Василь Яременко
§1. Культурологічний огляд
Мовознавство – наука, якою Борис Грінченковчений займався все життя. Уже в 1314 літ він укладав різнопланові словнички – перекладні, тлумачні, живої і літературної мови, формувався як лексикограф, історик мови, творець соборного Правопису – т. зв. “Грінченківки”, що була фактично чинною від 1905 року, коли була знесена т. зв. “ярижка” і до запровадження харківського правопису 1928 р., впровадженого за найактивнішої участі нової мовознавчої зірки – Олекси Синявського. “Грінченківкою” опрацьовано 68 тисяч слів “Словаря української мови” в 4х томах. Закінчивши справу свого життя – упорядкував українську лексику і правопис, усталив українську абетку, започаткував вивчення української стилістики, зробив переважним вплив у вироблення єдиної соборної літературної мови – він буквально згорів, і, взявши в руки останній четвертий том “Словаря української мови”, поїхав до Італії шукати здоров’я, яке вже одгоріло безповоротно. Конституція української мови виявилась його лебединою піснею. 5 травня 1910 року його не стало. Його вічність знайшла опертя саме на чотиритомний “Словаръ української мови”. Рукотворний пам’ятник скульптора Миколи Обезюка біля ректорату університету імені Бориса Грінченка увічнив нерукотворну пам’ятку самого Б. Грінченка.
Робимо спробу подати культурологічний огляд дороги по “достиглий овоч”. Вона довга, трудомістка і звивиста:
Кров і плями, кров і плями!
Раню тіло колючками,
Все ж я мушу далі йти.
Степом, нетрями, гаями
В’ється стежка до мети.
(Грицько Чупринка).
Ця дорога польова, не бруківка і не асфальт. Нема на ній ні теплиць, ні оранжерей. Зате є на ній багатюще спілкування з народом і знімання з його вуст лексичних перлин і укладання з них розмаїтих словничків; виписки з старих книг і вироблення для них сучасних правописних норм, гори прочитаних книг з олівцем в руках, щоб порівняти, як той чи інший автор передає звук і, ї, и, йо, ьо, г і ґ (g) і т. д., щоб в кінці кінців узаконити український відповідник фонетичного правопису.
Архів письменника і вченого зберігає безліч нотаток, виписок, цитат, що акцентують те чи інше міркування, з якого згодом виросте чітка дефініція, термінологічне поняття, теоретичне узагальнення.
Мовознавчі праці Бориса Грінченка були поліфункціональними.
Як і літературознавча спадщина, мовознавча була і залишається донині суто науковою, народопросвітньою і публіцистичною. Чіткого розмежування такі комплекси не мають, така класифікація певною мірою умовна. Глибоко науковий огляд української лексикографії хіба не є одночасно і працею народопросвітньою? Публіцистична праця “Галицькі вірші” може розглядатися як праця літературознавча, народопросвітня, дискусійнопубліцистична і суто мовознавча.
Критерієм для визначення функціональної ролі кожної статті Б. Грінченка є їхній зміст і публіцистична, літературознавча, суспільногромадська чи наукова спрямованість, викликані конкретно часовими потребами. Публіцистика Б. Грінченка виходить поза конкретночасову функціональність і своїми узагальненнями, висновками, фактажем, його аналізом і синтезом пробиваються в майбутнє аж до сьогодення і стають класикою національної мовознавчої публіцистики і науки.
Шлях Б. Грінченка у мовознавчу науку розпочався рано. Ще у підлітковому віці. У автобіографії, написаній для “Історії літератури руської” О. Огоновського у 1892 році він розповідає, як із русофіла батьківської шовіністичної закваски, почувши суперечку про російську і українську мову двох паній, він засів за “Кобзар” Т. Шевченка, який радикально змінив світогляд 1314 річного Б. Грінченка: “Я почав писати повкраїнському, зараз же й писати усячину: починаючи з віршів та кінчаючи словарями” (14 років!). Сам дивувався своєму захопленню, переносив кпини оточуючих його людей за “хахлачество”, дихав отруйними випарами губернської канцелярії, але міцнів морально і духовно”.
“В люди”, в світ творчості і науки його виводили І. НечуйЛевицький, О. Кониський, а далі І. Франко, В. Гнатюк, В. Лукич та інші прийняли його як цінного співробітника і однодумця, а головне – людини енциклопедичних знань.
§2. Наукове мовознавство Б. Грінченка
В архіві Бориса Грінченка зберігаються численні досі не надані в науковий обіг нотатки, замітки, заготовки, записи думок, що з’являлися під час роботи, зокрема роботи над чотиритомним “Словарем української мови”. Впадає в очі, що сліди роботи Грінченкалексикографа починаються, в основному, у перші роки вчителювання у школах Зміївського повіту на Харківщині, а основні наукові праці – “Огляд української лексикографії”, “Три питання нашого правопису”, “Неосторожность в важном деле” та інші були написані після закінчення роботи над словником, який він мав закінчити на 1 січня 1905 року. Отже, наукові статті Б. Грінченка постали на досвіді роботи над “Словарем” і над правописом, на основі якого опрацьовані всі 68 тисяч лексичних одиниць, вміщених у “Словарі”.
Це Грінченкова лабораторія, в якій вирощувався “достиглий овоч”.
Для прикладу, візьмімо статтю “Три питання нашого правопису”. Роками вивчав, як передавали фактичні особливості звукової системи української мови Метлинський, Лукашевич, Куліш, Закревський, зокрема, як передавали російські ы, и, ё, ъ українською мовою – и, і, йо, ьо, старослов’янський ъ, який відповідав українським і, ї, и. У цих розшуках сформувався Б. Грінченко як історик мови. Свої дослідження передачі фонетичних особливостей української мови він узагальнив у статті “К вопросу о правописании малоруського языка”. Але статті у друк не віддав.
У книзі “Мовознавча спадщина” друкуємо її вперше. Далі цю статтю Грінченко перекладає українською мовою, дає назву “Три питання нашого правопису” і знову друкувати не поспішає, а віддає на прочитання і відгук А. Ю. Кримському. І тільки одержавши відгуканаліз від авторитетного вченого, друкує з додатком рецензії А. Кримського. Так “вирощувалася” кожна наукова стаття. Грінченко завжди поспішав, але поспішав повільно, кожний його “овоч” був доглянутим і дозрілим. Працюючи над “Словарем”, Грінченко уже класифікував свої праці за критерієм їх функціонування на наукову мову, себто мову наукових статей, рецензій, досліджень.
В одному з листів до Д. Яворницького він так характеризує становище із формуванням наукової мови і наукового стилю: “Се вже й робиться та тільки те лихо, що роблють се люди, хоч і вельми щирі та працьовиті, часом і знаючі дуже, та нема у їх мови, і через те й виходить наша наукова мова такою строкатою, перистою. Але хто ж тому винен? Орест Левицький, Володимир Антонович, Дмитро Яворницький і всі инші наші учені. Ми низько схиляємо перед їми голову за їх коштовну працю, але ж перед їми лежить ище й инша, ще вища праця: сотворити науку вкраїнською мовою” (підкреслено Б. Грінченком – В. Я.).
Грінченко вважав, що М. І. Костомаров вчинив гріх перед українським народом, бо все життя займався українською історією, а “Історії України” вкраїнською мовою так і не написав. Не повторювати “гріх” Костомарова просив Б. Грінченко провідних українських вчених, що писали наукові праці російською мовою, зокрема Д. Яворницького.
Майже завжди Грінченко звертався до проблеми вироблення літературної мови, її художнього стилю, говорив про потребу не втратити прамову, її лексику і не втрачати міри у новотворах, т. зв. “кованих словах”.
Грінченко прагнув у “Словар української мови” ввести лексичні багатства нашої прамови, бо був обмежений добором джерел від “Енеїди” Котляревського до творів письменників, що виступили в літературі до 1870 року.
Слова прамови живуть століття, а сумнівного походження різні метиси, мулати, квартерони, гібриди, покручі греколатинські, слов’яногрецькі, латинослов’янські, світськосусідні й випари чи викидні рідного болота швидко вмирають і відходять в небуття або продовжують життя в народній етимології. Пригадую мою бабусю Настю, яка не могла вимовити комсомолець, а говорила костомелець – і була близька до істинного семантичного значення. Я збираю слова прамови, уже маю реєстр чи індекс майже в тисячу слів. Їх справді небагато, але вони здатні передавати десятки настроїв, почуттів, ставлення і т. д. Особливо вражають звуконаслідувальні багатозначні слова. Я встановив понад двадцять значень звуконаслідувального слова “А”. Не вигуку, не сполучника, а саме слова “а”. Грінченко у незакінченій статті “Про українських письменників” дорікав за незнання прамови і старої книжної мови, які є незглибним джерелом і запасником української лексики. По гожу воду рідної мови треба йти до рідних джерел. Цьому вчить нас Б. Грінченко.
Успішна робота Б. Грінченка над “Словарем української мови”, а особливо її завершення викликало в дипломованих невігласів заздрісне шипіння: “Недоучка!” Домагалися поставити на титулі ім’я Володимира Науменка, а Є. Тимченко сам висловлював бажання, щоб його ім’я було поставлено поруч із Грінченковим.
На його претензії відповідь була дана самим Грінченком у “Предисловии” до “Словаря”, вміщеному не в першому томі, де законне місце “Предисловия”, а в четвертому. М. Грінченко мусила давати відповідь Є. Тимченку і захищати авторство свого чоловіка. В. Науменко категорично заперечив будьякі аргументи на користь його співавторства з Грінченком, бо знав ціну своєї роботи над лексикографічними матеріалами, що їх зібрала “Киевская старина”. Заслуга Грінченка була не тільки в укладанні “Словаря” як Конституції української мови, а й у виробленні українського правопису, яким було оформлено лексичне багатство. Не може не дивувати те, чому деякі дипломовані вчені так ревно бажали, щоб і їхні прізвища стояли поруч із Грінченком, якого вони називали “недоуком”, “людиною без освіти”.
Відповідь дав С. О. Єфремов у статті “Кропивницкий и Гринченко”, надрукованій у “Русском богатстве”: “Стоило однако взглянуть на его единственную в своїм роде библиотеку, поговорить с этим недоучкой”.
Авторство Грінченкового “Словаря української мови” якщо й не оспорювалося, то принаймні приписувалося ще кільком особам. Деякі старогромадівці домагалися, щоб поруч із грінченковим стояло ім’я В. Науменка, останнього редактора “Кіевской старины”, розстріляного більшовиками в 1919 р. як заручника. Але тоді Науменко категорично заперечував своє співавторство. Після смерті Б. Грінченка дещо дивні і несподівані претензії, принаймні на співавторство, заявив відомий вчений мовознавець Є. Тимченко, який одночасно із Б. Грінченком подавав свій двотомний термінологічний словник. Премії не отримав, але був виданий. Грінченко вів облік людей і кількість слів, переданих ними редакторові і укладчикові чотиритомного “Словаря української мови”.
Коли робота Грінченком була виконана і здобула схвальну оцінку “Київської Старовини” і Російської академії наук, почалися претензії на авторство не тільки Є. Тимченка. Старогромадівці, деякі палені заздрістю і освітнім чванством, не хотіли, щоб було ім’я “неука”, “людини без освіти”, хотіли бодай заховати ім’я Грінченка серед імен Науменка В., Тимченка Є. Обидва справді захожувалися біля упорядкування словника, але справа їм не піддалася, бо укладання вимагало обробки кожного слова за правописними нормами, а їх треба було виробити. Лексикографічна робота упиралася в правопис і стилістику. Грінченко з усіма проблемами справився і розв’язання їх подав у працях “Неосторожность в важном деле” і “Три питання нашого правопису”, які узагальнювали його власний досвід роботи над “Словарем”. Тут він був сам. В. Науменко категорично відмовився від співавторства, а Є. Тимченку за зібрані і подані до “Словаря” слова подякував у “Предисловии”. “Словарь” почав життя і ввійшов у свідомість кожного українця як “словник Грінченка”.
§3. Як творилася мовна Конституція
Початки українського словникарства сягають кінця XVI ст., коли в 1596 р. львівський дидаскал Лаврентій Зизаній Тустановський видав у Вільно книжку “Наука ко читанню…”, а в ній помістив “Лексис Сиріч Реченія Вкратці собраны”, що включав майже тисячу слів тодішньої книжної української мови.
У 1627 р. в Києві Памво Беринда видав “Лексикон славеноросскій і імен Толкованіє”. Відомі деякі лексикографічні рукописні праці ХVIIХVIII ст. У Інституті літератури НАН України підготовлено до друку Словник М. Левченка 1874 року, в якому Б. Грінченко “прорецензував” кожне слово і залишив нам ще одну лексикографічну пам’ятку.
Наймит у науці
У XIX ст., починаючи від Харківського “Украинского Въстника” (18161819), майже при кожному українському художньому, фольклористичному, етнографічному виданні подавали “словнички”, були й спроби К. Шейковського та М. Левченка видрукувати окремі словники.
Чимало слів зібрала редакція журналу “Основа” (18611862). П. Куліш мав намір видати їх окремим Словником. Той матеріал передали редакції журналу “Киевская старина”, яка довела картотеку до неповних 49 тисяч слів. Почав працювати над словником останній редактор “Киевской старины” Володимир Науменко навіть дещо опублікував, але справа не піддавалась. Свого часу не піддалась вона і Є. Тимченку, і керівники київської Старої Громади (В. Науменко, Є. Трегубов, В. Беренштам, Є. Чикаленко) почали шукати того, хто б уклав і відредагував його. Тим паче, Російська Академія Наук, згідно із заповітом М. І. Костомарова і внесеною ним сумою 4000 крб., оголосила конкурс на Словник української мови, який треба було подати на 1 січня 1905 р.
Далі буде.
Керівники Громади зробили свій вибір на Б. Д. Грінченку. Говорили відверто: могли б знайти і сильнішого мовознавця, але такого наймита у науці, як він, – ніколи. Відповідне, звісно, було й ставлення, бо він “не мав потрібної наукової підготовки, навіть освіти”, офіційної, зрозуміло. Домагалися, аби на титулі Словника стояло ще й ім’я потужного авторитета як Науменко. Торгувалися за кожну копійку. Нарешті 14 лютого 1902 р. була підписана “Умова між редакцією “Киевской старины” й Борисом Грінченком щодо редагування “Малоруського Словаря”. Жорстка регламентація, стислі строки, обмеження в доборі джерел, мізерна платня, жодного помічника, окрім своєї дружини, письменниці Марії Загірної. Борис Дмитрович погодився, але повсякчас волів змінювати “Умову…” Перші зразки редагування дістали одностайне схвалення призначених Громадою експертів – П. Житецького і К. Михальчука. Грінченко добився права долучити зібрані ним же слова і довів їх кількість до 68 тисяч.
Найкраще подають хроніку праці вченогоподвижника над “Словарем” листи, спогади, рецензії. Вони розкривають науковий подвиг Грінченка, умови його праці. Історія створення національного словника постає в листах так зримо, що будьякі коментарі зайві. Це епістолярний літопис роботи над чотиритомним “Словарем української мови”:
Епістолярний літопис укладання і редагування “Словаря української мови”
Борис Грінченко – до Є. Х. Чикаленка 28 лютого 1902 р.:
“Я роблю К. (себто опрацьовую слова на літеру “К” – В. Я.) Працюю в день годин сім. (Більш не можу, бо ся праця заморочує голову і після сімох годин працюєш уже гірше), роблю… слів 150.
Д(обродій) Науменко казав мені, що в словарі 150000 слів. Коли так, то: 150000:150=1000 днів, чи то сорок місяців (рахуючи місяць 25 робочих днів)!!! А треба за двадцять!”
До В. Гнатюка 27 червня 1902 р.:
“Я Вам, здається, писав, що мені приручено впорядкувати український словарь і ся справа забирає в мене майже ввесь час…”
До В. Гнатюка 14 січня 1903 р.:
“Що до словаря, то се сумна історія з багатьох поглядів, та не маю змоги тут її оповісти. Досить того, що я після півроку клопоту досяг того, що врешті словарь буде доповнюватися і, значить, не буде такий мізерний, як мав бути попереду, коли в йому було тільки 52 тисячі слів. На лихо не асигновано нічого грошей на виписування слів з книжок, то мушу се робити я сам, а що я мало на те маю часу за редагуванням словаря, то робить се жінка здебільшого…”
З “рахунку роботи” Б. Грінченка в “Щоденнику”:
1 березня 1903 р.: “Треба щодня робити 120 слів”.
8 жовтня 1903 р.: “157 слів на день треба робити”.
26 січня 1904 р.: “173 слова на день”…
“Дополнительные условия” до угоди 14 лютого 1902 р., складеної між Б. Грінченком та редакцією “Киевской старины”:
1) Редактор словаря Б. Д. Гринченко делает добавления нових слов к словарю, заимствуя для этого материал: а) из всех собраний украинских этнографических материалов, когда бы то ни было изданных, а также из тех земских изданий, в которых встречаются материалы по народной терминологии; б) из всего напечатанного на украинском языке с Котляревского и по 1870 г. включительно; в) из работ украинских писателей ХІХго века, начавших свою деятельность не позже 1870го года, хотя бы работы эти появились и после означенного года; г) из украинских словарей; д) из слов, записанных от народа, опубликованных в печати или представленных в рукописях.
2) За эту дополнительную работу Б. Д. Гринченко получает дополнительное вознаграждение в размере ста рублей в месяц, считая с 1го ноября 1903 года за столько месяцев, сколько он проработает, но не долее, как по 1е ноября 1904 года, к каковому сроку и должна быть закончена вся работа в таком виде, как указано в условии 14го февраля 1902го года, но с предложенными дополнениями.
3) Словарь должен быть написан правописанием, указанным в академических правилах о присуждении премии Н. И. Костомарова, но с заменою указанных в п. 2м букв o, ы ? к ?уквою і. Киев, 7го ноября 1902 г.
За редактора “Киевской старины” В. Беренштам.
До В. Гнатюка 4 лютого 1904 р.:
“…Про себе самого не знаю, що сказати, опріче звичайного: роблю словарь, хіба що додати: і руками, і ногами, і зубами роблю, бо академічний термін близько – хоч розсядься, а постався…”
До В. Гнатюка 7 липня 1904 р.:
“…Даремне Ви впевняєте мене, що не могли швидше відписати до мене, хіба ж я й сам не розумію? Надто, що за словарем я так добре вивчився нікому не відповідати швидко! З словарем мушу бути готовий на 1.ХІ.1904, і якщо не здурію до того часу, то буду готовий. Роблю як ніколи попереду, бо інакше не можна…”
До В. Гнатюка 29 вересня 1904 р.:
“…Словарь так стоїть: зробив уже А–У, Ш, лишилися: Ф, X, Ц Ч, Щ, Ю, Я, словарець іменнів, передмова та прочитати переписаний чисто рукопис (буде більше як 20 000 боків формату звичайного зшитку в 1/4 аркуша – нещільного писання). На все це треба певних два місяці вельми напруженої роботи.
Бувши я у Вас, бачив словарь “мадьярськорускій”. Мені для моєї передмови дуже треба глянути на його. Чи не могли б Ви, Високоповажаний Добродію, позичити, прислати мені його зараз на який місяць? Дуже був би Вам удячний за се…”
Розписка:
“Двадцать три (23) тома чистового Словаря 30 ноября 1904 г. принял Е. Трегубов. Черновые тетради по всем буквам приняты”
Як бачимо, Б. Грінченко не вклався в розрахований на кілька років час лише на один місяць. І відразу – нова робота і видання словника.
До В. Гнатюка 4 грудня 1904 р.:
“…Роботу для збірки наукової саме тепер почав робити, бо тільки оце одіслав до академії словарь…”
Із “Отчета о присуждении премии Н. И. Костомарова за лучший малорусский словарь”:
“На соискание премии к сроку 1 января 1905 года было представлено три работы.
Для рассмотрения этих трудов была образована в заседании Общего Собрания Академии 8 января Комиссия под председательством Непременного Секретаря, из академиков А. А. Шахматова и А. И. Соболевского и, согласно §15 положения о премии, малоросса А. И. Лященко.
По тщательном рассмотрении представленных работ, Комиссия признала заслуживающим второй премии, т. е. процентов с 4000 рублей за время с 1891 года по 1900 год, словарь, поступивший на конкурс от редакции журнала “Киевская старина” и состоящий из двух трудов, озаглавленных:
“Словарь украинского языка, собранный редакцией журнала “Киевская старина”. Редактировал с добавлением собственных материалов Б. Д. Гринченко” и “Материалы для словаря письменной и книжной южнорусской речи ХVХVІІІ вв. Е. Тимченко”.
Із відзиву академіка О. О. Шахматова:
“Первый труд, составленный Б. Д. Гринченком, можно признать лучшим малорусским словарем сравнительно со всеми до сих пор вышедшими. Непосредственное знакомство с источником, обилие материала, извлеченного как из них, так и из живых народних говоров, тщательная обработка каждого слова, снабженного пояснением его значения, ссылками на источники и примерами, – все это выделяет рассматриваемый Словарь украинского языка из всех предшествовавших ему опытов по лексикографии этого языка…”
Б. Грінченко – до В. Гнатюка 3 вересня 1908 р.:
“…Перші два томи мого словаря вже в книгарні. Але власники словаря не продають цих томів окремо, а тільки всі 4 відразу: дають два перші і квиток на III та IV. Це коштує 7 руб. Хіба Вам не прислано перших двох томів до Т[овариства]?
Томи III та IV друкуються відразу в двох друкарнях, третього видруковано третину, четвертого трохи менше…”
До В. Гнатюка 27 травня 1909 р.:
“…IVий том словаря міг би вже давно бути у Львові, коли б не друкарня. Та все ж надруковано вже все “я”, тепер складають людські ймення – ото й кінець буде”.
У жовтні 1924 р. Андрій Ніковський повернувся з еміграції і разом з Сергієм Єфремовим мали намір здійснити перевидання “Словаря української мови” Б. Грінченка, але вже не в чотирьох, а в п’яти томах. Справа в тому, що за чийогось недогляду із оригінального грінченківського “Словаря” випало чотири сторінки слів на літеру “З”. Ці сторінки ми подаємо серед праць “Наукового мовознавства”, вперше їх ввели Ніковський і Єфремов до свого перевидання. Окрім цього, А. Ніковський у 1927 р. видав свій українськоросійський словник і зібрав лексичний матеріал, який об’єктивно не міг мати Б. Грінченко. Окреме місце в новому словнику мали знайти дієприкметники та дієприслівники, а також збільшувальні та зменшувальні форми. Додані до Грінченкового “Словаря” слова Ніковський і Єфремов позначили “зірочкою” (*). У 1928 р. померла Марія Миколаївна Грінченко (Марія Загірня), а наступного 1929 року були заарештовані Ніковський і Єфремов у справі СВУ і їхній проект зупинився на третьому томі і вже завершений не був. На сьогодні ці три томи є лексикографічною пам’яткою і їх треба було перевидати, але до нашого Зібрання творів Б. Грінченка вони не включені з незалежних від упорядника причин.
Життя потребувало “Словаря” Б. Грінченка, і не зважаючи, що Грінченкова спадщина була під жорстокою забороною, була започаткована спроба видати “Словарь” у трагічному 1937 р. для задоволення потреб райкомів і парткомів комуністичної партії. Том І (літери А – Ж), як зазначено петітом у видавничій інформації на останній 503 сторінці, що це № 261 партвидаву і видруковано на книжковій фабриці Партвидаву ЦК КП(б)У. Редактор тому – сумнозвісний комуністичний діяч видавництва “Соцеквидав України” А. А. Хвиля. Під його редакцією “Словарь” уже постав як “Словник української мови”, знято “Предисловие” Б. Грінченка, із алфавіту, поданого Грінченком у І томі 1907 р., зникла крамольна, “політично незріла” літера “Ґ”, а м’який знак поставлено після “Я”, а не після “Щ”, як у Грінченка, бо ЮЯ не пом’якшуються.
Слова на літеру “Ґ” рознесені за алфавітом до слів на літеру “Г”, вилучено цілу колонку слів гнізда “жид”.
За радянського часу було здійснено (у 1958 р.) фототипічне видання “Словаря” Грінченка із передмовою групи світил радянської мовознавчої науки – М. П. Бажана, О. І. Білецького, І. К. Білодіда, Л. А. Булаховського, В. С. Ільїна, М. Т. Рильського. Ця команда вчених у фототипічному перевиданні 1958 р. виступила як “пробойна ідеологічна сила”, що “кришувала” перевидання мовної Конституції України і, власне, започаткувала реабілітацію Бориса Грінченка і реабілітаційний процес взагалі.
§4. Публіцистичне мовознавство Бориса Грінченка
Починаючи зі статті “Галицькі вірші” (18911892), більшість наукових мовознавчих статей Б. Грінченка можна розглядати і як публіцистичну спадщину: стільки в них полеміки, дискусійного фактажу, протесту проти урядових заборон, русифікації, шовіністичного приниження українців.
Постійно цитуючи слова Валуєвського обіжника “не было, нет и быть не может” ми, як правило, не згадуємо посилання Валуєва на джерело свого висновку. Ні, вперше ті слова подав не міністр Валуєв, а одеський “Сіон” (далі виходив часопис у Петербурзі під назвою “Рассвет”), слова із “Сіону” підхопили “Московские Ведомости” шовініста Каткова, а вже звідти були перенесені до урядового обіжника (циркуляру – В. Я.). Валуєв на ці джерела не посилався, він зужиткував твердження названих видань: “как утверждают сами малороссияне”, а далі те, що вони “утверждают”. Ох, оті “малороси”! Б. Грінченко боровся з обома ворогами українського народу – царським шовіністичним урядом і доморощеними малоросами, яких ще Тарас Шевченко титулував “раби, підніжки, грязь Москви, варшавське сміття”… Грінченко послідовно і повсякчас боровся як проти “московських вошей”, так і проти домашніх гнид… На жаль, ця боротьба йде і сьогодні.
Малороси були двох мастей. Одні взагалі відмовлялися від материнської, батьківської мови: “воно поруськи какось лєгчей”, а другі, щоб приховати свою бездіяльність із захисту і розвитку рідної мови, впровадження її в усі сфери вживання, – вдаються до барвистих епітетів до слова “мова” як беззмістовних похвал на кшталт барвінкова мова, черешнева, калинова etc. Професор Микола Степаненко нарахував біля тридцяти епітетівдукачів на шиї нашої мови і справедливо обурюється, що епітет солов’їна став іменником і витіснив слово “мова”. Вчений запитує: “Так українська чи солов’їна?” Солов’їна пошесть, на мою думку, пішла від неправильного або однобокого прочитання слів про вічно живу красу України, озвучену співом соловейка, бо в цьому ж вірші утверджується політична думка: “Без мови рідної, юначе, й народу нашого нема. Б. Грінченко боровся за рідну мову, за українську мову як засіб навчання в початковій, середній і вищій школі, звільнивши від цього мову російську, вивчення якої, як і інших мов, ніде і ніколи не заперечував. Отож, Б. Грінченко був за українську мову без міщанських дармовисів. У часи Грінченка боролися за мову не ради мови, не тому, що вона, на думку урапатріотів, “солов’їна”, а ради української культури, національною формою якої, засобом збереження якої, її передачі наступним поколінням і збереженням в пам’яті і пам’ятках є природна, як і культура, українська мова. Грінченко в статтях і на практиці виступав за природнє виховання і навчання, себто на національній історії, народній моралі, звичаях, традиціях і, звичайно, народної мови. Одна гуцульська коломийка переконує нас:
Не то гуцул, не то гуцул, що погуцулився,
А то гуцул, а то гуцул, що в горах родився…
“Рассейский язык” в українській школі і балалайка неспроможні виростити з української дитини справжнього росіянина, а тільки малороса манкурта, яничара, подножка, раба, можливо аморального представника “русского мира”. Від Грінченка йде поняття “свідомий українець”, як заперечення збанкрутілих українських українофілів, які починали із загравання з народом, його мовою і піснею, а закінчували, як правило, русифікаторами і не допускали української мови в наукових працях.
Українська мова, література, любомудріє, наука – послідовно впродовж усього ХІХ ст. та й ХХ ст., не зважаючи на деспотизм Троцького, Леніна, Сталіна, Брежнєва, Путіна із фашистською ідеологією, – відстоювали і виконували програму “першого розуму” нації Григорія Сковороди: “Рус? Русом будь!” Бути самим собою, самоідентифікуватися в українця і боротися проти накинутого на шию кріпацького рабства, кріпосницького гніту etc. Його програмапоклик – “De libertate!” окреслює парадигму “українського світу”. Отже, головне – свобода, воля, незалежність, а за приклад – батько вольності герой Богдан Хмельницький. Куліш, Шевченко, Франко, Грінченко – послідовні виконавці програми “De libertate”, національного шляху розвитку. Мої твердження не данина моді критикувати все, що йде від російського агресора, вікового гнобителя і нищителя України, носія фашистської ідеології. Вдамося до історичного порівняння. Майже одночасно зі Сковородою у КиєвоМогилянській академії “удосконалював знання” перший російський розум – Михайло Ломоносов. Його програма для “русского мира” абсолютно протилежна програмі українського.
Грінченко вважав, що видатний історик М. Костомаров мав великий гріх перед українським народом, бо все життя вивчав українську історію, а Історії України українською мовою так і не написав, бо як “дегенеративний українофіл” (А. Ніковський) вважав українську мову придатною тільки для “домашнего обихода” і на ділі виявився звичайнісіньким русифікатором. Це син українкикріпачки, український вчений історик.
Успішна робота Б. Грінченка над “Словарем української мови”, а особливо її завершення викликало в дипломованих невігласів заздрісне шипіння: “Недоучка!” Домагалися поставити на титулі ще й ім’я Володимира Науменка, а Є. Тимченко сам висловлював бажання, щоб і його ім’я було поставлено поруч із Грінченковим. На його претензії відповідь була дана самим Грінченком у “Предисловии” до “Словаря”. М. Грінченко мусила давати відповідь Є. Тимченку і захищати авторство свого чоловіка. В. Науменко категорично заперечив будьякі аргументи на користь його співавторства з Грінченком, бо знав ціну своєї роботи над лексикографічними матеріалами, що їх зібрала “Киевская старина”. Заслуга Грінченка була не тільки в укладанні “Словаря” як конституції української мови, а й у виробленні українського правопису, яким було оформлено лексичне багатство. Не може не дивувати те, чому деякі дипломовані вчені так ревно бажали, щоб і їхні прізвища стояли поруч із Грінченком, якого вони називали “недоуком”, “людиною без освіти”.
Відповідь дав С. О. Єфремов у статті “Кропивницкий и Гринченко”, надрукованій у “Русском богатстве”: “Стоило однако взглянуть на его единственную в своем роде библиотеку, поговорить с этим “недоучкой”.
[RTF bookmark start: ]_Hlk44456710Грінченко уже класифікував свої праці за критерієм їх функціонування на наукову мову, себто мову наукових статей, рецензій, досліджень, 2) публіцистичне мовознавство і 3) популярне народопросвітне мовознавство.
В одному з листів до Д. Яворницького він так характеризує становище із формуванням наукової мови і наукового стилю: “Се вже й робиться та тільки те лихо, що роблють се люди, хоч і вельми щирі та працьовиті, часом і знаючі дуже, та нема і їх мови, і через те й виходить наша наукова мова такою строкатою, перистою. Але хто ж тому винен? Орест Левицький, Володимир Антонович, Дмитро Яворницький і всі инші наші учені. Ми низько схиляємо перед їми голову за їх коштовну працю, але ж перед їми лежить ище й інша, ще вища праця: сотворити науку вкраїнською мовою” (підкреслено Б. Грінченком – В. Я.).
Грінченко вважав, що М. І. Костомаров вчинив гріх перед українським народом, бо все життя займався українською історією, а “Історії України” вкраїнською мовою так і не написав. Не повторювати “гріх” Костомарова просив Б. Грінченко провідних українських вчених, що писали наукові праці тільки російською мовою.
Майже завжди Грінченко звертався до проблеми вироблення літературної мови, її художнього стилю, говорив про потребу не втратити прамову, її лексику і не втрачати міри у новотворах, т. зв. “кованих словах”.
У “Словар української мови” ввести лексичні багатства нашої прамови, бо був обмежений добором джерел від “Енеїди” Котляревського до творів письменників, що виступили в літературі до 1870 року.
Слова прамови живуть століття, а сумнівного походження різні метиси, мулати, квартерони, гібриди, покручі греколатинські, слов’яногрецькі, латинослов’янські, світськосусідні й випари рідного болота швидко вмирають і відходять в небуття або продовжують життя в народній етимології. Пригадую мою бабусю Настю, яка не могла вимовити слово комсомолець, а говорила костомелець – і була близька до істинного семантичного і функціонального значення. Я збираю слова прамови, уже маю реєстр чи індекс майже в тисячу слів. Їх справді дійшло до нас небагато, але вони здатні передавати десятки настроїв, почуттів, ставлення і т. д. Особливо вражають звуконаслідувальні слова. Я встановив понад двадцять значень звуконаслідувального слова “А”. Грінченко у незакінченій статті “Про українських письменників” дорікав за незнання прамови і старої книжної мови, які є незглибним джерелом і запасником української лексики. По гожу воду рідної мови треба йти до рідних джерел. Цьому вчить нас Б. Грінченко.
[RTF bookmark end: ]_Hlk44456710
§5. Народопросвітнє мовознавство.
Борис Грінченко закладав методологічні основи народопросвітнього мовознавства.
Іван Огієнко, укладаючи 4томний “Етимологічносемантичний словник української мови”, мав чітку методику і визначену мету, сформульовану видатним польським славістом Олександром Брюкнером у передмові до “Етимологічного словника польської мови” (“Slownik etymologiczny jezyka polskiego”. – Krakow, 1927): “Я уникав “ученості”, тобто переліку джерел, полеміки, дбав про те, щоб мене зрозумів кожен читач, а не тільки фахівець… Цю книжку я вважаю за свого роду мовного порадника; нехай нею “розважається” не тільки філологполоніст, а й історик, і літератор та й той, кого цікавить мова”. Таку парадигму закладав у народопросвітні книги ще Б. Д. Грінченко. Не опускатися до рівня читача з народу, а піднести його до рівня освічених людей і не затуманювати розум термінологічними хащами.
Такою була провідна думка О. Брюкнера, цю мету хотів осягти Іван Огієнко, систематично друкуючи в часописі “Рідна мова” (19331939) розвідки з мовної археології, з мовознавства взагалі, народопросвітного зосібна.
І О. Брюкнер і І. Огієнко працювали, коли Борис Грінченко щойно відійшов у засвіти, але у викладеній програмі Брюкнера вгадуємо та й відчитуємо ідеї народопросвітнього мовознавства Б. Грінченка. Починаючи із “Галицьких віршів” (1891) він постійно вимагає від авторів доброї, зрозумілої різним споживачам нашої, рідної, єдиної української мови. Мовознавчі праці Б. Грінченка утверджували рідномовні права українців. Він переміг.
На основі зреалізованих прав на рідномовну школу, освіту всіх рівнів українською мовою, на українські бібліотеки від індивідуальних, шкільних, повітових і губернських, книжних складів із переважанням у них книг українською мовою, як українських авторів, так і перекладів світової класики. Він домагався просвітньої ролі музеїв, театру.
Грінченко в домаганні прав рідної мови заклав ґрунт для створення Іваном Огієнком “Науки рідномовних обов’язків”. Як було б вікопомно, коли б книгу про рідномовні обов’язки І. Огієнка чи сучасну книгу рідномовних прав і обов’язків, створену академічними інститутами на державне замовлення “Про рідномовні права й обов’язки українців” вручати при державній реєстрації шлюбів кожній новій сім’ї. Може ж маленька острівна і безліса Ісландія вручати кожній новій українській сім’ї від держави 42 томи ісландських саг. Може тому у світі й нема ісландської еміграції.
Народопросвітні мовознавчі потреби і сьогодні не втрачають своєї гостроти. Тільки треба думати і… працювати!
§6. У мовознавчій лабораторії Бориса Грінченка.
Грінченко залишив нам і об’ємну, і значиму мовознавчу спадщину, що за змістом і конкретно часовою потребою мала науковий, народопросвітній і публіцистичний зміст і характер. Це науковий комплекс Б. Грінченка. Він педагогічні, народопросвітні, літературознавчі, етнографічні і фольклористичні праці диференціював за їхньою функціональною роллю в конкретному часі, як наукові, народопросвітні і публіцистичні. Таку їх класифікацію ми використали і в мовознавчій спадщині.
Ідучи по “достиглий овоч” до Б. Грінченка, поцікавмося, як той “овоч” вирощувався, на якому ґрунті, в яких умовах і який у них науковий смак.
Треба тут зазначити потяг до європейських мов. Його батько закінчив єдину на всю імперію Харківську чеську гімназію і передав знання чеської мови синові. У 13 років Борис читав твори польською мовою, а далі – досконало знав французьку і німецьку мови, слабше володів англійською мовою і до самої смерті вивчав італійську, переклав з італійської “Серце” Амічіса. Це була його наукова і джерельна база, що забезпечувала знання про стан мовознавства, зокрема словникарства, в європейських країнах, робити порівняльний аналіз, користуватися словниками різних мов. Працюючи народним учителем в школах Харківщини, Сумщини, Луганщини, Катеринославщини, з 18 років записував місцеві слова, етнографічні і фольклорні матеріали, він відразу укладав словники. У архіві письменника зберігається кілька російськоукраїнських словників, перекладних і тлумачних. Грінченко вивчав українську народну мову безпосередньо з вуст її носіїв. В автобіографії 1909 року Грінченко розповідає як одержавши призначення, вчергове, у російську школу в російському селі, але на кордоні з Полтавщиною, він квартирувався за три кілометри від школи, але в українському селі, в оселі українців: “Мені хотілося вчитися від народу мови, записувати лексичні й фольклорні матеріали і взагалі придивлятися до народного життя. У полтавському селі я жив у одній хаті з хазяями, квочками під полом, ягнятами й телятами по ночах, але того, чого шукав, мав досить”. У розділі цієї книги “У мовознавчій лабораторії Б. Грінченка” ми вперше видаємо “на гора” численні, досі не надані в науковий обіг нотатки, замітки, заготовки, записи думок, що з’являлися під час роботи, зокрема роботи над чотиритомним “Словарем української мови” і зберігаються в архіві Бориса Грінченка. Впадає в очі, що сліди роботи Грінченкалексикографа починаються, в основному, у перші роки вчителювання у школах Зміївського повіту на Харківщині, а основні наукові праці – “Огляд української лексикографії”, “Три питання нашого правопису”, “Неосторожность в важном деле” та інші були написані в роки роботи над “Словарем” або після її закінчення 1 січня 1905 року. Отже, наукові статті Б. Грінченка постали на досвіді роботи над “Словарем” і над правописом, на основі якого опрацьовані всі 68 тисяч лексичних одиниць, вміщених у “Словарі”.
Це Грінченкова лабораторія, в якій вирощувався “достиглий овоч”.
Для прикладу, візьмімо статтю “Три питання нашого правопису”. Роками вивчав, як передавали фонетичні особливості мови Метлинський, Лукашевич, Куліш, Закревський, зокрема передача російського ы, и, ё, ? українською мовою – и, і, йо, ьо, старослов’янський ?, який відповідав українським і, ї, и. У цих розшуках сформувався Б. Грінченко як історик мови свої дослідження передачі фонетичних особливостей української мови він узагальнив у статті “К вопросу о правописании малоруського языка”. Але статті у друк не віддав.
У книзі “Мовознавча спадщина” друкуємо її вперше. Далі цю статтю Грінченко перекладає українською мовою, дає назву “Три питання нашого правопису” і знову друкувати не поспішає, а віддає на прочитання і відгук А. Ю. Кримському. І тільки одержавши позитивний відгуканаліз від авторитетного вченого, друкує з додатком статтірецензії А. Кримського. Так “вирощувалася” кожна наукова стаття. Грінченко завжди поспішав, але поспішав повільно, кожний його овоч був доглянутим і йшов до людей дозрілим.
