Духовна сила народу у збереженій природі!

М. МОВЧАН,
кандидат сільськогосподарських наук
В. ГЕТЬМАН,
кандидат географічних наук

Проблема становлення української нації, зокрема відновлення етнічної ідентичності виявляє собою характерну рису нашого менталітету – запізнюватися на поїзд історії. Європейські нації пройшли шлях утвердження своєї ідентичності ще у XVIII—XIX століттях. Нам випала незрівнянно важча доля — торувати цю дорогу наприкінці XX та на початку XXІ століть.
Якщо розглядати цю проблему з позиції ставлення національної ідентичності до світової глобалізації, то між ними видно причинно-наслідковий зв’язок: ідентичність породжена глобалізацією (прояв фізичного закону дії і протидії). Встановлення національної ідентичності як противаги глобалізації є другим боком медалі: пошук ідентичності — побічний продукт глобалізації. Отже, нинішня глобалізація та відродження ідентичності — дзеркальне відбиття одне одного. Щоправда, напрошується злісне запитання: якщо ідентичність шукають, хіба це не свідчить про її втрату? Проте залишимося оптимістами.
Відомий учений Л. Гумільов пов’язував ідентичність (менталітет) нації з природним розвитком і розглядав її як функцію (стереотип поведінки) динамічної системи — етноценозу. Нація (етнос) і природне оточення, в якому проходив етногенез, для нього були поняттями єдиними і нероздільними.
Американський екофілософ Родерік Неш “копає” ще глибше: незаймана, рідна природа (базис) плекає націоналізм, виховує патріотичні почуття (надбудову). У книзі “Дика природа і американський розум” він пише, як американці ХІХ ст., не маючи, порівняно з Європою, іншого предмета гордості (культурних традицій, багатої історії), взяли за основу свого націоналізму винятковість і величність дикої природи на американському континенті. Хто знає — можливо, звеличування власної природи, відчуття національної гідності за її красу стало тим фундаментом, на якому виросла велика сила духу американського народу.
Подібне можна сказати і про силу духу японців. Адже колоритна архітектура кожного дворика японської сім’ї репрезентує довколишню природу, місцевий ландшафт з пересіченим кам’янистим рельєфом і своєрідним рослинним покривом.
А що в Україні? У пам’яті — незабутній опис Іваном Нечуєм-Левицьким у творі “Микола Джеря” розкішної природи, на лоні якої гадюкою звивається річка Роставиця: “Широкою долиною між двома рядками розложистих гір тихо тече по Васильківщині невеличка річка Раставиця. Серед долини зеленіють розкішні густі та високі верби… От верби отступились од берега і розсипались купами на зеленій траві… нижче од ставка Раставиця знов повилася між зеленими левадами та вербами, а далі сховалась в дубовий ліс та й утекла в Рось”.
Розмаїття природи українських річок завжди вабить ліричною красою заплавних краєвидів (квітучих луків, левад із запашним духмяним сіном, як доприкладу розкішного Сейму на Сумщині або нічим особливо непримітної Гнізної на Тернопіллі). Вони меланхолійно зачаровують прозорим сумом схилених над водою плакучих верб — символу і невід’ємного елементу національного ландшафту. Під цими вербами понад річкою впродовж нашої історичної пам’яті, з діді-прадіда, стояли, призначали побачення закохані… Там народжувалось життя, звідти, можливо, в’ється життєва стежина когось із нас…
Не можна забути вранішній сивий туман, який білою пеленою наповнює річкову долину або стелиться понад водним плесом ставка чи озера, а потім, пошматований першими променями сонця, пливе над водою легкими білими пушинками. Воістину, без розкішної заплави (левади) річки не можна уявити поетичну українську природу, самобутній національний ландшафт!
Нація формується передусім через духовне і практичне освоєння природи та об’єднує людей, наділених свідомістю і волею.
І якщо доктор Дмитро Донцов націоналізм українців будує на положенні: “Україна для українців”, то з природничого погляду в основу глибокого патріотизму нації, її великої любові до своєї країни мусимо класти меланхолійну красу і невинну чарівність розкішної української природи. Нині її нівечать, знищують брудні руки людської цивілізації. Тому коли збережемо хоча б невеликі ділянки заповідної природи як фонові осередки етногенезу, формування українського етносу, збережемо народ як націю, уникнемо зникнення зі шпальт історії.
Власне через те, що людина плоть від плоті генетично походить від своєї землі, вона не може відмежовуватися від природних умов, в яких народилася і сформувалась як особистість. Від батьківської землі вона отримує живильні соки, наснагу для творчості, інтуїтивні імпульси для духовних пошуків.
У теперішній час тотальної антропогенізації для підтримки гармонії стосунків етносу з довкіллям необхідно, щоб нащадки повторювали діяння предків. Передусім щодо природи. Якщо змінювати ці стосунки, то з думкою про нащадків. Основоположник кібернетики Н. Вінер говорив: “Ми настільки радикально змінили наше середовище, що тепер для того, щоб існувати, нам потрібно змінити себе”. Наскільки актуальні та правдиві його слова — розсудить час. Поза сумнівом — мінятися треба, бо це закономірний процес. Але мінятися так, щоб зберігати етноландшафтну рівновагу, залишатися народом, вірним Духу своєї землі, заповітам батьків, дідів і прадідів.
Закономірно чи випадково зникали стародавні народи і цілі цивілізації — єгиптяни, фінікійці, фракійці, даки, скіфи?.. За Франсуа Вольтером: людина — коваль свого щастя. Не менше ця істина стосується окремого народу.
Нині те саме коїться з українським селом, де споконвіку жив і зростав, виховувався наш національний характер, менталітет цілого народу. Можливо, прагненням створювати (особливо останнім часом) музеї (навіть приватні) під відкритим небом (скансени) пояснюється намагання (підсвідоме) до відродження власної автентичності, ностальгія за батьківською хатою у рідному селі. Сучасний стан більшості сіл, “поставлених на коліна” в Україні, їхня довколишня, “морально зношена” природа наводить на думку, що знищивши корінне, елітне українське село, його автентичність, знівечивши ніжну і водночас галасливу красу сільської природи можна “без жодного пострілу” зітерти з лиця землі древній народ великої країни.
Невже народ, який живе з часів трипільської культури, якого будили від летаргічного сну Т. Шевченко та І. Франко, виводив “з-під Берестечка” Іван Богун, знищать руками світової глобалізації, споживацького європейського міщанства? Відповімо візуально: відбувається трансформація національного (етнічного) природного ландшафту (включно сільської місцевості) у неприйнятну для чистої і щирої української душі субстанцію.
Однак тільки свідома нація формує державність, лише свідомий, освічений, сильний духом народ може творити велику країну. У протилежному випадку — аморфна знедолена народна маса йтиме тенденційно на самознищення або, у кращому випадку, стихійно породить соціальні потрясіння.
Що спостерігаємо нині? Повсюдно бачимо суцільну зневагу до книги, до науки (знецінення, девальвація вчених ступенів), брак культу знань. Аксіома: менш розумними легше і вигідніше керувати, тримати в “ярмі”!
Тому якщо дотримуватись думки, що мудрість і здоров’я нації, її розвиток визначається тим інтелектуальним та енергетичним потенціалом, який вона отримує генетично від природи, то найбільш важливою умовою вигідного ходу етногенезу за “українською програмою”, стабільним чинником формування елітної, української, нації буде збереження національного ландшафту. Як доповнення зазначимо, що в соціальних умовах суспільного життя можуть вноситися тільки корективи, в залежності від волі до “виживання”, пасіонарності (за Л. Гумільовим), яку народ (нація) демонструє.
Подібно як український національний одяг, твори декоративно-ужиткового мистецтва, пам’ятки дерев’яної, сакральної, архітектури (церкви), що наповнюють зміст національного ландшафту порівну з природними складовими (компонентами, елементами), заповідною рідкістю в умовах антропогенного пресу стають цілі природні території.
Відбулась амнезія історичної пам’яті, виходить з моди українська народна пісня, в могилах, з бабцями, народний одяг і, якщо ще погубимо свій, національний, ландшафт (перш за все заповідний), свою природу — зникнемо з лиця землі як етнос.
Можливо, вже час дивитися реально на життя. Спостерігаючи та аналізуючи повсякчас “українське суспільство”, треба бачити, як на очах покоління, на очах історії формується новий (у межах України) тубільний етнос (у кращому випадку — відбувається трансформація корінних українців в ході еволюційного розвитку).
Отож на тлі духовної експропріації та фізичного знищення відродження втраченого допоможе позбутися генетичної, соціальної та культурної мутації.
Відтак відтворені природні (національні) ландшафти за значенням у збереженні етносу можна порівняти з місцем церкви у спасінні людських душ. Заповідний (етнічний) ландшафт містить у собі високий виховний потенціал (актуал). Його естетика виховує, вражає. Людина, вбираючи в себе враження від споглядання прекрасного, збагачується духовно.
Духовний контакт людини з природою включає засадний, кровний, зв’язок її з “малою батьківщиною”, рідною оселею, рідним подвір’ям… Се особливо властиве українському характеру. Від туги за рідною домівкою вмирають, сивіють українські сердеги. На цьому патріотичному почутті історично зростала любов українця до “великої Вкраїни”.
У чому ж феномен ностальгії українця? Корінного, елітного українця, що поступово сходить з історичної арени. Прикро, бо українська душа, як кришталево чисте джерело, замулюється асиміляційними нашаруваннями історії.
Бувало, через ностальгію “консервативний” українець робив помилки, які вперто потім виправляв. Водночас від розлуки з рідним (домом, батьками) тверднув, загартовувався його характер.
Оскільки ідентифікація етносу зі своєю землею лежить передусім у суб’єктивній, глибоко підсвідомій сфері, то питання “розпуки за рідною хатою” має ще багато непізнаного, недослідженого. Однак, в основі прив’язаності етносу до природного середовища лежить інстинкт збереження своєї ідентичності. Для прикладу. Через екологічну катастрофу, пов’язану зі зникненням Аральського моря, етноси, що претендували на цю територію (росіяни, казахи та ін.), образно кажучи, повтікали, а залишилися лише каракалпаки як автохтони. Бо це їхня земля. Вона історично була і навіть у критичній ситуації залишилась невід’ємним елементом їхнього буття, частиною їхньої долі. Тобто проявився Дух Землі. Подібне явище маємо у Чорнобильській зоні відчуження, де проживає й досі до 400 людей, яким ця земля дорожча понад усе.
Л. Гумільов наводить цікавий приклад з історії раннього середньовіччя. У VІІ ст. араби завойовують Північну Африку та Іспанію. Але зустрічають опір тільки у гірських жителів Атласу та Астурії. Там, де найбільш збережена була природа, там уціліли давні етноси берберів і басків. Чому? — Їх урятував Дух своєї землі, вони жили у злагоді з природою.
Інша справа, коли Дух землі (прояв високої єдності) знівечений, затоптаний.
Л. Гумільов продовжує: нащадки римських колоністів зрубали ліси на будівництво розкішних вілл, завели на спустошених землях вівчарство. У південних передгір’ях Атласу їхні табуни коней витоптали не відновлений і понині тонкий шар гумусу. Без захистку опинилися вони перед завойовниками: скандинавами — з півночі, аварами — зі сходу, мусульманами — з півдня.
Зважаючи на жорстоке сьогодення, коли зникає український етнос (нація так і не сформувалась), спасіння (як поплавок), розраду бачимо у природі заповідних місць, де зберігся ще мальовничий національний ландшафт, у чуттєвому сприйнятті (“всіма нервами душі”) і ставленні (“пронести через себе”) до святинь природи, до землі, що породила нас.
В урбанізованому світі природно-заповідні території — святиня, місце для усамітнення та очищення від буденного бруду, суєти суєт. Саме тут народжуються високі почуття, величне, вільне світосприйняття, тут думка сягає найвищих вершин.
Заповідна природа має ще багато неусвідомлених людиною цінностей. Через неповноту та поверховість сучасних знань вони не можуть бути нині виявленими. Чимало важливого у нашому житті перебуває за межами людського досвіду.
Серед таких ще не цілком усвідомлених суспільством цінностей є цінність гуманістична, властива територіям та об’єктам природно-заповідного фонду України, зокрема національним природним та регіональним ландшафтним паркам, де охороняють природні та історико-культурні комплекси. Ці “оази” заповідної природи повинні служити святій справі патріотичного виховання, насамперед молоді, у дусі пошанування рідної природи та історії.
Сила відчуття власної батьківщини, високо емоційне ставлення до рідного краю, рідної хати, до всього, що називається своїм, посідає чільне місце в системі загальнолюдських цінностей. Якщо доля землі стає долею людини, звершується розквіт краю, в іншому випадку — втрата контролю над природним середовищем і зникнення нації, про що свідчать численні приклади з багатовікової історії цілих народів і навіть цивілізацій.
Сила землі — в духовній енергії, що міститься в ній. Водночас феномен українського чорнозему — в його непомірній родючості. Чорна рілля на осінньому полі, як прообраз нашої гіркої минувшини, як втілення плоті предків, передає живильні соки зеленим паросткам озимини.
Відтак духовна енергія (Дух) землі проявляється в менталітеті українця через хліб, який їмо, через плоди земного врожаю. Вона також передається з материнським молоком і з часом проявляється в характері дитини.
Природа, згідно з пантеїзмом, одухотворена Богом, Природа-Бог. Раз так, то ми, як діти матері-Землі, у прямій залежності від її здоров’я, екологічного стану. З втратою рідних, особливо батьків, втрачаємо частку самих себе. Так само, не зберігши біологічний вид чи природний ландшафт, в якому живемо, втрачаємо благополучну перспективу існування свого і своїх нащадків.
Маємо наяву практичне втілення закону С. Подолинського про те, що енергія сонця (фотосинтезу) через хлібороба, що працює на землі, перетворюється в життєві блага і духовну надбудову суспільства. Енергія одухотвореного всесвіту найбільше фокусується у менш зміненій людиною сільській місцевості, а також на збережених природно-заповідних територіях.
P. S. Наш талан, наш Дух землі ще живі у збережених природних і культурних скарбах національного ландшафту. Тільки не всі, що ходять по українській землі, чують, як б’ється її серце.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment