових об’єднань на Волині, які брали участь у каральних акціях проти українців, нерідко заручившись підтримкою Армії Крайової, польської і радянської партизанки, власівців, угорців… І німці, і поляки вважали Організацію Українських Націоналістів своїм ворогом. Особливо після проголошення у Львові 30 червня 1941 року Акту про відродження Української Держави.
…У моєму селі ще й досі біля могилок над Стиром височить могила, яку висипали мої односельчани з ініціативи членів ОУН та Українського Вільного Козацтва Дениса Кримуся, Данила Кулика, Йосипа Кримуся, Панаса Кримуся, Клима Воляника, Володимира Кримуся, Ванька та Олександра Піддубних, Григорія Жулинського, Платона Синельника, Якова Котила та багатьох молодих хлопців і дівчат. Поставили високий дубовий хрест, священник із Боремельської православної церкви Святої Трійці Герусь освятив цю символічну курганмогилу. Так односельчани відзначили в липні 1941 р. відновлення Української Держави. Та недовго простояв над Стиром цей символ незалежності України — дубовий хрест. Зрізали енкаведисти зразу ж після появи у селі червоних партизанів із з’єднання Сидора Ковпака.
Незабаром, уже у вересні 1943 року, в моєму селі було організовано станицю ОУН, розпочалася військова підготовка молоді — вишкіл проводив Панас Кримусь, який до війни служив у польській армії. Таких станиць на кінець сорок першого року було створено на Рівненщині понад 500 із трьома тисячами членів. ОУН Степана Бандери активно готувалося до боротьби з німецькими окупантами, збираючи і складуючи зброю і боєприпаси, готуючи військові кадри в підпільних школах. Микола Руцький нагадує, що така школа, в якій нараховувалося сорок курсантів, була відкрита в Рівному вже в кінці 1941 року. Інша згодом організована школа, яка була розташована у Шпанові неподалік Рівного, нараховувала до двохсот осіб. Місто Рівне деякий час, до численних арештів українських підпільників узимку сорок другого року, було центром бандерівського підпільного руху на Волині й Поділлі. Але й після масових репресій українських націоналістів Рівненщина залишалася головним осередком підпільної боротьби, хоча центр її переміщається в ліси поблизу Клеваня. Німецька окупаційна влада не сумнівалася, що українці не схилять покірно голову — будуть боротися. Тому вже 25 листопада 1941 року німецька адміністрація видала і розіслала обласним відділам поліції безпеки наказ про знищення членів ОУН Бандери. Микола Руцький наводить уривок із цього наказу: “Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у Райхскомісаріаті “Україна”, мета якого — створення незалежної України. Усі активісти руху Бандери повинні бути негайно заарештовані і після ґрунтовного допиту таємно знищені як грабіжники”.
Слід нагадати, що зразу ж після вторгнення Червоної армії в Західну Україну у вересні 1939 року НКВС почало формувати підпільну сітку агентури передусім із метою нейтралізації ОУН та польського підпілля. Адже восени 1939 р. з’явилися на Волині польські підпільні осередки, метою яких було відновлення Речі Посполитої. А в жовтні 1942 р. з ініціативи польського еміграційного уряду розпочинає діяти Волинська Делегатура, створюється Корпус Безпеки та Самооборони в кількості 250 осередків і постерунків. У їхньому розпорядженні на той час було понад чотири тисячі озброєних вояків.
Ніхто не може назвати точну цифру загиблих в конфлікті на Волині. Польська сторона, зокрема, особливо шановані в Польщі дослідники Єва і Владислав Семашки називають до 60 тисяч поляків, Президент Польщі — 510 тисяч, Польський інститут національної партії вже нарахував 20 тисяч, але чи не старається польська сторона зараховувати до жертв Волинської трагедії і тих поляків — поліцейських, лісників, службовців, вчителів, медиків, осадників, яких в 1940 році вивезли до Сибіру радянські каральні органи після вступу Червоної армії в Західну Україну. А хто може визначити, скільки поляків і українців загинуло під час партизанської війни УПА і Армії Крайової? Багато українців загинуло від каральних акцій 27ої Волинської дивізії Армії Крайової і батальйонів хлопських, від польських більшовицьких загонів, зокрема, польського партизанського загону під командуванням Роберта Сатановського, а таких польських загонів на Волині було п’ятнадцять. А спецзагони НКВС, їх ще називали “червоні партизани”, в яких перебувало понад 7 тисяч поляків, а так звані “істребітельниє батальйони” НКВС… Чи не кожне село на Волині було піддано жорстоким репресіям з боку німецьких окупантів, німецької допоміжної поліції, в якій поляки становили тотальну більшість (близько 11 тис. чоловік), шуцмананбатальйонів (1500 чол.), радянських партизанів, польських більшовицьких загонів, угорців, власівців.
Люди не могли дійти до тями, що за воєнні зненацька з’являються в селі і починають хапати молодь, забирати зерно, худобу, нишпорити по хатах. Особливо їх лякали не так німці, як полякиполіцаї, власівці… Дивувалися і перепитували один в одного: “Шо то за такі руські солдати? Говорять по руському, але стоять за німців. Якісь нові “совєти” чи шо”. Цими новими “руськими”, новими “совітами” і були так звані власівці, переважно етнічні росіяни, які в Райхскомісаріаті “Україна”, що охоплював територію 17 млн. чоловік із центром у місті Рівне, входили до 12го резервного корпусу Вермахту. До цього корпусу належали в різні часи понад 10 козачих (російських) охоронних корпусів, запасних бригад, дивізій польової жандармерії, учбовопольових дивізій Вермахту калмикський кавалерійський охоронний корпус… На боці гітлерівської Німеччини воювало більше 20 військових формувань, особливо на Східному фронті, у складі яких було від 800 тис. до 1 млн. росіян. У склад армій Вермахту входили “Русская Освободительная Армия Вермахта” — 12 охоронних корпусів, 10 дивізій, 30 бригад; “Русская Освободительная Народная Армия” — 5 полків, 18 батальйонів; “Русская Национальная Народная Армия” — 3 полки, 12 батальйонів; “Русская Национальная Армия” — 2 полки, 12 батальйонів. Це Добровольчий полк СССР “Варяг”, 1а російська національна бригада СС “Дружина”, в складі якої було 3 полки, 12 батальйонів загальною чисельністю від 2,5 тис. солдат і офіцерів, це 15й козачий артилерійський корпус СС, 29та гренадерська дивізія СС “Русской Освободительной Народной Армии”, 30та гренадерська дивізія СС, 36та гренадерська дивізія СС “Дірлевангер”…
Всіх дивізій, частин СС, Вермахту та інших військ, всіх підрозділів антигітлерівських військ, в складі яких воювали росіяни, передусім представники російської національності — не перерахувати.
Під час Другої світової війни із 73 млн. жителів СРСР в окупації опинилося понад 30 млн. українців, понад 20 млн. росіян, приблизно 8 млн. білорусів і 8 млн. мешканців прибалтійських республік, понад 1,5 поляків, що проживали на території СРСР, близько 3 млн. молдован і румунів, 2 млн. євреїв, 0,2 млн. кримських татар.
Щодо Волині, Полісся, то в Райхскомісаріаті “Україна” здійснювалися особливі репресії проти мирного населення, яке підтримувало українське націоналістичне підпілля, Українську Повстанську Армію. Особливо ці репресії посилилися після вступу на ці терени у сорок третьому році радянських загонів Ковпака, Медвєдєва, Сабурова, Бринського, Каплуна, в яких були створені спецзагони, які під маркою боївок УПА здійснювали терористичні акти проти українців.
Багато досі невідомого виявив Микола Руцький про комуністичну підпільну сітку на Дубенщині, зокрема в Демидівському повіті, провідник та інформатор якої — колишній командир дивізіону артилерійського полку Червоної армії капітан Михайло Загній“Голубенко” — посідав в УПА високу посаду — був начальником штабу Південної військової округи УПАПівніч “Богун”, якою командував Петро Олійник“Еней”, “Голубенко” організував групу офіцерівчервоноармійців і планував із метою реабілітації перед більшовиками знищити штаб і керівників округи. Був викритий і ліквідований разом із іншими змовниками. Уже на початку 1945 року було відновлено на Волині структури ОУН і СБ, які з допомогою польової жандармерії УПА почали переслідувати як керівників НВРО, так і рядових її членів.
У вересні 1944 року на територію Волині вступила 1а Українська партизанська дивізія, сформована на базі з’єднання Сидора Ковпака, яка була передана НКВС УРСР спеціально для боротьби з українським національновизвольним рухом. 1635 партизанів, у тому числі 589 кавалеристів, озброєні легкими гарматами і важкими кулеметами під командуванням Вершигори здійснюють жахливі знущання над селянами, особливо над тими, чиї родичі були в УПА чи в ОУН, або в яких квартирували відділи УПА. Червоні партизани ґвалтували жінок, мордували молодих хлопців та дівчат, не жаліючи ні старих, ні малих.
Микола Руцький на основі розповідей детально розкриває ці жахливі звірства ковпаківцівенкаведистів на Демидівщині, зокрема, в моєму рідному селі, в селах сусідніх — Хрінниках, Боремлі, Вичавках, Золочівці та в багатьох інших селах та містечках Волині. Загалом на Рівненщині в жовтні 1944 року перебувало 8 тисяч 754 військовослужбовці внутрішніх військ НКВС, із них лише спеціально підготовлених для боротьби з українськими патріотами офіцерівчекістів перебувало одна тисяча дев’яносто сім. А якщо враховувати бандитські загони, створені НКВС і замасковані під боївки УПА, так званих “стрибків”, то стає очевидним, з якою військовою потугою мали справу вояки УПА.
Більше половини особливого складу Червоної Армії, а саме 3 мільйони 900 тисяч червоноармійців, офіцерів і генералів опинилися вже на кінець 1941 року в німецькому полоні. На окупованій Україні опинилися не лише ті військові, які полишили зброю, розсіялися лісами, шукали притулку в селах і втиралися у довір’я до оунівців. Але були й ті, хто був звільнений згідно наказу генералквартирмайстра Вермахту № 114590 від 25 липня 1941 р. додому, оскільки німці не могли утримувати в полоні майже чотири мільйони радянських солдатів і офіцерів.
Мій батько, мобілізований до Червоної Армії на початку 1941 року, потрапив у перші ж дні війни в полон, але був відпущений додому, як і ті 277 тис. 760 українців, які внаслідок несподіваного блискавичного наступу німецької армії опинилися в оточенні. Повернулася в 1939—1941 рр. до своїх родин й частина українців, які служили в польському війську, а їх, тодішніх громадян Польщі, в польській армії було біля двохсот тисяч, серед них волиняків — понад сорок дві тисячі.
Це велике диво, що рядового червоноармійця Григорія Жулинського відпустили з полону. Адже за останні 6 місяців 1941 р. в німецьких концтаборах загинуло 1 млн. 500 тис. військовополонених. Навряд чи зміг би мій батько вижити в цих нелюдських умовах, коли навіть визначений у жовтні 1941 р. німецьким командуванням добовий раціон харчування для радянських полонених у нормі 1440 калорій не дотримувався. Навряд би зміг батько, якби його не захопили німці в 1943 р., залишитися вдома після приходу радянських військ, бо відомо, що згідно з наказом Державного Комітету Оборони СРСР № 270 від 8 серпня 1941 р. здача в полон вважалася зрадою Батьківщини і вони, військовополонені червоноармійці, потрапляли під цю репресивну машину радянської влади. Майже 250 тис. із 836 тис. полонених, які вижили і повернулися на батьківщину, були засуджені і потрапили в радянські концтабори, які нічим не відрізнялися від концтаборів німецьких. А понад 600 тис. полонених було направлено на примусові роботи до так званих трудових батальйонів.
Серед тих колишніх червоноармійців, які вступили в ряди УПА, були й такі, які перед наближенням Червоної армії вирішили спокутати свою вину і почали зв’язуватися з агентурою НКВС. Служба Безпеки — ОУН знала про існування розгалуженої агентурної сітки, підготовленої ще за першої більшовицької окупації Західної України для боротьби з ОУН, і вела безжальну чистку в повстанських рядах, унаслідок якої під “гарячу руку” СБ ОУН потрапила частина й чесних, патріотичних борців за волю України.
Справа в тому, що Волинь із вересня 1944 року практично не мала через наявність радянськонімецького фронту зв’язків із Головним Проводом ОУН, який перебував на території Галичини. Тому створення в липні 1944 р. НВРО, яка взяла на себе керівництво збройною боротьбою з московськобільшовицькою навалою на північнозахідних і південносхідних землях України, відбулося без узгодження із Головним проводом ОУН. А саме 1115 липня 1944 року в Карпатах із ініціативи Проводу ОУН і Головної команди УПА скликається Перший Великий збір, на якому створюється Українська Головна Визвольна Рада (УГВР) як “загальнонаціональний керівний центр визвольної боротьби”, яку очолив Кирило Осьмак. І вже восени того ж 1944 р. Головний провід ОУН приймає рішення про припинення діяльності НВРО.
Щоб уникнути розколу в національновизвольному русі в організаційних рядах ОУН розпочалася не тільки ліквідація створених при НВРО структур, але й розгорнулися безжальні чистки в рядах ОУН і УПА. Були розстріляні в листопаді 1944 р. своїми ж такими ж патріотами України внаслідок внутрішньоорганізаційного протистояння самовіддані борці за волю і незалежність України — члени НВРО командир з’єднання “Донбас” Матвій Токар“Босота”, курінний Андрій Трачук“Бувалий” (“Ломоніс”), політвиховник з’єднання “Донбас” Дмитро Сочинський“Козуб”, один із керівників НВРО “Тарас” та ще кілька десятків повстанців із цих куренів. І Служба Безпеки ОУНБ не враховувала заслуг цих героїчних керівників національновизвольної боротьби, зокрема того, що повстанські відділи курінних Матвія Токаря“Босоти”, Юрія Чуйковського“Юрка” та сотня “Калини” чинили опір червоним партизанам на Демидівщині, а на Дмитра Казвана“Черника” було покладено загальне керівництво цими підрозділами та боївками.
Ці та інші командири УПА, чесні патріоти, ризикували щоденно своїм життям, намагаючись уберегти українських селян від диких розправ, мародерства, знущань, урештірешт, од загибелі від німецької, польської радянської чи угорської кулі, вступаючи в жорстокі бої з німецькими окупантами, польськими боївками та загонами Армії Крайової, власовцями і радянською партизанкою — і що їх чекало? Щоб потім унаслідок амбіцій Головного Проводу ОУН чи доносів із боку таких само учасників боротьби з окупантом загинути від рук Служби Безпеки ОУНБ?
Згодом Іван Литвинчук“Дубовий” очолить крайовий провід ОУН “Москва” і восени 1950 року прибуде на Волинь із інструкціями від керівника Головного Проводу ОУН Василя Кука“Леміша” для провідника оунівського підпілля на ПівнічноЗахідних Українських Землях Василя Галаса“Орлана”. Зупиниться перезимувати на хуторі Синякова поблизу села Золочівки Демидівського району.
…Я пам’ятаю, як мій старший брат Володимир у січні 1951 р. вбіг захеканий в хату і пошепки сказав матері: “У Золочівці така стрілянина”… Ніхто достеменно не знав, що тоді відбулося на хуторі біля Золочівки і лише згодом, за кілька років до проголошення незалежності України, стало відомо, що Іван Литвинчук“Дубовий”, перебуваючи в криївці провідника ОУН Демидівського району “Остапа”, яка знаходилася на подвір’ї Лавріна Охрімчука, застрелився разом із своїми побратимам “Остапом”. 8 січня 1951 р. військовий загін управління МВД Рівненської області оточив хутір. Повстанці довго відстрілювалися, але виходу не було.
Ще раніше, влітку 1950 року, покінчила з собою в криївці в селі Гірка Полонка також оточена енкаведистами дружина “Дубового” “Катерина”. Разом із нею застрелилися підпільниця “Ганна” та господиня хати, на обійсті якої знаходився бункер командира Івана Литвинчука“Дубового”.
Микола Руцький детально розповів про героїчну загибель майора Івана Литвинчука“Дубового”, який після смерті в бою з енкаведистами полковника Дмитра Клячківського“Клима Савура” став Головним командиром УПАПівніч, про останній бій підрайонного провідника ОУН Сергія Скоропадського“Щита” 17 квітня 1951 р. у Хрінницькому лісі та останнього крайового провідника ОУН на Волині Анатолія Маєвського“Уліяна” 24 серпня 1953 року…
Дослідник детально описав загибель 4 березня 1952 р. у бункері легендарного художника, керівника технічного крайового проводу ОУН Ніла Хасевича, який носив псевда “Старий”, “Бей”, “333”, разом із двома своїми охоронцями — В’ячеславом Антонюком“Матвієм” та Антоном Мельничуком“Гнатом”. Оточені енкаведистами Клеванського гарнізону повстанці відстрілювалися до тих пір, поки кинуті в криївку гранати не обірвали їхні життя.
Дивує і захоплює те, що боротьба окремих боївок УПА тривала на теренах Волині, зокрема в моєму Демидівському районі, ще протягом 50х років, хоча органи НКВС здійснювали величезну оперативноагентурну роботу з виявлення місць розташування складу і сил формувань УПА. Як стверджують дослідники діяльності НКВС на теренах Західної України в 19441945 рр., кількість оперативників НКВС “досягла 22 тисяч. Агентурноінформаційний апарат охоплював 359 резидентів, 1473 агентів, 13 085 інформаторів” Проти оунівського підпілля діяли частини й підрозділи Внутрішніх військ НКВС, винищувальні загони, агентурнобойові групи, озброєні радянськопартійні активісти, а також агентурнобойові групи НКВС, до складу яких входили спеціально підготовлені офіцери, радянські партизани і перевербовані вояки УПА.
Микола Руцький переконливо, залучаючи спогади учасників опору, свідчення очевидців, посилаючись на архівні матеріали, доводить, що національновизвольна боротьба на землях Волині й Полісся засвідчила високий патріотичний дух її учасників, героїзм і жертовність нескорених бойовиків УПА, які рідко здавалися в полон, відстрілювалися до останнього патрона і або пострілом у скроню, або вибухом гранати завершували своє молоде життя. І ці самопожертви не були марними. Десятки тисяч українських повстанців, які загинули в боротьбі за волю України, відкрили перед усім світом героїчну велич і нездоланний патріотичний дух українського народу.
Не випадково Микола Руцький завершує свою оповідь про тих, хто у вічі сміявся смерті, словами генерала і президента Франції Шарля де Голя: “Якби у французькій армії був такий дух, як в УПА, то німецький чобіт ніколи не топтав би Францію”.
…Мене, десятидванадцятилітнього, часто перехоплював, коли я перебігав через його подвір’я на могилки аби грати у “войну” чи купатися до Стиру, сусід Яшко Котило і просив почитати йому газету. Сам він майже не бачив, але був спраглий до новин. Згадую, якось він випитував свою доньку Вєру, яка, я згодом тільки довідався, була свого часу зв’язковою УПА, про ту стрільбу, яку він почув із Хрінницького лісу серед дня в жовтні 1944 року. Вєра пошепки розповідала про те, як в селі Товпижин енкаведисти оточили повстанську лікарню. Лікарі, а їх було троє, євреї, і охорона на чолі з колишнім капітаном Червоної армії Іваном, псевдо “Береза” відстрілювались до останнього патрона.
І про трьох хрінницьких дівчатпідпільниць розказала батькові. 10 жовтня 1944 року радянські карателіковпаківці під час облави в Хрінницькому лісі оточили криївку, в якій перебували троє дівчатповстанок: вісімнадцятилітні Галина Тарасюк, Надія Сич та її двадцятичотирирічна сестра Марія. Три години вели бій ці мужні дівчата, всі родом із села Хрінники. І коли закінчилися патрони, вони обнялися, заспівали “Ще не вмерла Україна…” і підірвали себе гранатою.
Вночі українські бійці чи то із сотні Сергія Скоропадського“Щита” чи зі сотні “Щупака” поховали їх неподалік їхньої криївки в лісі, написали записку і поклали її разом із знайденими в криївці хрестиком, флакончиком одеколону, стріляною гільзою в могилу. І лише через 48 років люди змогли прочитати цю записку: “Тут спочиває три лицарки, котрі згинули через московських катів, зробивши самі собі гранатою смерть. Краще згинути, ніж здатись катам на муки. Згинули під час облави з понеділка на вівторок. Була приготовлена облава.
Згинули у вівторок числа 10.Х.1944 р.:
Тарасюк Галина літ 18ти
Маруська Сич 24рік
Надя Сич 18ти
Слава лицаркам, впавшим в боротьбі за неньку Україну. Повстанці це робили. Не зна… 10.Х.1944 р.”
