«Нескучна історія» Миколи Жулинського, або Портрет в інтер’єрі епохи

Леонід ТОМА

Часом речі зовні несполучні несподівано сполучаються і творять багатозначний смисловий спалах. Останнім часом мене все більше приваблював Антон Павлович Чехов та його “Скучна історія”. Глибина і “всепогодність” цього визначного твору раптом постали переді мною у вигляді того самого “магічного кристала”, крізь який можна поглянути на подібні явища в нашій українській культурі.
Відомо, що Чехов мав українські корені, у його сім’ї поважали Шевченка, читали “Кобзаря”. Та й узагалі Таганрог, де народився майбутній класик російської літератури, мав на ті часи близько 70 процентів українського населення. Тож не випадково Антон Павлович знав українську мову, дружив з Марією Заньковецькою (“її талант – страшна сила”); Франко й Коцюбинський надсилали йому свої книги, а сам Чехов купив хутір на Полтавщині, де мріяв заснувати такий собі “будинок творчості” для людей мистецтва. Свого часу Михайло Грушевський надрукував у журналі “Літературно-науковий вісник” сім оповідань Чехова у своєму перекладі.
На Сумщині, у містечку Луках, де мешкала у власному маєтку сім’я Линтварьових, залюблених в українську культуру, Антон Павлович і створив свою незрівнянну “Скучну історію”, ­написану в стилі своєрідного щоденника знаменитого вченого-медика Миколи Степановича. Саме ці факти несподіваним чином сформувались у мене, коли я читав “Щоденники” видатного українського літературознавця, письменника, громадського й політичного діяча Миколи Григоровича Жулинського, де він, зокрема, зазначав: “Антон Павлович, кришталь душі. Мій Чехов, творчість його, робота. Умів, любив, не міг не працювати! Читаю декілька годин спогади про А.П.Чехова, його сім’ю, взаємини…”


Отже, надамо слово професору Миколі Степановичу, головному персонажу “Скучної історії”. “Я ніколи нікого не осуджував, був поблажливим, охоче прощав направо й наліво. І таке ставлення до людей, я знаю, виховувало всіх, кому доводилось бути біля мене”.
Академік Микола Жулинський, за його свідченням, не оголосив за все своє перебування на посаді директора Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка жодної догани. Тому що вважав: у колективі науковців-інтелектуалів якось не випадає стимулювати творчу діяльність такими засобами.
Людське життя має свою безперервну протяжність і разом з тим асиметрично-уривчасте. Дитинство Миколи Жулинського – тому підтвердження. Позірна безперервність його долі проривається якимись стереоскопічними спалахами, у яких дзеркалиться страшна трагедія маленької людини, яка опинилась у вирі жахливої війни. Безвісти зникає батько, його одіссея тільки згодом знову перетнеться з орбітами долі сина, а вже й мати відійшла за останній пруг. “Нема гірш нікому, як тій сиротині. Ніхто не пригорне при лихій годині, навіть не заплаче, що над нами кряче”. Це була одна з тих пісень, що їх співав батько.
Мабуть, звідти починалась у Миколи Жулинського повага до людей, співчуття. Він згадує батькові слова із Святого письма: твоїми словами ти будеш оправданий і твоїми словами будеш осуджений. Батько мав потяг до пісні, до артистизму, любив бути в гурті людей й переконувати їх у вивищенні горньої правди. Він залишив глибокий слід у душі сина. Характерно, що професор із “Скучної історії” походив із родини священика й навіть сам учився в духовній семінарії.


Великі й величні літературні твори створюють навколо себе таку ауру, яку не можуть розмити навіть невблаганні хвилі часу. З подивом відчуваєш: написане талановитим письменником раптом входить у реальне життя, починає впливати на весь процес духовного становлення. І хоча головний герой “Скучної історії” мало розповідає про своє минуле, ми бачимо його юнацьку любов, благоговійний трепет перед “храмом науки”. Схоже знаходимо в щоденникових записах Жулинського, де він описує свої враження від знаменитої “Щедринки” – бібліотеки ще в радянському Ленінграді, де він “заробляв біографію” простим робітником на суднобудівному заводі. Оглядаючись на початок життя Миколи Григоровича, розумієш, що таємниця душі полягає у вивищенні над собою, здатності виходити за межі власного “я”. Саме про це говорить провідник у царство тіней “Божественної комедії” поет Вергілій, звертаючись до Данте: “Я короную й вінчаю тебе повелителем над самим собою”. Про це зустрічаємо в щоденникових записах Жулинського.
“Мабуть, тому, що кожна людина, пізнавши Бога, стала подібна до Бога. Але чи судилося бодай одній людині, звісно, крім Ісуса, хоча Він і Син Божий, стати подібною Богу? Чому цього ніяк не досягнути жодному з людей? Чому обов’язково треба пройти крізь муки, страждання, через боротьбу з тьмою, гріхами, моральною й духовною недосконалістю, але так і не стати повним і досконалим утіленням Бога в людині?
Скажуть: та в наближенні до Бога внаслідок страждань, переживань і самообмежень відкривається любов до ближнього, душа наповнюється свободою, серце – любов’ю. Хіба це не є нагородою за муки і страждання? Хіба цей стан близькості до Бога не відкриває відчуття богоподібності, присутності в тобі Бога?
Мене завжди тривожило те, що ми, земні люди, несемо в собі тисячоліттям почуття вини. Вини за розп’яття Христа. Чому ця вина повинна поширюватись на все людство, на кожну людину? Чому я цю вину повинен спокутувати? Чому я маю страждати за його, Ісуса, страждання? Мене гнітить оця колективна відповідальність за нерозуміння людей великої місії Ісуса, який прийшов на землю для того, щоб повернути людей до Бога, повірити в єдиного Бога”.
Микола Жулинський зумів осягнути цю незаперечну особливість кожної непересічної особистості, і саме тоді зародилось у ньому палке бажання стати до оборони національної гідності свого народу. Він глибоко переживав, коли Помаранчева революція захлинулась від зради “любих друзів” і тих, хто живуть у хаті, що вічно скраю. Адже точка відправлення народів визначає їхні долі. Йому болів погляд нації, який ще не прозирає у своє майбутнє, ще не бачить свого історичного шляху. Знову й знову зринають перед ним біблійні слова: “О, не бажай тієї ночі, коли народи зі своїх місць ізникають. Невже не схаменуться всі ті лиходії, що поїдають мій народ, начебто хліб їли?”
Микола Жулинський з дитинства знав нелегку долю хлібороба. А професії хлібороба й письменника чи вченого мають багато спільного. Перший забезпечує нам земний хліб, а справа митця – хліб духовний.
Саме з цими проблемами мав справу професор Микола Степанович із “Скучної історії”, спостерігаючи роботу свого асистента, “ломового коня” Петра Гнатовича. Він бачить, що той переконаний у самому собі, у своїх препаратах, знає межу життя й зовсім не знайомий із сумнівами й розчаруваннями, від яких сивіють таланти. Він також знає, що докторант одержить від нього тему, якій гріш ціна, напише під його наглядом нікому не потрібну дисертацію, з гідністю витримає нудний диспут і одержить непотрібну йому вчену ступінь. Ну що ж, Микола Степанович жив у епоху, коли раціональний розум був основою світосприймання, а отже беззастережно вірив у науку всім чесним серцем російського інтелігента чеховської доби. Він ще вірив у постулат, що людина без Бога – це людина без людини. Як про це сказано у Святому письмі: і показалось дно моря, відкрились основи всесвіту.
Микола Степанович – людина принципів. Він переконаний: як лікарі мають завжди під рукою засоби й інструменти для невідкладної допомоги, так завжди напоготові належить тримати принципи. За всяке слово, сказане “тут”, маєш дати відповідь “там”. Як вірний страж наукового досвіду він переконаний: цей досвід має спиратися на непорушну скелю Абсолютно Необхідного. Не чуже йому й почуття, духовна експресивність, бо ще Леонардо да Вінчі зауважив: істинна та наука, яку досвід змусив пройти крізь відчуття. Отже, професор Миколи Степанович може з гордістю сказати: “Моє ім’я належить до числа тих небагатьох щасливих імен, ганити які або згадувати їх всує на публіці і в друці вважається ознакою поганого тону… Я працелюбний і витривалий, як верблюд, а це важливо, і талановитий, а це ще важливіше. До того ж, доречно сказати, я вихований, скромний і чесний чоловік”.
Ці слова головного героя “Скучної історії” ми з цілковитою очевидністю можемо адресувати також стосовно академіка Миколи Жулинського. Нині живемо в епоху постмодернізму. Вона ознаменувалась втратою цілісної картини світу, деформації суспільних та економічних відносин. Корені наших думок і почуттів у інших світах. І хоча людина свій мозок-ретранслятор прагне переобладнати під генератор, із цього нічого не виходить. Український філософ Памфіл Юркевич ще на початку ХХ століття зауважував, що матеріалісти вбачають у духовному функцію тілесних процесів. Тим часом нині життя саме по собі з очевидністю опосередковане цифровою інформацією – генетичним кодом.
Наша свідомість, а науковий пошук тим більше, подібна до освітленої сцени в театрі – ми усвідомлюємо тільки ті процеси, які відбуваються на сцені. Колишній механістичний порядок світу докорінно змінився, і ми можемо повторити за шекспірівським королем Ліром: як мухам діти жартома, нам боги люблять крильця обривати. А розум, не освітлений серцем, як грибниця у вогкій темряві, починає рости з себе самого, вироджуючись у різновид сучасного знахарства. І хоча, за Платоном, усе знання є анамнезисом (спомином), не освітлені серцем спомини обертаються жахливими примарами сучасного світу. Він зводить нанівець тендітні паростки індивідуальності. З’явилась нова форма ідолопоклонства – ми обожествляємо ідеї, теорії, системи.
Що ж протиставляє цьому академік, письменник і літературознавець Микола Жулинський? Перш за все активну громадянську й політичну позицію. Він активно сприяє відродженню знаменитої Острозької академії й фундації Волинського університету. Поряд із цим у книгах “Заявити про себе культурою”, “Подих третього тисячоліття”, а особливо в книзі “Із забуття в безсмертя”, відзначену Шевченківською премією, він створює соціокультурний образ України, повертає історичну пам’ять про розтоптаних більшовицькою імперією видатних митців української літератури й мистецтва. На всіх усюдах – від США й Канади до Європи він ретельно шукає в попелі історичного тлуму висліди репресованої української культури, її безцінні артефакти.
“Надвечір’я. Я на 15-у поверсі “Сучасності” в США. Внизу – пам’ятник Дж. Кеннеді. Під вікном музейна друкарська машинка часів підпілля УПА… На 19 год. поїхали в Інститут політичних наук. Дискусія про кубинську кризу. Виступали син Хрущова Сергій та син Мікояна. Потім з гальорки лунали вигуки про свободу Україні” (“Щоденники”, 1989 р.)
Уже тоді молодий учений Микола Жулинський освоює україністику в Гарвардському університеті. Працює в Бахмет`євському архіві Колумбійського університету над рукописною спадщиною Володимира Винниченка, спілкується з визначним дослідником його творчості Григорієм Костюком, який перевіз архів Винниченка до США і опрацював його, із молодим ученим-істориком Олександром Лютилем, з видатними сходознавцями-орієнталістами Омеляном Пріцаком та Ігорем Шевченком, мовознавцем і літературознавцем Юрієм Шевельовим. Саме тут йому в усій повноті відкривається ліберально-демократичний гуманізм Гната Хоткевича й Миколи Міхновського. Особливу роль привертає представник українських радикальних лібералів М. Ковалевський з його твердженням, що зростання свободи якраз пов’язане із зростанням рівності, а свобода, ґрунтована на “рівності рабів”, вироджується в деспотизм. Не випадково згодом свої духовні пріоритети Микола Жулинський пов’язує з українською культурою й національним відродженням, а свої політичні уподобання – з Народним Рухом України. І, звичайно, в поле зору представника українського літературознавства потрапляють роботи видатного вченого, гуманітарія-універсала Дмитра Чижевського, який свого часу був професором Гарвардського університету. Микола Жулинський діє згідно з настановою свого улюбленого літературного вчителя А. П.Чехова, про що останній висловився в одному з листів: “Людина повинна постійно, якщо не вилізати із своєї мушлі, то виглядати, і повинна вона мудрувати все своє життя, інакше то вже буде не життя, а житіє”.
Жулинський не став “жерцем чистої науки”. Сучасний український вчений-гуманітарій зупинився на ідеї культуроцентричності України, що допомогла йому сформувати цільність світобачення. Ідея культурного відродження України, вияскравлення головних рис української ментальності, віднаходження шляхів для органічного існування української культури й мови у світовому процесі культурного розвитку стали відправною точкою творчих і наукових змагань академіка Жулинського.

Леонід ТОМА

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment