«МІФ»

Пам’яті Героя України Василя Сліпака

Василь Сліпак!
Усе — при нім!
Струнка постава, врода, зріст!..
І голос… Голос… Наче грім!
В Паризькій опері — соліст!

Він — не якась там сіра миш…
Базіль — коштовний діамант!
Захоплювався ним Париж…
Аплодував Ліон і Нант…

Пізнав талант його Діжон…
Венсенна плескала, Віші,
Клермон-Феррана та Ріон…
Спів — формідабль! Від душі!

З вокалу кращий педагог,
В Європі — ас, Жан-П’єр Бліве
Стрічав таких небагатьох:
Чіпляє співом за живе!

Це визнали Рашель Якар,
Бернар Лантель, Жан-П’єр Ло Ре…
Базіль Сліпак — талант і дар…
Які регістри, знай, бере!..


Сліпак в Парижі — двадцять літ!
Дехто й забув би шлях назад…
А він Вкраїну — на чім світ —
Любив без голосних тирад.

І жив терпким її життям.
Ні, це не роль була, не гра…
Одним він жив серцебиттям
Із краєм, для його добра.

А тут в Парижі він лиш гість,
Пожартувати б — без лиця,
Задовго п’є тут він і їсть
Й гостині цій нема кінця.

Париж… Він різний… Лувр… Поля…
Бальзак… Улюбленець Гуно…
І пляс Конкорд, де короля
Колись повісили давно…

У світі не бракує зрад…
Добро зі злом в обнімку йде…
Й де б не з’явивсь який Марат,
Там часто із ножем Корде…

Десь тут із правдою олжа
І зрада подихом війне…
Париж — краса, але чужа…
І думка в рідний край жене…

Вітчизно! Нене! Скільки стуж
Тебе спиняло на путі?..
І ніби й лицарі довкруж…
Та носять воду …в решеті.

Ледь-ледь скрипить державний млин,
На вітрі щербиться вітряк…
Мов сієм хліб — росте полин,
І рік за роком щось не так…

Довкіл зневіри міхи, страх…
Не намололося муки…
Брати і сестри по світах
Гіркі збирають мідяки.

Святий, та бідний наш вівтар,
Шукає всяк на нім лихви
І часто свій же ж яничар
Паплюжить рідні хоругви.

…Він рвався в Київ на Майдан,
Де чорний дим, і кров, і щем…
Лють до Кремля, його кайдан
Палала праведним вогнем.

Але туди, де кров лилась,
Василь не встигне — прикрий факт.
Євромайдан для нього — зась!
Бо зірве в Опері контракт…

А у Парижі — тиша з тиш…
“О, ні, тут буде мій редут!..
І мій Майдан нехай Париж
Побачить і почує тут!”.

Здіймає вище транспарант!
Нам — до Європи!.. не Москви!
Малоросійський чорний бант
Зірвав народ мій з голови.


…Бог Василя обдарував,
Та й сам трудився він сливе й
Іще з “Дударика” співав
Солістом — справжній соловей!

“Дударик”… Школа, варта шкіл,
В Європі, світі знаний хор,
В країні славився довкіл…
Там голоси — як мельхіор.

Хлопчак там кожен в співі зух,
Репертуар — з високих нот…
А головне, “Дударик” —дух,
Що не хорист, то патріот!

“Дударик” — університет! —
Зізнається пізніш Василь.
Зростав його авторитет,
Як сплав таланту і зусиль.

Плекав у консі свій “бутон”,
Марії Байко слухав рад…
Він — контра тенор… баритон!
Голосовий, сказати, клад!

За літом літечко пливло
Серед занять, серед вправлянь…
В голосове могутнє тло
Щораз нова вливалась грань…

А далі… Далі був Париж…
Лови, Базіль, свою зорю!
Або, до біса, прогориш…
“Це шанс мій! Ні, не прогорю!”

І заспівав! Не прогорів!
“Ціна б мені інакше — гріш”.
І з кожним виступом горів
Все яскравіш і яскравіш!..

…Василь об’їздив Крим і Рим, —
Плзень, і Сегед, і Мілан…
Нью-Йорк замилуваний ним!
Направду — оперний “шайтан”!

Лозанна, Лондон, Краків, Гент,
Антверпен, Жиліна, Каїр…
За континентом — континент…
Гастролі, графіки… Клавір…

Князь Ігор він і цар Борис!
І Фігаро, і Командор…
І Мефістофель, і Рамфіс…
І кожна партія — фурор!

Священик, Демон, Ральф і Смерть…
Він усерйоз себе запріг…
Фужери слави повні вщерть…
Не пив, а хлюпав за поріг…

В театрі — принц, і граф, і дон…
Що раз, то ширшав горизонт…
Богемний, ситий закордон…
Та вдома — кров… Він йде на фронт!

Дюссо здивований, Гійом…
Для Сліпака — як другий брат.
Базіль! Він — з ангельським чолом!
Він Бог — від партій, від кантат…

Сумнівний, імпульсивний акт…
Війна – не сцена, то не жарт…
Міг би продовжити контракт!
Паризька опера – це ж фарт!..

Й бомонд заскочений… Ай-ну!
Щось тут не те… І щось не так…
Міняти сцену на війну!
Дітвак якийсь, а чи й дивак…

Бомонд… Цинічний персонаж,
Йому байдужі ми — ще б пак…
Міняти сцену на бліндаж
Вже твердо вирішив Сліпак!

Дарма шукати тут хосен…
Спіткала край його біда,
І в час лихий предвічний ген
Заграв, як навесні вода.

Він — козарлюга з козарлюг,
Такого, де не занесе, —
Бере до рук і зброю, й плуг…
Та ще й співає… Може все!

Таким перечити — ніяк!
Твердий, мов камінь, рішенець…
Цей характерник вже вояк,
В “Правому секторі” боєць.

Це ж не в Парижі волонтер…
Хоча і там звивавсь, як чорт…
Й на “передок” бійцям припер
Із Франції новенький “Форд”…

І там протестам дав розгін,
Та там за зброю був плакат…
А тут при ділі справжнім він,
І свідок цьому — автомат.

І що доводити? Кому?
Гійоме, друже, бачить Бог,
Ми пережили Колиму…
Перетерпіли Сандармох…

Так, непоганий я актор,
Сліпак я, але ж — не сліпець!
Страшний ми пережили мор,
Та, видно, й це ще не кінець…

Схід України — у вогні!
Захланні щупальці Кремля…
Кому ж іти, як не мені,
Якщо горить моя земля!

Та ж марив рід наш крізь віки
Про волі й долі маєстат…
Діди боролися, батьки…
Нам, що — іти в ярмо назад?..

Майдан я, грішний, пропустив…
А цю війну — не пропущу!
Інакше хто б мені простив?..
Та й сам собі я не прощу…

Не сперечаймося, Дюссо…
Не злімо надарма гусей…
Була б у мене Каліпсо —
Утік би! Так, як Одіссей!..

Чкурнув би, правда, зуб даю…
Сів на літак і — путь пряма.
Все краще — в рідному краю!
І ради, друже мій, нема.

Чи дон Кіхот я, чи Сізіф?..
Можливо, друже вірний мій…
Я – доброволець. Псевдо — “Міф”.
І маю йти й ставати в стрій!

Такий ось, брате, наратив
Диктує нині нам війна…
То в тебе — сто альтернатив!
А в мене, в мене путь — одна!

Не можу зрадити Майдан,
Що став супроти яничар…
Кремлівський пре на нас тиран…
Бувай, Дюссо! Оревуар!


Він – наш герой! І символ наш!
І хай гримить об нім яса…
Змінивши сцену на бліндаж,
Сліпак пішов на небеса…

Співай, Василечку, співай,
На сцені янгольських Небес,
Твій голос чує рідний край —
Ти тут загинув і… воскрес!

Ілько КОЛОДІЙ.
Львів.
ТРАГІЧНА АЛЬТЕРНАТИВА

У творчості поета Ілька Колодія досить помітний формотворчий доробок з розгорнутих балад чи поем розмаїтої повноти в традиційному віршуванні на патріотичні теми — що сьогодні, в часи кризових ситуацій у духовності, його вигідно вирізняє серед інших поетів, які тримаються позазмістового модерну, наслідуючи європейську літературну моду.
Поет, однак, свідомо дотримується традиції, — власне, сам тематичний ряд його спрямовує в це творче русло. А своєрідним “модерном”, свіжістю, вірш дихає завдяки тому, що автор талановито виносить з глибин свого єства особливості поетики, властиві лише йому, як неповторній особистості.
Ілько Колодій уже оживив художнім словом образи видатних діячів недавньої української історії — Степана Бандери, Романа Шухевича, отця Омеляна Ковча (блаженнішого мученика)… А в поемі “Син Божий” на матеріалі євангельських текстів продемонстрував своє бачення зраненої духовності сучасника. Таким чином вибудовує гармонійну структуру морально-етичних, світоглядних основ своєї філософської парадигми розуміння цього світу…
Ось у цьому плані не міг оминути образу геніального оперного соліста Василя Сліпака, який відійшов із життя замолоду, проте встиг проявити свій могутній талант і лишитися для України й музичної культури Європи в безсмерті.
У темі поеми — трагічна альтернатива в українському суспільно-політичному світі сьогодні, коли в одній харизматичній постаті сходиться два виклики долі, абсолютно протилежні за наслідками при здійсненні. З одного боку — геніальний співочий талант, уже сформований у видатній творчій особистості, й ця особистість становить велику мистецьку цінність для культури України, Франції, Європи… Їй відкрита дорога в славне майбутнє. Лише живи, трудись, тріумфально ступай сценами оперних театрів світу. Водночас ідеться про незламного, свідомого українського патріота, пройнятого глибоким гнівом проти окупанта — російського агресора, що на сході України окупував землі, без перерви веде війну, де щодня гинуть українські воїни-захисники.
То як Василеві Сліпакові розв’язати цю грізну альтернативу? Чи втішатися славою під грім оплесків? Чи стати в лави захисників рідної Вітчизни, так жорстоко, дикунськи зраненої російськими напасниками? Куля снайпера розв’язує… Василь Сліпак гине на фронті з кулеметом у руках, як воїн. Трагедія! Страшна, непоправна втрата! Для родини, для світової культури… Аж таким чином зійшлися воєдино в унікальній духовній іпостасі мистецький геній і нездоланний патріот. Така дивовижна українська реальність на сьогоднішній день у поемі Ілька Колодія “Міф” і знаходить гідний відгук.

Левко РІЗНИК.

  1. 2020 року.
Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment