Лицар музики

Володимир Скринченко
Доля поставилася до нього безжалісно… З життя пішов він у самому розквіті творчих сил — всього 48 років судилося йому прожити! Цього року мало б виповнитися 80…

“…Чрез грезу Шумана
и зыбкий стон Шопена…”
(рос., К. Бальмонт)

Ім’я цієї людини назавжди вкарбоване золотими літерами в історію українського мистецтва. У музичній пресі 80-х Сергія Скринченка згадують як одного із найталановитіших піаністів України (Музыченко О. “Концертное обозрение: Киев, сезон 1983/84 года” // “Советская музыка”. —1984. — № 12. — С. 70—76). Високу оцінку творчості видатного музиканта дав професор Дмитро Башкиров, народний артист Росії: “Він справжній лицар музики, Музикант, котрий ніколи нікого не розштовхував… ліктями… Це один із тих рідкісних піаністів, у кого все, що він робить за інструментом, просякнуто справжнім відчуттям музики, решта — прекрасний піанізм, вміння спілкуватися з публікою, величезний репертуар, високий художній смак — випливає з головного. Його мистецтво живе, що, на жаль, є великою рідкістю на сучасній естраді” (Деменко Б., Кресіна О. “Музики перерваний політ” // Музика. — 1990 — № 3 (267). — С. 14, 15).

На шляху до вершин…
Протягом 90-х рр. склалася славетна традиція проведення меморіальних вечорів вшанування пам’яті видатного піаніста.
Ювілейним датам Сергія Скринченка було присвячено цикл передач Українського радіо у програмі “Піаністи України”: до 55-річччя від дня його народження, у липні 1995 року (автор і ведуча Ірина Пашинська), а з нагоди 60-річного ювілею піаніста, у вересні 2000-го (автор і ведучий Сергій Сулим). Ця подія вшанована також ювілейним концертом у Малому залі Національної Музичної Академії України ім. П. І. Чайковського (далі — НМАУ) 30 серпня 2000 року. 70-річчя видатного митця відсвятковано 15 грудня 2010 року концертом педагогів кафедри спецфортепіано № 1 НМАУ. Згодом пам’яті Сергія Скринченка та його педагога Володимира Нільсена присвятили творчий вечір колег і друзів музиканта у приміщенні НМАУ, який провела 11 жовтня 2015 року Єлизавета Вознесенська, доцент кафедри спецфортепіано № 2.
Серед музичних предків Сергія з боку матері — славнозвісний Igor Маrkievitch, французький піаніст, композитор і диригент, який народився у Києві 1912 року, а колискою для нього стала саме консерваторія. І це — глибоко символічно. Півсторічча по тому будівля готелю “Континенталь”, де з’явився Ігор на світ, увійшла до складу Київської консерваторії.
Про нелегкий шлях у мистецтво майбутнього піаніста згадував професор Михайло Степаненко, який навчався разом із Сергієм у музичній школі ім. М. В. Лисенка: “Жив у нестатках… Дитинство пройшло в окупаційному Києві… Талановита людина – чудовий слух, чудові музичні здібності… Чим дитина після війни мала допомогти родині? Грав на акордеоні у піонерських таборах, де заробляв гроші для своєї родини…”
Студентом консерваторії Сергій Скринченко став ще до закінчення школи. Саме тоді відбулася подія, що позначилася на його подальшому житті. Про це кажуть: випадок, доля. Для творчого шляху артиста найважливішою віхою стала зустріч із Володимиром Нільсеном, професором Ленінградської консерваторії. “Хто вплинув на мене? Звичайно ж, Нільсен, Нільсен, Нільсен! Це якась магія. Це сума мистецьких переконань, що миттєво стали моїми… безперечно і назавжди…”
У Київській консерваторії професор Нільсен працював з 1955 по 1962 рр., щомісяця виступаючи із концертами, ще й встигаючи проводити майстер-класи, які наче магнітом притягували до себе викладачів музичних навчальних закладів міста. Його візити до Києва незмінно ставали визначною культурною подією, про що й свідчать спогади його колег на сторінках 236—268 монографії “Київська фортепіанна школа. Імена та часи”, виданої 2013 року за проєктом професора Тетяни Рощиної.

Творчий спадок майстра
Роки наполегливої праці перетворили феноменально обдарованого юнака на справжнього майстра, митця з безмежними горизонтами виконавських можливостей.
У квітні 1960-го на міжреспубліканському конкурсі піаністів у Львові Сергій Скринченко, ще студент ІІ курсу консерваторїї, отримує першу премію. Ось так, у 20 років, увійшов він до еліти української музики.
Про свої враження від гри Сергія Скринченка у Львові, де піаніст виконував “Картинки з виставки” Мусоргського, згадував Всеволод Задерацький, нині професор Московської консерваторії: “Вже тоді стало зрозуміло, що у музичний простір входить фігура, якій суджено набути статусу історичної вагомості. Доля упорядкувалася жорстоко, створивши життєвий контекст, який не дозволив видатному майстру до кінця розкрити увесь обсяг свого таланту” (Задерацкий В. “Память: время на дистанции” // “PianoФорум”. — № 1(29) — 2017 — С. 85).
Успіху виступів піаніста сприяв рідкісний артистизм. Майже з перших хвилин піаніст захоплював зал силою свого таланту, і кожен розумів, що на сцені відбувається дещо визначне. Дедалі його виконавський стиль набував довершенішої форми завдяки поглибленій роботі над колосальною кількістю музичних творів. Згодом мистецтво піаніста стало відомим у Швеції і Данії, Ісландїї й Шотландії, Німеччині.
Найбільш яскраво, на думку фахівців, високий рівень піаністичної майстерності Сергія Скринченка виявився у виконанні “Гольдберг-варіацій” Й. С. Баха. Цей шедевр світового клавіру Йоганна Себастьяна, написаний ним для клавесина (з двома клавіатурами), ставить перед піаністом неймовірні перешкоди. Серед небагатьох виконавців — канадський піаніст-віртуоз Глен Гульд. Але Сергій Скринченко з успіхом розв’язав усі піаністичні проблеми, “…зумів відтворити інтонаційне багатство мелодики твору, метроритмічну різноманітність, тонке мереживо прикрас” (Криштальський О. “Історико-монографічні концерти» // “Вільна Україна”. – 1974. – № 231 – С. 4).
Гра Сергія Скринченка у церкві св. Іоанна у Лейпцигу, де похований Йоганн Себастьян Бах, буквально приголомшила вибагливу німецьку професуру з Hochshule — Вищої школи музики імені Ф. Мендельсона-Бартольді і надала піаністові дорогоцінну нагороду — медаль Й. С. Баха.
Стверджують, що виконання Гольдберг-варіацій було однією з вершин творчості Сергія Скринченка. Але скільки у нього було цих вершин?
У цього піаніста був унікальний, просто фантастичний за обсягом репертуар! “…Неможливо перерахувати все те, що він грав, — згадував професор Нільсен, — мабуть, простіше було б назвати те, що він не грав… Серед радянських піаністів 70-х й 80-х років мистецтво Скринченка посідає абсолютно особливе місце… Він був справжнім музикантом-художником… ”
Ось, наприклад, у сезоні 1974–1975 рр. він зіграв цикл історико-монографічних концертів, що складався із 10 програм, і охоплював кілька століть від музичного барокко до творів сучасних майстрів. Причому, звертаючись до доробку визнаних класиків, він виконував не окремі п’єси, а сольні програми, що давало можливість простежити творчість того чи іншого автора у розвитку. Музикант, здатний втілити такий задум, — безумовно, явище унікальне!
Неодноразово критика відзначала самобутністъ інтерпретації української музики у виконанні Сергія Скринченка. На його афішах — прелюдії Ревуцького, Соната і Варіації Кирейка, “Картини російських живописців” I. Шамо, прелюдії і фуги Скорика, твори Сільванського, Іщенка, Степаненка. I все ж, попри такий широкий репертуарний діапазон, найбільше вабила його музика романтиків. Зворушлива натхненність і трагедійний підтекст відчувалися в інтерпретації Шопена й Шуберта, Шумана і Брамса.
Звукова палітра Скринченка була багата відтінками і півтонами, які передавали найменші зміни настрою. Яскраві плями бравурних пасажів — це не його стиль. Він віддавав перевагу м’якому, співучому звукові. Фахівці стверджували, що технічна майстерність Скринченка — найвищого рівня, зокрема, професор В. Мержанов. Після республіканського конкурсу піаністів у Львові як член жюрі він зазначав, що “…технічна майстерність Скринченка найвищого рівня, та передусім він вражав своєю індивідуальністю, в котрій переважали поетичність і… глибоке розуміння стилю виконуваної музики”. Інтерпретації Скринченка незмінно приваблювали гармонійним відчуттям цілого, що підсилювалося здатністю артиста відчувати музику в часі.
На думку фахівців, 80-і рр. набули для Сергія Скринченка епохального значення: його мистецтво, виконавська майстерність вийшли на якісно новий рівень. Творчий прогрес Сергія зазначали й музиканти, із якими виступав він останні роки. Про це й згадував відомий співак, народний артист України Валерій Буймистер: “Для того, щоб виконати музику Ліста по-справжньому, на великому рівні, треба самому бути надзвичайно високого рівня виконавцем. Усе це було у Сергія. Це дозволяло йому трактувати ці твори так, як він їх відчував, по-авторськи, бо він до автора відносився надзвичайно свято”.
Концерти Сергія Скринченка проходили з неймовірним успіхом, як і той, що відбувся 13 жовтня 1988 року у Колонному залі ім. М. В. Лисенка столичної філармонії. У програмі — Моцарт (Соната соль-мажор) та дорогі його серцю романтики — Шуберт (Експромт), Брамс (Чотири п’єси, ор. 10) і Шуман (Віденський карнавал, Престо).
У творчому житті піаніста Київська філармонія посідала особливе місце: він високо оцінював неперевершену акустику Колонного залу.
Але ніхто й думки не мав, що цей концерт — останній…
Саме тут і відбулося прощання шанувальників музики із видатним майстром.

“Рукописи не горят”
Всі, хто його знав, говорили: Сергій Скринченко був людиною надзвичайною, як то кажуть, “не від світу цього”, і коли треба було грати, грав, часом навіть на шкоду собі. За спогадами Аркадія Винокурова, заслуженого артиста України, під час гастролей у Норильську Сергій Скринченко виступав на концерті з нирковою колькою протягом трьох годин. При цьому скасувати цей концерт відмовився. “Він мав цю кольку увесь час, — розповідав Аркадій Винокуров, — білий сидів і грав, долаючи нестерпний біль. І як грав!.. Треба бути лицарем музики, таким як був Скринченко!”.
Не відтворити вже дивовижний світ концертів Сергія Скринченка. Назавжди чимало втрачено з його виконавської спадщини, тому що професійного запису його концертів 80-х років так ніхто й не зробив. Проте досить значний доробок усе ж існує. Мабуть, доречно тут згадати пророчі слова Михайла Булгакова зі сторінок його роману “Майстер і Маргарита”, яким захоплювався піаніст: “Рукописи не горять”.
На щастя, не зникають ані людська пам’ять, ані записи Сергія Скринченка, які увійшли до золотого фонду Українського радіо. Вони дають нам можливість знову почути гру цього чудового музиканта. Гідним пам’ятником піаністові було б видання альбому компакт-дисків, до яких могли б увійти “Гольдберг-варіації” Баха, “Пори року” і “Дитячий альбом” Чайковського, “Дитячі сцени” та “Альбом для юнацтва» Шумана, “Сюїта” Генделя, дві фантазії Телемана, фортепіанні твори Степаненка, Шамо та інші записи, виконані свого часу відомим майстром звукорежисури Леонідом Бильчинським.
Сергій Скринченко був відданий своїм творчим ідеалам, його не спокушували принади легкого успіху. Понад усе він прагнув правди у мистецтві. Мабуть, пам’ятав слова Чехова, його заклик до колег: “Можна збрехати у коханні, політиці, медицині, … можна ввести в оману людей та й самого Господа Бога, але в мистецтві обдурити неможливо!”

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment