Добра українська душа

Кілька штрихів до портрета журналіста, письменника, видавця Яреми Гояна, якому цих липневих днів виповнилося б 80 років

Андрій МЕЛЬНИЧУК,
заслужений журналіст України
Кожного разу, коли траплялася нагода побувати в оселі нині вже незабутнього Яреми Петровича Гояна, не переставав захоплюватися його багатою книгозбірнею. Прикметно: чимала дещиця книг підготовлена саме ним, й вийшли вони у колись дуже потужному видавництві “Веселка”, котре він очолював упродовж чверті століття спершу як головний редактор, а потім і як генеральний директор, обраний веселчанами. У тих рядах осібно виділяються томи його авторства. Це і “Таємниця Лесикової скрипки”, і “Пророк”, і “Світло з неба”, і “Присвята”, і “Провісники”, і “Воскресни, Мамо!”, і “Титани нації”, і “Лицар Волі”, і “Маестро”, і “Гірська Орлиця”, і “Воскресіння Сонця”…

1.
Одразу ж зазначу (з певним докором і собі самому): ми по-справжньому не знаємо своїх лицарів пера, не до кінця уявляємо, скільки важкого труду вони вкладали й, попри літа, вкладають у духовний розвій української нації, в доробок рідної культури. А саме до таких Богом просвітлених особистостей відношу скромного, сумирного, тихого Ярему Петровича, чия творчість вшанована Шевченківською премією, вищої за яку в Україні немає.
Він демонструє мені невелику за обсягом, скромно видану книжку:
— Це дороге моєму серцю видання, можна сказати — раритет. Ось поглянь: дата виходу — 1954 рік, місце випуску — Київ. І тираж чималенький — 75 тисяч примірників. Цю книжку, ці новели бережу, як найбільшу свою цінність. Написав її наш Олесь Гончар. І власноручний напис колись зробив для мене. Ось кому маємо поклонятися. Він не одному з нас, селянських дітей мого передвоєнного й воєнного покоління, освітив шлях до літературного храму.
…Був початок нового, 1960-го року. Викладачі й студенти Львівського державного університету імені Івана Франка в дивному Різдвяному полоні готувалися до широкого відзначення трьохсотріччя свого славетного навчального закладу. Саме тієї пори, в рамках підготовки до великого дійства, й завітав до українського студентства Олесь Гончар, чиє яскраве ім’я пломеніло в уяві кожної освіченої людини. Послухати живого класика, якому тоді йшов лише сорок другий рік, у найбільшу залу університету зібралося стільки “молодого, незнайомого племені”, що й справді яблуку ніде було впасти.
А потім такого жаданого гостя атакували бажаючі взяти автограф. Був серед них і першокурсник факультету журналістики Ярема Гоян, допитливий хлопець, що приїхав навчатися з покутського села. “Олесь Гончар одразу ж став для мене знаменням, Божим провидінням. У нього згодом черпав снагу, як черпав її в Шевченка, Франка, Лесі Українки, Стефаника, Ольги Кобилянської…”, — почув я з уст щасливого власника раритету, на якому виведено: “Яремі Гояну — Олесь Гончар. Січень. 1960”. Не відав тоді і не гадав мій співбесідник, що пройдуть роки і Олесь Терентійович щиро-щиро прихилить його до себе, стане йому неначе батьком, мудрим порадником, доброю душею. А книг з безцінними автографами дорогого Олеся з’явиться в Гояновій бібліотеці стільки, як у жодного з колег по літературному цеху. І то не було Яремовою забаганкою, самоціллю, ні! То був вияв душі й серця самого Гончара.

2.
Гоянова дорога в широкий світ, у журналістику й літературу, як і в усіх дітей, особливо сільських, складалася непросто. Прикладом у житті йому, як і старшому братові Петрусеві, завше були тато Петро і мама Олена — красиві, чесні, роботящі люди. Селяни од кореня прадавнього галицького роду, вони випромінювали в собі аристократизм українського духу, що його виховували й у своїх синочках.
Покуття… В красивому селі Микулинці, що побіля древнього Снятина народилася Яремова мама Олена, тут витоки творчості її брата — геніального українського художника Василя Касіяна. А другий рід — Гоянів, закоренився в селі Залуччя Снятинського району, над оспіваним у народі, бистроплинним Черемошем. Саме тут з’явився на світ Яремів тато Петро. Виросте він мудрим, кмітливим хазяїном, вродженим просвітянином, якого у вересні 1939 року односельці оберуть депутатом до Народних Зборів Західної України. То і з його голосу Збори приймуть доленосне рішення про омріяне об’єднання Західної України з матір’ю-Україною в одну нерозлучну сім’ю — Українську Державу.
Тут, у Залуччі, й з’єднають свої долі чарівні Олена й Петро. Невдовзі в них з’являться два синочки-ангелочки Петро і Ярема, останній із них — у квітучому липні, за рік до нападу на нашу землю гітлерівських фашистів.
Юні Гояни росли завзятими до праці, охочими до всяких наук. Приміром, молодший із них, окрім літератури, мови та історії, виявляв неабиякий інтерес до дисциплін точних — математики, геометрії, фізики. Коли прийшла пора, навіть зробив спробу вступити на математичний факультет Дрогобицького педінституту, але… Друга спроба до колишнього Станіславського педінституту також завершилася невдачею. Отож, два роки після закінчення школи довелося Яремі місити неблизьку дорогу (п’ять кілометрів, бо село Залуччя дуже велике) на ферму, де працював обліковцем. І в школі, і в колгоспі не розлучався з пером. Дописуючи в районну газету “Колгоспник”, потай мережив вірші. Одного разу до нього на ферму завітав сам редактор газети зі Снятина Антон Васильович Шидловський і запропонував йому скромну посаду літпрацівника-коректора, наголосивши, що справа це відповідальна, можна сказати — державна, але хлопцеві буде вона по силі…

3.
Робота в “районці” перейняла кожну клітиночку творчої натури юнака. За час праці тут він, здавалося, оспівав усе і всіх. Матеріали за його підписом ішли в кожному номері, часом — по два-три.
Зібрав надруковані в газеті публікації і насмілився податися до Львова, вступати в університет. Склав вступні екзамени — і омріяні студентські аудиторії навстіж відкрилися для галицького сільського хлопця.
… Враз молодому журналістові уявилося вкотре почуте від мами, як теплої червневої днини, в неділю 22 червня 1941-го її коханий Петро, взувши на босу ногу сандалі й зодягши сорочку з короткими рукавами, взяв дві банки молока (добру корівку мали, на весільні гроші куплену) й поніс їх полями, а далі мостом через Прут бабі Євдокії Касіян. “Я, — вивищувався в думці студент, згадуючи мамині розповіді, — лежу собі в колисці, а старший від мене на три роки братик Петрусь коло мене грається. Мама клопочуться на кухні, співаючи своїм прекрасним сопрано. Чим не ідилія? Коли це влітає до хати сусідка й уже з порога кричить: “Чого це ви, любесенька Оленко, так розспівалися? Та же війна почалася, німець Снятин бомбить… А де чоловік ваш?” “Молоко в Микулинці поніс” — відповідають мама, все ще не вірячи в почуте. “Ой горенько, більше його не побачите”, — кидає крізь сльози сусідка.
Він і справді додому не повернувся ні того дня, ні через місяць, ні через рік. Мама ніяк не вірили в найгірше і нам про це нашіптували, хоча певний час її слова линули повз мене: “Молімося, діточки мої, хрестімося до Господа Бога нашого, Творця-Вседержителя, й ваш таточко неодмінно повернуться”… Бог, напевно, почув молитви наші. Коли Червона Армія визволила Прикарпаття від фашистського чобота, в домівку нашу ангелом-охоронцем прилетів солдатський трикутничок, увесь татовим почерком помережений: так і так, я живий-здоровий, чого і вам бажаю, чекайте — обов’язково повернусь. І вони після війни, залікувавши рани, одержані під Берліном, мов із казки з’явилися перед нами. Чим не сюжет для журналістської оповіді?”
“А чому б, — розмірковував далі наодинці з собою Ярема, — не написати про свого легендарного вуйка Василя Ілліча? Ну, хоча б про той випадок, коли він потрапив у руки до жандармів?”
І знов уява повела студента, цього разу в далекий 1914-й, коли через міста й села Галичини пролягли фронти Першої світової війни. Молодий Касіян якраз завершував навчання в Снятинській гімназії, вигартовуючи тут малярський хист. Якось йому забаглося змалювати гармату. Натуру довго шукати не довелося: неподалік, за містом, стояла на старті австрійська армія — і він пробрався в її лаштунки. Так захопився малюнком, що й не зчувся, як його оточили й схопили вояки. Привели до командира, сказавши, що упіймали шпигуна, який, мовляв, змальовує наші позиції. “Повісити ірода!” — беззастережно випалив той. Касіянів батько кинувся шукати порятунку в Василя Стефаника, який був депутатом австрійського парламенту і на той час перебував у рідному селі Русові. Саме завдяки йому життя майбутнього геніального художника вдалося врятувати.
Ярема Гоян закарбував у пам’яті багато інших епізодів з життя-буття своєї сім’ї й родини, своїх земляків. Із часом вони обростали все новими й новими цікавими деталями і згодом вилились у хвилюючі новели, повісті, есеї. Але це буде потім, через випроби журналістського таланту в львівській обласній пресі, а відтак у колись провідній газеті “Радянська Україна”, де йому випало трудитися спершу як власкорові у Львівській області, а затим у Києві кореспондентом відділу культури, завідувачем відділу.
Цій газеті Ярема Гоян віддав двадцять років, уславивши на її сторінках не одне мистецьке ім’я. Серед героїв його нарисів — Наталія Ужвій, Марія Приймаченко, Станіслав Людкевич, Микола Колесса, Олена Кульчицька, Анатоль Кос-Анатольський, Дмитро Гнатюк, Анатолій Авдієвський, Богдан Ступка, Анатолій Мокренко, Анатолій Пашкевич, браві хлопці із “Явора”, легендарні сестри Байко, чарівне тріо Мареничів… Тих славних імен не вбереш у добру сотню.

4.
У цьому ряду осібно стоїть ім’я Василя Касіяна, яке й на мить не випадало з поля зору Яреми ні в пору його праці на журналістській ниві, ні пізніше, коли став професійним письменником, відомим видавцем. Якось радо почув із уст Василя Ілліча: “Живу за принципом — ні дня без риски!” Його вельми вразили ці слова, бо й сам він трудився під девізом — “ні дня без рядка”. Обидва митці — один у графіці й малюнку, а інший у слові ревно несли “солодку каторгу”. Високородний талант Василя Ілліча всякчас вражав племінника. Чимало нових творів знаменитого вуйка народжувалися, вважайте, на його очах, особливо тоді, коли, переїхавши в Київ, він деякий час мешкав у його квартирі неподалік Софіївської площі. Коли його в 1976 році не стало, Ярема Гоян найперше взявся за збір споминів про нього. І така книга — ґрунтовна, глибока, містка — побачила світ.
Працюючи у “Веселці”, Ярема Петрович зробив надзвичайно багато доброго на пошану творчості Касіяна. Тут побачили світ і спогади художника в багатоілюстрованій книзі “Автопортрет”, і спогади про нього, й численні ілюстрації до видань класиків української літератури. Осібно хочу виокремити дивовижну книжку-роман “Гірська Орлиця”, в якій Гоян дослідив подвижництво в літературі Ольги Кобилянської, взявши за основу її класичні твори “Земля” та “В неділю рано зілля копала”. Одразу ж відзначу, що й нова Гоянова книга про свого геніального покутянина Василя Стефаника “Воскресіння Сонця”, яка нещодавно вийшла друком, така ж потужна і за змістом, і за формою, як і попередня. За словами автора, Касіян надзвичайно шанував творчість цього подвижника — свого рятівника.

5.
Касіянова Шевченкіана — то й справді диво предивне. Він любив Кобзаря небесною любов’ю, завше наголошував: “Шевченко для українців — як сонце, у світлі якого в усій величі й красі воскресає Україна”. Немає серед національних художників такого, хто б зробив для ілюстрування творів поета більше від Василя Касіяна. Це безпомильно підтверджує у своїх глибоких художніх книгах-дослідженнях Ярема Петрович. Одна із таких — книга “Пророк”, у якій вперше в Україні відкрито читачеві велику ілюстровану Шевченкіану Василя Касіяна. Автор зазначає, що всього до вуйкової Шевченкіани входить понад чотириста творів графіки й живопису, зокрема, п’ять великих циклів ілюстрацій до “Кобзаря” і до окремих видань поем “Гайдамаки” та “Наймичка”; велика серія портретів Тараса тощо. Василь Касіян у своїх творах на Шевченківську тематику звершив справжній творчий подвиг. Хочу, зосібна, вдячно виділити подарунковий Шевченків “Кобзар” з яскравими ілюстраціями Касіяна, що вийшов у “Веселці” 1998 року. Відкривається він пристрасною передмовою Олеся Гончара. Є в цій книзі й есей Я. Гояна “Що з серця йде”, присвячений дослідженню Касіянової Шевченкіани. З часом це дослідження переросло в окремий розлогий фоліант “Пророк”, де, за визначенням критики, вперше в Україні повністю зібрано, осмислено й відкрито читачеві усе творче надбання Василя Ілліча, присвячене творчості безсмертного Тараса Григоровича Шевченка.
Але повернемося подумки до подарункового “Кобзаря”. То, передусім, ініціатива й заслуга самого Яреми Гояна, що це унікальне видання з’явилося в такому всеосяжному форматі. За його наполяганням у керованому ним видавництві сталося іще дві визначальні події. Тут одержали нове життя дві прижиттєві книжки Т. Шевченка — “Кобзар” (1840 р.), його найперше видання, віддруковане у “Веселці” фототипічним способом, і “Букварь южнорусский” — остання книжка Поета (1861 р.). Цей раритет прийшов до сьогоднішнього читача аж через 130 років, накладом сто тисяч примірників і знову ж із супровідним словом Олеся Гончара “Батько Тарас — дітям України”. Ці книжки Пророка одразу ж стали бібліографічною рідкістю.
Небавом, у 2006 році, Я. Гоян видасть власну книгу “Воскресни, Мамо!”, в якій чи не вперше відкриє долю Тарасового “Букваря”, його тернистий шлях до дитячих сердець. Царська цензура й московська церква не впускали його в Україну за національну спрямованість, а комуністична влада — і за українство, виспіване на повен голос, і за сповідувану Христову науку, адже половину цієї книжечки-велета наповнюють твори релігійного змісту.
— Не для похвальби скажу, — мовить Ярема Петрович, — що наша веселчанська Шевченкіана склала за чверть віку понад п’ятдесят різних видань творів українського Пророка, тираж яких — близько п’ятнадцяти мільйонів примірників. І працівники видавництва, і я особисто пишаємося цим. До речі, більшість тих видань прикрашають малюнки Василя Касіяна.
Мабуть, так судилося Богом, що він звів ці великі постаті — Поета й Художника — воєдино. А поміж них промениться ім’я нашого незабутнього Олеся Гончара.
З доброї волі, з повеління видатного письменника й зродилася неймовірно цікава Касіянова книга “З мого життя”. Слід сказати, що в її появі чимала заслуга і його племінника Яреми, який був не тільки живим свідком її творення, а й подеколи добрим порадником, помічником, натхненником і організатором.

6.
Ось ми, шановний читачу, й підійшли до розкриття творчих взаємин Яреми Петровича з Олесем Гончарем. Їх життєві долі єднало багато що, а найбільше — непогасна любов до рідної землі, рідного слова. Це були взаємини батька й сина. Вірний пам’яті, Гоян присвятив Прапороносцеві нашої літератури книжку “Собор української душі”, яка побачила світ трьома виданнями. Роздумуючи над подвижництвом Гранослова, він знаходить для характеристики його творчості метафоричний образ: “Двадцяте століття дало Україні Олеся Гончара. Син давнього роду взяв у руки не грудку глини, реальні обриси якої відчуваєш доторком пальців, а вийняв із душі слово й за велінням долі вибудував з цього чудодійного матеріалу храм в українській літературі, як національний символ — собор душі…”
Коли я нагадав моєму співрозмовникові ці натхненні слова, він аж просіяв своїм моложавим обличчям і продовжував творити метафору далі:
— Особливість таланту Олеся Гончара саме в тому, що він уміє в океані рідної мови знайти таке слово, яке несе в собі код нації, і засвітити його перед народом, піднести, як знамено, розгорнути, як епоху, вмістити в ньому степи, ясні зорі й тихі води України. І тоді те обране чи послане долею слово, возродившись із народних глибин, враз набирає сили отчої землі і вогню сонця. Воно дає ім’я новонародженому творові, стає віхою в літературі, опиняється на чолі літературних лав і починає в мові свого народу нове прочитання, нове життя. Одне слово, а в ньому — цілий світ, тож писатиму ці слова-символи з великої літери: Прапороносці, Таврія, Перекоп, Циклон, Тронка, Собор, Бригантина, Жайворонок, Кресафт, Полігон, Соняшники…
— Кожне слово в Гончара, — веде мову далі мій побратим, — як промінь світла, а зіллються — і вони спалахнуть сяйвом в одному небесному слові: Воскресіння! То воскресає на зорі третього тисячоліття наша Україна, а з нею возродиться в новій силі народ, ім’я якого вперше за всі пережиті віки записане в Конституції з великої букви — Український.

7.
Цілком погоджуюся в думці з Яремою Гояном, бо й сам не раз виходив зі світлиці Гончара окриленим, піднесеним, немов після служби Божої. Одного разу в своїй листівці на його ім’я наважився назвати мого улюбленого письменника духовним Президентом України. Якою була його реакція на ці слова — не знаю.
— Яремо Петровичу, багатьом відомо, скільки доброго зробили ви зі своїми невтомними колегами-веселчанами задля увічнення творчості Олеся Терентійовича. Саме завдяки вам побачили світ у чудовому художньо-поліграфічному виконанні більшість його книг, позбавлених деякого “совкового” накипу, доповнених реченнями, а то й цілими абзацами, які свого часу не дозволяла друкувати тоталітарна цензура. Одна з таких — “Людина і зброя”. Це згадує в своїх щоденникових записах від 7 січня 1994 року сам автор: “…Різдво. Вчора на Святвечір, за Різдвяним столом у Кончі зібралося гарне товариство: Віктор Батюк, котрий буде тепер послом у Канаді, з видавництва “Веселка” — директор Ярема Гоян та головний редактор Василь Василашко… Вони привезли сигнальний примірник “Твоєї зорі” (щойно видана в новій, значно поліпшеній редакції). Дорогий для мене подарунок! Ще один твір іде до читача очищеним від “накипу”. Надзвичайно важливу думку автор вкладав у ці слова. Чи не так?
— Саме так. При зустрічах з Олесем Терентійовичем не раз заходила мова про потребу видавати книжки, що вийшли в радянські часи, очищеними від тоталітарної скверни. Щоб не бути голослівним, і я зішлюся на один із Олесевих записів, зроблених у “Щоденнику” наприкінці життя: “Всіх, всіх нас (і Яновського, і Хвильового, старших і молодших) треба видавати тільки очищено, без культівської скверни, що одразу, як луска, осипається під променем совісті, лишаючи істинне, чесне, писане незґвалтованою свідомістю… Дякую Богові, Божій Матері, дякую долі, що дали змогу мені дожити до днів свободи, коли я зміг — силою вільного, розкріпаченого духу! — наново відредагувати і “Собор”, і “Тронку”, й “Зорю”, й Людину і зброю”… Завдяки “Веселці” та іншим видавництвам ці твори — чи в “Шкільній бібліотеці”, чи в інших — сьогодні йдуть до читача в нових редакціях, очищених від тоталітарного накипу, без цензурних понівечень та грішних втручань отих потерчат, т. зв. “внутрішніх редакторів”.
— Знаю, що Олесь Терентійович устиг “очистити” від того чорного напластування й свої “Прапороносці” й що ви особисто робили усе надможливе, аби він, уже важко хворий, потримав їх очищений варіант у своїх руках.
— Було таке намагання. Наше видавництво й справді робило чимало задля того, аби Олесь Терентійович погрів свого виправленого первістка біля серця. Але… Сталося все так зненацька — блискавка вдарила у найвище дерево, яке не раз брало на себе чорні грози і вистоювало в бурях, а посеред липня 1995-го враз похитнулось і Олесь Гончар відійшов у вічність. Упала духовна опора, що на верховині другого тисячоліття тримала українське небо…
Виправлені “Прапороносці” вийшли з друку саме того дня, коли перестало битися полум’яне серце їх автора. От цей найперший примірник дорогої українцям книги, яку і веселчани, і друкарі прагнули якнайшвидше випустити із цеху друкарні у світ, з’явився сонячного світання у “Веселці”, мов із фронтового поля, в День Перемоги, але вже Ярема Гоян не зміг його вручити воїнові-прапороносцю, а зажурено взяв із собою й приніс до клубу Кабінету Міністрів України, де тисячі люду прийшли попрощатися зі своїм улюбленим письменником. Очільник видавництва поклав цю книгу до труни. Поклав, мов прощальну зорю, щоб вона й там, у небесах, світила Олесеві світлом правди й честі.
— Коли закривали домовину, — сумовито згадує Ярема Петрович, — бачу, хтось книжку забирає. Я стиха мовив: “Залишіть. Родині передайте. Це книга пам’яті, примірник, появи якого так жадано чекав покійний. Вона — невіддільна часточка великого життя Олеся Гончара”…
— Я начуваний про цікаву історію, пов’язану з виходом у “Веселці” Гончаревої “Бригантини”, цієї щемливо-романтичної повісті про виховання молодого покоління і, зосібна, “трудних”, психологічно травмованих дітей у спеціальних режимних школах. Видавництво доклало великих старань, аби цей твір якомога доступніше донести до дітей середнього шкільного віку. Втім, книжка багато дає для думання і дорослим…

8.
Про свою власну творчість Ярема Гоян майже не розповідає. А вона надзвичайно плідна й вагома, славна іменитими героями його численних книг, філігранним і точним змалюванням їх образів. Мова його творів грайлива, як води Прута, соковита, смачна, милозвучна, пісенна. Досить хоча б згадати його книгу-есе “Гірська Орлиця”. Як уже мимохідь згадувалося, присвячено її славній доньці України Ользі Кобилянській. Така ж музично-розпрозорена й загалом оптимістична книга “Воскресіння Сонця”, створена на основі трагедійних новел і епістолярії “поета мужицької розпуки” Василя Стефаника, яка щойно явилась перед читачем і на презентації вже здобулася на високе й похвальне слово — слово щирої вдячності. На цьому тлі більш ніж дивує Яремове завзяття у праці, його творча “невитримка”, завдяки якій ні дня не знає супокою. Оте завзяття виливається в усе нові й нові публікації, нові задуми. От і недавно він порадував читачів газети “Слово Просвіти” своїм розлогим, нестандартним роздумом “Сповідь перед листом”. Це справді яскрава художня публіцистика про сердечні радощі й рани, про здобуте й призабуте, про справжню ціну людських цінностей.
Ярема Петрович Гоян знаний і як яскравий дитячий письменник, одна з книг якого “Таємниця Лесикової скрипки”, також виходила у “Веселці” трьома виданнями й здобулася на великий успіх серед юних читачів. Автор присвятив “Таємницю…” не тільки своїм славним синам Олесеві і Яремі, а й усім дітям України. Ця книга цілком заслужено здобулася в нашій державі найвищої літературно-мистецької відзнаки — Національної премії України імені Тараса Шевченка в галузі дитячої літератури. Вручення нагороди Яремі Петровичу й іншим номінантам тоді, в березні 1993-го року, стало в столиці України значною культурною подією. Ось як з цього приводу в своєму “Щоденнику” висловився тодішній голова Шевченківского комітету Олесь Гончар: “09.03.1993. Тарасів день! У Будинку Центральної Ради (тепер — Будинок учителя) вручав Шевченківські премії сьогорічним лауреатам. Другий рік, як я очолюю комітет. Узяв за правило: по змозі виправити несправедливості, допущені Комітетом у минулому, і таки дещо вдається. Нагороди й сьогорічні дісталися декому з раніше покривджених, скажімо, Леопольду Ященку, керівникові фольклорно-етнографічного хору “Гомін”. Його висували багато разів і все кінчалось нічим.
— Довго, — кажу йому, — ця премія ганялась за вами…
— Не догнала б і зараз, якби не ви… А ми ж у вас і в хаті колядували ще в 60-х роках!..
…Вручення вилилось у справжнє народне свято: ще і в фойє співали, люди не хочуть розходитись… Ось так — після торішніх Багряного, Ант[оненка]-Давидовича, діаспорної капели — нове поповнення: Ященко, Руденко, Міщенко, Логвин, Ярема… Це все “мої” лауреати. Як гарно робити добро!”

9.
Не злічити всього того доброго й натхненного, що Гоян здійснив у житті задля пошанування наших світочів, лицарів українського духу, творців розумного, доброго, вічного. А наша дітвора вдячна славному письменникові не тільки за його власні твори для них, за його виспівані карпатські легенди, а й за тисячі книжечок інших авторів, що вийшли з його благословення під колись яскравим сяйвом “Веселки”, видавництва, якому він вірою і правдою служив чверть віку і за правління якого воно стало Національним. Єдине в Україні видавництво, яке здобулося на такий статус!
Тут йому дороге все-усе, а особливо люди, з якими трудився пліч-о-пліч колись і дехто з яких працює тут нині. Добрі традиції живуть. І в цьому заслуга молодого, енергійного директора Олексія Бондаренка й такої ж наполегливої Ірини Бойко — головного редактора, заслуженого працівника культури України, усіх їхніх колег, які всіма силами підтримують творчий вогник і не дають йому згаснути.
За своє подвижництво Ярема Петрович Гоян заслуговує на окремі дослідження, а то й книги. На щастя, одна з таких — “Сповідь душі”, вже вийшла друком в Івано-Франківську в чудовому поліграфічному виконанні. Про це подбав Володимир Качкан — відомий учений, педагог, письменник. Він в усій повноті дослідив джерела творчого зростання, відкрив красу душі свого іменитого земляка в серії “Шевченківські лауреати з Прикарпаття”. Тут уперше розкрито творчу сув’язь двох лауреатів з одного роду, що з’явились на світ і виростали в мальовничому Покутті: академіка Василя Касіяна і його племінника — сина рідної сестри Олени, достославного Яреми Гояна. Рідко таке буває, щоб двоє близьких родичан були пошановані такою високою відзнакою — премією імені нашого національного Пророка. І Касіян, і Гоян гідні такої честі.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment